- Новинки електронних бібліотек

warning: Invalid argument supplied for foreach() in /var/www/metodportal/data/www/metodportal.com/includes/menu.inc on line 745.

Українське віршування 30-80-х рр. XVII ст. (Микола Гуцуляк)

Додано твір Українське віршування 30-80-х рр. XVII ст. (Микола Гуцуляк).
АНОТАЦІЯ
Гуцуляк М. В. Українське віршування 30-80-х рр. XVII ст. –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
за спеціальністю 10.01.06 – теорія літератури. – Чернівецький національний
університет імені Юрія Федьковича, Чернівці, 2017.
У дисертації досліджено особливості форми українського вірша 30-80-х
рр. XVII ст. у зрізі метрики, ритміки, строфіки і римування. Безпосередньому
аналізу передує огляд наукових праць, пов'язаних із дослідженням
давньоукраїнської версифікації, а також детальний опис особливостей
українського віршування попереднього періоду (кін. XVI – 20-ті рр. XVII ст.).
Здійснено розгляд форми українських віршів 1630-40-х рр. ("Могилянський
період") і 1650-80-х рр. ("Період Руїни"). З'ясовано процентні частки основних
силабічних розмірів у метричному репертуарі поезії окресленого періоду (за
творами і за рядками), виведено співвідношення ізосилабічних,
нерівноскладових і поліметричних творів, строфічних і астрофічних форм,
різних видів римування. Вперше подано відносно повні статистичні дані щодо
параметрів форми давньоукраїнських віршів 1630-80-х рр., надано
подальшого розвитку відомій тезі про боротьбу двох художньо-стильових
тенденцій у давньоукраїнській літературі – латинсько-польської та
візантійсько-церковнослов'янської. Крім того, вирішено багато проблемних
питань щодо авторської атрибуції окремих творів, вказано на помилки
атрибутування, здійснені попередніми вченими й упорядниками академічних
антологій.
Об'єктом дослідження виступили віршовані твори, написані книжною
українською мовою впродовж 30-80-х рр. XVII ст. Це, зокрема, тексти
А. Скульського, Й. Волковича, С. Почаського, Я. Седовського, Г. Бутовича,
А. Филиповича, К. Транквіліона-Ставровецького, Й. Галятовського,
Л. Барановича, В. Ясинського, І. Армашенка, А. Радивиловського,
І. Величковського, Д. Туптала, П. Поповича-Гученського, колективна 3


"Імнологія", а також анонімні твори – "Евфонія веселобриняча", "Лямент про
нещасну пригоду … міщан острозьких", "Герби і трени", "Вірші на Євангеліє
для іконописців", "Діяння святих апостолів", "Вірші на Апокаліпсис", ціла
низка геральдичних епіграм, релігійно-філософських та історичних поезій.
Методологія дослідження ґрунтується на загальноприйнятих у
віршознавстві статистичних підрахунках. Широко застосовується також метод
порівняльно-історичний.
В ході дослідження було виявлено, що книжна українська поезія
30-80-х рр. XVII ст. розвивалася на перехресті двох традицій – польсько-
латинської і візантійсько-церковнослов'янської. Перша традиція,
культивована в єзуїтських закладах освіти і школах єзуїтського типу (в тому
числі Києво-Могилянській колегії), домінувала. Латинська вченість, що
вважалася на той час головним середовищем культурної ойкумени, доходила
в Україну за сприяння – і значною мірою в інтерпретації – польської. Студенти
засвоювали науку віршування в основному з латиномовних курсів поетики.
Прикладаючи засвоєні зі шкільних лав правила до української чи польської
акцентної системи, українські поети творили виструнчені ізосилабічні вірші
переважно 13-складового (7+6) або 11-складового (5+6) розміру, із
парокситонними закінченнями і парним римуванням. Натомість вірші
візантійського типу творилися у річищі неврегульованої різноскладовості.
Результатом грецьких симпатій можна вважати й численні вкраплення
іншорозмірних версів у канву текстів з певним переважаючим ритмом, а також
свідомі порушення "правильності" розміщення цезури в окремих
складочисельних віршах. Римовані клаузули в нерівноскладових творах теж
тяжіли до парокситонності, проте не так безкомпромісно, як у творах
рівноскладових. Вплив "візантійства" як художньо-стильової домінанти
зберігався в українській літературі до середини XVII ст., хоча його спад
помітний вже від часу заснування Києво-Могилянської колегії. У другій
половині XVII ст. ця тенденція майже остаточно витісняється польсько-
латинською схоластикою. 4


Приблизне співвідношення ізосилабічних та нерівноскладових творів в
українській поезії означеного періоду – 4:1 відповідно. Рівноскладову
композицію мають 287 текстів (77%). Більше половини з них укладено
правильними 13-складовими рядками зі схемою "7+6". Другою за
популярністю формою в поезії даного періоду був правильний 11-складовик зі
схемою "5+6". Значно рідше твори компонувалися 8-, 10-, 12-складовими
розмірами.
Близько 20% текстів вітчизняної поезії 1630-80-х рр. написані у річищі
нерівноскладовості. З огляду на критерії впорядкованості / невпорядкованості
різноскладових версів та наявності / відсутності переважаючого ритму, дані
тексти можна класифікувати таким чином:
1. Різноскладові неврегульовані тексти – тексти без будь-якого
впорядкування (періодичності, передбачуваності) різноскладових рядків.
Поділяються на 2 підвиди:
a. Різноскладові неврегульовані тексти без переважаючого ритму (частка
жодного розміру не перевищує 50%).
b. Різноскладові неврегульовані тексти із переважаючим ритмом – т. зв.
"приблизна силабіка" (частка одного з розмірів вища 50%, але нижча
75%).
2. Різноскладові врегульовані тексти – тексти із впорядкованістю
(періодичністю, передбачуваністю) структури.
Твори першої групи становлять більшість. Всього нерівноскладових
неврегульованих творів без переважаючого ритму – 47 (13% від загальної
кількості).
Осібне місце у віршуванні 30-80-х рр. XVII ст. посідає поліметрія. Давні
українські поети, використовуючи різні складочисельні розміри у різних
частинах або строфах своїх творів, прагнули таким чином підкреслити зміну
настроєвості або закцентувати увагу на певних змістових моментах. Процент
полірозмірних композицій у віршах окресленого періоду – 2,7. 5


Цезура у більшості проаналізованих текстів є константно-вільною:
поряд із жіночими паузами досить часто фігурують паузи чоловічі, дактилічні,
гіпердактилічні, змішані (проте жіночі все-таки переважають). Польський
канон жіночого закінчення витримувався в цезурі не так послідовно, як у
клаузулі. Усереднений процент відхилень від парокситонності в цезурі – 37.
Усереднені показники щодо тонізації версів не дають підстав говорити
про еволюцію силабічних форм у напрямку силабо-тонічних. Вони
перебувають у межах статистичної ймовірності (ймовірності того, що рядок
випадково отримає плин одного із силабо-тонічних розмірів). Підвищені
показники тонізації післяцезурного 6-складовика пояснюються явищем
ритмічного кліше і малою кількістю можливих ритмічних форм у 6-складовій
каденції (з огляду на жіночу клаузулу).
Строфіка давньоукраїнських віршів не відзначалася різноманітністю.
Переважна більшість текстів укладена двовіршами. У рідкісних випадках
твори компонувалися катренами. Поети Могилянського періоду доволі часто
вдавалися до імітацій сапфічної строфи. В історичній поемі "ПЂснь о БудинЂ,
воєнска" фіксуємо шестивіршову форму – наслідок розпаду леонінського
вірша. Загалом строфічна структура характерна для всіх творів, крім
нерівноскладових віршів К. Транквіліона-Ставровецького. Процентне
співвідношення строфізму та астрофізму складає 92% і 8% відповідно.
Римування у віршах означеного періоду в переважній більшості
випадків парне: ним охоплено 90% творів. Перехресний тип мають окремі
псальми Д. Туптала. Змішаною технікою римування відзначаються
колективна "Імнологія" та історична "ПЂснь о БудинЂ, воєнска". У першому
з названих творів, крім суміжного й перехресного, засвідчене римування
кільцеве. Цей приклад є винятковим у давньому українському віршуванні.
Жоден інший твір книжного походження 1630-80-х рр. (та й попереднього
періоду) схем із кільцевим римуванням рядків не представив. 8% творів даного
періоду характеризуються несистемним римуванням. В окремих творах 6


засвідчені зразки внутрішнього римування. У більшості випадків воно
спричинене свідомою імітацією античної форми – леонінського вірша.
Рима у віршах 30-80-х рр. XVII ст. у дев'яти з десяти випадків була
жіночою, точною. Відхилень від парокситонності у клаузулі найбільше в
поезіях К. Ставровецького, П. Поповича-Гученського, А. Скульського та
анонімних історичних віршах. Неточностей у римованих закінченнях
найчастіше припускалися автор "Ляменту про нещасну пригоду..." і
Й. Галятовський. Найбільш точними римувальниками виявилися
А. Скульський, Й. Волкович, К. Транквіліон-Ставровецький, а також
невідомий автор євангельського корпусу. Майже половина рим є дієслівними.
Частка дієслівних рим є найвищою у А. Скульського та Й. Волковича, а
найнижчою – в Я. Седовського й І. Величковського. Аналогічно
розподіляються показники однограматичності / різнограматичності рими.
Якщо в А. Скульського, Й. Волковича та автора євангельських циклів
різнограматичні рими майже зовсім відсутні (у межах 1-2%), то вже в
І. Величковського такою є мало не кожна третя рима. Частка незаримованих
рядків – 6%.
Статистичні дані, представлені в роботі, увиразнюють картину
вітчизняної версифікації 1630-80-х рр., доповнюють наше уявлення про давнє
українське віршування в цілому. Перспективою подальших досліджень є,
зокрема, опис інших елементів поетики віршів аналізованого періоду –
генерики, архітектоніки, тропіки, поетичного синтаксису. Необхідним є також
аналіз форми поетичних творів наступного періоду (кін. XVII – поч. XVIII ст.),
що збігається із роками гетьманування І. Мазепи. Не втрачає актуальності й
робота над бібліографією й авторським атрибутуванням давніх текстів,
пошуком нових літературних пам'яток старовини.
Ключові слова: поезія, віршування, силабіка, ритм, строфа, рима, склад,
цезура, клаузула, наголос.

Євроскептицизм та його вплив на зовнішню політику України: витоки, характер, прогнози (Олександра Гісса)

Додано твір Євроскептицизм та його вплив на зовнішню політику України: витоки, характер, прогнози (Олександра Гісса). Мета роботи полягає у здійсненні комплексного наукового дослідження
проблеми євроскептицизму в Україні та визначенні його реальних та
можливих впливів на зовнішню політику держави у середньостроковій
перспективі.

Задля досягнення мети поставлено такі дослідницькі завдання:

- охарактеризувати теоретико-методологічну базу дослідження і
стан наукової розробки проблеми;
- проаналізувати прояви євроскептицизму в Європейському Союзі в
цілому та у деяких країнах Західної і Східної Європи зокрема;
- визначити рівень репрезентації євроскептичних партій у
Європейському парламенті, проаналізувавши їх вплив на загальноєвропейську
політику;
- використовуючи результати соціологічних досліджень, визначити
причини виникнення євроскептичних настроїв у різних суспільних груп та
з’ясувати рівень їх впливу на електоральну поведінку громадян;
- проаналізувати прояви та причини партійного євроскептицизму в
Україні на основі вивчення програм політичних партій та їх політичної
активності;
- окреслити можливі тенденції подальшого розвитку стосунків між
Україною та ЄС з врахуванням фактора євроскептицизму, запропонувавши
можливі шляхи подолання євроскептичних громадських настроїв з метою
забезпечення стабільного зовнішньополітичного курсу України.

Гегемонія в теорії і практиці міжнародних відносин (Марія Пурій)

Додано твір Гегемонія в теорії і практиці міжнародних відносин (Марія Пурій). Пурій М. Р. Гегемонія в теорії і практиці міжнародних відносин. –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук
зі спеціальності 23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем та
глобального розвитку. – Чернівецький національний університет імені Юрія
Федьковича, Чернівці, 2017.
Дисертацію присвячено ґрунтовному та цілісному дослідженню явища
гегемонії в міжнародних відносинах. Актуальність дослідження зумовлена
відсутністю чіткого уявлення про глибину, обсяги, характер й наслідки
еволюції гегемонії, а також виразного розуміння особливостей гегемонічної
боротьби в сучасному міжнародному середовищі, які є побхідними з погляду
ефективного втілення національних інтересів окремих міжнародних акторів,
зокрема України, безпосередньо пов’язаного з необхідністю урахування
взаємозалежних закономірностей формування, утвердження й реалізації
гегемонії у світовому контексті.
У розділі 1 «Стан наукової розробки та джерельна база дослідження»
з’ясовано актуальний стан вивчення титульної проблеми, проаналізовано
концептуальні підходи та систематизовано теоретичні напрацювання щодо
гегемонії у міжнародних відносинах. Обґрунтовано, що у міжнародних
відносинах терміном гегемон окреслюють, здебільшого, наймогутнішу
державу або провідну державу серед групи держав, між якими існують
реальні й активні відносини. Однією із найважливіших рис явища гегемонії є
те, що вона не може існувати поза міжнародною системою, на яку здійснює
безпосередній вплив.
У розділі 2 «Теоретико-методологічні основи вивчення гегемонії у
міжнародних відносинах» увагу зосереджено на особливостях розгляду
проблематики гегемонії у рамках традиційних та сучасних підходів теорії
міжнародних відносин й виявлено, що погляди на гегемонію у представників
різних напрямів та шкіл науки є досить гетерогенними, зокрема у площині
нормативних висновків щодо «бажаного», «неминучого» чи, навпаки, – 3
«деструктивного» впливу гегемонії на міжнародну систему. З’ясовано, що
найвагоміший внесок у формування теорії гегемонії зробили позитивістські
(неореалізм і неолібералізм) та критичні (нео-грамшизм) напрями науки про
міжнародні відносини.
У розділі 3 «Історичний контекст становлення гегемонії у міжнародних
відносинах» досліджено особливості реалізації гегемонічного впливу
окремими акторами, зокрема Нідерландами у XVII ст., Великою Британією у
середині ХІХ ст. та США зі середини ХХ ст. Причому доведено, що США
стали першою державою-гегемоном, яка спромоглася зайняти лідерські
позиції у всіх п’яти вимірах гегемонії (військовому, економічному,
політичному, інституційному та ідеологічному), причому глобальна
гегемонія США набула загального визнання серед інших міжнародних
акторів.
У розділі 4 «Сучасний стан та перспективи гегемонії у міжнародних
відносинах» розкрито закономірності функціонування та окреслено
потенціал трансформації чинного гегемонічного укладу в міжнародних
відносинах. Відзначено, що такі стратегічні й політичні чинники, як контроль
за світовими грошовими потоками, визначення міжнародного порядку
денного, застосування військової сили в ключових регіонах, а також
реалізація ідеологічного впливу на інші країни та регіони, й надалі
залишаються незамінними атрибутами впливової держави. Обґрунтовано, що
щонайменше до середини цього століття жоден з міжнародних акторів –
потенційних претендентів на статус світового гегемона, не буде спроможним
перевершити США водночас у всіх п’яти сучасних вимірах гегемонії:
військовому, економічному, політичному, інституційному та ідеологічному.
У дисертації сформульовані теоретичні узагальнення та запропоновані
нові рішення проблеми наукового обґрунтування явища гегемонії у
міжнародних відносинах з урахуванням особливостей диференціації
міжнародної системи. Дослідження явища гегемонії в міжнародних
відносинах, зокрема, аналіз етапів становлення теорії гегемонії у науці про 4
міжнародні відносини, систематизація основних теоретичних поглядів та
концепцій щодо гегемонії, розгляд особливостей та обґрунтування
закономірностей формування, утвердження і реалізації гегемонії у
міжнародних відносинах – здійснено вперше.
На основі вивчення широкого кола джерел та літератури, уточнено
поняття та основні ознаки гегемонії у міжнародних відносинах. Зокрема,
визначено, що у системі міждержавних відносин становлення гегемонії
передбачає порушення балансу в суперництві між «наддержавами», та
пов’язану з цим можливість і готовність однієї з них нав’язати свої правила й
умови іншим акторам. При цьому, вказано, що здатність гегемона впливати
на преференції та інтереси інших держав є настільки ж важливою, як і його
спроможність керувати ресурсами могутності.
Вперше виявлено й обґрунтовано взаємозв’язок між регіональною та
глобальною гегемонією, що полягає в обов’язковому утвердженні
регіональної гегемонії на шляху до глобального панування. Доведено, що для
досягнення статусу глобального гегемона у ХХІ ст. держава-претендент
мусить бути світовим лідером у п’яти основних вимірах гегемонії:
військовому, економічному, політичному, інституційному та ідеологічному.
Вказано на поступове зростання числа вимірів гегемонії, відповідно до
еволюційних змін системи міжнародних відносин. У цьому контексті, вперше
запропоновано й обґрунтовано перспективи утвердження нової гегемонії у
міжнародних відносинах ХХІ ст.: однополярний світ, з наявністю одного
глобального гегемона (США або Китай); біполярний світ, з наявністю двох
рівносильних претендентів на глобальну гегемонію, що передбачає
утворення антагоністичних блоків у боротьбі за глобальне панування;
мультиполярний світ держав, в якому міжнародна система складатиметься з
декількох полюсів, що формуватимуться навколо великих держав та
регіональних центрів сили; мультиполярний світ організацій, в якому
ключові позиції займатимуть міжнародні організації, що слугуватимуть
форумом з розв’язання глобальних питань. 5
Окрім того, у рамках дисертаційної роботи набуло розвитку
обґрунтування трьох самостійних історичних випадків функціонування
повноцінної гегемонії: Об’єднаних Провінцій (Голландія) в середині ХVII
ст., Британської імперії (Велика Британія) у середині XIX ст. і США в
середині ХХ ст. Доведено, що у кожному окремому випадку досягнення
гегемонії забезпечувалося за допомогою масштабної війни, а також визначені
передумови становлення, особливості функціонування і причини занепаду
кожної з гегемоній.
Актуальний характер порушеної проблеми, яка є малодослідженою у
вітчизняному науковому дискурсі, дає змогу розглядати вивчення явища
гегемонії у контексті становлення й еволюції міжнародних систем, як
перспективний напрям розвитку української політичної теорії, що має
безпосередній зв’язок із міжнародно-політичною практикою. Адже при
формуванні національної зовнішньополітичної стратегії Україні потрібно
враховувати сучасні світові реалії та перспективні тенденції зміни укладу сил
у міжнародному середовищі.
Практичне значення роботи полягає у систематизації, поглибленні та
розширенні знань щодо явища гегемонії в теорії і практиці міжнародних
відносин, що покликане сприяти подальшому вивченню та концептуалізації
цього явищав рамках вітчизняної науки про міжнародні відносини. Отримані
висновки можуть бути використані у роботі державних органів та
недержавних організацій, діяльність яких пов’язана з формуванням і
реалізацією зовнішньополітичних пріоритетів України.
Матеріали дослідження можуть мати практичне застосування в процесі
розробки лекцій, семінарів та спецкурсів, призначених для студентів
спеціальностей: «політологія» й «міжнародні відносини, суспільні
комунікації та регіональні студії».
Ключові слова: гегемонія, вплив, домінування, гегемонічна боротьба,
міжнародна система, міжнародні актори, Нідерланди, Велика Британія,
США.

Феміністичні концепції в сучасній теорії міжнародних відносин (Ірина Климчук)

Додано твір Феміністичні концепції в сучасній теорії міжнародних відносин (Ірина Климчук).
Климчук І. І. Феміністичні концепції в сучасній теорії міжнародних відносин. -
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за
спеціальністю 23.00.01 теорія та історія політичної науки. – Чернівецький
національний університет імені Юрія Федьковича, Чернівці, 2017.
Зростання ролі і впливу жінки у суспільному житті та у сфері
зовнішньополітичної діяльності за останні десятиліття, засвідчило актуальність
феміністичного дискурсу в сучасній теорії міжнародних відносин як і в
політичній науковій думці в цілому. Володіючи значним експланативним
потенціалом, феміністичні концепції постали додатковим засобом для нового
«прочитання» усталених теоретичних напрямів дисципліни, а їх полемічний
характер дав поштовх розвитку новітнім дослідницьким трендам. Адепти
фемінізму зосередженні на вивченні більш конкретних, зрозумілих та
поширених міжнародних проблем як торгівля людьми, домашнє насильство над
жінками та дітьми, екологічна безпека, ґендерні аспекти ринку праці, злочини
щодо цивільного населення під час військових дій тощо. Саме такий підхід
сприяє розширенню та поглибленню предметної сфери теорії міжнародних
відносин. Також, важливою особливістю феміністичних концепцій є
інструменталізація ґендеру як центральної аналітичної категорії на
теоретичному та емпіричному рівнях.
У розділі 1 «Теоретико-методологічні основи дослідження феміністичних
концепцій в сучасній теорії міжнародних відносин» подано загальний огляд
феміністичного політологічного дискурсу, проаналізовано актуальний стан
наукових студій з проблем фемінізму в науці про міжнародні відносини,
окреслено методологію й теоретичні засади феміністичного дослідження.
Висвітлено передумови й особливості становлення феміністичного
політологічного дискурсу (з початку 1970-х р. р.), проаналізовано його
дослідницькі положення та теоретичні здобутки. У розділі 2 «Ґенеза
феміністичного напряму в теорії міжнародних відносин» досліджено еволюцію
феміністичних концепцій в науці про міжнародні відносини, що охоплює
першу та другу «хвилі», зокрема інституційне оформлення даного 3

теоретичного напряму, формування дослідницьких принципів і завдань, а
також актуальні тренди феміністичних студій з міжнародних відносин. У
розділі 3 «Феміністична реінтерпретація традиційних напрямів теорії
міжнародних відносин» розкрито особливості феміністичної методології та
проаналізовано авторські класифікації основних теоретичних підходів у
сучасній теорії міжнародних відносин. У розділі 4 «Емпіричний вимір
міжнародних відносин у сучасних феміністичних дослідженнях»
проаналізовано актуальний стан феміністичних концепцій міжнародної
безпеки, політичної економії та екології, а також визначено проблеми та
окреслено перспективи феміністичних концепцій в політичній науці.
У висновку дисертації підсумовуються основні результати проведеного
дослідження проблеми. Зокрема, на підставі вивчення процесів становлення
феміністичного політологічного дискурсу з‘ясовано, що його особливість
полягає у критиці усіх попередніх теоретичних здобутків дисципліни,
переосмисленні базових понять і категорій та започаткуванні традиції
ґендерного підходу. Досліджено еволюцію феміністичного напряму в теорії
міжнародних відносин, що охоплює першу та другу «хвилі». З‘ясовано,
передумови зародження та розвитку феміністичних концепцій, що сталися
через приєднання феміністичних теоретиків першої генерації до
міжпарадигмальних дебатів в науці про міжнародні відносини (кінець 1980-х
рр.), зростання запиту на ґендерні дослідження з огляду на результати
тематичних конференцій (з 1988 по 1990 роки) та створення при
Американській і Британській асоціаціях з міжнародних студій профільних
філій з вивчення ґендерних питань (1990 р.). На підставі розгляду авторських
класифікацій феміністичної теорії за С. Хардінг (феміністичний емпіризм,
феміністична позиція, феміністичний постмодернізм), К. Сільвестер
(постмодерністський фемінізм), Ж. Труа (емпіричний фемінізм, аналітичний
фемінізм, нормативний фемінізм)( а також ліберальний фемінізм), встановлено
їхню аналітичну неузгодженість щодо сприйняття жінки, статі, ґендеру як і
самого процесу розробки знання, чи політичної програми з досягнення 4

ґендерної рівності. Це спричинило їхню диверсифікацію на різні теоретичні
течії та підходи. Доведено, що важливим об‘єднуючим чинником наведених
підходів є те, що усі феміністи інструменталізують концепцію ґендера.
Встановлено, що основними методологічними принципами феміністичного
пізнання у теорії міжнародних відносин є: по-перше, ґендеровимірність
(врахування впливу ґендерного чинника на процес приросту знання:
формулювання дослідницьких завдань з жіночої перспективи та врахування її
досвіду); по-друге, рефлексивність, коли саморефлексії піддається дослідник і
досліджуване; по-третє, етизація науки (відсутність дистанції між суб‘єктом й
об‘єктом дослідження та покращення їхньої взаємодії, коли дослідник
усвідомлює усю відповідальність за наслідки свого дослідницького проекту);
емпірична спрямованість дослідницького процесу (орієнтація дослідницького
процесу на дію, що сприятиме перебудові ґендерних ієрархій).
Розкрито особливості феміністичної реінтерпретації традиційних напрямів
теорії міжнародних відносин, причому визначено підстави для її критики: з
приводу сутності традиційного знання в дисципліні, зокрема за його
андроцентричний характер, етатистську спрямованість та через відсутність
індивіда в якості повноцінного об‘єкта дослідження; через свідоме надання
своєму вченню «політичного забарвлення» та спрямованість на політичний
вплив; через нерефлексивну манеру дослідження (відмову від пермаментного
самоаналізу та самокритики); через надто жорстке дисциплінарне
розмежування.
Проаналізовано емпіричний вимір феміністичних досліджень у сучасній
теорії міжнародних відносин, що охоплює міжнародну безпеку, політичну
економію та екологію. Феміністичні дослідники пов‘язують небезпеку на
внутрішньонаціональному рівні з небезпекою на міжнародному рівні, що
зокрема має охоплювати усі прояви структурного та фізичного насильства,
включаючи проблему домашнього насильства, зґвалтування цивільного
населення під час воєнних конфліктів, а також нерівності економічного
розвитку, бідність та ексклюзію, екологічну безпеку та ін. 5

Феміністичні дослідження ґендерних аспектів міжнародної політекономії
підтверджують вплив жіночої праці на національну та міжнародну економічні
системи. Вчені пропонують враховувати репродуктивну функцію, опікунську
етику та відповідальність жінки у приватній сфері, а відтак подолання
експлуатованого становища жінок, (які виконують неоплачувану домашню
працю), шляхом усунення штучного поділу на суспільну та приватну сферу та
поєднання індивідами репродуктивної і виробничої діяльності.
У дослідженні ґендерних аспектів екологічної безпеки, феміністичні
теоретики звертають увагу на чутливий зв‘язок жінки з природою, акцентуючи
на її репродуктивній функції та здатності до гармонійного співіснування з
довкіллям через її досвід городництва та скотарства, який слід врахувати і
долучати до роботи природоохоронних інституцій, соціально-екологічних рухів
та міжнародних екологічних проектів.
Розглянувши наукові здобутки вітчизняної політології з проблематики
фемінізму та ґендеру, встановлено їхнє американське та західноєвропейське
ідейне походження, а також дає змогу стверджувати про розрив між
теоретичними напрацюваннями та емпіричним досвідом. Це призводить до
отримання фрагментарного знання з даної тематики і розриву результатів
досліджень з рівнем прийняття рішень. Встановлено, що поза увагою
українських учених залишаються дослідження ґендерного виміру міжнародних
відносин чи аналіз динаміки міжнародних процесів та явищ з позицій
фемінізму. Дослідивши проблематику феміністичних концепцій в теорії
міжнародних відносин, (епістемологічна неузгодженість; побоювання щодо
поглинання чи інтеграції у більші теоретичні підгалузі; нав‘язування ґендерних
штампів; беззмістовность феміністичної критики; деструктивний зміст
феміністичної політики) слід підкреслити їхній контраверсійний характер.
Можна ствердити, що в рамках дисципліни ґендерна концепція лише частково
сприйнята представниками мейнстріму. Зокрема, гендерна стратегія
сприймається як спроба розширити дослідження предметної сфери дисципліни,
розвинувши водночас критичне ставлення до основних концепцій, мовної
стилістики, ролей і правил академічної практики. Ґендерні дослідження у цьому
напрямку мають потенціал, проте послідовникам цієї стратегії слід
напрацювати більш інклюзивний аналіз (стримуючи наголос на проблемі
емансипації жінки) до того часу, коли наукова сфера дисципліни частково чи
повністю звільниться від своєї андроцентричної сутності.
У результаті розгляду проблематики фемінізму в теорії міжнародних
відносин, з‘ясовано, що таке дослідження здійснене вперше. Практичне
значення роботи полягає у розкритті актуальних тенденцій, основних напрямів
та підходів у рамках теорії міжнародних відносин. Отримані висновки можуть
бути використані у роботі державних органів та недержавних організацій,
діяльність яких пов‘язана з: аналізом сучасних міжнародних процесів за участю
України, а також формуванням і реалізацією зовнішньополітичних пріоритетів
нашої держави.
Ключові слова: феміністичний політологічний дискурс, феміністичні
дослідження, феміністичні концепції, ґендерний підхід, сучасна теорія
міжнародних відносин, феміністичний підхід.

Селянські промисли на Харківщині (Слобожанщині) в роки нової економічної політики (1921-1928 рр.) (Анастасія Лапченко)

Додано твір Селянські промисли на Харківщині (Слобожанщині) в роки нової економічної політики (1921-1928 рр.) (Анастасія Лапченко). Лапченко А.С. Селянські промисли на Харківщині (Слобожанщині) в роки
нової економічної політики (1921-1928рр.). – Кваліфікаційна наукова праця на
правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
(доктора філософії) за спеціальністю 07.00.01 «Історія України». – Харківський
національний університет імені В.Н. Каразіна, Харків, 2018.
Промисли були невід’ємною частиною економічного життя українців.
Промислова діяльність забезпечувала селянство додатковими заробітками,
необхідними знаряддями праці і предметами побуту. Життєвість селянських
промислів була обумовлена орієнтацією сільського виробника на ринок (в
основному селянський), оперативністю у заготівлі сировини, реагуванні на зміни
ринкової кон'юктури, використанні трудових ресурсів родини, простотою
обладнання та технологією виробництва а також бажанням селянина бути
самостійною одиницею.
Дослідження теми актуалізується недостатньою її розробленістю, як у
межах Харківщини (Слобожанщини), так і в інших історико-географічних
регіонах а також в загальноукраїнському масштабі. Важливе місце у висвітленні
окремих питань (економіко-статистичних, етнографічних) побутування
промислів, без сумніву, займають праці попередніх дослідників. Однак, при
наявність чималої кількості таких праць, питання комплексного вивчення
розвитку селянських промислів на Харківщині (Слобожанщині) в роки нової
економічної політики до сьогодні не стало темою окремого наукового
дослідження.
Наукова новизна роботи полягає у створенні першого узагальнюючого
дослідження з розвитку селянських промислів на Харківщині (Слобожанщині).
Спеціальне узагальнююче дослідження з даної теми проведене на підставі
комплексного використання архівних, письмових та етнографічних джерел. В
науковий обіг ведено ряд, не використаних раніше фахівцями, архівних 3


документів. Окрім того, наукову новизну роботи визначають мета, предмет та
завдання дослідження. Згідно з ними встановлено та обґрунтовано конкретну
залежність спеціалізації і розміщення дрібного виробництва від природних
ресурсів регіону. Також вперше досліджено динаміку кількісних та якісних змін у
розвитку селянських промислів, охарактеризовано діяльність місцевих владних
структур, показана спеціалізація селянських промислів, розкрито тісне
співіснування промислу і землеробства в селянському господарстві. Показана
еволюція організаційних форм селянських промислів і ефективність їх роботи,
вивчені соціальні аспекти значущості селянських промислів.
Відношення більшовиків до приватного підприємництва мало ситуативно-
прагматичний та еволюційно-господарський характер. Упродовж першої третини
нової економічної політики селянські промисли на Харківщині (Слобожанщині)
досягли найбільшого розвитку, так як політика держави допомагала їх розвитку
задля вирішення проблеми нестачі товарів першої необхідності. Проте вже з
1924 р., взято курс на знищення приватника, а після 1927 р. взято курс на
колективізацію, що призвело до скорочення а інколи і до занепаду селянських
промислів на Харківщині (Слобожанщині), та в цілому по всій Україні. Проте,
держава не змогла витіснити з дрібного виробника приватну ініціативу, а отже і
не змогла ліквідувати дрібно-товарне виробництво в сільській місцевості
Харківщини (Слобожанщини) в 1921-1928 рр..
Основне сільськогосподарське виробництво мало яскраво виражений
сезонний характер. Рівень зайнятості працівників залежав від специфіки
виробничої діяльності господарства. Промисли сприяли мінімізації впливу
фактора сезонності на використання трудових ресурсів сільського господарства
протягом всього календарного року. Окрім того промислова діяльність сприяла
ефективному використанню не тільки трудових, а ще й сировинних ресурсів,
поклади яких знаходились на території багатьох господарств: глина, пісок, гравій,
вапно, ліс та інше. Саме тому промислова діяльність в роки нової економічної
політики на Харківщині (Слобожанщині) була найбільш розвинена в районах, 4


багатих лісовими масивами, водними ресурсами, мінеральними покладами. Це і
зумовило в основному територіально-галузевий розподіл селянських промислів,
так як доступність місцевих сировинних джерел була одним із факторів, що
сприяли розвитку селянських промислів.
Продукцію переробки місцевої сировини використовували як для
задоволення внутрішніх потреб сільського господарства, так і на продаж. Попит
на регіональних й загальноукраїнських ринках, рівень соціально-економічного ро-
звитку, ще одна з причин, що сприяла розвитку селянських промислів. Крім
цього промисли сприяли створенню нових робочих місць для працездатного
населення сільських територій, що є сприятливим фактором зниження рівня
безробіття на селі.
Розвиток промислів мав і культурно-історичний аспект. Народна творчість
українців глибоко традиційна, і одне з головних завдань промислів збереження
культурної спадщини. Це виражається в збереженні і передачі наступним
поколінням національних промислів: різьба по дереву, плетіння з лози і берести,
національна вишивка і тощо.
Методологічні підходи дозволили скласти загальну картину розміщення
промислів на території Харківщини (Слобожанщини) в роки нової економічної
політики. У територіальному відношенні їх розміщення і спеціалізація
відрізнялися нерівномірністю. Значне місце займали промисли по обробці
рослинної сировини: деревообробники та текстильники. Численними були і
промисли по обробці тваринної сировини: шкіряний, шевський, чоботарський,
кушнірський промисли. Це було викликано підвищеним попитом на їх вироби на
Харківщині (Слобожанщині) і загалом по Україні, що створювало стійкий ринок
збуту.
Важливу роль відіграли також промисли по обробці металів і мінералів.
Серед селянських промислів Харківщини (Слобожанщини) виділялося кілька
видів промислів, продукція котрих була затребувана не лише на місцевих а й на
зарубіжних ринках – лозоплетіння, вишивка, гончарство. Ці промисли, завдяки
яскраво вираженим художнім особливостям, стали бажані і впізнавані. Найбільшу
щільність розміщення дрібнотоварного виробництва в сільській місцевості мала
Харківська округа.
Наукове та практичне значення одержаних результатів дисертації полягає в
тому, що вони можуть бути використані в процесі створення узагальнюючих
праць з історії України, історії української культури та історії народного
господарства, в науково-дослідницькій роботі при вивченні специфіки нової
економічної політики, у процесі підготовки навчальних посібників, в подальшій
розробці обраної теми. Введені в науковий обіг документи і матеріали, фактичний
матеріал і висновки дослідження можуть бути використані у навчальному процесі
при написанні лекційних курсів з історії України ХХ століття, спецкурсів з історії
України, історії торгівлі, аграрної історії України тощо.
Отже наукові положення розроблені авторкою особисто, та їх новизна
полягає в тому, що дана дисертаційна робота є однією з перших спроб всебічного
комплексного вивчення історії розвитку селянських промислів на Харківщині
(Слобожанщині) в роки нової економічної політики. Авторкою вперше вивчено
процес розвитку домашнього підприємництва в роки нової економічної політики
та пов’язані з ним соціально-економічні процеси, як предмет спеціального
історичного дослідження. Достовірність наукових положень та висновків
наведених в дисертації забезпечується використанням достатньо широкої
джерельної бази та літератури з обраної тематики.
Ключові слова: селянські промисли, нова економічна політика, Харківщина
(Слобожанщина), дрібнотоварне виробництво, кооперація.

«Переяславська наступальна операція»: московська політика стосовно козацької України в 1654-1659 рр. (Володимир Газін)

Додано твір «Переяславська наступальна операція»: московська політика стосовно козацької України в 1654-1659 рр. (Володимир Газін). Газін В. В. «Переяславська наступальна операція»: московська політика стосовно козацької України в 1654-1659 рр / В. В. Газін // Наукові праці Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Історичні науки ; [редкол.: В. С. Степанков (відп. ред.), С. А. Копилов (заст. відп. ред.), В. В. Газін (відп. секретар) та ін.]. – Кам'янець-Подільський : ПП «Медобори-2006», 2012. – Т. 22: На пошану професора П. Ф. Лаптіна. – С. 246–264.
У статті здійснено аналіз політики Московської держави щодо козацької
України в період 1654-1659 рр. Обґрунтовується теза, що відразу по укладенні
Переяславсько-московського договору царський уряд розпочав цілеспрямовану та
послідовну кампанію з метою його ревізії в бік посилення позицій Москви та обмеження суверенітету Війська Запорозького.

Документальні й епістолярні джерела дослідження Батозької битви зблизька (Валерій Степанков)

Додано твір Документальні й епістолярні джерела дослідження Батозької битви зблизька (Валерій Степанков). Степанков В. С. Документальні й епістолярні джерела дослідження Батозької битви зблизька / В. С. Степанков // Наукові праці Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Історичні науки ; [редкол.: В. С. Степанков (відп. ред.), С. А. Копилов (заст. відп. ред.), В. В. Газін (відп. секретар) та ін.]. – Кам'янець-Подільський : ПП «Медобори-2006», 2013. – Т. 23: На пошану професора С. А. Копилова. – С. 127–135.

У статті охарактеризовано особливості джерельної бази Батозької битви в цілому, структуровано документальні й епістолярні джерела в окремі групи й визначено їхню інформаційну цінність.

Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1648–1654) (Микола Петровський)

Додано твір Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1648–1654) (Микола Петровський). Нариси з історії України. – Вип. 4: Петровський М. Н. Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1648–1654) / Відп. ред. С. Н. Бєлоусов. – К.: Вид-во Академії наук УРСР, 1940. – 270 с.

Батозька битва у висвітленні українських істориків 40-х рр. ХХ – першого десятиріччя ХХІ ст. (Валерій Степанков)

Додано твір Батозька битва у висвітленні українських істориків 40-х рр. ХХ – першого десятиріччя ХХІ ст. (Валерій Степанков). Степанков В. С. Батозька битва у висвітленні українських істориків 40-х рр. ХХ – першого десятиріччя ХХІ ст. / В. С. Степанков // Наукові праці Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Історичні науки ; [редкол.: В. С. Степанков (відп. ред.), С. А. Копилов (заст. відп. ред.), В. В. Газін (відп. секретар) та ін.]. – Кам'янець-Подільський : ПП «Медобори-2006», 2012. – Т. 22: На пошану професора П. Ф. Лаптіна. – С. 92–102.

У статті проаналізовано творчий доробок української історіографії 40-х рр.
ХХ – початку ХХІ ст. у вивченні Батозької битви 1652 р.

Єврейське населення Поділля: соціально-демографічні зміни та національно-культурне життя (40-і рр. ХХ ст. – початок ХХІ ст.) (Валерій Кононенко)

Додано твір Єврейське населення Поділля: соціально-демографічні зміни та національно-культурне життя (40-і рр. ХХ ст. – початок ХХІ ст.) (Валерій Кононенко). Кононенко В. В. Єврейське населення Поділля: соціально-демографічні
зміни та національно-культурне життя (40-і рр. ХХ ст. – початок ХХІ ст.). –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за
спеціальністю 07.00.01 – Історія України» (07 Історичні науки). – Вінницький
державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського. – Вінниця,
2017. Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка. –
Кам’янець-Подільський, 2017.
У дисертації на основі широкого кола архівних й опублікованих джерел та з
урахуванням існуючих теоретичних наукових розробок досліджено динаміку
соціальних, демографічних змін та національно-культурне життя єврейського
населення Поділля протягом 40-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст.
Автор розглядає історію єврейської національної меншини Поділля від
1940 рр. до початку ХХІ ст. як складову об’єктивної історії краю зазначеного
періоду. У роботі встановлено, що історія єврейської національної меншини
Поділля почала досліджуватися нещодавно. Історіографія предмета дослідження
представлена переважно сучасною українською та зарубіжною науковою
літературою. Фактично відсутні кваліфікаційні наукові роботи та монографічні
дослідження цього питання, а динаміка соціальних змін та національно-культурне
життя єврейського населення Поділля періоду 1960-х рр. – початку ХХІ ст. взагалі
залишалося поза увагою істориків. Проте є достатньою джерельна база для
вивчення цієї проблеми. Вона представлена архівними та опублікованими
матеріалами.
У роботі зазначено, що на час досліджуваного нами періоду на Поділлі
сформувалася одна з найбільших регіональних єврейських національних меншин
не тільки України, а й СРСР. Соціальні характеристики, професійна зайнятість,
економічне життя євреїв краю мало певні особливості, які визначалися тим, що
єврейське населення проживало в невеликих населених пунктах переважно
аграрного регіону. Включно до початку німецько-радянської війни 1941–1945 рр. 3

єврейська громада регіону зберігала позитивну динаміку демографічного росту,
але національно-культурне життя зазнало радянізації, що була спрямована на
асиміляцію єврейського населення. Сильні національні традиції, чинники
самоусвідомлення євреїв як національної меншини, певна відособленість
єврейської меншини в місцях проживання, зберігання специфіки професійної
зайнятості, дотримання елементів традиційної побутово-звичаєвої культури
сприяли збереженню соціальних характеристик єврейського населення та
завадили остаточному знищенню елементів національно-культурного життя
євреїв у невеликих подільських містах та селищах.
У дослідженні показано, що з 1940-х рр. в житті єврейської національної
меншини Поділля відбулися істотні зміни. Євреї регіону в роки війни зазнали
переслідування і масового знищення – Голокосту, який назавжди змінив соціальні
та демографічні характеристики єврейського населення Поділля, вплинув на його
повоєнне соціально-економічне, духовне та культурне життя. В окремих районах
краю єврейська меншина припинила своє існування назавжди. Однак, унаслідок
відмінностей в окупаційній політиці в німецькій та румунській зонах окупації
великі єврейcькі громади залишилися в південно-східних районах Поділля, які
зберегли свою особливу соціальну організацію та основи національно-
культурного життя. Фактично в окремих районах Поділля існував повоєнний
радянський штетл.
Аналізується антиєврейська політика в період повоєнного радянського
тоталітарного режиму. Звернено увагу на прихований державний антисемітизм,
згортання системи національної освіти, боротьбу з сіонізмом, тиск на діяльність
іудейських релігійних громад у період хрущовської «відлиги» та авторитарного
консервативного режиму в СРСР з 1964 до середини 1980-х рр. Акцентується на
тому, що це призвело до істотних змін у демографічних та духовних процесах
єврейського населення регіону. Протягом 40-х – 80-х років ХХ ст. єврейське
населення Поділля неухильно скорочувалося. Меншина до кінця 1980-х рр.
помітно втрачає свій вплив у регіоні, проте залишається найбільшою
національною громадою після росіян. Одна з найбільших регіональних 4

єврейських меншин України не тільки показувала негативну динаміку населення, а
й поступово зазнавала значних змін у соціальній структурі, зайнятості,
повсякденному та національно-культурному житті. Однак, незважаючи на
усунення євреїв з партійної та державної номенклатури, євреї Поділля
продовжували представляти господарську еліту та мали широке представництво
серед інтелігенції навчальних закладів, системи охорони здоров’я, науковців,
серед інженерів, кваліфікованих робітників та в торгівлі.
Політика державного антисемітизму, асиміляція, русифікація перетворила
більшість євреїв у носіїв переважно російської культури, в окремих випадках –
української, що негативно вплинуло на їхнє національно-культурне життя.
Єдиним винятком із загальної картини стала наявність значної кількості
єврейського населення в південно-східних районах Поділля, що й визначало
збереження тут певних елементів національного життя в повсякденні єврейської
громади, але й тут сталися істотні зміни. Реакцією єврейського населення Поділля
на дискримінаційну політику влади стало як наростання конформізму в поведінці,
так і активна протидія системі через діяльність підпільних єврейських
національних організацій у повоєнний період, ріст сіоністичних настроїв,
боротьба за відновлення релігійного життя, за можливість ушанування жертв
Голокосту, збільшення кількості євреїв-репатріантів та організована діяльність
«відмовників».
Підкреслюється, що наприкінці 1980-х рр. та з проголошенням незалежності,
в Україні склалися сприятливі умови для реалізації національно-
культурної автономії українських євреїв. Водночас унаслідок політичної та
економічної кризи, підвищення рівня національної свідомості серед єврейського
населення та наростання процесів з повернення на свою історичну батьківщину та
еміграції до країн, де активно розвивалось національне життя євреїв,
продовжується зменшення його чисельності, а національно-культурне життя після
активного розвитку 1990-х рр. – на початку 2000-х рр. із різким зменшенням
кількості єврейських громад майже повністю припиняється в окремих районах
Поділля. Суттєво змінюються й соціальні характеристики єврейського населення. 5

Із 1990-х рр. місцеві євреї активно представляють бізнес, політику, банківську
сферу, медіасферу, освіту та науку.
Відродження національно-культурного життя євреїв йшло через діяльність
національних об’єднань, що була спрямована передусім на три основні напрями:
розвиток національної культури та освіти; соціальна допомога ветеранам, людям
похилого віку, інвалідам і малозабезпеченим та розвиток релігійних громад.
Найбільш активно діяли та розвивалися єврейські громадські об’єднання
протягом 1990-х – у середині 2000-х рр. Важливим аспектом відродження
культурного та релігійного життя євреїв Поділля стала як міжнародна
організаційна та фінансова підтримка, так і допомога всеукраїнських єврейських
національних організацій та вітчизняних бізнесменів єврейського походження.
Подається авторський висновок, що на сучасному етапі спостерігається
певне згасання національного життя євреїв, передусім у районних центрах
Поділля, через різке зменшення єврейського населення, а то й повну його
відсутність тут. Локомотивами національно-культурного життя євреїв на Поділлі
на сьогодні є насамперед обласні єврейські національні об’єднання громадян та
релігійні організації, які отримують фінансування з-за кордону. Серед них
виокремлюються своєю активністю передусім регіональні представництва
благодійного фонду «Хесед» та представництва Єврейського агентства для
Ізраїлю («Сохнут»). Із загостренням політичної ситуації в країні та з нестабільною
економічною ситуацією знову активізувалися негативні демографічні процеси
серед єврейського населення першою чергою через еміграцію, що у свою чергу
впливає на розвиток національно-культурного життя. Окрім того, низка
міжнародних організацій, які працюють в Україні й надалі орієнтовані на
популяризацію виїзду єврейського населення до Ізраїлю. Особливо активно
працюють такі організації серед єврейської молоді.
Наукова новизна роботи визначається тим, що вперше виконано
дослідження, яке комплексно, усебічно характеризує розвиток єврейської
національної меншини Поділля протягом 40-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст. через
аналіз соціально-демографічних змін та національно-культурного життя євреїв
краю.
Практичне значення дисертаційної роботи полягає в тому, що отримані
результати дослідження та теоретичні висновки можуть бути покладені в основу
подальших наукових розробок як з історії єврейської національної меншини
України, загальних наукових праць щодо історії євреїв, так і досліджень з історії
Поділля та України. Отримані результати дисертаційної праці загалом можуть
бути використані при формуванні музейних експозицій з історії Поділля як
історико-географічного краю, євреїв Поділля, України, досліджень щодо його
повсякденного та релігійного життя, побуту.
Ключові слова: СРСР, УРСР, Поділля, національна політика, євреї,
єврейська національна меншина, демографічні характеристики, соціальні зміни,
повсякденне життя, національно-культурне життя.

Репресії проти православної церкви на Сумщині у 1920–1930-ті роки (В'ячеслав Оліцький)

Додано твір Репресії проти православної церкви на Сумщині у 1920–1930-ті роки (В'ячеслав Оліцький). Оліцький В.О. Репресії проти православної церкви на Сумщині у
1920–1930-ті роки. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за
спеціальністю 07.00.01 – Історія України. – Національний університет
біоресурсів і природокористування України, Київ; Запорізький національний
університет, Запоріжжя, 2017.
Дисертаційна робота присвячена всебічному вивченню репресій проти
православної церкви на Сумщині у 1920–1930-ті роки з боку каральних
правоохоронних органів, партійного апарату, органів влади та управління,
з’ясування регіональних особливостей репресій.
Репресії проти церкви на Сумщині вперше стали об’єктом окремого
наукового дослідження. Здійснена наукова реконструкція репресій проти
православної церкви на Сумщині у 20–30-ті роки, як багатовимірного процесу
спрямованого з одного боку проти церкви як інституту суспільства, а з іншого –
проти духовенства, як її служителів. Визначено кількість закритих та
зруйнованих храмів у регіоні у 1920–30-ті роки. Встановлено кількість
репресованого православного духовенства на Сумщині у 1920–30-ті роки.
Проаналізовано кількість арештів священнослужителів та репресивні заходи
проти них окремо за кожен рік зазначеного періоду. Визначено віковий,
національний, соціальний та освітній ценз репресованих. Поглиблено розуміння
розвитку регіональних особливостей репресій; підходи до аналізу чинників
соціальних протиріч, які свідомо закладалися радянським тоталітарним режимом
для розколу суспільства; розуміння сприйняття репресій українським
суспільством; усвідомлення Сумщини, як етнічно однорідного українського
регіону із переважною більшістю православного населення. Подальшого
розвитку набуло: дослідження місця, шляхів та форм участі місцевих органів
державної та партійної влади, громадських об’єднань у реалізації репресій 1920
– 30-х років; співвідношення тоталітарного та демократичного суспільства; 3
аналіз використання та фальсифікації тоталітарним режимом елементів
демократичного суспільства для легітимізації власного існування; дослідження
позазаконних методів впливу на репресоване духовенство та свідків по їх
обвинуваченню, методів фальсифікації кримінальних справ. Вдосконалено зміст
понять і термінів, пов’язаних із репресіями 20 – 30-х років проти православної
церкви та духовенства.
Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що
сформульовані в дисертації положення і висновки можуть бути використані у
подальших наукових дослідженнях наук гуманітарного профілю. Опубліковані
автором праці покликані розширити поле наукових досліджень таких напрямів
гуманітарної науки, як джерелознавство, історія України, історія релігії. Наукова
праця дисертанта може бути використана при написанні узагальнюючих робіт з
історії релігійної політики радянської держави, спеціальних робіт з загальної та
регіональної історії православних церков й історії православ'я в цілому,
підготовці спецкурсів з новітньої історії України, краєзнавства, історії церкви,
історії культури, лекцій і просвітницької діяльності.
У дисертаційному дослідженні на основі ґрунтовного аналізу широкого
кола архівних і опублікованих джерел, а також історіографічної бази комплексно
розглянуто репресії проти православної церкви на Сумщині у 1920-ті – 1930-ті
роки. Охарактеризовано комплекс антицерковної політики на теренах краю.
Розкрито основні складові репресивних механізмів проти православної церкви
на Сумщині, їх масштаби та наслідки. Проаналізовано засади і засоби реалізації
цих механізмів проти церкви, як суспільного інституту. Охарактеризовано
основні напрямки, форми, методи репресій проти православного духівництва
Сумщини у 1920–1930-ті роки. Встановлено регіональну специфіку, масштаби та
наслідки репресій. Визначено особливості міжконфесійних відносин на Сумщині
та місце влади у цих відносинах. Підкреслено, що стратегічною метою
міжконфесійної політики більшовиків, як у СРСР в цілому, так і на Сумщині був
розкол православної церкви з метою її дискримінації та самознищення із
середини. Робиться спроба порівняти синхронізацію відносин держави із 4
різними напрямами православ’я на всесоюзному та місцевому рівнях. Порівняно
міжконфесійну політику більшовиків на різних територіях до складу яких
входили землі сучасної Сумщини. Уточнено загальну кількість репресованого та
знищеного духовенства, закритих і зруйнованих церков на території області. У
дослідженні простежується еволюція репресій від політичних обмежень
діяльності релігійних громад до конфіскації церковного майна, політичних,
економічних, податкових утисків священнослужителів та їх знищення. З’ясовано
місце даного тиску на мотивацію духовенства зректися від священного сану.
Встановлено позицію та відношення церковнослужителів краю до такої ситуації.
Зроблена спроба встановити кількість і матеріальну цінність втрачено
церковного майна. Простежуються шляхи його потрапляння до музеїв. У ході
роботи з’ясовано, що позиція населення була кардинально протилежною ніж
позиція влади. Зроблено висновок про радикалізацію антибільшовицьких
настроїв серед жителів регіону, значною причиною якої були репресивні заходи
проти православної церкви. Незадоволення населення виливалося у відкриті
виступи. Охарактеризовано періоди та форми опору репресіям проти церкви у
регіоні. Зазначається, що характерною особливістю є те що, організаторська роль
належала не духовенству, а рядовим громадянам. Кримінального ж
переслідування за подібні акції зазнавало у першу саме місцеве духовенство.
Показано шляхи та методи використання і фальсифікації тоталітарним режимом
елементів демократичного суспільства для легітимізації та нав’язування
незаконних рішень. Визначено роль місцевої влади та партійної номенклатури у
реалізації репресій на Сумщині.
Ключові слова: Сумщина, репресії, православна церква, духовенство,
віруючі, храм, конфесія, арешт, розстріл.

Громадсько-політична діяльність В. Чорновола після першого ув'язнення (1969–1972 рр.) (Василь Деревінський)

Додано твір Громадсько-політична діяльність В. Чорновола після першого ув'язнення (1969–1972 рр.) (Василь Деревінський). Наукові записки Національного університету «Острозька академія» №24/2015

У статті розглянута діяльність В. Чорновола в українському русі Опору у 1969–1972 роках. Проаналізовано ідеї В. Чорновола стосовно перспектив продовження боротьби з радянським тоталітарним режимом. Висвітлено численні заходи В. Чорновола з активізації діяльності представників руху. Йдеться також про репресивні дії режиму щодо В. Чорновола.

Німецько-фінляндське військове співробітництво під час «війни-продовження» з радянським союзом у 1941 р. (В'ячеслав Олександрович Іванов)

Додано твір Німецько-фінляндське військове співробітництво під час «війни-продовження» з радянським союзом у 1941 р. (В'ячеслав Олександрович Іванов). Іванов В. О. Німецько-фінляндське військове співробітництво під час "війни-продовження" з радянським союзом у 1941 р. / В. О. Іванов // Наукові записки [Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського]. Серія : Історія. - 2015. - Вип. 23. - С. 165-170

У статті аналізується проблематика військово-політичного співробітництва
нацистської Німеччини та Фінляндської республіки під час проведення операції «Барбаросса»
та серії наступальних операцій з метою відторгнення у Радянського Союзу Карелії, Лапландії
та Інгерманландії (операції «Срібляста лисиця», «Північний олень», «Платинова лисиця» 1941
р.) Приділяється значна увага постатям німецьких і фінляндських військових та політичних
діячів – Вальдемара Ерфурта, Віпперта фон Блюхера, К. Г. Маннергейма які так чи інакше
були пов’язані з політичним альянсом нацистської Німеччини та Фінляндської республіки в
умовах протиборства з Радянським Союзом в роки радянсько-німецької війни.
Ключові слова: нацистська Німеччина, Фінляндська республіка, СРСР, Вальдемар
Ерфурт, Віперт фон Блюхер, операції «Барбаросса», «Срібляста лисиця», «Північний олень»,
«Платинова лисиця», військове співробітництво, Друга світова війна.

Іноземна допомога Фінляндії під час «Зимової війни» 1939-1940 рр. (В'ячеслав Олександрович Іванов)

Додано твір Іноземна допомога Фінляндії під час «Зимової війни» 1939-1940 рр. (В'ячеслав Олександрович Іванов). Іванов В. Іноземна допомога Фінляндії під час "Зимової війни" 1939-1940 рр. / В. Іванов // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. - 2016. - Вип. 27. - С. 167-169

У статті розкривається проблематика військової і політичної співпраці між Фінляндією і країнами
Західної Європи під час «Зимової війни» (30 листопада 1939 – 12 березня 1940 рр.). Показується роль і діяльність
Швеції, Італії, Великобританії і Франції, які переслідували власні поставлені інтереси і завдання. Виявлено місце
нацистської Німеччини в цьому локальному військовому конфлікті, як складової частини Другої світової війни, її
взаємовідношення з Фінляндською республікою і Радянським Союзом. Важливе місце приділене дипломатії і
переговорам під час «Зимової війни», як особливого «політичного фронту» військових дій.
Ключові слова: Фінляндія, «Зимова війна»,СРСР.

Висвітлення військових кампаній на території Карелії та Заполяр'я у 1941-1942 рр. у працях радянської історіографічної думки (В'ячеслав Олександрович Іванов)

Додано твір Висвітлення військових кампаній на території Карелії та Заполяр'я у 1941-1942 рр. у працях радянської історіографічної думки (В'ячеслав Олександрович Іванов). Іванов В. О. Висвітлення військових кампаній на території Карелії та Заполяр’я у 1941-1942 рр. у працях радянської історіографічної думки / В. О. Іванов // Аркасівські читання: історичні дослідження на сучасному етапі розвитку гуманітарної науки: матеріали VІІ міжнародної науково-практичної конференції (26 квітня 2017 р.). – Миколаїв: МНУ імені В.О. Сухомлинського, 2017. – С. 100-101.

Розкол Російської православної церкви в Україні (1922-39 рр.): між державним політичним управлінням та реформацією (Олександр Тригуб)

Додано твір Розкол Російської православної церкви в Україні (1922-39 рр.): між державним політичним управлінням та реформацією (Олександр Тригуб). Тригуб О.П.
Розкол Російської православної церкви в Україні (1922-39 рр.): між державним політичним управлінням та реформацією: Монографія. – Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2009. – 300 с.

ISBN 978-966-336-170-3

Книга присвячена одному з найтрагічніших періодів в історії Російської православної церкви – 20-30-м рокам ХХ ст. Час активного протистояння держави та церкви, пошуку духовенством свого місця у новому суспільстві, реформаційних прагнень та боротьби релігійного інституту за виживання. Монографія розкриває малодосліджені питання розколу РПЦ, місце радянських органів влади у його виникнення, особливості новоутворених конфесій в Україні. Книга буде корисна для науковців, студентів та усіх, хто цікавиться історією православ’я, репресіями щодо духовенства та віруючих, питаннями міжвоєнного періоду української історії.

Зарубіжна англомовна історіографія щодо участі Фінляндії у блокаді Ленінграду під час Другої Світової війни (1941-1944 рр.) (В'ячеслав Олександрович Іванов)

Додано твір Зарубіжна англомовна історіографія щодо участі Фінляндії у блокаді Ленінграду під час Другої Світової війни (1941-1944 рр.) (В'ячеслав Олександрович Іванов). Іванов В. О. Зарубіжна англомовна історіографія щодо участі Фінляндії у блокаді Ленінграду під час Другої Світової війни (1941-1944 рр.) / В. О. Іванов // Збірник статей та тез доповідей за матеріалами ІV Всеукраїнської науково-практичної конференції з міжнародною участю «Розвиток основних напрямів соціогуманітарних наук: проблеми та перспективи» (м. Кам’янське, 6-7 квітня 2017 року) / відп. за випуск, професор К. Ю. Богомаз. – Кам’янське: ДДТУ, 2016. – С. 36-37.

Російська сучасна історіографія про Радянсько-фінляндські війни 1939-1944 рр. (В'ячеслав Олександрович Іванов)

Додано твір Російська сучасна історіографія про Радянсько-фінляндські війни 1939-1944 рр. (В'ячеслав Олександрович Іванов). Іванов В. О. Російська сучасна історіографія про Радянсько-фінляндські війни 1939-1944 рр. / В. О. Іванов // Теорія і практика сучасної науки. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції (Дніпро, 24-25 лютого 2017 року). – У 2-х частинах. – Херсон: Видавничий дім «Гельветика», 2017. – Ч. 1. – С. 176-178.

Аландська проблема міжнародних відносин на Півночі Європи напередодні Другої світової війни у історіографії (В'ячеслав Олександрович Іванов)

Додано твір Аландська проблема міжнародних відносин на Півночі Європи напередодні Другої світової війни у історіографії (В'ячеслав Олександрович Іванов). Іванов В. О. Аландська проблема міжнародних відносин на Півночі Європи напередодні Другої світової війни у історіографії / В. О. Іванов // V Міждисциплінарні гуманітарні читання: тези доповідей Міжнародної науково-практичної конференції, 19 жовтня 2016 р. – Київ: Інститут історії України НАН України, 2016. – С. 99-101.

RSS-матеріал