- Новинки електронних бібліотек

warning: Invalid argument supplied for foreach() in /var/www/metodportal/data/www/metodportal.com/includes/menu.inc on line 745.

Організаційна структура Київської митрополії в другій половині XVI ст.: становище та функціонування інституцій (Леонід Тимошенко)

Додано твір Організаційна структура Київської митрополії в другій половині XVI ст.: становище та функціонування інституцій (Леонід Тимошенко). Дрогобицький краєзнавчий збірник / Ред. кол. Л. Тимошенко (голов. ред.), Л. Винар, Л. Войтович, Г. Гмітерек та ін. – Вип. ХІХ-XХ. – Дрогобич: Коло, 2017


У статті простежуються основні тенденції розвитку києво-руської релігійної традиції
XVI ст., які увиразнюються при її порівнянні з релігійною культурою Московської
Русі. Аналіз великого фактологічного матеріалу та історіографії, дозволив дійти
висновку про те, що саме в цьому столітті набуває розвитку оранізаційна структура
митрополії: мережі єпископств, наміництв та парафій, інститути крилосу та протопопа,
матеріального забезепечення церкви. Напередодні Берестейської унії києво-руське
християнство піднялося на достатньо високий рівень свого внутрішнього розвитку.
Водночас, його відкритість до європейських культурно-релігійних традицій, унаслідок
чого був реалізований проект під назвою Берестейська унія, є також очевидною.

Функції міст Волині XVI – першої половини XVII ст. (Андрій Заяць)

Додано твір Функції міст Волині XVI – першої половини XVII ст. (Андрій Заяць). Дрогобицький краєзнавчий збірник / Ред. кол. Л. Тимошенко (голов. ред.), Л. Винар, Л. Войтович, Г. Гмітерек та ін. – Вип. ХІХ-XХ. – Дрогобич: Коло, 2017


У статті аналізується еволюція та реальний стан чисельності міських поселень
Волині у зазначений час та особливості виконуваних ними функцій. Серед останніх
такі важливі як: торгово-ремісничі, релігійно-культурні, освітні, інформаційні. Міські
поселення були важливими вузловими пунктами у дорожній мережі регіону. Особли-
ве значення мало міське судочинство, яке сприяло формуванню правової культури
міщан.

Генеалогія Хлопецьких гербу Сас (XV – XVIII ст. ) (Ігор Смуток)

Додано твір Генеалогія Хлопецьких гербу Сас (XV – XVIII ст. ) (Ігор Смуток). Дрогобицький краєзнавчий збірник / Ред. кол. Л. Тимошенко (голов. ред.), Л. Винар, Л. Войтович, Г. Гмітерек та ін. – Вип. ХІХ-XХ. – Дрогобич: Коло, 2017


У статті здійснена реконструкція роду Хлопецьких. З’ясовані родинні зв’язки
між виявленими в документах XV – XVІІI ст. носіями прізвища Хлопецький.
Охарактеризовані демографічні зміни та соціальний статус Хлопецьких.

Казимирівська легенда: подолання стереотипів (Леонтій Войтович)

Додано твір Казимирівська легенда: подолання стереотипів (Леонтій Войтович). Дрогобицький краєзнавчий збірник / Ред. кол. Л. Тимошенко (голов. ред.), Л. Винар, Л. Войтович, Г. Гмітерек та ін. – Вип. ХІХ-XХ. – Дрогобич: Коло, 2017



У статті зроблено спробу подолання усталених стереотипів Казимирівської легенди
щодо входження Галицької землі у 1340 чи 1349 р. до складу Польського королівства і масштабного кам’яного будівництва у Львові та інших містах. Пропонується аналіз
політичної ситуації після вигаснення династії Романовичів, ходу боротьби за цю спад-
щину і участь у ній Польщі, Мазовії, Литви та Угорщини, а також реальних успіхів і
провалів політики Казимира ІІІ.

Багатомовні кияни і “Слово о полку Ігоревім” (з його троянами, дивами, папосами, зегзицею та салтанами) (Людмила Настенко-Капалєт)

Додано твір Багатомовні кияни і “Слово о полку Ігоревім” (з його троянами, дивами, папосами, зегзицею та салтанами) (Людмила Настенко-Капалєт). Дрогобицький краєзнавчий збірник / Ред. кол. Л. Тимошенко (голов. ред.), Л. Винар, Л. Войтович, Г. Гмітерек та ін. – Вип. ХІХ-XХ. – Дрогобич: Коло, 2017


У статті зроблено спробу ще одного філологічного дослідження “Слова”, завдяки
якому маємо можливість відновити древній стан мови, а також уточнити етнографічну
складову багатомовного населення, яке у ХІІ ст. утворювало єдиний народ України-
Руси. Зокрема, доводиться, що мова ХІ – ХІІ століть на території від Путивля до Карпат
була сплетінням словенських, руських і невеликої кількості італійських лексем.

Проблема сусідства Галицького князівства та Візантії у середині – другій половині ХІІ століття (Ольга Козачок)

Додано твір Проблема сусідства Галицького князівства та Візантії у середині – другій половині ХІІ століття (Ольга Козачок). Дрогобицький краєзнавчий збірник / Ред. кол. Л. Тимошенко (голов. ред.), Л. Винар, Л. Войтович, Г. Гмітерек та ін. – Вип. ХІХ-XХ. – Дрогобич: Коло, 2017


Розглянуто основні версії сучасної історіографії щодо візантійсько-галицького
кордону. Проаналізовано руські, візантійські, арабські та західноєвропейські джерела зі
свідченнями про владу галицьких князів над територіями при гирлі Дунаю. Зроблено
висновок, що у другій половині ХІІ ст. у Пониззі Дунаю межували підконтрольні території
Візантії та Галицького князівства, влада обох держав над якими була нестійкою.

Зовнішня політика цезаря Юліана в Галлії в 355 – 361 рр. (Марія Маркович)

Додано твір Зовнішня політика цезаря Юліана в Галлії в 355 – 361 рр. (Марія Маркович). Дрогобицький краєзнавчий збірник / Ред. кол. Л. Тимошенко (голов. ред.), Л. Винар, Л. Войтович, Г. Гмітерек та ін. – Вип. ХІХ-XХ. – Дрогобич: Коло, 2017


У статті розглядаються основні заходи зовнішньої політики Юліана в Галлії. По-
казано, що становище провінції на момент призначення Юліана цезарем було жахли-
вим через ведення війни з Персією, а також через війни з узурпаторами. Висвітлено
боротьбу Римської імперії проти племен франків та алеманів, повернення основних
міст провінції та відновлення кордону, який проходив по р. Рейн. На основі свідчень
пізньоантичних істориків, а також ритора Лібанія і самого цезаря охарактеризовано
найвизначнішу битву армії Юліана при Аргентораті, оцінено військову стратегію та
основні бойові дії.

Археологічні дослідження вежі-дзвіниці костьолу Святого Бартоломея в Дрогобичі 2015 р. (Юрій Лукомський)

Додано твір Археологічні дослідження вежі-дзвіниці костьолу Святого Бартоломея в Дрогобичі 2015 р. (Юрій Лукомський). Дрогобицький краєзнавчий збірник / Ред. кол. Л. Тимошенко (голов. ред.), Л. Винар, Л. Войтович, Г. Гмітерек та ін. – Вип. ХІХ-XХ. – Дрогобич: Коло, 2017


У статті публікуються результати комплексних досліджень об’єкту: історії пам’ятки,
етапів її побудови, архітектурно-археологічних розкриттів ззовні та всередині об’єкту,
подається докладний опис знахідок, а також антропологічний аналіз поховань.
Публікація супроводжується відповідними схемами та кресленнями. Проведенні
дослідження підтвердили документально зафіксовані уявлення про спорудження
об’єкту в середині XVI ст.

Міфодискурс романів Маріо Варгаса Льйоси (Карина Сембе)

Додано твір Міфодискурс романів Маріо Варгаса Льйоси (Карина Сембе). Мета і завдання дослідження. Робота має на меті на матеріалі творів
М. Варгаса Льйоси визначити методологічний ґрунт міфаналізу
латиноамериканського роману другої половини ХХ століття та
продемонструвати практичний потенціал цього методу. Досягнення
зазначеної мети передбачає виконання наступних завдань:
-   висвітлити основні проблеми та суперечності у теоретизації
поняття міфу; визначити методологічно виправдане значення
поняття міфу як епістеми сьогодення, що дозволяє розкрити роль
міфотворчості у сучасній епістемології та у культурі й літературі
Латинської Америки;
-   окреслити роль “латиноамериканської філософії” та відповідної
світоглядної парадигми у становленні літератури континенту;
-   виявити функції міфологічного та шляхи реміфологізації у
латиноамериканській соціополітичній та культурній парадигмі;
-   у короткому огляді генези перуанської літератури з часів
колонізації до сьогодення виокремити аспекти, ключові для
наукової рецепції міфотворчості та історизму в
латиноамериканському романі ХХ століття;
-   на матеріалі романів Маріо Варгаса Льйоси системно
проаналізувати шляхи та способи актуалізації архетипів,
архаїчних міфологем, способи реміфологізації індіхеністської
первинної образності, класичних літературних мотивів;
-   виявити особливості взаємодії історії, міфу та художнього
вимислу у латиноамериканському романі другої половини ХХ
століття у ході інтерпретації романних наративів Варгаса Льйоси;
-   дослідити логіку політичного у письмі Варгаса Льйоси,
визначити смислотворчу функцію автоміфологізації у межах його
концепції політично ангажованого письма.

Політика радянської влади у сфері шкільної історичної освіти у 1917-1941 рр. (Станіслав Слободян)

Додано твір Політика радянської влади у сфері шкільної історичної освіти у 1917-1941 рр. (Станіслав Слободян). 2

Слободян С. О. Політика радянської влади у сфері шкільної історичної освіти у
1917-1941 рр. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за
спеціальністю 07.00.02 – Всесвітня історія. – Чернівецький національний
університет імені Юрія Федьковича, Чернівці, 2018.
В дисертації досліджено еволюцію радянської державної політики у сфері
шкільної історичної освіти в 1917-1941 рр. На основі архівних і опублікованих
джерел висвітлені економічні та суспільні умови функціонування шкільної
освіти, показано вплив динаміки політичного розвитку держави на теорію і
практику вивчення історії в радянських школах.
Автор проаналізував наслідки приходу більшовиків до влади в Росії для
системи освіти держави. Атмосфера взаємної недовіри між новою владою й
налаштованим вороже до неї учительством істотно вплинула на здійснення
освітньої політики, а також на соціальне забезпечення педагогів. Нерідко їм не
виплачували належним чином зарплату і оцінювали їх працю нижче праці
представників більшості інших професій. Нестерпне матеріальне положення
вчителів призвело до гострої нестачі кадрів, падіння престижу професії та
загального рівня компетенції шкільних працівників, відсутності у них мотивації
та можливостей ефективно реалізовувати шкільну реформу.
Значна частина роботи присвячена дослідженню теорії і практики так
званої «трудової школи», а також визначенню місця і ролі історичної освіти в
ній. Аналізуються ідеологічні, політичні і методологічні причини, які призвели
до ліквідації традиційного шкільного курсу історії. Роль історії в рамках
«комплексних програм» постійно змінювалась. Як правило, історичні сюжети
були покликані лише ілюструвати ті соціальні, економічні та політичні явища
сучасності, які вивчались на заняттях з суспільствознавства. Досліджено зміст
історичної освіти шляхом аналізу шкільної літератури.
Чимало уваги приділено дискусіям учених і педагогів про різноманітні
методичні й ідеологічні аспекти шкільної реформи, в тому числі й про
викладання історії в школі, що відбувалися на сторінках фахових видань. 3

Особливо гостро це питання обговорювалося в кінці 1920-х рр. Учасники
обговорення прийшли до згоди щодо необхідності відновлення систематичного
курсу історії, проте перебудова шкільної освіти в 1929-1930 рр. у відповідності
до так званого «методу проектів», не тільки завадила реалізації цієї ідеї, але й
поглибила кризу шкільної освіти.
Автор дисертації розглянув становлення сталінізму в сфері історичної
науки і його наслідки для історичної освіти. Прослідковано процес відновлення
традиційних форм і методів шкільного навчання, який супроводжувався
збільшенням ролі вчителя у навчально-виховному процесі. Досліджено заходи,
партійно-державного керівництва, спрямовані на відновлення предмету
«історія» в школах.
Доведено, що зміна ідеологічної парадигми держави, яка відбулася в
середині 1930-х рр., була прагматичним кроком з боку Й. Сталіна та його
оточення, спрямованим на підвищення ефективності пропаганди за рахунок
елементів націоналізму і традиціоналізму, які рішуче відкидалися більшовиками
в попередні роки. На сторінках радянської преси з 1934 р. стали з’являтися
матеріали, що пропагували велич батьківщини і відчуття патріотизму.
Опрацьовано офіційні документи й вказівки партійної верхівки, щодо
написання стабільних підручників. Аналіз зауважень Й. Сталіна, С. Кірова і
А. Жданова на проспекти підручників, підготовлених авторськими колективами
влітку 1934 р., дозволяє стверджувати, що партійні лідери знаходились у цей
період у пошуку оптимальної історичної концепції, що відповідала б їх
політичним цілям.
Досліджено підготовку та хід конкурсу 1936 р. на кращий підручник історії
СРСР. Висвітлено процес доопрацювання рукопису-переможця, написаного під
редакцією А. Шестакова, в якому прийняли участь як численні професійні
історики, так і особисто Й. Сталін.
Результатом багаторічної колективної роботи стало видання в 1937 р.
підручника, значення якого виходило далеко за рамки шкільної освіти. Ця книга
стала документом, в якому була зафіксована офіційна позиція держави у всіх основних питаннях вітчизняної історії, документом, на який повинні були
орієнтуватися пропагандисти, педагоги, письменники, кінематографісти та ін.
Таким чином, шкільна історична освіта, яка тривалий час відігравала
незначну роль у шкільній освіті, в другій половині 1930-х рр. перетворилася на
ключовий елемент радянської пропаганди.
Ключові слова: СРСР, більшовики, історична освіта, суспільствознавство,
школа, підручник, вчитель, інтернаціоналізм, націоналізм, патріотизм, сталінізм.

Політичні аспекти становлення та розвитку міграційної політики Європейського Союзу (Христина Фогел)

Додано твір Політичні аспекти становлення та розвитку міграційної політики Європейського Союзу (Христина Фогел). Фогел Х.Є. Політичні аспекти становлення та розвитку міграційної
політики Європейського Союзу
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук зі
спеціальності 23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем та
глобального розвитку. – Чернівецький національний університет імені Юрія
Федьковича, Чернівці, 2017.
Дисертаційна робота присвячена ґрунтовному дослідженню політичних
аспектів становлення та розвитку міграційної політики Європейського Союзу в
контексті трансформації міжнародного середовища під впливом інтеграції з
одного боку, й актуалізації міграційних викликів, – з другого.
Процес формування та реалізації політики щодо міграції у межах ЄС та
імміграції громадян третіх країн до Європи є відносно новим предметом
дослідження, незважаючи на його істотне значення для цілісного розуміння
проблематики, пов’язаної з потребами управління переміщеннями населення в
контексті забезпечення гармонійної й несуперечливої динаміки суспільних
процесів у європейських державах.
Актуальність даної теми посилюється європейською міграційною кризою
2015 року, яку експерти окреслюють як гуманітарну катастрофу, викликану
масовим напливом мігрантів з країн Африки та Близького Сходу. Це найбільша
міграційна криза на європейському континенті з часів ІІ Світової війни.
Проблематика міграційної політики ЄС вимагає належного ґрунтовного
вивчення, передовсім, з огляду на потреби осмислення поліморфного досвіду
держав-членів ЄС з формування власних імміграційних стратегій та пошуку
спільних шляхів становлення спільної міграційної політики на рівні ЄС. З
огляду на фактичну новизну порушеної у дисертаційній роботі проблеми, слід
констатувати недостатній рівень її опрацювання в зарубіжному
політологічному дискурсі та виразний брак тематичних досліджень в
українській політичній науці. Це дає змогу розглядати запропоноване 3
дослідження як актуальне в контексті забезпечення перспективного розвитку
вітчизняної політичної теорії та практики. Адже цілісне бачення особливостей
та динаміки міграційної політики ЄС слугує основою для комплексного підходу
з реалізації українських національних імперативів не лише в контексті Угоди
про асоціацію України з ЄС, але й з перспектив поглиблення взаємодії з цим
інтеграційним об’єднанням на шляху європеїзації політики України та
інтеграції з ЄС.
У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначені мета, завдання, об’єкт
і предмет дослідження, сформульовано наукову новизну, висвітлено
методологічну основу роботи, охарактеризовано джерельну базу, наголошено
на теоретичному і практичному значенні отриманих результатів, відображено
попередню апробацію результатів дослідження та структуру роботи.
У Розділі 1 «Теоретико-методологічні засади вивчення міграційної
політики ЄС» з’ясовано актуальний стан вивчення титульної проблеми, подано
загальний огляд політологічного дискурсу з вивчення міграційної політики ЄС,
проаналізовано концептуальні підходи та систематизовано теоретичні
напрацювання щодо міграції та міграційної політики як предмету політичних
студій, вивчено роль європеїзації у формуванні спільної міграційної політики.
Активізація досліджень міграції дає змогу виокремити два підходи до вивчення
контролю над міграцією – на міжнародному та національному рівнях. У
першому з них міграційна політика розглядається в контексті міжнародних
відносин. У цьому випадку, контроль над міграцією інтерпретується як
структурна потреба, яка виникає через невідповідності між відкритими і
закритими державними утвореннями.
У Розділі 2 «Інституційні основи міграційної політики ЄС» увагу
зосереджено на вивченні особливостей формування та механізмах реалізації
міграційної політики ЄС враховуючи наявне її нормативно-правове
забезпечення. Аналіз становлення міграційної політики ЄЕС/ЄС демонструє,
що воно охопило п’ять періодів: перший – 70-80-ті роки; другий – 90-ті роки;
третій – 1999–2009 рр.; четвертий – 2009 – 2016 рр., п’ятий – з 2016 до сьогодні. 4
У Розділі 3 «Міграційні політики держав-членів в умовах формалізації
міграційної політики ЄЄ» розглянуто та проаналізовано еволюцію міграційної
політики ФРН у процесі становлення спільної міграційної політики ЄС,
розкрито вплив європеїзації на трансформацію міграційної політики Польщі
після набуття членства в ЄС та прослідковано динаміку міграційної політики
Грецької Республіки у контексті членства в ЄС. Результати європейського
впливу по-різному відтворювалися у національних імміграційних стратегіях
держав-членів. Дискурсивні форми взаємодії призводили до істотних змін
національної політики у випадку «старих» держав-членів, а прескриптивні
форми – до більшого ступеня європеїзації у випадку «нових» держав-членів.
У Розділі 4 «Міграційна політика ЄС на сучасному етапі» окреслено
проблеми та перспективи міграційної політики ЄС, її зовнішній вимір та
взаємодію України та ЄС з питань міграції. Дослідження європейської
інтеграції та європеїзації були зосереджені, здебільшого, на відносинах між
державами-членами і європейськими наднаціональними інституціями, однак
транснаціональний характер процесу надання притулку та міграції передбачає
розширення поняття відповідальності за міжнародні наслідки таких процесів.
У висновку дисертації підсумовуються основні результати проведеного
дослідження проблеми.
Новизна проблематики й постійний інтерес науковців до проблем міграції
на європейському континенті підкреслюють актуальність вивчення міграційної
політики як одної з важливих спільних політик ЄС.
У літературі знаходимо суперечливі погляди щодо впливу поступового
становлення спільної міграційної політики ЄС на внутрішню міграційну
політику країн-членів. З одного боку, окремі вчені вказують на істотне
значення ЄС для національних імміграційних політик. З іншого боку, низка
дослідників розглядає зв’язки між європейською та національними політиками
як неістотні. Незважаючи на поліморфність оцінок з боку окремих дослідників
щодо значення європеїзації у сфері імміграції, за останні роки значно зріс 5
інтерес до вивчення європейського впливу на внутрішню міграційну політику
держав-членів та адаптацію ними відповідних європейських норм.
Увага українського академічного середовища зосереджується, в
основному, на дослідженнях теорії і практики міграції. На жаль, у вітчизняному
політологічному дискурсі відсутні комплексні дослідження особливостей
міграційної політики ЄС, що дає змогу стверджувати про актуальність
вивчення окресленої проблематики в контексті набуття та реалізації Україною
асоційованого членства та поглиблення взаємодії з ЄС.
Вперше висвітлено інституційні основи та механізми реалізації міграційної
політики ЄС, з урахуванням п’яти послідовних періодів її становлення та
розвитку (перший – 70-80-ті роки; другий – 90-ті роки; третій – 1999–2009 рр.;
четвертий – 2009 – 2016 рр., п’ятий з 2009 до сьогодні). Впродовж четвертого
періоду спільна міграційна політика ЄС зазнала суттєвих змін, оскільки
питання міграції повністю перейшли до компетенції наднаціональних
інститутів. Обґрунтовано, що первинне право ЄС визначає основоположні
питання політики у сфері міграції, а вторинне – регламентує статус мігрантів,
причому усі акти вторинного права ЄС з питань міграції можна класифікувати
відповідно до об’єкту правового регулювання: зі спільним (стосуються усіх
мігрантів) або спеціальним (регламентують становище визначених груп
мігрантів) об’єктами. Розглянуто «зовнішній вимір» діяльності ЄС з питань
міграції, який охоплює декілька напрямів (переговори й укладення угод про
реадмісію; «експорт» політики та інструментів ЄС через міжурядові мережі й
підтримку наднаціональних інститутів), а також обґрунтовано зростання ролі
міжнародних організації (УВКБ ООН; МОМ) у зовнішній європеїзації політики
надання притулку та міграційної політики ЄС. Доведено, що розвиток
партнерства на основі всеосяжного підходу до співпраці з питань міграції та
мобільності поглибився завдяки окремим візовим діалогам, низці Партнерств у
сфері мобільності, а також через посилення уваги до можливостей
регіонального захисту і розвитку. 6
Окрім того, у рамках дисертаційної роботи уточнено актуальні аспекти й
перспективи спільної міграційної політики ЄС, зокрема відзначено той факт,
що ініціативи ЄС з управління актуальною міграційною кризою в цілому
виявилися не надто успішними через систему розділених компетенцій ЄС;
значну кількість суб’єктів із суперечливими інтересами у різних сферах;
фрагментацію відповідних національних програм. Обґрунтовано твердження,
що потенційні підходи до врегулювання міграційного кризи ЄС
диференціюються між пошуком стратегій, в яких кожна з держав-членів
прагнутиме забезпечити виключно власні інтереси шкодячи європейській
єдності, та більш далекосяжним підходом, пов’язаним із поглибленням
співпраці у межах ЄС та його «зовнішнього» виміру задля вирішення широкого
кола міграційних проблем. Проаналізовано еволюцію міграційних політик
держав-членів (на прикладі ФРН, Республіки Польща та Грецької Республіки) у
контексті формування спільної міграційної політики ЄС, причому з’ясовано, що
результати європейського впливу по-різному відтворювалися у їхніх
національних міграційних стратегіях. Підтверджена теза, що дискурсивні
форми взаємодії призводили до істотної зміни національної політики у випадку
«старих» держав-членів (ФРН), а прескриптивні форми, – до більшого ступеня
європеїзації «нових» держав-членів ЄС (Польща). При цьому виявлено, що
прескриптивний характер впливу ЄС у випадку європеїзації міграційної
політики Греції, доповнювалися його дискурсивними формами, з огляду на те,
що європейські політичні та соціальні новації часто розглядалися у цій країні як
синонім модернізації.
Також набуло розвитку вивчення особливостей взаємодії України та ЄС з
питань міграції у контексті укладення й реалізації низки двосторонніх угод
щодо партнерства і співробітництва, спрощення безвізового режиму, реадмісії,
а також місцевого прикордонного руху з окремими державами-членами
Євросоюзу; наголошено на значенні Угоди про асоціацію України з ЄС як
ключової у поглибленні співпраці сторін з подолання нелегальної міграції та 7
торгівлі людьми, забезпечення права на притулок, покращенні управління
кордонами тощо.
Практичне значення одержаних результатів визначається науковою
новизною, актуальністю і полягає у можливості їхнього застосування з
науково-дослідною, прикладною та навчальною метою.
Практичне значення роботи, як самостійного внеску в українську
політичну науку, полягає у систематизації, поглибленні та розширенні знань
щодо політичних аспектів становлення та розвитку міграційної політики ЄС,
покликаних сприяти подальшому вивченню та переосмисленню особливостей
формування й реалізації спільних політик ЄС у рамках вітчизняної науки про
міжнародні відносини. Цілісний і ґрунтовний характер розгляду проблеми
відкриває перспективи для розробки ефективних підходів, спрямованих на
втілення національних інтересів нашої держави у відносинах з ЄС у контексті
реалізації Угоди про асоціацію та з огляду на перспективи набуття Україною
членства в цьому інтеграційному об’єднанні. Отримані висновки можуть бути
використані у роботі державних органів та недержавних організацій, діяльність
яких пов’язана з формуванням і реалізацією зовнішньополітичних пріоритетів
України.
Матеріали дослідження можуть мати практичне застосування в процесі
розробки лекцій, семінарів та спецкурсів, пов’язаних із вивченням
Європейського Союзу, актуальних тенденцій міжнародних відносин,
особливостей регіонального розвитку, зовнішньої політики окремих держав
тощо, призначених для студентів спеціальностей: «політологія» й «міжнародні
відносини, суспільні комунікації та регіональні студії».
Ключові слова: міграційна політика, ЄС, міграція, міжнародні відносини,
міграційна криза, Польща, Греція, Німеччина, Україна, Угода про асоціацію.

Близькосхідні конфлікти у двосторонніх взаєминах Французької Республіки та Сполучених Штатів Америки (Віталія Юрчак)

Додано твір Близькосхідні конфлікти у двосторонніх взаєминах Французької Республіки та Сполучених Штатів Америки (Віталія Юрчак). Юрчак В. М. Близькосхідні конфлікти у двосторонніх взаєминах
Французької Республіки та Сполучених Штатів Америки. – Кваліфікаційна
наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук зі
спеціальності 23.00.04 – “Політичні проблеми міжнародних систем та
глобального розвитку”. ДВНЗ “Прикарпатський національний університет
імені Василя Стефаника”, Івано-Франківськ; Чернівецький національний
університет імені Юрія Федьковича, Чернівці, 2018.
У дисертації досліджено близькосхідні конфлікти, які мають вагоме
значення для франко-американських відносин та здійснюють безпосередній
вплив на їх еволюцію. Спільні чи протилежні позиції Французької Республіки
та США щодо конфліктів на Близькому Сході відображаються на стані
франко-американських відносин. Тому дослідження французької та
американської позиції щодо палестино-ізраїльського конфлікту, іракської
кризи, ліванської кризи, іранської ядерної проблеми, арабських революцій,
конфлікту в Лівії та сирійської кризи упродовж кінця 2002 р. – початку 2017
р. є важливим для вивчення франко-американських двосторонніх відносин,
від розвитку яких залежать трансатлантичні взаємини та міжнародні
відносини в цілому.
У Вступі з’ясовано сутність наукової проблеми та стан її дослідження,
обґрунтовано актуальність теми дослідження й окреслено хронологічні рамки
дисертаційного дослідження, визначено мету і завдання, об’єкт, предмет,
методи дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне й практичне
значення одержаних результатів, а також показано публікації за темою
дисертаційного дослідження, обсяг і структуру роботи.
У першому розділі – Теоретико-методологічні основи дослідження
близькосхідних конфліктів у двосторонніх взаєминах Французької Республіки
та США – проаналізовано й узагальнено роботи зарубіжних та українських
науковців із теми дослідження. Описано концептуальні засади та методи

3


дослідження. Охарактеризовано стан франко-американських двосторонніх
взаємин, відзначено риси, які стосуються спільних позицій та розбіжностей в
ідеологічному, політичному й безпековому вимірах. Проаналізовано
французький та американський підхід щодо полярності світу. Адже
французька геополітика, заснована на ідеї мультиполярності світу, є
незмінною; адміністрація ж Дж. Буша надавала перевагу однополярності світу
та гегемонічному статусу США, а адміністрація Б. Обами була прихильницею
концепції багатополярності світу та ідеї співробітництва держав. У контексті
дослідження обґрунтовується також концепція американського
неоконсерватизму, французького голлізму, “балансу сил”, концепція
“зіткнення цивілізацій”. З’ясовано розуміння терміна “Близький Схід” у
французькому й американському світобаченнях та досліджено причини
розходження в поглядах Французької Республіки та США щодо поширення
демократичних принципів у близькосхідному регіоні. Висвітлено, що позиції
Французької Республіки та США щодо близькосхідних конфліктів
відображають стан франко-американських відносин. Для двосторонніх
взаємин між Францією та США особливо важливими є такі близькосхідні
конфлікти, які неодноразово згадуються у спільних франко-американських
документах, виступах президентів двох держав та діалогах представників
їхніх адміністрацій, наукових розробках тощо: палестино-ізраїльський
конфлікт, “ліванська криза” 2006 р., військова інтервенція в Ірак 2003 р.,
іранська ядерна програма, події “арабської весни”, війна в Лівії, сирійська
криза та боротьба з “Ісламською Державою”. Аналізуючи стан наукової
розробки досліджуваної теми, показано, що аналіз франко-американських
відносин представлено в дослідженнях провідних науково-дослідних центрів
Французької Республіки і США та у працях зарубіжних і українських авторів.
Однак ці роботи обмежуються аналізом франко-американських відносин у
загальному або висвітленням зовнішньої політики США чи Франції. Отже,
існує потреба в комплексному та ґрунтовному вивченні франко-

4


американських відносин у контексті їх ролі у близькосхідних конфліктах з
2002 до 2017 р.
У другому розділі – Близькосхідна політика Французької Республіки та
США – проаналізовано франко-американські протилежні погляди щодо
вирішення палестино-ізраїльського конфлікту та франко-американську
співпрацю в лівійській кризі 2006 р. Автор зауважує, що Франція активно
виступала за збільшення ролі ЄС у розв’язанні близькосхідних конфліктів та
визнанні держави Палестина, а США підтримували Ізраїль як основного їх
союзника на Близькому Сході. Зазначається також, що спільність інтересів
Парижа та Вашингтона щодо ліванської кризи 2006 р. та розслідування
вбивства Р. Харірі забезпечили франко-американське успішне
співробітництво щодо виведення Лівану з-під сирійського впливу.
У третьому розділі – Проблема Ірану та Іраку у франко-американських
відносинах – досліджено позицію США і Французької Республіки щодо
іракської кризи у 2003 р. та її вплив на розкол у франко-американських
відносинах, а також франко-американські позиції щодо іранського питання,
співпрацю двох держав у прийнятті відповідних резолюцій РБ ООН та
франко-американський діалог з Іраном щодо недопущення отримання ядерної
зброї. Автор підкреслює, що американська військова інтервенція в Ірак
спричинила кризу у двосторонніх взаєминах між Францією та США через
несприйняття Парижем порушення міжнародного права та американського
одноосібного втручання в Ірак. Проте автор також зауважує, що виведення
американських військ з Іраку та формування терористичної організації
“Ісламська Держава” на території цієї держави сприяли зближенню франко-
американських взаємин та утворенню франко-американського партнерства.
Автор констатує, що французька позиція щодо іранського питання на
початку ХХІ ст. була пасивною порівняно з американською. Проте
радикальна політика іранського президента М. Ахмадінежада та його погрози
щодо винайдення зброї масового знищення змінили позицію Французької
Республіки і зблизили відносини Парижа та Вашингтона. Франко-

5


американські економічні санкції та політичний тиск щодо Ірану вплинули на
підписання ядерної угоди з Іраном, у якій Тегеран погодився припинити свою
ядерну програму та використовувати ядерне паливо тільки в цивільних цілях.
У четвертому розділі – Арабські революції та позитивні тенденції у
франко-американських двосторонніх взаєминах – охарактеризовано франко-
американську позицію щодо подій арабської весни 2011 р., співпрацю двох
держав у лівійському конфлікті та франко-американське співробітництво
щодо сирійської кризи й боротьби з ІДІЛ.
У результаті дослідження впливу близькосхідних конфліктів на франко-
американські стосунки зроблено висновки, основним з яких є те, що франко-
американські відносини протягом 2002-2017 рр. можна охарактеризувати як
приклад конфліктно-дружніх взаємин, де наявне як франко-американське
суперництво за політичний вплив та вигідні економічні контракти у
близькосхідному регіоні, так і франко-американське співробітництво у
вирішенні регіональних криз та боротьбі з тероризмом. Аналізуючи вплив
близькосхідних конфліктів на франко-американські двосторонні відносини,
можна визначити такі еволюційні етапи їхніх взаємин: криза франко-
американських відносин у зв’язку з іракським питанням та щодо протилежних
позицій у палестино-ізраїльському конфлікті (2002-2003 рр.); етап
примирення між Францією та США під час ліванської кризи (2004-2006 рр.);
етап зближення між двома провідними державами з ініціативи Н. Саркозі
(2007-2008 рр.); франко-американське співробітництво щодо іранського
ядерного питання, арабських революцій, військової інтервенції в Лівію та з
приходом до влади Б. Обами (2009-2012 рр.); франко-американське
партнерство за президентства Б. Обами та Ф. Олланда стосовно сирійської
кризи, підписання ядерної угоди з Іраном та боротьби з терористичними
угрупованнями на Близькому Сході (2012-2017 pp.).
Ключові слова: франко-американські відносини, Французька
Республіка, США, близькосхідні конфлікти, палестино-ізраїльський конфлікт,
військова інтервенція в Ірак 2003 р., іранська ядерна програма, ліванська

6


криза 2006 р., “арабська весна”, війна в Лівії, сирійська криза та “Ісламська
Держава”.

Повсякденне життя англійського пізньосередньовічного міста (Олексій Чередніченко)

Додано твір Повсякденне життя англійського пізньосередньовічного міста (Олексій Чередніченко).


АНОТАЦІЯ
Чередніченко О. В. Повсякденне життя англійського пізньосередньовічного
міста. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за
спеціальністю 07.00.02 – всесвітня історія. – Київський національний університет
імені Тараса Шевченка МОН України, Київський національний університет імені
Тараса Шевченка МОН України, Київ, 2017.
У дисертації досліджено матеріальні та ментальні аспекти повсякденного
життя міст Англії XIV–XV ст. Охарактеризовано стан наявної джерельної бази та
розробки проблеми в історіографії. За допомогою масиву писемних,
зображальних і речових джерел та сучасних дослідницьких методів висвітлено
матеріальний побут міст пізньосередньовічної Англії – зокрема, досліджено
санітарно-гігієнічну ситуацію, розкрито еволюцію житлової архітектури та
інтер'єру, проаналізовано раціон і режим харчування, а також особливості одягу
та зовнішнього вигляду містян XIV–XV ст. Також вивчено ментальні аспекти
пізньосередньовічної повсякденності в містах Англії: охарактеризовано
сприйняття містянами часу та простору, простежено еволюцію уявлень про
відпочинок та працю, досліджено процеси становлення національної свідомості,
розглянуто взаємодію між індивідом, сім'єю та міським соціумом.
Власне спеціальне наукове дослідження повсякденного життя англійських
міст XIV–XVст. розпочалося лише в середині ХХ ст. Однак комплексного підходу
до вивчення різних аспектів міського повсякдення бракує і досі. На цьому етапі
студії з історії повсякденного життя перебувають під впливом антропологічного
повороту. При цьому лідирує у дослідженнях англійського міста англійська і
американська, меншою мірою континентально-європейська історіографія; на
пострадянському ж просторі англійське пізньосередньовічне місто здебільшого і
досі досліджується в контексті соціально-економічного та політичного розвитку.
Наявного масиву джерел достатньо для того, аби реконструювати повсякденне
життя англійського пізньосередньовічного міста в цілому (йдеться здебільшого
про великі міста). Джерельна база для дослідження цієї проблематики 3



надзвичайно розмаїта і включає до себе писемні (серед яких виділяються
літературні, наративні та документальні), речові (матеріальні) та зображальні
(мініатюри, вітражі, мізерикордії, графіті тощо) джерела, які потребують
всебічного комплексного розгляду.
Доведено, що на початок пізньосередньовічної доби санітарно-гігієнічний
стан англійських міст через відсутність регламентації з боку влади залишав
бажати кращого. Міста Англії XIV–XV ст. значною мірою мали ще аграрний
характер, тож взаємодія з фауною була більш безпосередньою, ніж нині, що
позначалося на санітарії. Однак у пізньосередньовічну добу в цьому напрямі
відбулись істотні зрушення зусиллями як центральної, так і місцевої влади.
Встановлено, що у розвитку житлової архітектури пізньосередньовічного
англійського міста прослідковуються такі провідні риси, як прагнення до
більшого комфорту, утилітарність (особливо щодо планування), а також, що
можна назвати характерною рисою пізньосередньовічного періоду відносно
попередніх часів, прагнення до приведення навколишнього простору у
відповідність з естетичним ідеалом. Ключовою ж характеристикою став більший
потяг до приватності, що вилилося в розповсюдження особистих спалень, кімнат
тощо.
З’ясовано, що раціон і режим харчування англійського
пізньосередньовічного бюргерства відзначався деякими особливостями,
насамперед тим, що в цій сфері чи не найбільший вплив зберігала церква – через
такі механізми, як піст, єпитимія, розглядання черевоугодництва як смертного
гріха. У цьому відношенні з церквою тісно змикався рух пізньосередньовічних
містиків, які закликали до аскези. Однак і тут життя брало своє: асортимент
продуктів харчування англійського бюргерства XIV–XV ст. мав тенденцію до
розширення, хоча хліб і ель не втратили свого домінуючого значення для
більшості містян, самоцінного значення набула не лише поживність їжі, а й її
органолептичні якості, що підтверджувалося поширенням спецій. Слід зауважити,
проте, що існували й детерентні фактори, зокрема, пов’язані з природно-
кліматичними умовами; так, великий голод 1315–1317 рр. мав неабиякий вплив і 4



на ментальні установки тогочасних англійців щодо харчування. Новинкою
Пізнього Середньовіччя стає регламентація режиму харчування також і з боку
світської влади, зокрема, стосовно поденних робітників, та спроба (не надто
вдала) узалежнити його від рангу їдця.
Досліджено, що у Пізньому Середньовіччі відбувається диференціація
англійського одягу містян, який віднині повніше виконує функції соціального та
професійного маркування, але ще більшою мірою консервував існуючі соціальні
відносини: переважно цими причинами пояснюється видання т.зв. "законів про
розкіш", якими регламентувався допустимий одяг відповідно до соціального
статусу його власника. Виникає таке явище, як мода на одяг; при цьому
англійська міська мода розвивалася під сильним впливом моди аристократичної,
безуспішно намагаючись наздогнати цю останню.
Простежено, що англійському пізньосередньовічному місту було властиве
своєрідне сприйняття часу та простору. У XIV–XV ст. як час, так і простір
піддаються дедалі інтенсивнішій квантифікації: все більшої ваги набуває
прагнення якомога точнішого числового вираження часових і просторових
параметрів. Чималу роль у поширенні нових уявлень про час відіграло
розповсюдження з початку XIV ст. механічних годинників, які на кінець XV ст.
уже стали звичним атрибутом життя англійських містян. У царині простору
відбувається поступове розмежування приватного простору особистої власності
та публічного простору міста: з розширенням компетенцій міської влади, зокрема
у санітарно-гігієнічній сфері, до царини публічного поступово відходить увесь
простір, що не перебуває у приватній власності.
Виявлено, що у пізньосередньовічну добу в англійському місті праця все ще
несе на собі певну конотацію нужденності та низького походження. Однак
поступово на перший план виходить розуміння праці як необхідного кожній
чесній людині, що не належить до аристократичного прошарку, способу
проведення часу. Проте уявлення про тричастинну структуру суспільства
змінилися не так радикально, як вважалося раніше: наомість третій стан у
тодійшній соціальній уяві почав складатися з людей, що займаються чесною 5



працею. Так ця остання ставала пропуском у міський соціум – і навпаки,
маргінальні прошарки населення вирізнялися саме тим, що нею не займалися.
Встановлено, що навіть для сезонних працівників був передбачений час
відпочинку – як протягом дня (післяобідня перерва влітку), так і протягом року
(святкові дні та неділі). Звичними були різні види проведення дозвілля – зокрема,
різноманітні спортивні та настільні ігри та розваги. Своєрідним видом відпочинку
було проведення часу в шинку. Через асоціації з проституцією, вживанням
алкоголю, азартними іграми шинок швидко став об’єктом категоричного осуду з
боку моралістів і церкви, однак при цьому залишався популярним, особливо серед
простолюду, оскільки був головним засобом соціалізації нижчих верств населення
та до певної міри стирав соціальні відмінності між його відвідувачами.
Досліджено, що пізньосередньовічну доба характеризувалася і становленням
національної свідомості англійських містян. У цей час уже яскраво виражені
уявлення мешканців міст про такі атрибути національного, як національна
територія, спільна історія, національна ментальність, відчуття національної
вищості; на якісно новому рівності відбувається розмежування з Іншим. За
безумовної лояльності королівській владі навіть монарх уже сприймається
передусім як очільник національної спільноти.
Доведено, що зі зміцненням політичного становища англійських
пізньосередньовічних міст зростало і усвідомлення повноправними містянами
себе як повноцінної частини соціального ладу. Маргінальними прошарками
міського населення в пізньосередньовічній Англії були жебраки, повії,
розбійники, хворі на проказу та душевнохворі. Лінію, обрану суспільством щодо
цих прошарків населення, можна визначити однозначно: ізоляція – найчастіше не
лише соціальна, а й фізична.
У результаті дослідження з’ясовано, що англійське пізньосередньовічне
місто постійно жило в очікуванні агресії – ззовні чи зсередини. Ще однією
характеристикою соціальних відносин у англійському пізньосередньовічному
місті була ксенофобія, рівень якої в суспільстві підвищувався або знижувався
залежно від економічної ситуації та зигзагів зовнішньої політики. В Англії XIV–XV ст. виразно простежуються мізогіністичні настрої, що виявляються як у
зниженні реального соціального статусу жінки, так і в поширенні гінекофобського
дискурсу. Разом з тим не можна зводити розмаїття стосунків між чоловіками та
жінками до антагонізму, адже в джерелах зафіксовано і чимало прикладів
подружнього кохання та поваги до жінок. Те ж стосується і дитинства: у
пізньосередньовічну добу виразно простежується ставлення до дітей як до
особливої групи, що, крім обов’язків, мають також право на ігри.
Наукова новизна дослідження полягає у таких положеннях: вперше
здійснено комплексний аналіз повсякденного життя міст у вказаних географічних
і хронологічних межах; розкрито становлення англійської національної свідомості
на прикладі окремо взятої купецької верстви; простежено розвиток уявлень про
тричастинну структуру суспільства на матеріалах пізньосередньовічної Англії;
уточнено – перебіг процесу формування "часу містян" у пізньосередньовічній
Англії; причини видання в Англії XIV–XV ст. т.зв. "законів про розкіш" та
нерозповсюдження їх на жінок; положення про ставлення в пізньосередньовічній
Англії до дітей як до окремішньої соціально-вікової групи; набули подальшого
розвитку – гіпотеза про пріоритет з погляду влади англійських міст продовольчої
безпеки над санітарно-гігієнічними вимогами; теза про співіснування в XIV–XV
ст. світського та церковного часу; твердження про ключову роль питних закладів
у дозвіллі нижчих прошарків міського соціуму Англії XIV–XV ст.
Практичне значення дослідження. Результати дослідження можна
використовувати при написанні навчально-методичних матеріалів (підручників,
посібників, практикумів, хрестоматій) з курсу історії середніх віків у вищих та
середніх навчальних закладах, а також при розробці спецкурсів з історії
повсякдення, історичної урбаністики та історії Британії. Крім того, вони стануть
фундаментом для подальших грунтовних досліджень у цьому та суміжному
предметних полях.
Ключові слова: міська історія, історія повсякденності, ментальність, побут,
пізнє Середньовіччя, Англійське королівство

Міграція російських старообрядців (друга половина XVII – початок ХХ століття) (Олександр Панарін)

Додано твір Міграція російських старообрядців (друга половина XVII – початок ХХ століття) (Олександр Панарін). Панарін О.Є. Міграція російських старообрядців (друга половина XVII –
початок ХХ століття). – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за
спеціальністю 07.00.02 «всесвітня історія». – Київський національний
університет імені Тараса Шевченка, Міністерство освіти і науки України;
Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Міністерство
освіти і науки України, Київ, 2017.
Невід’ємною складовою громадянського суспільства, розбудова якого
відбувається на сучасному етапі історії України, є толерантне ставлення до
різноманітних релігійних віровчень. Характерною особливістю українського
соціуму є його поліконфесійність. Багатовікові традиції співжиття прихильників
різних релігій на українських землях є свідченням доброзичливості
українського народу, його поваги до інших культур. Ґрунтовне вивчення історії
різних релігійних груп, використання їхнього досвіду є запорукою розвитку
відкритого та демократичного суспільства.
З часів запровадження християнства у Київській Русі серед православного
духовенства панував демократизм у виборності церковних ієрархів та
соборності ухвалення рішень. Такі традиції розповсюдились і північно-
руськими землями. Проте у середині XVII століття московський патріарх Никон
провів реформу, яка призвела до втрати конфесійної єдності православного
населення Московського царства. Авторитарність, з якою здійснювалось
реформування православної Церкви, викликала хвилю невдоволення як серед
прихожан, так і серед духовенства. Перші були незадоволені проголошенням
старих обрядів, успадкованих з Візантії через Київ, помилковими та не
канонічними. Другі обурились свавільними методами управління, що
насаджувались духовенству. Православне населення було розколоте, в наслідок
чого розпочалась непримирима, кривава боротьба «никоніан – новообрядців» з
«розкольниками – старовірами». 3
Одним з ключових аспектів цієї боротьби стала втеча прихильників старої
віри від карально-репресивної політики, яку проводили держава та пануюча
Церква. Міграція старообрядців, що розпочалась майже одразу після
впровадження церковної реформи та тривала протягом трьох століть потому,
була не просто рухом населення. Вона була переселенням найбільш відданих
прихильників російської старовини, хранителів російської етнічності. З часом
російська держава відмовилась від однозначно негативної оцінки
старообрядництва, а його послідовники почали розглядатись як можливий
колонізаційний елемент. Завдяки старовірам, що не поривали своїх зв’язків з
батьківщиною, захоплені та приєднані до Російської імперії протягом XVIII і
ХІХ століть території швидко перетворювались на «споконвічні російські
землі».
На сьогоднішній день в історичній науці накопичилась значна кількість
праць, присвячених вивченню різних аспектів старообрядництва. В основі
більшості з них лежать ґрунтовні фактологічні дослідження з використанням
значної кількості джерел. Проте майже всі роботи, за винятком підготовлених в
останні десятиліття, несуть на собі ідеологічні нашарування та мають
тенденційний характер. У підсумку втрачається науковість таких робіт, а
результати та висновки не можуть претендувати на об’єктивність. Явище
міграції російських старообрядців раніше не виступало окремими предметом
наукового дослідження, а поодинокі, розрізнені згадки про переселення
старовірів не дають можливості комплексно аналізувати та оцінювати його.
У дисертаційному дослідженні з’ясовано стан наукової розробки теми,
проаналізовано найбільш важливі для обраної теми праці, вказано на їхні
позитивні та негативні сторони. У роботі окреслено джерельну базу
дослідження та її репрезентативність. Розкрито передумови міграції російських
старообрядців та встановлено її основні причини. Простежено найважливіші
міграційні напрями та особливості переселення старовірів у другій половині
XVIII століття. У дослідженні здійснено аналіз урядових заходів щодо 4
старовірів та обґрунтовано їхній вплив на міграцію прихильників
старообрядництва. Автором запропоновано поділяти міграцію старовірів на
добровільну та примусову. На основі вивченого матеріалу встановлено основні
райони старообрядницької міграції у різні періоди. Обґрунтовано думку про те,
що старообрядці відіграли важливу роль у колонізаційній політиці Російської
імперії.
Основою даної роботи виступають принципи історизму та об’єктивності.
Робота виконана з використанням як загальнонаукових методів, так і
спеціальних методів історичної науки. Залежно від виконання поставлених
завдань використовувалися порівняльно-історичний, статистичний, проблемно-
хронологічний, логічний та інші методи. Міждисциплінарний підхід дав
можливість використовувати широке коло методів інших наук, зокрема
соціології, демографії. Таке поєднання забезпечило всебічне вивчення
поставленої проблеми та отримання обґрунтованих результатів дослідження.
Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше здійснюється
комплексне вивчення міграції російських старообрядців як окремої складової
історії цього явища. Встановлено чіткий зв’язок між запровадженням урядових
заходів щодо старообрядництва та міграцією його прихильників. Вперше
акцентовано увагу на колонізаційній ролі старообрядництва в Російській
імперії. Систематизовано основні напрями старообрядницької міграції. На
основі всебічного аналізу історіографії встановлено, що дослідники тривалий
час оминали тему старообрядницької міграції при дослідженні історії цього
явища на певних територіях. Автором простежено процес еволюції державної
політики щодо міграції прихильників старої віри. Значну увагу приділено історії
формування найбільших міграційних центрів старовірів. Отримали подальший
розвиток наукові знання про старообрядництво, уявлення про взаємостосунки
російської держави з опозиційними рухами – на прикладі релігійного
інакодумства. Все ж дискусійним залишається питання щодо кількості
старовірів-переселенців. Відсутність якісних статистичних даних, що пов’язана з особливістю положення старообрядців у російській державі та їхніми
стосунками з владою і Церквою, ускладнює визначення результатів міграції.
Основні положення та одержані в процесі дослідження висновки можуть
бути використані в інших наукових дослідженнях з дотичних тем, при
підготовці підручників, лекційних та спеціальних курсів з історії України та
історії зарубіжних країн, демографії, релігієзнавства. Результати дослідження
можуть слугувати основою для написання окремих розділів навчальних
посібників для студентів історичних та гуманітарних спеціальностей вищих
навчальних закладів. Крім того, вони можуть застосовуватись при розробці
краєзнавчих та екскурсійних маршрутів, експозицій та виставок з історії
заселення певних територій.
Ключові слова: старообрядництво, старовіри, реформа Никона, розкол,
міграція, переселення, рух населення, міграційні процеси.

Микола Зеров як критик та теоретик перекладу (Орислава Бриська)

Додано твір Микола Зеров як критик та теоретик перекладу (Орислава Бриська). Бриська О. Я. Микола Зеров як критик та теоретик перекладу. – Кваліфікаційна
наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за
спеціальністю 10.02.16 «Перекладознавство». – Львівський національний університет
імені Івана Франка. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка,
Львів – Київ, 2017.
Дисертацію присвячено дослідженню усього доступного на сьогодні
друкованого і недрукованого науково-критичного доробку М. Зерова, з метою
виявити головні складові його перекладознавчої концепції, історично знакової для
творення української традиції перекладу зокрема та з погляду культуротворення
загалом.
Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку літератури,
та чотирьох додатків.
Перший розділ «Переклад як культуротворення в концепції Миколи Зерова»
складається з трьох підрозділів, у яких на основі історичного та культурологічного
підходів визначено роль перекладознавчої концепції М. Зерова в українській
національній традиції, доведено відповідність і своєчасність його теоретичних
міркувань щодо якості, функціонування й рецепції перекладу та його культуротворчої
ролі.
Оскільки діяльність М. Зерова припала на період відродження української
культури, рушійними були формування поетики, традиції і переконань,
життєствердних для розвитку мови, літератури й культурної ідентичності
українського читача. Методологія дослідження перекладу у світлі культуротворення,
зокрема теорій “культурного повороту”, постколоніальної теорії перекладу та
полісистеми дають належне підґрунтя для інтерпретації доробку М. Зерова. Як було
виявлено, до ознак, що вказують на пріоритетність культуротворчої функції
перекладу в поетиці перекладача, передусім належать: 1) вибір творів світового
значення для перекладу; 2) актуальна для читача проблематика твору; 3) узгодженість
з горизонтом сподівань читача та помірне його розширення щодо віршоскладання та

3
морфології, лексики й синтаксису; 4) дотримання провідної поетики перекладу в
цільовій культурі; 5) звернення до рідковживаних та “безпідставно занедбаних”
(С. Караванський) пластів мови як альтернативних для відтворення складної для
сприйняття образності оригіналу, за латентно-асоціативним критерієм; 6) мовно-
стилістичний критерій адекватності; 7) помірне введення особливостей версифікації
оригіналу в переклад для розширення спектру засобів цільової мови; 8)
джерелоцентризм у відтворенні елементів культурно-історичної дійсності оригіналу в
перекладі.
Встановлено вплив на перекладознавчі погляди М. Зерова естетичної теорії
чеського структураліста Я. Мукаржовського, який вважав категорію краси
інтегруючим елементом естетичних та соціальних норм будь-якої культури; та
Тартуської школи семіотики, що покликається на теоретичні твердження добре
відомих М. Зерову російських науковців і перекладачів В. Брюсова й В. Іванова у
трактуванні принципів перекладу: дотримання єдності тексту у поєднанні текстових
та позатекстових ознак, відтворення домінанти в перекладі та можливої
полідомінантності тексту, метатекстового перекладу та розрізнення поетики
перекладу та поетики перекладача.
Виявлено, що М. Зеров випрацював інтегрований мовно-літературний підхід до
перекладу, за яким важливими є як особливості мов, залучених до перекладу, так і
літературної епохи творення тексту оригіналу і перекладу, індивідуальні риси манери
письма автора та перекладача.
Встановлено безпосередній зв’язок з’яви напряму неокласицизму із суспільно-
історичними умовами. Неокласичний дискурс розуміємо в широкому сенсі як такий,
що охоплює не лише оригінальну літературну діяльність, а й будь-яку іншу
діяльність, спрямовану на розбудову національної культури відповідно до
універсальних ідеалів європейського мистецтва. Доходимо висновку, що
неокласицизм – це напрям в українській культурі, що об’єднав навколо себе
літераторів та науковців, які активно зверталися до читання та перекладу класичних
авторів, переважно представників античності та класичних творів європейської

4
літератури, синтезуючи у своїй оригінальній творчості їхню манеру письма, ідейно-
образний план та тематику творів.
Головні джерела літературних та естетичних уподобань неокласиків умовно
розділяємо на: 1) український напрям, представлений українськими класичними
авторами та представниками об’єднання “Українська хата”; 2) російський напрям,
який поєднував вплив стилю та поетики російських поетів періоду Золотого та
Срібного віку, течій російського символізму та акмеїзму; ознайомлення з
перекладами ключових іншомовних праць та літературних творів, зокрема античних
авторів та поетів літературної групи Парнас російською мовою; 3) оригінальну
світову класичну літературу та науково-філософську думку.
Вагоме значення у формуванні поглядів М. Зерова мав доробок корифеїв
української літератури: Т. Шевченка, П. Куліша, М. Старицького, Лесі Українки,
І. Франка. Зокрема, характерною є тенденція до сприйняття перекладу як основи
культуротворення – розвитку національної мови й літератури через відкритість до
інших систем у світовому контексті.
Другий розділ «Основи перекладознавчої концепції М. Зерова» висвітлює
жанри та методологію критико-теоретичних та історико-літературних праць
М. Зерова, де йдеться про переклад.
Здійснено огляд праць М. Зерова з критики перекладу та виявлено їхнє вагоме
місце в доробку як основи наукових узагальнень про переклад, а отже
перекладознавчої концепції. М. Зеров розглядає критику як мистецтво інтерпретації, а
також як спосіб вплинути на якість перекладної літератури, що потрапляє до
цільового читача. Серед праць найчисельнішою групою є рецензії, написані в період
його діяльності як редактора альманаху “Книгар” та в пізніший період –
“Літературно-наукового вісника”, проте надруковані в різних літературних виданнях.
Простежуємо, що методологія критики перекладу М. Зерова відповідає методам
системного підходу до розгляду літератури. У критичних працях розрізняємо систему
культури оригіналу, цільової культури, літератури оригіналу, літератури перекладу та
твір як систему текстових параметрів. Розгляд кожної із систем вважаємо окремим

5
аспектом критики перекладу М. Зерова, що вміщує теоретичні узагальнення про
переклад і дає ключ до тлумачення його перекладознавчої концепції.
Серед критичних робіт М. Зерова розрізняємо праці для власне читача та для
фахового читача, які мають подібні функції, проте різняться своїм спрямуванням та
інструментарієм дослідження. Базовими функціями критики перекладу М. Зерова є
інтерпретативна (призначена сприяти правильному тлумаченню твору); оцінкова
(критика для власне читача оцінює переклад переважно за відповідністю нормам
мови та стилю й за ступенем читабельності, тоді як роботи для фахового читача
оцінюють підхід до вибору методу перекладу, його дотримання за головними
текстологічними характеристиками, а також простежують критерії вибору тексту для
перекладу); рецептивна функція (у працях для власне читача – фонова інформація,
яка сприяє правильному сприйняттю перекладного твору та його відповідній
інтерпретації, у працях для фахового читача – це сприйняття перекладу в діахронії та
огляд різноманітних чинників, які впливали на нього).
Перекладна література в історико-літературних працях М. Зерова висвітлена як
невід’ємний та генеруючий компонент. У цьому контексті розглядаємо
диференціацію жанрів перекладу, які М. Зеров застосовує у працях. Як історик він
зараховує до перекладної літератури зразки епігонства, перекази, переспіви та інші
переробки і подає періодизацію на основі жанрів перекладної літератури, що
переважали в ту чи іншу епоху: травестія, травестія-переклад, переспів та власне
переклад, а отже виявляємо критерії розрізнення жанрів перекладу в історичній
перспективі: 1) жанрово-стилістична домінанта – відповідність стилю мови оригіналу
та його жанровим особливостям (тон, ритмо-мелодика твору); 2) лінгвостилістичні
елементи – відтворення художньо-естетичного апарату (тропи та фігури, система
образів); 3) лінгвокультурні елементи тексту оригіналу – інтерпретація історико-
культурної канви в жанрі; 4) смислова домінанта – смислова відповідність.
До напрацювань з методології та методики перекладу М. Зерова відносимо
тлумачення провідних перекладознавчих категорій, де переклад висвітлюється у двох
значеннях: як процес перекладання та як наслідок процесу перекладання. У наукових
статтях М. Зерова виявляємо рекомендації та настанови щодо процесу перекладу, які

6
можемо розділити за двома етапами роботи з іншомовним текстом: декодування
іншомовного тексту (з урахуванням текстових та позатекстових особливостей);
2) кодування отриманої інформації для створення цільового тексту.
Етап декодування є процесом цілісного прочитання для визначення
інваріантних і варіантних особливостей першотвору на основі дослідження системи
культури оригіналу та системи літератури оригіналу. М. Зеров наголошує на
сприйнятті твору як цілості, а вже згодом рекомендує з’ясовувати його інваріантні та
варіантні особливості й надалі працювати над їхнім відтворенням у перекладі.
Етап кодування характеризуємо як процес суб’єктивного прочитання і
з’ясовуємо визначальні ознаки підходу М. Зерова до інтерпретації оригіналу з огляду
на поетику перекладу та перекладача. На етапі кодування М. Зеров вважає високу
майстерність, ерудованість і поетичний хист перекладача вирішальними у відтворенні
першотвору за попередньо визначеною ієрархією та обраним методом перекладу.
На основі огляду критичних та критико-теоретичних праць М. Зерова
виявляємо низку прикладів інваріантних особливостей, де головним критерієм
виступає присутність цієї риси в усій творчості певного автора, певному творі чи їх
низці. Відповідно інваріантні особливості є художньо-стилістичними маркерами
певного ідіолекту, літературного напряму чи літератури, над ідентифікацією та
відтворенням яких перекладач має працювати перш за все. Вимогою вченого є
дотримання послідовності в інтерпретації варіантних особливостей, де перекладач
має визначити певний підхід до роботи з такими елементами тексту, вибрати
“настанову”, тобто певну стратегію щодо тих чи інших елементів тексту.
У четвертому розділі досліджуємо актуалізацію теоретичних напрацювань
М. Зерова в царині перекладу. Працюючи над інтерпретацією творів римської
літератури, віддалених у часі, М. Зеров робить спробу зберегти найхарактерніше для
оригіналу, наслідуючи першотвірний художньо-естетичний інструментарій, його
провідні образи та стилістику, активізуючи доступні ресурси національної мови та
неодноразово експериментуючи з її продуктивним матеріалом, маючи на меті
відтворити нетипове для її мовно-літературної традиції та надати перекладові
культуротворчої функції. У перекладі ліричних форм М. Зеров вдається до функціонального відтворення оригіналу, щоб влучніше апелювати до читача. У
процесі перекладу творів епічного характеру, де велику роль відіграє відтворення
фонової інформації, особливостей культурно-історичної доби, М. Зеров прагне
зберегти відповідну розгорнуту форму оригіналу та інші формальні характеристики.
У відтворенні основних інваріантних особливостей творів польського та
російського романтизму, М. Зеров зберігає смислову цілісність образів оригіналу,
інтерпретує їх за допомогою образів. відомих та доступних українському читачеві, а в
формальному та стилістичному оформленні максимально наближає до оригіналу,
зберігаючи просодію оригіналу та головні виражальні засоби, які в сукупності
характеризують літературний метод авторів та літератури періоду романтизму
загалом.
М. Зеров збагачує українську перекладну літературу творами авторів напрямів
символізму та неокласицизму. Головними інваріантними рисами є оспівування
естетики духовного, внутрішнього світу, звернення до античних та біблійних
символів. Форма вірша одночасно набуває естетичної та апелятивної функції.
Формальні характеристики поезій символістів, зокрема ритміко-синтаксичні
структури, нерідко зазнають змін в процесі перекладу, однак загалом перекладачеві
вдається відтворити просодію вірша, не порушуючи смислової адекватності.
Ключові слова: Микола Зеров, критика перекладу, теорія перекладу,
перекладознавство, концепція перекладу, культуротворення, неокласицизм, метод
перекладу, жанр перекладу, переспів, домінанта, інваріант.

Гносео-естетична специфікація давньоукраїнської словесності (Анатолій Ціпко)

Додано твір Гносео-естетична специфікація давньоукраїнської словесності (Анатолій Ціпко). Ціпко Анатолій
Гносео-естетична специфікація давньоукраїнської словесності: монографія / А. Ціпко. – К. : «МП Леся», 2016. – 748 с. (Видання друге, доповнене і виправлене).

У монографічному дослідженні здійснено спостереження взаємин «усного» та «писаного» у творенні «Київського тексту» святості в давньоукраїнській словесності, де постають та діють у тяглому функціонуванні образи та смисли сотеріологійної ікономії – святобливого та спасенного домобудівництва. Окрему увагу віддано окресленню художньої та функціональної структури образу та «культурної постаті» Книги в давньоукраїнській словесній культурі, окреслено також комунікативне та творче поле обряду-спільноти в культурному просторі «Lingua sacra». У роботі узагальнено архітектоніку образів та смислів християнсько-міфологічної парадигми світоустрою у художньому досвіді давньоукраїнського словесного культуротворення.
Дослідження задресовано всім тим, хто цікавиться духовним та художнім досвідом давньоукраїнської словесності й культури.

Інститут проституції в містах південної України в 1843–1914 рр. (Ілля Барков)

Додано твір Інститут проституції в містах південної України в 1843–1914 рр. (Ілля Барков). Мета роботи: дослідження історії інституту проституції в містах Південної
України в період його існування впродовж 1843 – 1914 рр.
Досягнення зазначеної мети передбачає вирішення таких дослідницьких завдань:
– проаналізувати історіографію і джерельну базу та обґрунтувати методологічні
засади дослідження;
– з’ясувати причини, передумови та теорії походження міської проституції;
– охарактеризувати соціальний тип повій, власниць будинків розпусти, звідників
та клієнтів;
– розглянути особливості становлення інституту проституції від 1843 р.;
– дослідити ефективність адміністративного та санітарного контролю в містах
Південної України;
– простежено вплив інституту проституції на буденне життя міст регіону;
– виявити особливості розміщення легальних та таємних будинків розпусти в
містах Південної України та особливості локалізації місць роботи повій-
одиначок.

Барокова модель діалогу зі світом у творчості Данила Братковського (Ольга Турчин)

Додано твір Барокова модель діалогу зі світом у творчості Данила Братковського (Ольга Турчин). Турчин О. В. Барокова модель діалогу зі світом у творчості Данила
Братковського. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
(доктора філософії) за спеціальністю 10.01.01 «Українська література». – Переяслав-
Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди,
Переяслав-Хмельницький, 2017. – Національний педагогічний університет імені
М. П. Драгоманова, Київ, 2017.
Дисертацію присвячено аналізові творчості Д. Братковського, представленої
книжкою «Świat po części przeyzrzany» («Світ, по частинах розглянутий»), (Краків,
1697) як моделі діалогу поета зі світом, тогочасним і сучасним, вираженого
універсальною картиною. У роботі систематизовано наукові підходи дослідників
України й Польщі до явища української польськомовної літератури XVІ–XVІІІ ст. та
до збірки сатиричних епіграм «Світ…», виявлено закономірності розвитку наукової
думки від дискусій навколо проблеми належності польськомовних творів гуманіста
із Волині певній національній літературі. Охарактеризовано своєрідність рецепції
творчості Д. Братковського як польськими літературознавцями, зокрема від
акцентування уваги на внеску поета у польську барокову епіграматику до
представлення автора як православного українця, який заявив себе антипольськими
стосунками із І. Мазепою та С. Палієм, так української рецепції, де ракурс уваги до
постаті ідеолога шляхти перемінювався від висвітлення його військово-політичної,
дипломатичної діяльності до всебічного вивчення поетичної спадщини у контексті
української польськомовної поезії, у дискурсі барокової картини світу та основних
мотивів європейського й українського бароко, ідей патріотизму та «хлопоманства»,
сарматизму, хозаризму, поетики барокової епіграми, метафізичної поезії тощо.
Висвітлено специфіку втілення у книжці «Світ…» концепції універсалізму
завдяки трансформації системи конкретних образів в алегорії духовних станів,
моральних понять і категорій, що виражають оцінку людських вчинків, дій, намірів
з погляду вічних євангельських цінностей. Структура віршів книжки
Д. Братковського «Світ...» реалізує погляд на проблему «людина – Всесвіт» як 3


єдність мікрокосму й макрокосму. Охарактеризовано своєрідність донесення
державотворчих ідей і втілення картезіанських принципів переваги розуму,
громадського служіння, споконвічної моральності в епіграматичних творах збірки та
інспірації класицистичних тенденцій завдяки жанровій формі у надрах Бароко,
зародження просвітницьких ідей у межах барокової системи художніх цінностей та
особливість реалізації світським поетом світу божественної думки як складової
універсальної картини світу завдяки активному використанню біблійної, зокрема
євангельської символіки, традиційних для барокової моделі творчості образів
«дороги», «шляху», «драбини», «палацу», «полювання» тощо.
Висвітлено специфіку вираження ідей роксолянського сарматизму й
хозаризму у класицистичній жанровій формі епіграми, зокрема поетичного
осмислення із засад класицистичної ідеї вірності володареві, державі та
громадському обов’язку ролі шляхти у політичному та суспільному житті Речі
Посполитої у другій половині XVII ст. та її відповідальності за стан справ у державі.
Д. Братковський продовжив національну традицію формування за канонами
сарматського міфу образів ідеальних «воїна-рицаря та монаха-рицаря Христової
віри». Проаналізовано особливість реалізації деталей політичних, адміністративних,
суспільних, сімейних і громадських стосунків у Речі Посполитій системою
сатиричних та алегоричних образів (у дискурсі Приповістей Соломонових, з
елементами народного гумору) у структурі епіграматичних творів: звичаї та
негаразди королівського двору, життя шляхти, чиновників, жовнірів, селян і
ремісників. Твори Д. Братковського про Хміль слугують ілюстрацією до
спостережень О. Гваньїні та Г. Боплана. Проблему національної ідентичності
(у національному та особистісному ракурсах) й етнічної окремішності українського
народу поет трактує у дусі українського національного світобачення, засобом чого
служать фольклорно-побутові символи «матері» (України), «мачухи» (Польщі) та
«дітей» (українців), «батька» (Львова).
Описано різноманітні сатиричні засоби – від м’якого гумору, пародії в
повчальних епіграмах до їдкої іронії, гротеску у гостросатиричних, якими
послуговується Д. Братковський у дискурсі сарматської ідеології в діалозі із 4


шляхетським станом – адресатом його гнівних інвектив, метою яких було
заперечення самого укладу людського буття, котрий автор означив філософською
категорією «світ». Головною інтенцією діалогу поета зі світом став заклик захисту
держави Речі Посполитої як від зовнішнього ворога, так і від внутрішнього безладу.
Висвітлено засоби (риторичні звертання та запитання до світу; приписування світові
дій, властивих людині; візуалізація образу світу; виявлення належних світові
подвійних стандартів у ставленні до представників суспільства; актуалізація
світоглядної позиції світу через прямі висловлювання), які в діалозі «автор –
адресат» служать персоніфікації у структурі поетичного тексту загострено
спотвореного гротескного образу світу.
З’ясовано роль засобів виявлення яскраво вираженої повчальності творів
книжки «Світ…»: діалогізму, наявність риторичних фігур (звернення, запитання,
вигуки, порівняння, повтори, паралелізми), посилань на різноманітні джерела (Святе
Письмо, античні та середньовічні твори, фольклор), алегоризму, складної
метафоризації та символіки, а також через емоційності викладу, сугестивного
заряду, що зближує епіграми Д. Братковського із бароковою проповіддю. Змістом
повчань є: а) про пізнання людиною свого місця у Всесвіті, аби осягнути Небо;
б) життя за законами Божими; в) ставлення до багатства й милостині; г) виконання
державних, громадських і станових обов’язків; сімейні стосунки та ін.
Проаналізовано відповідність класицистичного жанру епіграми творчому
задумові українського поета з Волині відтворити сатиричну картину сучасного йому
життя, естетичним уподобанням митця, літературній європейській традиції, темі й
матеріалу, які наповнили твори бароковим змістом, сатиричною інтонацією та
просвітительськими інтенціями. Описано склад поетичного доробку
Д. Братковського: прості епіграми та складні, які композиційно реалізують обидва
консепти – словесний і смисловий та особливість поєднання у двовіршових
епіграмах короткості із приємністю. Відповідно до поетики «низького» жанру
епіграми народнопоетична сміхова стихія (жартівливі оповідання, діалоги, прислів’я
та приказки) служать джерелом образів та консептів. Охарактеризовано як барокові
риси творів (консептизм, метафоризм, алегоризм і символізм), так і класицистичні 5


(польська мова текстів; сатиричний зміст віршів, що виразив просвітницькі ідеї
пріоритету розуму, порядку та суспільного служіння).
Описано класифікацію образної системи збірки поезій «Світ…», яку
складають антропологічні, алегоричні, асоціативні, зокрема античні (Марс,
Геркулес), тваринні персоніфікації (Лисиця, Мотиль), предмети (Мошна, Міх,
Калита), явища (Фортуна) та моральні якості (Правда, Гріх, Свобода,
Вельможність), образи речей побуту шляхти та образи почуттів і станів (честі,
обов’язку, лицемірства, жадібності, скупості). Класицистична поетика визначила
схематичність образів шляхти. Висвітлено прийоми втілення образу автора в різних
іпостасях (ментор у дидактичних епіграмах, небайдужий спостерігач світового
дійства у «суспільстві-балагані») у структурі багатьох епіграм та прийому
«блазнювання» як одного із способів вираження авторової свідомості. Висвітлено
багатофункціональність образу блазня. Описано специфіку підпорядкування
барокових метафор «світ-книга», «світ-театр», алегоричних образів Хмелю, Міха і
Смерті вираженню класицистичних тенденцій. Визначено елементи простонародної
мови як однієї із засад класицистичної поетики щодо низького жанру епіграми та
їхню роль як джерела творення тропів і фігур, що виявляє українське світомислення
Д. Братковського і тим підтверджує приналежність його творчості до українського
літературного процесу.
Використано новітній літературознавчий інструментарій та охарактеризовано
модифікацію класицистичного жанру епіграми у творчості поета доби Бароко та
описано відхід на ритмо-мелодичному рівні від європейського версифікаційного
канону. Висвітлено роль стилістичних (паронімія, морфологічні та фонетичні
різновиди консептичних структур, гра слів, риторичні засоби) та ритмо-мелодичних
засобів у вираженні як барокової закодованості, символіки та метафоричності
текстів, так і класицистичних інтенцій творів. Описано внесок Д. Братковського у
розвиток української барокової поезії, зокрема в поетику епіграми, та своєрідність
реалізації поетом європейських мотивів vanitas, varietas, theatrum mundi, memento
mori, розкрито ідейно-тематичну близькість епіграм із творами Івана
Величковського, Інокентія Ґізеля, Кирила Транквіліон-Ставровецького, втілення

окремих тем та мотивів збірки «Світ…» у творчості Климентія Зіновіїва,
Г. Сковороди, В. Капніста.
RSS-матеріал