Збиральник

warning: Invalid argument supplied for foreach() in /var/www/metodportal/data/www/metodportal.com/includes/menu.inc on line 745.

Донецька катакомбна культура раннього етапу: Частина 2: Альбом ілюстрацій (Станіслав Братченко)

Додано твір Донецька катакомбна культура раннього етапу: Частина 2: Альбом ілюстрацій (Станіслав Братченко). Братченко С.Н.
Донецька катакомбна культура раннього етапу: Частина 2: Альбом ілюстрацій. -Луганськ: Шлях, 2001. - 124с.

ISBN 966-650-008-6
ISBN 966-650-010-8 (II частина)

Праця присвячена публікації та аналізу пам’яток бронзового віку - донецької катакомбної культури раннього етапу Па широкому тлі культур ПІ тис. до н.е. виокремлюються характерні риси періоду, визначається ареал розповсюдження, хронологія, культурно-історичні та генетичні зв'язки походження іновацій та формування цієї та інших катакомбних культур Східної Європи.

Донецька катакомбна культура раннього етапу: Частина 1 (Станіслав Братченко)

Додано твір Донецька катакомбна культура раннього етапу: Частина 1 (Станіслав Братченко). Братченко С.Н.
Донецька катакомбна культура раннього етапу: Частина 1. - Луганськ: Шлях, 2001.-76 с.

ISBN 966-650-008-6
ISBN 966-650-009-4 (І частина)

Праця присвячена публікації та аналізу пам’яток бронзового віку - донецької катакомбної культури раннього етапу. На широкому тлі культур III тис. до н.е. виокремлюються характерні риси періоду, визначається ареал розповсюдження, хронологія, культурно-історичні та генетичні зв’язки походження іновацій та формування цієї та інших катакомбних культур Східної Європи.

Заповнення Класного журналу у першому класі: рекомендації МОН

- osvita.ua - Вт, 2018-12-11 17:16
Документ визначає особливості ведення журналів класними керівниками та вчителями

З рукописної спадщини (Памфіл Юркевич)

Додано твір З рукописної спадщини (Памфіл Юркевич). Юркевич Памфіл
З рукописної спадщини / Упорядкув., пер. укр. й комепт. М. Ткачук. — К.: Видавничий дім “КМ Academia”, Університетське видавництво “Пульсари”, 1999,— 332 с.: іл.— (Сер. “Християн, філософи”).

ISBN 966-518-096-7 (“КМ Academia”)
ISBN 966-7671-00-3 (“Пульсари”)

До книги увійшли вибрані твори з рукописного зібрання видатного українського мислителя Памфіла Даниловича Юркевича (1826—1874), вперше підготовлені до друку й адаптовані сучасною українською мовою.
Адресовано як фахівцям, так і широкому загалові читачів.

Київська академічна філософія ХІХ – початку ХХ ст.: методологічні проблеми дослідження (Марина Ткачук)

Додано твір Київська академічна філософія ХІХ – початку ХХ ст.: методологічні проблеми дослідження (Марина Ткачук). Ткачук М. Л.
Київська академічна філософія XIX — початку XX ст.: методологічні проблеми дослідження. — К.: ЗАТ “ВІПОЛ”, 2000. — 248 с. — Бібліогр.: 362 назв.
ІБВИ 966-95855-1-1

Пропонована монографія є першою спробою цілісного аналізу феномена академічної філософії та його модифікацій у філософській культурі Києва XIX — початку XX ст. Головний акцент зроблено на актуальних проблемах і перспективах дослідження київської духовно-академічної та університетської філософської традиції. У додатку здійснено першодрук деяких архівних джерел з історії академічної філософії в Києві зазначеної доби.

Нові (невикористані) джерела до історії Галицько-Волинського князівства та біографії князя Лева Даниловича (Леонтій Войтович)

Додано твір Нові (невикористані) джерела до історії Галицько-Волинського князівства та біографії князя Лева Даниловича (Леонтій Войтович). Войтович Л. Нові (невикористані) джерела до історії Галицько-Волинського князівства та біографії князя Лева Даниловича / Леонтій Войтович // Вісник НТШ : інформаційне видання / Світова рада Наукових товариств імені Шевченка. – Львів, 2013. – № 49. – С. 24–27.

Загадкові контури королівського Холма (Леонтій Войтович)

Додано твір Загадкові контури королівського Холма (Леонтій Войтович). Войтович Л. Загадкові контури королівського Холма / Леонтій Войтович // Вісник НТШ / Світова рада Наукових товариств імені Шевченка. – Львів, 2013. – № 50. – С. 56–60. – Бібліографія.

Переселенські процеси в Україні у 1944-1953 рр.: на матеріалах Волинської та Рівненської областей (Наталія Харкевич)

Додано твір Переселенські процеси в Україні у 1944-1953 рр.: на матеріалах Волинської та Рівненської областей (Наталія Харкевич). Харкевич Н. В. Переселенські процеси в Україні у 1944–1953 рр.: на
матеріалах Волинської та Рівненської областей. – Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
(доктора філософії) зі спеціальності 07.00.01 – історія України (032 – історія та
археологія). – Львівський національний університет імені Івана Франка. –
Львів, 2018.
Зміст анотації. Дисертацію присвячено комплексному дослідженню
переселенських/депортаційних процесів у Волинській та Рівненській областях у
контексті демографічних змін в Україні в цілому у 1944–1953 рр. та
геополітичних змін у Центрально-Східній Європі на завершальному етапі
Другої світової війни та у повоєнний час. Тема актуалізується також і тим, що в
новітній час особлива увага прикута до волинського регіону та подій, які
відбувалися на цих теренах в роки Другої світової війни та по її закінченню.
Наукові концепти та висновки відносно цього регіону різняться в українській та
польській історіографії, а це означає, що вимагають свого сучасного вивчення,
зважаючи на джерельні комплекси, введені в останній час в дослідницький
інструментарій передовсім вченими України.
У дисертаційній праці введено до наукового обігу неопубліковані архівні
матеріали із місцевих фондів – Державного архіву Волинської області та
Державного архіву Рівненської області. Саме регіональний джерельний зріз
дозволяє прослідкувати наслідки переселенських/депортаційних процесів як на
території Волинської та Рівненської областей, так і зробити аналітичні
висновки щодо проходження цих процесів в УРСР у цілому.
Проаналізовано стан наукової розробки теми, її джерельну базу.
З’ясовано, що основна увага, в оцінці переселенських явищ у попередні
періоди, зокрема, у радянський час, концентрувалася на представленні цих
процесів у контексті зовнішньої і внутрішньої політики СРСР. В силу
ідеологічних підстав переселенські/депортаційні явища розглядалися як 3
евакуаційні процеси українського і польського населення 1944–1946 рр.;
переселення українського і чеського населення 1947–1948 рр. однозначно як
внутрішні, в рамках СРСР та країн народної демократії; а демографічні зміни
кінця 1940-х – початку 1950-х рр. пов’язувались виключно з рухом трудових
ресурсів.
Водночас, суспільно-політичні зміни, які намітилися в умовах розпаду
СРСР і реалізувалися у незалежній Україні, створили можливості відтворення
цілісної картини переселенських/депортаційних процесів 1944–1953 рр., їх
правдивої реконструкції та історичних оцінок.
Особливе місце зайняло вивчення депортацій вглиб СРСР учасників
українського національно-визвольного руху, діячів ОУН і УПА, співчуваючих
цьому руху.
При аналізі джерельної бази автор, окрім дослідження оригінальних
джерельних комплексів, концентрувалася на вивченні опублікованих
документів, в тому числі преси, спогадів та ін.
З використанням загальнонаукових та спеціальних історичних методів
висвітлено переселенські/депортаційні процеси у волинському регіоні воєнного
і післявоєнного часу, зокрема, у 1944–1953 рр. У рамках дослідження даної
проблеми висвітлено міждержавні стосунки СРСР, Польщі та Чехословаччини
на заключному етапі Другої світової війни в контексті існуючих засад
національної політики та реалізації переселень/депортацій українців, поляків,
чехів у 1944–1948 рр. Встановлено, що переселенські/депортаційні процеси
того часу відбувалися у сукупності з вирішенням питання кордонів Польської
Народної Республіки та Чехословаччини, розмежування прикордонної лінії між
СРСР і ПНР у 1940-х – 1950-х рр. та ін.
Переселення українців з Польщі в УРСР та поляків з України у ПНР
відповідно до умови від 9 вересня 1944 р. мали носити виключно добровільний
характер. У перші місяці перебігу операції з Польщі виїхали родини,
господарства яких були зруйновані війною, а також ті, яким загрожували дії
польського підпілля; з часом добровільність на виїзд ставала ілюзорною, а 4
адміністрація, окрім обмеження громадянських прав, чинила тиск з метою
збільшення кількості оголошених на виїзд з Польщі.
Встановлювалися і коригувалися терміни виконання угоди про евакуацію
населення: до кінця 1944 р. стало цілком очевидним, що завершити її до 1
лютого 1945 р. неможливо (масове переселення розпочалося лише у грудні
1944 р. – січні 1945 р.); сторони домовилися продовжити термін виконання угод
до 1 травня 1945 р.; після звернення М. Хрущова дату перенесли до 1 серпня
1945 р.; термін офіційно переносився ще до 15 січня 1946 р.; формально про
виконання угоди було оголошено тільки у липні 1946 р.
Всього від початку акції до СРСР було переселено 482 661 особу;
уникнути цього вдалося, згідно з офіційними статистичними підрахунками, що
проводилися переселенською комісією, 3 239 родинам, тобто 14 325 особам;
погоджуємося з уточненими статистичними даними, що вони є применшеними
принаймні на 140 тис. осіб.
Українські переселенці з Польщі змушені були розселитися відповідно до
вказівок та інструкцій: в 50-кілометровій прикордонній зоні розселення
депортованих з Польщі українців було заборонено; заборонялося також
розселятись за 30 км від морських і за 30 км від обласних і магістральних
шляхів; на новому місці поселення українці не мали складати більше 10% від
населення даної місцевості; у випадку невиконання вказівок їх знову
переселяли.
Зазначено особливості здійснення переселення українців з Польщі на
територію Волинської та Рівненської областей та поляків з волинського регіону
в ПНР. Охарактеризовано локацію переселенців з Польщі на Волині:
намагались, інколи всупереч вказівок місцевих органів радянської влади,
поселятись у районах, наближених до Луцька, на півдні Рівненської області –
район Дубно, Здолбунова, Рівного; переважно самовільно займали т. зв. «чеські
хати» – будинки, залишені чехами, які переїхали до Чехословаччини, котрі
були значно кращими ніж відповідні залишені польські будівлі і господарства.
Відповідно до евакопланів значна частина українців-переселенців була 5
направлена в Одеську, Миколаївську, Херсонську, Запорізьку,
Дніпропетровську та інші східні області УРСР, решта були розселені в Західній
Україні. У східних областях лише частина переселенців отримала будинки, які
раніше належали німцям-колоністам; більшість була розселена за рахунок
«ущільнення житлової площі колгоспників»; існувала й мовна проблема –
офіційна влада в переважній більшості була російськомовною, а тому говір
переселенців виділявся на фоні місцевого населення; адаптації переселенців
перешкоджали і природні умови та голод.
Визначено загальну кількість українських переселенців з Польщі у
Волинській та Рівненській областях (цифри значно різняться із опублікованими
раніше); встановлено загальні масштаби т. зв. «самовільного» переселення
українців з Польщі із південних та південно-східних областей УРСР на
територію Волинської та Рівненської областей і показано, що число таких
переселенців було значним і перевищувало кількість переселенців «прямого
переселення» з Польщі на Волинь.
Метою переселенських акцій 1944–1946 рр. було створення моноетнічних
держав; у здійсненні евакуації населення враховувалися лише інтереси
політичної верхівки; якщо перший етап переселень носив частково
добровільний характер, то наступні здійснювалися силовими методами.
Розкрито обсяги та характер переселення поляків у ПНР та чехів у
Чехословаччину з волинського регіону та встановлено, що ці переселенські
акції мали більш організований характер порівняно з
переселеннями/депортаціями українців; показано напрями локації польських
переселенців з України на територію ПНР.
Як окремий дослідницький напрям розглядаються питання соціально-
побутових умов проживання українських переселенців з Польщі та
Чехословаччини у волинському регіоні (проблеми забезпечення житлом і
наділення землею; надання допомоги для ремонту, а в окремих випадках –
будівництва житла; забезпечення продуктами першої необхідності та ін.).
Розглянуто також участь переселенців в органах державної влади, їх зайнятість 6
у сільському господарстві та промисловості; громадську активність.
Встановлено, що допомога українським переселенцям радянських
владних структур у Волинській та Рівненській областях мала обмежений
характер, соціально-побутові умови були складними, переселенці повільно
адаптувалися в районі, а їх громадська активність була низькою.
Визначено кількісні показники та зміст насильницьких радянських
переселень трудових ресурсів з волинського регіону у післявоєнний період (до
1953 р.) у східні регіони СРСР та південно-східні області УРСР.
Переселення трудових ресурсів з Волинської та Рівненської областей у
1948–1953 рр. здійснювалося в декількох напрямках: переселення в колгоспи і
радгоспи Дніпропетровської та Запорізької областей; «організовані набори
робітників» для праці на шахтах Донбасу – перевежно молоді; переселення
трудових ресурсів сім’ями в Ростовську область РРФСР та у південні області
УРСР (головним чином в Одеську, частково Миколаївську, Херсонську і
Крим).
Переселення трудових ресурсів із волинського регіону у повоєнний час
здійснювалося відповідно до урядових директив та встановлених квот;
переселення мали здебільшого насильницький характер і здійснювалися
відповідно до існуючої радянської командно-адміністративної системи.
Ключові слова: переселенські/депортаційні процеси, Волинська і
Рівненська області УРСР, Польща, Чехословаччина, трудові ресурси.

Повсякденне життя української інтелігенції Галичини в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття (Олена Ганусин)

Додано твір Повсякденне життя української інтелігенції Галичини в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття (Олена Ганусин). 2
АНОТАЦІЯ
Ганусин О. Б. Повсякденне життя української інтелігенції Галичини в
другій половині ХІХ – на початку ХХ століття. Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за
спеціальністю 07.00.01 – Історія України. Львівський національний університет
імені Івана Франка. Львів, 2018.
Зміст анотації. У дисертації реконструйовано різноманіття повсякденних
практик українських інтелігентів Східної Галичини в другій половині ХІХ – на
початку ХХ ст. – у період модернізаційних державних, політичних,
економічних, культурних, ідеологічних, національних змін. Розкрито
особливості соціального походження, родинного виховання, гімназійних і
студентських середовищ, професійної реалізації, матеріального становища,
організації побуту і дозвілля; образ інтелігенції в громадській думці, її
соціальний статус, уявлення інтелігентів про свої обов’язки та ролі; значення
ідеї «служіння народу» в ієрархії світоглядних цінностей; моделі сімейних і
товариських відносин. Наголошується, що інтелігенти виконували важливі
функції в українському суспільстві – неспівмірні до своєї чисельності, стали
чинником національних і суспільних перетворень.
Структурно робота складається з п’яти розділів. Повсякденне життя
української інтелігенції реконструйовано на основі приватної кореспонденції,
спогадової літератури, офіційних джерел, матеріалів преси, художньої
літератури. Таке поєднання дало змогу показати повсякденний досвід
інтелігентів з різних перспектив – публічної й приватної, індивідуальної і
колективної. Особливу увагу в дослідженні зосереджено на особових джерелах.
У роботі використано інструментарій таких напрямів історичної науки, як
історія повсякдення, локальна та соціальна історія. У роботі залучено
методологічні підходи різних дисциплінарних сфер: соціальної та культурної
антропології, етнології, соціології, психології. При написанні дисертації
3
застосовано системно-структурний підхід до вивчення джерел, біографічний
метод, узагальнення, методи історичного і ґендерного аналізу і синтезу,
дискурс і контент-аналізу, що дало змогу проаналізувати питання цілісно й
багатомірно. Залучено мікроісторичні підходи, які допомогли висвітлити
основні структури повсякдення інтелігенції, зробити наголос на індивідуальних
досвідах творення повсякденної реальності.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше:
повсякденне життя інтелігенції досліджено не тільки з погляду матеріально-
побутових умов життя людини, а як складну систему життєвих обставин,
приватних і професійних відносин, в яких перебували інтелігенти – як вони
осмислювали власні життєві проблеми, які переживали почуття, як ставилися
до родинного й товариського оточення, держави, суспільства, панівної системи
цінностей; виокремлено знакові постаті й зразки для наслідування в середовищі
української інтелігенції; визначено й розкрито світоглядні уявлення інтелігентів
про себе, сутність ідеї «служіння народу», бажані моделі поведінки;
проаналізовано дилеми й труднощі, пов’язані з реалізацією накладених на
інтелігентів ззовні ролей, поєднанням професійних амбіцій, сімейних інтересів,
патріотичних і громадських обов’язків; висвітлено практики приватно-
інтимного й товариського життя інтелігенції; способи творення й мережу
товариських стосунків; визначено значення дому й сім’ї як закритого простору,
де інтелігенти відпочивали, знаходили підтримку й допомогу, виявляли
справжні почуття.
Українська інтелігенція Галичини другої половини ХІХ і початку ХХ ст. –
це соціальна група, яка виконувала кваліфіковану розумову працю і заробляла
нею на життя; їй були притаманні: а) певні морально-психологічні риси та
власні переконання про високі завдання в суспільстві, що відрізняли її від
просто осіб розумової праці; б) громадська і творча активність;
в) приналежність до певного товариського середовища; г) відчуття єдності на
основі спільних цінностей, світогляду, стилю життя, соціального статусу. В
4
українському суспільстві, яке мало обмежений доступ до влади, інтелігенти
виконували роль культурних і громадських лідерів, розбудовували
інфраструктуру національного руху. Спільними рисами, які характеризували
формування галицько-української інтелігенції були: походження з родин греко-
католицьких священиків або селян, виховання переважно в польськомовних
середовищах, навчання в місцевих гімназіях, а далі у Львівському й
Віденському університетах, участь під час навчання в учнівських і
студентських гуртках і товариствах.
Повсякдення тогочасної української інтелігенції визначав широкий спектр
досвідів, виборів, інтересів, уявлень про себе й оточення, подій, почуттів,
життєвих стратегій. Для інтелігенції цей модернізаційний період дав сильний
поштовх до вибору національної ідентичності, осмислення свого місця, ролей і
функцій у суспільстві, відкрив можливості заявити про присутність у
громадському просторі, утвердити соціальний статус, реалізувати амбіції,
творчий і політичний потенціал. На життєвий уклад української інтелігенції
підавстрійської Галичини мали вплив багатонаціональний характер краю,
перевага поляків в адміністративному і політичному житті, українсько-польське
суперництво. Реаліями щоденного життя була присутність поляків у всіх
сферах життя: у школах, в адміністрації, сфері послуг. Якщо в приватному
дискурсі описано світ мирного співіснування, то публічний дискурс, у зв’язку з
проблемами національного розвитку й потребою здобути авторитет у
суспільстві, диктував інтелігенції чітке національне самовизначення не тільки в
громадській діяльності, а й професійній роботі та товариському житті, з
дотриманням національних маркерів (як-от мова, віросповідання, традиційна
культура) і визнання поляків як «чужих» і «ворогів».
Найбільше українських інтелігентів походили зі священицьких і
селянських родин. Якщо дітям духовенства й інтелігенції, які від початку
отримували певні освітні й матеріальні можливості, було легше торувати
життєвий шлях, то діти селян були змушені долати соціальні стеоретипи,
5
матеріальні труднощі, засвоювати новий стиль життя. Переломним і болючим
періодом для селянських дітей був час навчання, коли найбільше проявлялася
«інакшість». Водночас навчання в гімназіях і вищих школах змінювало
світогляд селянських дітей, вони починали розуміти й приймати свій новий
статус і громадську відповідальність. У досліджуваний період відбувалася
професійна структуризація української інтелігенції. У Східній Галичині
українська інтелігенція була невеликою групою – 6–7 тис. осіб, що становило
0,12 % від кількості краю. Вона мала загальну гуманітарну спрямованість.
Соціальний статус «інтелігентних» професій визначала не так їхня суспільна
значущість, як заробітна плата й матеріальне становище. Професійна реалізація
української інтелігенції відбувалася в умовах значної конкуренції з боку
польської інтелігенції. Певною мірою українським інтелігентам довелося
створити свій національний ринок праці.
Представлені в публіцистиці й приватному листуванні образи інтелігентів
є досить спрощеними, сформованими винятково на основі національних
критеріїв. Найпоширенішими з них були: «інтелігент-мученик» з приписаними
рисами самопосвяти й відданості народу (такий інтелігент, як правило,
потерпав від матеріальних нестатків, нерозуміння сучасників, тиску влади);
«інтелігент-недіяльний», який виконував тільки професійні обов’язки, не
займався громадською роботою; «інтелігент-відступник», який співпрацював з
«ворогами» (поляками, росіянами), завдаючи шкоди «народній справі». Від
інтелігенції очікували відстоювання народних інтересів, національного
лідерства, жертовності й самопосвяти. Якщо критикували, то за брак єдності,
безініціативність, бездіяльність, сервілізм, невдячність до народу «чиїм хлібом
годована», звинувачували в слабких національно-політичних позиціях
галицьких українців.
Найважливішою світоглядною цінністю, на якій робили акцент українські
інтелігенти, була ідея «служіння народу». Цю концепцію сформували самі ж
представники інтелігенції як пояснення сенсу власного призначення й
6
діяльності. Щоправда, вчинки інтелігентів не завжди співдіяли з національними
інтересами. Позиціонування себе як політично і громадсько активного означала
виклик владі, ймовірність утисків у професійній сфері. На світогляд
інтелігентів впливали товариське оточення й приватні інтереси.
Найважливішими викликами були: як поєднати «служебницькі» завдання з
професійним життям, узгодити обов’язки національних лідерів і громадян
держави (імперії), як убезпечити сім’ю від наслідків активної національно-
політичної позиції. Більшість інтелігентів намагалися шукати компроміси.
Інтелігенція дотримувалася корпоративних цінностей. Корпоративність
забезпечувала захист групових інтересів і водночас утримувала інтелігента в
межах певного товариського середовища. Попри часті конфлікти, інтелігенти
йшли на компроміси і примирення задля власного самозбереження.
Налагоджена практика знайомств, товариських стосунків і «свояцтв» творила
відчуття спільності інтелігенції.
Приватне життя інтелігенції включало практики повсякдення, зумовлені
церковними традиціями, сімейними цінностями, громадською активністю,
матеріальним достатком, станом здоров’я, мікрокліматом у сім’ї, рівнем освіти
дружини, кількістю дітей. Власний дім і сім’я були важливими передумовами
для професійної реалізації інтелігента й досягнення ним відносно високого
соціального статусу. Побутові речі, стиль поведінки, способи проведення
вільного часу (у театрі, кав’ярні, подорожі) для інтелігенції набули статусного
значення. Це було характерно не тільки для відносно заможних представників
інтелігенції, а й для осіб, які не мали сталих доходів. Матеріальний достаток
часто був тільки антуражем, бо його представлення перевищувало фінансові
можливості людини. Тому позики і кредити було звичною частиною життя
інтелігенції. Це дисертаційне дослідження утримується від однозначних
суджень, але все ж ставить під сумнів стереотип про інтелігенцію, яка
«постійно і невтомно боролася за народне благо». Хоча й не заперечує, що
значна частина інтелігентів позиціонувала себе саме так. Протягом ХІХ ст.
7
інтелігенція пройшла еволюцію у світогляді: від ідеалістів та ідейників, які
мислили романтичними категоріями, не знали «що робити» з покладеними на
них завданнями, не мали реального бачення шляхів національного розвитку, до
«нового типу» інтелігента – різнорідного практика, який, хоч теж часто губився
в національному русі, але був більше «пристосований» до його вимог.
Ключові слова: українська інтелігенція, повсякденне життя, Східна
Галичина, особові джерела, ієрархія світоглядних цінностей.

Внутрішня політика імператора Флавія Клавдія Юліана (361–363 рр. н. е.) у контексті еволюції релігійного життя Римської імперії (Марія Маркович)

Додано твір Внутрішня політика імператора Флавія Клавдія Юліана (361–363 рр. н. е.) у контексті еволюції релігійного життя Римської імперії (Марія Маркович). Маркович М. М. Внутрішня політика імператора Флавія Клавдія Юліана
(361–363 рр. н. е.) у контексті еволюції релігійного життя Римської імперії. –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
(доктора філософії) за спеціальністю 07.00.02 − Всесвітня історія. –
Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка,
Дрогобич, 2018. – Львівський національний університет імені Івана Франка,
Львів, 2018.
Зміст анотації. Дисертацію присвячено комплексному вивченню
внутрішньої політики імператора Флавія Клавдія Юліана (361–363) у контексті
еволюції релігійного життя Римської імперії. Зроблено спробу дослідити умови
формування світогляду імператора та вплив його поглядів на внутрішню
політику і релігійну діяльність.
Структурно робота складається з трьох розділів: «Історіографія, джерела
та методологія дослідження», «Релігійна політика Флавія Клавдія Юліана»,
«Діяльність Юліана у сфері адміністрування та освіти». Проаналізовано
сучасний стан наукової розробки теми і виявлено, що внутрішня політика
імператора Юліана має тривалу історію дослідження. Однак і на сьогоднішній
день в історіографії немає єдиного підходу не лише до різних аспектів цієї
проблеми, але й єдиного розуміння суті реформ імператора Юліана. В
історіографії досі не вдалося остаточно подолати проблему упередженості щодо
політики Юліана, яка бере свій початок в історіографії античності. Християнські
автори, а за ними і частина дослідників, підкреслюють увесь негатив, який можна
знайти на Юліана, подекуди гіперболізуючи та навіть подаючи недостовірні
відомості. З іншого боку, спостерігаємо в історіографії тенденцію до висвітлення 3

реформ Юліана через призму його творів та творів язичницьких авторів, особливо
це стосується періоду XX – початку XXI ст.
Наративні джерела з вивчення означеного періоду можна розділити на три
блоки: твори імператора Юліана – епістолярна спадщина, філософсько-
релігійні та художні; праці язичницьких істориків – Амміана Марцелліна,
Зосіма, Лібанія, Флавія Євтропія, Євнапія з Сард та Аврелія Віктора; студії
християнських істориків – Григорія Назіанзина, Сократа Схоластика, Павла
Орозія, Феодорита Кірського та Ермія Созомена.
З використанням науково-теоретичних методів дослідження, а також
історіографічної літератури й залученого джерельного матеріалу з’ясовано, що
в середині і в другій половині IV ст. у релігійному житті Римської імперії
відбувалося протистояння між позбавленим державної підтримки язичництвом
та християнством, яке її мало. Визначено, що язичництво не могло змагатися з
християнством у справі обгрунтування своєї позиції, не могло сформулювати
зрозумілі всім догмати, задовольняючись, по суті, міфологією, бо філософські
ідеї не були доступні нижчим верствам суспільства. Хоча язичництво не
заперечувало існування душі, воно не знало ідеї її спасіння, що було ключовим
елементом привабливості християнства.
З’ясовано, що язичництво залишалося особливо сильним в Римі, де його
сповідували багато знаменитих родів, і де було багато послідовників
неоплатонізму. Констанцій II віддав накази про руйнування язичницьких храмів, а
також про передачу їх християнам. Сповідування язичництва переслідувалося
законом, а тому багато язичників приймали християнство, однак не всі за
переконанням. Все ж язичництво залишалося популярним серед вищих,
освічених верств римського суспільства, які шанували старі традиції та віру
своїх предків. Саме вищі кола суспільства та інтелектуали чинили опір
християнізації.
Доведено, що імператор Юліан зробив чималий внесок у розробку
важливого для того часу філософського напряму – неоплатонізму. Він
побудував релігійно-філософську систему, в якій зібрав у єдине ціле погляди 4

античних мислителів, вивчав їхні ідеї, міфологію. Він намагався пояснити
першопричину всього сущого, будову Всесвіту.
У роботі констатовано, що вступ Юліана на імператорський престол був
радісною подією для язичників, не виключено, що дуже очікуваною. З вступом
у Константинополь, урочисто заявивши про своє зречення християнства, Юліан
наказав по всій імперії відновити зруйновані і відкривати закриті храми,
відправляти в них служіння і зняв заборону жертвоприношень. Багато закритих
Констанцієм II храмів було відкрито, і Юліан особисто приносив у них пишні
жертви богам.
Доведено, що не відповідають дійсності твердження про жорстокість
Юліана щодо християн. Його політика щодо християнства не йде у жодне
порівняння з політикою імператорів – справжніх гонителів християн, таких як
імператор Діоклетіан. Так само його законодавча діяльність не привела до
появи якогось закону, за яким можна було би стратити християнина лише за те,
що він християнин, як це сталося за імператора Траяна. Мабуть, Юліан
абсолютно не був зацікавлений у тому, щоб примножувати число мучеників
серед християн – саме такий висновок можна зробити після ретельного
дослідження джерел християнського та язичницького походження. Він
фактично відкрито виступав проти актів насильства щодо християн. Загалом
можна констатувати, що імператор дотримувався принципу віротерпимості.
Реформування жрецтва було частиною релігійної реформи. Провінційне
жрецтво, де Юліан міг призначити своїх прихильників, було ключовим
фактором у плані впровадження язичницької реформи. Жерці отримували
інструкції від імператора, який як Pontifex Maximus навчав своїх підлеглих
правильно поводитися у межах їхніх повноважень.
З’ясовано, що повідомлення істориків про виділення імператором значних
коштів на відбудову Єрусалиму і священного храму іудеїв є вельми
сумнівними, оскільки імперія готувалася до масштабної війни і не могла
дозволити собі побічні витрати. Юліан, завдяки дружнім стосункам з євреями і
через ворожнечу до християнства, можливо, планував відновити священне місто і 5

його святилище, але відклав реалізацію цього задуму до повернення з Персії,
звідки він не повернувся.
У галльському періоді діяльності Юліана можна виділити два етапи: 1) з
355 р. до весни 357 р. і 2) з весни 357 р., коли цезар отримав право командувати
армією до 361 р. – закінчення воєн з германськими і франкськими племенами.
Перший етап характеризується переважно оборонними діями проти племен,
тоді як під час другого відбуваються наступи римлян. Імператор Юліан
втручався у сферу повноважень префекта преторія Флоренція і всупереч йому
реформував у провінції податкову систему. Зазначені заходи сприяли
зростанню надходжень до скарбниці, що дало змогу Юліану зменшити податки
протягом наступних декількох років.
З’ясовано, що Юліан активно відбудовував провінцію. Він укладав
договори з варварами, які допомагали йому в цьому. У такий спосіб вдалося
відбудувати велику кількість міст, захисні стіни та прикордонні укріплення. До
359 р. завдяки політиці Юліана було стабілізовано ситуацію у провінції.
Правління у Галлії дало йому досвід і хорошу підготовку як майбутньому
імператору.
Ставши імператором, Юліан різко обмежив надмірні видатки на утримання
імперського двору і поширив практику економного витрачання коштів на усю
імперію, зокрема, звільнив велику кількість донощиків – представників
римської таємної поліції і кур’єрської служби (agentes in rebus), ліквідувавши
ці служби повністю, а накази доручав доставляти своїм службовцям, яких він
мав змогу контролювати.
З’ясовано, що Юліан провів реформу (cursus publicus), яка передбачала
заборону використання державної пошти без нагальної потреби. Чиновники та
християнське духовенство, а також ті, кому потрібні були такі послуги,
змушені були оплачувати їх або купувати собі тварин. Користуватися
державною поштою можна було лише заради державних справ.
Велику увагу Юліан приділяв відбудові міст. Відновлення міських рад
стало провідною ідеєю його діяльності. Імператор намагався поліпшити 6

соціально-економічне значення курій. Окремим містам були повернуті землі,
вилучені попередніми імператорами на користь держави і передані у володіння
Церкви або незаконно захоплені приватними власниками. Поверненню
підлягали і володіння язичницьких храмів, окрім тих, які були законно продані
попередніми імператорами.
Оцінено значення податкової реформи на загальноімперському рівні.
Юліан заборонив чиновникам префекта брати участь у процесі збору податків і
повністю передав ці повноваження куріям. Юліан відмовився від «коронного
золота», яке провінції підносили імператору при вступі на престол, встановив
низьку податкову ставку і пробачив містам недоїмку за земельним податком,
яка накопичилася за тривалий час.
Зясовано, що в IV ст. виникають суперечності у сфері освіти, а саме
християнські елементи проникають у традиційні язичницькі школи. На фоні
релігійного забарвлення навчання, оскільки релігія насправді була дуже тісно
пов’язана з освітою у Римській імперії, виникали конфлікти між переконаннями
вчителя та тим, що він викладає. Християнство швидко ставало значною силою,
тому християнські вчителі проникали в освітню сферу. Язичництво і
християнство ідеологічно протистояли одне одному, в тому числі і у сфері освіти,
хоча більшість християн навчалися у язичницьких вчителів. Християнство як
релігія вже завойовувало собі панівне становище у всіх галузях життя держави,
проте язичництво, яке фактично втратило державну підтримку, було ще досить
популярним і здатним боротися за неї.
Імператор Юліан свого часу отримав хорошу освіту і знав про такі
суперечності у школах з особистого досвіду. Кризу Римської імперії він вбачав
насамперед у занепаді традиційної релігії, яка для нього і для язичницької
інтелігенції складала основні цінності цієї держави. Вчителі-християни, які
тлумачили античних мислителів і навчали, що язичницька релігія є злом,
руйнували якраз традицію грецької пайдейї та латинської humanitas, оскільки
останні базувалися на древній релігії. Імператор Юліан був вихований у цих
освітніх традиціях і розумів, що в основі традиційної освіти лежали постулати
традиційної римської та грецької релігій, тому і надавав великого значення саме
їй. Освітня реформа імператора Юліана була спрямована на підвищення якості
освіти, а закон від 17 червня 362 р., який діяв недовго, не може свідчити про
вороже ставлення до християнства.
Доведено, що імператор за короткий період свого правління провів
важливі, прогресивні за своїми наслідками реформи. Багато виданих ним
законів діяли і під час правління наступників. Законодавча діяльність Юліана
охоплювала всі сфери суспільного життя Римської імперії.
Ключові слова: імператор Юліан, Римська імперія, провінція Галлія,
християнство, язичництво, неоплатонізм, релігійна реформа, освітня реформа,
адміністрування.

Громадська, військова та науково-педагогічна діяльність Олени Степанів (Оксана Книгиницька)

Додано твір Громадська, військова та науково-педагогічна діяльність Олени Степанів (Оксана Книгиницька). 2
АНОТАЦІЯ
Книгиницька О. В. Громадська, військова та науково-педагогічна діяльність
Олени Степанів. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за
спеціальністю 07.00.01 – історія України. – Львівський національний університет
імені Івана Франка. – Львів, 2018.
Зміст анотації. Дисертацію присвячено комплексному дослідженню
громадської, військової та науково-педагогічної діяльності Олени Степанів.
Зроблено спробу дослідити громадсько-політичну діяльність О. Степанів у період
перед Першою світовою війною і, зокрема, проблеми формування її світогляду в
контексті аналізу родинного середовища, семінарійного та університетського життя.
Великий вплив на студентку справили лекції С. Рудницького, М. Грушевського, С.
Томашівського та ін. Від 1911 р. брала активну участь у гімназійному, а згодом у
студентському русі у Львові, займалася самоосвітою, поглиблюючи свої знання з
історії українського народу, літератури, економіки, соціології та ін. В університеті
вступила до «Академічної громади», «Просвітнього гуртка», «Студенського союзу»
ім. Драгоманова». І з виникненням у Львові «Пласту» залучається до роботи у цій
організації, в якій формувалися майбутні діячі національно-визвольного руху І.
Чмола, Р. Сушко, Я. Чиж, С. Дувал та ін.
Як окремий дослідницький напрям розглядається участь О. Степанів у
парамілітарних формаціях у Львові та регіоні, структурах «Сокола-Батька» та
«Пласту». Впродовж 1912-1913 рр. львівсько-українська суспільність виробила
засади національного мілітарного будівництва; О. Степанів кристалізує ці військові
пріоритети у жіночому середовищі; великий вплив на українців мала аналогічна
міліарна робота поляків. На підставі вивчення українського національного руху у
Галичині початку XX ст. показано участь жінок у громадському житті та
виокремлено феміністичну тему в рамках суспільних процесів у краї. З’ясовано, що
активність О. Степанів та окремих її сучасниць виявлялася у творенні жіночих
об’єднань українок, участі у січових та пластових структурах, добровольчому вступі
в Українські січові стрільці з початком бойових дій між Росією та Австро-
3
Угорщиною. У рамках з’єднання «Січові Стрільці ІІ» було створено окремий
жіночий підрозділ, до якого увійшла О. Степанів. Показано, що О. Степанів
розглядала українські січові формації як основу майбутнього українського війська, а
участь у бойових формаціях як основу українського державотворення, подібно як це
здійснювали польські сили в Австро-Угорщині. Показано участь О. Степанів у
найважливіших битвах початкового етапу війни – боями під Комарником, за гору
Маківку, під Болеховом.
Встановлено, що О. Степанів продовжувала національно-державницьку
діяльність опинившись у російському полоні в Туркестані. Вона, зокрема, виявилася
у проведенні просвітницької роботи серед військовополонених українців,
відзначенні роковин Т. Шевченка та національних свят, вітанні перемоги
Української Центральної Ради у Києві в березні 1917 р. та її очільника Михайла
Грушевського. Показано, що до діяльності жінки-воїна була прикута увага
галицьких та європейських засобів масової інформації, а повернення О. Степанів з
російського полону до Львова через Фінляндію, яка тоді ще була у складі Російської
імперії, стало демонстрацією українських національних ідеалів та національного
духу і нескореності.
Висвітлено педагогічну та наукову діяльність Олени Степанів у міжвоєнний
час, яка була пов’язана з гімназією сестер-Василіянок у Львові та Науковому
товаристві ім. Т. Шевченка, де вона сформувалася як вчений-географ. У гімназії вона
стала досвідченим педагогом. Завдяки їй у Львові склалася традиція проведення
учнівських та студентських мандрівок з елементами українознавства: на прощу до
Гошівського монастиря, на верхів’я гори Параски, до релігійних святинь Унева,
Крехова, Страдча, до Підгородців на Урич (фортеця Тустань) та ін.Показано, що
працюючи в НТШ вона відстоювала принцип науковості в географії і поєднувала
його з національним: викладання географічних дисциплін пов’язувалося з
проблемами українства; обґрунтувала просторовий обсяг поняття «Україна» та
«український»; для просторового обсягу дефініції «Україна» вживала термін
«українські землі»; ввела у науковий обіг географічний детермінізм, згідно з яким
розвиток і розміщення господарства пояснювала природними чинниками;
4
визначальну роль в науково-просвітницькій роботі відводила історичному
краєзнавству.
Встановлено, що у зв’язку з дискримінаційною політикою польської влади
О. Степанів змушена була відійти від педагогічної діяльності та розпочала роботу в
Ревізійному Союзі Українських Кооперативів (РСУК), де була секретарем оргвідділу
й творила кооперативи здоров’я. Розвиток української кооперації пов’язувала з
вивченням досвіду відповідних структур у Німеччині, Франції, Югославії та інших
країнах; опублікувала понад 20 статтей у фахових кооперативних виданнях;
адаптувала до української дійсності «рочдельські принципи» та фінансування і
позики в господарському житті галицького села.
З початком Другої світової війни і приходом радянських військ залишилася у
Львові, де продовжила педагогічну роботу та наукові студії в Інституті радянської
торгівлі – філіалі Інституту економіки АН УРСР; створила економіко-географічні
нариси, присвячені Києву та Львову.
У роки німецької окупації працювала у міському статистичному бюро і
підготувала й опублікувала книгу «Сучасний Львів», яка стала основою українських
геоурбаністичних студій про Львів; визначила його як європейський,
всеукраїнський, національний і локальний центр.
Висвітлено, що у післявоєнний час наукові інтереси дослідниці визначали
праці з економіки та економічної географії, геоурбаністики в рамках праці у
Львівському філіалі Інституту економіки АН УРСР та у Київському інституті
економіки. Наукові дослідження були зосереджені над вивченням перспектив
індустріалізації Львова, демографічних змін у західноукраїнських областях,
енергетичних ресурсів та сировинної бази промисловості західноукраїнського
регіону.
Наукова діяльність О. Степанів перервалася у зв’язку з арештом органами
МДБ та звинуваченнями у зв’язках з націоналістичним підпіллям, зберіганням
«націоналістичної профашистської літератури» та ін.
Встановлено, що О. Степанів не пристосувалася до радянської методологічної
школи у вивченні суспільної географії, економіки та історичного краєзнавства, тому наукове знання праць довоєнного і воєнного періоду є значнішим, ніж повоєнних
років. Проаналізовано стан наукової розробки теми, її джерельну базу. Джерела для
написання дисертації поділені на неопубліковані документи, що зберігаються в
архівосховищах України, й опубліковані документи, в тому числі пресу, епістолярій
та численні спогади.
У роботі введено до наукового обігу праці О. Степанів, які стосуються різних
етапів її діяльності: періоду формування її суспільних ідеалів та участі в
студентських гуртках, січовому та пластовому русі, участі у бойових діях на фронтах
Першої світової війни та перебування і повернення з російського полону, теорії та
практиці кооперативного руху, праць з урбаністики, економіки, економічної
географії та історичного краєзнавства. Представлено численні фондові збірки з
Центрального державного історичного архіву України у Львові (фонди Осипа
Назарука, колекції окремих надходжень, Наукового товариства ім. Т. Шевченка та
ін.), Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника (фонди Михайла
Возняка, особисті справи Софії Галечко, Ольги Підвисоцької та ін.), Архіву
Львівського університету (особиста справа О. І. Степанів).
З виокремленням загальнонаукових та спеціальних наукових методів
висвітлено громадсько-політичну, військову та науково-педагогічну діяльність
Олени Степанів на фоні стержневих віх національної історії.
Ключові слова: Олена Степанів, учительська семінарія, Українські січові
стрільці, «Пласт», російський полон, Львівський та Віденський університети,
гімназія сестер-Василіянок, кооперативний рух, економіка, економічна географія,
урбаністика, історичне краєзнавство, арешт.

Жінка з хистом Аріадни : Життєвий світ Наталії Кобринської в генераційному, світоглядному і творчому вимірах (Алла Швець)

Додано твір Жінка з хистом Аріадни : Життєвий світ Наталії Кобринської в генераційному, світоглядному і творчому вимірах (Алла Швець). Швець, Алла
Жінка з хистом Аріадни : Життєвий світ Наталії Кобринської в генераційному, світоглядному і творчому вимірах : монографія / Алла Швець ; Інститут Івана Франка НАН України ; Лекторій СУА з жіночих студій УКУ; ВГО «Союз Українок». ― Львів, 2018. ― 752 с. ― (Серія «Літературознавчі студії» ; вип. 23).

ISBN 966-02-2625-Х(серія)
ISBN 978-966-02-8522-4(вип. 23)
Перша в українському літературознавстві комплексна інтелектуальна біографія Наталії Кобринської, написана з урахуванням різних вимірів її життєвого світу ― психологічного, соціокультурного, світоглядного, генераційного, творчого. На основі введених до наукового обігу архівних матеріалів (листування, мемуарів, автобіографічних текстів) реконструйовано ментальний образ письменниці, висвітлено невідомі досі віхи її життєпису, світоглядні засади. Генераційну ідентичність Н. Кобринської осмислено крізь призму взаємин із чільними репрезентантами літературних поколінь (І. Франком, М. Павликом, М. Грушевським, М. Драгомановим, О. Кобилянською, подружжям Кулішів та ін.). Уперше стереометрично проаналізовано всю художню прозу письменниці, зокрема й маловідомі твори, з погляду естетико-стильової еволюції, проблематики, поетики, генології, інтертекстуальності, історії написання, автобіографічної ґенези.
Для літературознавців, істориків, культурологів, політологів, психологів, філософів та усіх, кого цікавить постать Н. Кобринської, її інтелектуальне оточення та доба середини ХІХ ― початку ХХ століть в Україні.

О. Бондаренко: якби дорослі побували на місці дітей

- osvita.ua - Вт, 2018-12-11 16:38
Сьогодні, дивлячись на наших дітей, мені хочеться, щоб дорослі побували на їхньому місці

Модуси ідентичності в художній прозі Мистецького Українського Руху (Олеся Міллер)

Додано твір Модуси ідентичності в художній прозі Мистецького Українського Руху (Олеся Міллер). 2

АНОТАЦІЯ

Міллер О.Р. Модуси ідентичності в художній прозі Мистецького
Українського Руху. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук (доктора
філософії) за спеціальністю 10.01.06 «Теорія літератури» (03 – Гуманітарні науки
(035 – Філологія)). – Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів,
2018.

У дисертації вперше в українському літературознавстві здійснено комплексний
аналіз поняття «ідентичність» у художній творчості Мистецького Українського Руху
та запропоновано теоретичну модель осмислення ідентичності.
Систематизовано та проаналізовано ґенезу ідентичності не лише у
хронологічному зрізі, але насамперед у тематично-концептуальному аспекті. З огляду
на це, було виокремлено дві основні (онтологічну та антропологічну) призми, а
відповідно, й два вектори розуміння поняття: через тотожність та через відмінність.
Проведено зіставний аналіз міждисциплінарної традиції та еволюції розуміння
ідентичності. Вказано на пункти перетину ідентичності як об’єкта
загальногуманітарного теоретичного дискурсу з її інтерпретацією у площині
літературознавства.
У роботі досліджено дефінітивне наповнення поняття «ідентичність». З огляду
на етимологічну біполярність об’єкта, різноманітність граней вираження та
девальвацію його значення, механізм визначальних параметрів ідентичності розкрито
через антитезу «динамічність/статичність». Доведено корелятивну залежність та
сутнісні диференціації категорій «ідентичність» та «ідентифікація». Виокремлено
основні компоненти ідентифікаційного процесу – Я та Інший, наголошено на 3

обов’язковості наративно-комунікативного акту як основного способу формування та
осягнення ідентичності.
Особливістю, яка окреслила траєкторію роботи, стала модусна зорієнтованість,
що дозволила аналізувати багаторівневість не лише форми, а й сутності, провести
системний та структурований аналіз виявів ідентичності в художній прозі МУРу.
При дослідженні особистісного модусу ідентичності введено новий термін
«ідентип» для окреслення ідентифікаційної стратегії, спрямованої на формування,
досягнення чи збереження ідентичності шляхом самоототожнення з певним -idem-ом.
Проекція трансактної (трансакційної) моделі американського психолога Е. Берна на
корелятивний ланцюг ідентипів «Батько»-«Дитина»-«Сирота» дозволила
систематизувати та проаналізувати основні проблеми самоідентифікації МУРівських
персонажів.
Особливу увагу звернено на прояви кризи ідентичності в художній прозі
Мистецького Українського Руху. Досліджено такі різновиди розщеплення Я, як
подвоєння (навіть попарне) (Ю. Косач «Голос здалека»), роздвоєння (І. Костецький
«Ціна людської назви»), віддзеркалення (В. Домонтович «Приборканий гайдамака») та
Я поміж масками (Д. Гуменна «Діти Чумацького шляху»). Усі вони, маючи специфічні
характеристики, одночасно демонструють спільний вихід із кризової ситуації через
смерть одного із Я.
Масштабність різних виявів національного модусу ідентичності досліджено
через адаптацію підходу М. Ґібернау. Виокремлення п’яти головних вимірів:
територіального, політичного, культурного, історичного та психологічного, –
дозволило не лише комплексно проаналізувати національний модус, а й вказати на
специфічні МУРівські акценти. З іншого боку, саме така лінійна техніка дослідження
унаочнила як раціональність аналізу кожного виміру окремо, так і їх взаємозв’язок і
взаємозалежність. Показано, що головними акцентами для МУРівців стали проблеми
взаємозаміни топосу великої Батьківщини на локус малої, нерозрізнення нації та
держави, ототожнення історичної пам’яті та історичної свідомості. Окремої уваги 4

заслуговує психологічний вимір, який у роботі представлено як домінантний та
визначальний вимір національної ідентичності.
Простежуючи часові і просторові координати виникнення МУРу, ми зосередили
увагу на факті та наслідках Ді-Пі-середовища, оказійності та природності як постання,
так і розпаду організації. Літературознавчі та культурфілософські погляди МУРівців,
зокрема дискусії з приводу «Великої літератури» та природи сучасного мистецтва,
проінтерпретовано як важливу передумову формування наративного модусу
ідентичності.
Автобіографічний наратив Мистецького Українського Руху окреслено як
безпосередній спосіб творення наративного модусу ідентичності в художній прозі
МУРу. Вказано на конкретні паралелі художніх та мемуарних текстів. Також
з’ясовано, що наративна діяльність МУРу виконувала насамперед (авто)терапевтичну
функцію, функцію себе-розвантаження, «виходу» з себе.
Інший аспект, який розширює розуміння наративного модусу ідентичності, – це
звернення до кореляції між формою нарації та її суб’єктивно/об’єктивною
спрямованістю. У художній прозі МУРівців домінує потреба та реалізація об’єктивної
фіксації, найчастіше репрезентованої третьоособовим наратором. Зважаючи, що
наратив МУРу – це насамперед автонаратив, основними адресатами часто виявляються
самі МУРівці.
Запропоновано розглядати теоретичний та художній дискурс Мистецького
Українського Руху як унісонні складові єдиного явища. На підтвердження цього було
наведено ряд спільних характеристик, що засвідчують цю співзвучність. Апелюючи до
виявів різних модусів ідентичності, ми продемонстрували, що біполярність,
роздвоєність, множинність, антагоністичність і т.д. – це те, що окреслює цілий МУР, а
не лише його теорію чи художню інтерпретацію.
Практичне значення дисертаційної роботи полягає в тому, що її результати
можуть бути використані для досліджень ідентичності, зокрема прояву модусів
ідентичності у художній літературі. Особливу вартість становить вивчення процесу самоідентифікації в умовах бездержавності, політичної та культурної еміграції.
Отриманими результатами можна послуговуватись для підготовки теоретичних та
історико-літературних курсів, семінарів, спецкурсів, що присвячені вивченню
української еміграційної літератури, використовувати в антропологічних,
культурологічних та психоаналітичних студіях. Також проведена робота може
слугувати додатковим матеріалом для написання історіографічних, історико-
літературних, теоретико-літературних та літературно-критичних праць, присвячених
цілісності та різноманітності української літератури.
Ключові слова: Мистецький Український Рух, ідентичність, ідентип, особистісна
ідентичність, національна ідентичність, наративна ідентичність, модус, вимір, наратив-
терапія, Я, Інший, криза ідентичності, «Велика література», переміщені особи
(displaced persons).

О. Мірошниченко: ще дещо про повагу до вчителів

- osvita.ua - Вт, 2018-12-11 15:51
Чи поважають вчителі професії батьків, вимагаючи від батьків поваги до своєї професії?

МОЗ укладе договір на проведення міжнародного дослідження якості вищої освіти

- osvita.org.ua - Вт, 2018-12-11 15:34
Міністерство охорони здоров'я України має намір у грудні 2018 року укласти договір із National Board of Medical Examiners of the United States of America (Національна рада медичних експертів США, NBME) на закупівлю послуг із проведення міжнародного...

Методична розробка уроку зарубіжної літератури 9 клас Новаторство М.Ю.Лермонтова у жанрі роману

Розробка містить форми і методи роботи ,які сприяють формуванню предметних компетентностей: розвивати навички складання характеристики твору; визначати жанрове та стильове новаторство письменника; навички зв'язного мовлення, критичного мислення, ідейно-художнього аналізу художніх творів; виховувати у старшокласників потребу у саморозвитку та самовдосконаленні; формування ключових компетентностей: уміння вчитися: актуалізувати пізнавальну діяльність та критичне мислення учнів; комунікативної: формувати навички спілкування в колективі та толерантне ставлення до думок та почуттів інших; інформац

Автор: 

Учитель Микулицької ЗОШ І-ІІІ ступенів Бородянського району Київської області Маркова Любов Іванівна

Джерело: 

1.Ісаєва.О.О.,Клименко Ж.В., Мельник А.О..Бицько О.К. Зарубіжна література
Підручник для 9 класу загальноосвітніх навчальних закладів. К.Оріон 2015 р.
2. https://dovidka.biz.ua/geroy-nashogo-chasu-analiz/
Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua
3.Інтернет ресурси

Предмети: Зарубіжна літератураКласи: 9 клас

докладніше

Категорії: + Оновлення
RSS-матеріал