Відомо, з самого початку німецька політика в Україні не забороняла мистецької, зокрема сценічної діяльності. Так, в Умані, функціонував український театр, де проходили спектаклі, підготовлені місцевою театральною трупою.

Газета «Уманський голос» від 19 вересня 1943 року пише: «Вже закінчуються підготовчі роботи до постановки оперети «Коломбіна», музику до якої написав Рябов: виготовлені декорації, пошиті костюми».

Афіша в Умані, 1943р.

Окрім театру в Умані, в період окупації, діяли різноманітні гуртки, спортивне товариство.

Все та ж газета «Уманський голос» пише: «У минулу неділю на міському стадіоні відбувся футбольний матч між футбольними командами Умані та однієї військової частини. Матч закінчився з наслідком 8:1 на користь уманців».

Художником у Дарини був дідусь. А де ж малювати в Умані, якщо не в знаменитій «Софіївці»! Він часто брав онуку з собою, як ішов працювати. Дивлячись на дідусеві полотна, Дарина й сама почала мимохіть утілювати в малюнках свої кольорові фантазії.

Якось напередодні річниці весілля батьків уві сні вона побачила свою першу картину «Тюльпани». Яскраво-червоні квіти з чорними, як ніч, серединками, обрамленими жовтою стрічкою, ніби зберігали прекрасну таємницю, яку ще належало розгадати. Ця картина й досі висить у їхньому будинку. Відтоді живописом почала займатися всерйоз.

Хоч тато завжди бачив її педагогом, а точніше філологом. Все починається зі слова, любив повторювати він. І наполіг, аби Дарина після школи здобула філологічну освіту.

Професійному мистецтву її ніхто не вчив. Багато читала про видатних майстрів пензля. Подовгу розглядала роботи відомих художників.

Ще школяркою просила порад у викладачів, які вели при гімназії гурток юних художників. Їздила на виставки відомих митців. І працювала, працювала…

Не все вдавалося. Однак поступово вона знайшла свою стежину в складному й такому прекрасному мистецтві. «Пиши так, як відчуваєш», — сказав їй якось відомий майстер. І вона покладається на своє відчуття. Не біда, що виникають труднощі. Особливо не давалися їй тіні. Дивилася на роботи ван Гога і мало не плакала: здавалося, що в нього все так легко виходило!

Свого часу навчала художньому мистецтву діток уманського притулку. Вчила їх і сама вчилася. Сприймати життя в його реальних вимірах, радіти кожному дню, сонцю і дощу. І дивитися на світ очима художника. Помічати те, чого не бачать інші: гру світла, тіней, переходи від одних кольорів до інших. Довго думала над словами Пабло Пікассо: «Я малював те, про що думав, а не те, що бачив».

Кілька років тому її вразило море. Як дружина моряка вона, як і чоловік, закохалася в цю могутню стихію. І першу персональну виставку художниця присвятила морю. І нині, коли чоловік йде в довготривалий рейс, вона рятується живописом.

Сотні створених картин, участь у численних виставках, конкурсах, приємні слова шанувальників. Майже сотні робіт, які виставляє й продає в Україні та за кордоном. Ніби й прийшло визнання, але все одно очікувала чогось головного. І ось прийшов великий успіх. Уманчанка Дарина Дьома-Пісна відтепер належить до топ-50 провідних художниць світу, а три її роботи нині прикрашають виставкові зали Мілана.

Згадуючи закордонні зустрічі, Дарина не приховує свого захоплення: «Це було щось неймовірне, така довгоочікувана виставка, знайомство з найкращими художницями сучасності. А головне — я вперше в житті побачила оригінали картин Клода Моне, які так довго мене надихали!»

Ця виставка в Мілані стала для молодої художниці чудовим стартом. Але на цьому Дарина не зупинятиметься. З-поміж найближчих планів — двохмісячна виставка в Лондоні, яка постійно змінюватиме свою дислокацію.

Джерело – Урядовий кур’єр

 

Одне з найбільш видатних творінь світового садово-паркового мистецтва, уманська "Софіївка", щорічно приваблює 500 тисяч туристів.

У травневі свята у дендропарку "Софіївка" – справжній аншлаг. Якщо у звичайні вихідні викроїти час на подорож вам не вдається, їдьте на майовку. Тільки будьте готовими до шкільних автобусів і черг перед найбільш популярними "атракціонами".

Розташування: місто Умань Черкаської області, вул. Київська, 12-а.

Парк зараховують до переліку семи чудес України. Щоб обійти його повністю, знадобиться не менше доби, тому краще брати із собою карту. Кожен куточок місцевості містить символи міфів Греції та Риму, що тісно пов'язані з історією кохання Потоцьких.

У "Софіївці" росте близько 2000 тисяч видів рослин. Приваблюють і цікаві куточки дендропарку, наприклад, "Павільйон Флори". Якщо вірити розповідям гідів, тут раніше був головний вхід. На відкриття парку Софія захотіла в'їхати у парк на білому коні, та так, щоб навкруги лежав сніг. Зважаючи на те, що снігу не було, граф Потоцький наказав засипати всю дорогу сіллю. Потім слуги збирали її по крупинкам, адже у ті часи вона була на вагу золота. А стіл у печері, за яким так люблять сидіти туристи, спеціально зроблений із граніту для графа Потоцького. За ним він любив грати у преферанс. За час екскурсії ви вислухаєте сотні подібних історій.

Чим зайнятися: у парку можна блукати, роздивляючись цікаві місця, фотографуватися, кататися на човні підземною річкою Ахерон, прогулятися на паромі чи відправитися на прогулянку верхи.

Віддаленість від Черкас: 190 кілометрів.

Як дістатися: власним автомобілем або автобусом, який ходить щоденно.

Вартість: парк працює з 9.00 до 18.00, вхід для дорослих коштує 30 гривень, для дітей – 20 гривень. А для тих, хто не хоче платити, є "халявний" вхід, щоправда, доведеться перелазити через паркан. Вартість екскурсії для дорослого – 15 гривень, для дітей – 10. Катання на човні для дорослих – 30 гривень, для дітей – 20 гривень. Катання на катамаранах – 30 гривень. Квиток на прогулянку на паромі для дорослих коштує 30 гривень, для дітей – 20. Катання на коні – 20 гривень. Покататися на кареті (до 5 осіб) можна за 110 гривень.

Де зупинитися: в Умані є чимало місць, де можна переночувати. Якщо ви подорожуєте власним авто, краще зупинятися у готелях на трасі за містом, так вийде дешевше. Також зупинитися можна у міських готелях, приватних котеджах або спортивно-оздоровчих комплексах.

 

Уявити собі детально, як жили 100 чи 200 років тому люди, більшості не так уже й просто. Що вже говорити про 5-тисячну ретроспективу?! А саме у V-III тисячоліттях до нашої ери трипільці населяли території, зокрема, біля Києва і Черкас.

Коли нині біля лісосмуги серед полів бачиш обгороджений рівними лініями зрізаного ґрунту заглиблений сантиметрів на 60-70 досить великий прямокутник (по кілька метрів у кожен бік) із рельєфним дном, не відразу уявляєш, що на цьому місці стояв будинок прадавніх людей. Час його спресував. І тільки археологи, акуратно розчищаючи сантиметр за сантиметром і дістаючи різноманітні уламки, розказують, де був вхід у будівлю, де стояв ритуальний посуд, а де — піч. За останні роки на Черкащині поблизу села Тальянки це 50-й будинок трипільців, який розкопали й досліджують. Загалом їх нараховують там аж близько 3 тисяч. 

 

Смуги у районі траси Умань — Черкаси

Ще в травні 1891 року дослідник Вікентій Хвойка писав у листі батькові: «…я зрідка буваю вдома, шукаю в різних місцях те, що вже давно минуло, особливо перші сліди наших слов’янських прабатьків, наскільки я в цьому досяг успіху, покаже майбутнє, праці ще багато — набагато більше, ніж мною вже зроблено». Власне, назва «трипільська культура» з’явилася у праці Хвойки про розкопки поселень 1901 року біля міст Канева та Ржищева на Київщині.

Найбільші за площами трипільські поселення, так звані гіганти, з тих часів відомі на території південно-західної Черкащини. Ще з півстоліття тому за допомогою аерофотографування (застосовували його для секретних військових кафедр) у районі траси Умань — Черкаси на полях побачили смуги.

Як з’ясувалося, це були залишки десятків прадавніх хат під землею. Ці дані підтвердили і геомагнітні дослідження 80-х років минулого століття, і нещодавні геофізичні, які проводили з допомогою електронних магнітометрів — за участі римсько-германської географічної комісії Інституту археології Німеччини.

Уже точно стало зрозуміло, що сфотографовані та «відскановані» позначки — величезний (до 7 км) та менший овали — це дві вулиці, що слугували оборонною лінією. Решта вулиць сходилися від них до центру уявного еліпса. 

У 2002 році — клопотання до центральної влади надсилали починаючи з 1993-го — на Черкащині було створено державний історико-культурний заповідник «Трипільська культура». Це стало результатом проведення наукових досліджень протягом попередніх кількох десятків років. У 60-х роках ХХ століття були відкриті трипільські селища, площі яких перевищували 100 га.

Унікальність цих поселень та небезпека втратити їх через руйнування сільськогосподарською оранкою і призвели до створення музейного закладу. Із 11 поселень заповідника — 6 розташовані в Тальнівському районі. У селищі Легедзиному діє експозиція у все ще недооблаштованому музеї — зрозуміло, через брак грошей.

Починаючи з 2003 року, у Легедзиному проводили до десятка різнотипних експериментів зi спалення (такий ритуал, вважається, здійснювали трипільці, коли залишали житло після виснаження навколишніх земель) та випалення моделей трипільських будівель, у тому числі в натуральний розмір. 

 

Сани трипільців і друшляк

«Трипільці завжди оселялися в пониззі, принаймні з трьох сторін закритому водою», — каже директор Владислав Чабанюк. Займалися гончарством без традиційного пізніше гончарного кола, тому на залишках посуду можна бачити сліди пальців майстрів. Із цілісно збережених речей тих часів археологи знайшли фігурки божеств, первісний друшляк (трохи вигнута глиняна дощечка з дірочками), гутус (посудина з «носиком», яку розглядають як поїлку), моделі саней й багато чого іншого. 

Археологічні знахідки починаючи з 2005 року приймаються на зберігання до наукових фондів заповідника — уже є більше 20 тисяч одиниць зберігання з 49 поселень України (Андріївка,

Аполянка, Бакота, Краснопілка, Лебедин, Тальянки, Тальне ІІ, Федорівка, Чапаївка, інші).

 

Якщо орати землю, під якою поселення...

Загальна площа заповідних територій разом з охоронними зонами та ділянками, виділеними під музей, становить 2045 га. «На жаль, значна частина цих земель була роздержавлена ще задовго до створення заповідника «Трипільська культура», у середині 90-х років уже минулого століття, — каже його директор Владислав Чабанюк. — На сьогодні заповідник проводить комплекс заходів, спрямованих на реприватизацію земель під археологічними пам’ятками, заміну сільськогосподарських паїв на відповідні площі з земель запасу і резерву тих сільських рад, на землях яких були допущені такі правопорушення.

Заповідник виготовив проекти відведення землі, загальною площею 900 га, у своє постійне користування (поселення Тальянки, Глибочок, Піщана, Доброводи, частини поселень Вільхівець, Чичиркозівка та Веселий Кут). Втім поки що оптимізму в цьому питанні мало: охочих добровільно поступатися своїми володіннями немає. Кабмін приймати рішень теж не поспішає.

Найпростіше домовлятися про проведення розкопок на їхній території з Тальянківським агротехнічним коледжем Уманського національного університету садівництва. До речі, щоразу археологічні експедиції, провівши розкопки і вибравши з землі цінні рештки, знову засипають місце землею.

 

Пожити в трипільському хуторі

Уже 15 років розкопки трипільських поселень підтримує бізнесмен і меценат Бертран Кост (Франція—США). Він каже: «Більш як 50 років тому мій дід заснував в Америці благодійний фонд Search Foundation, завданням якого є фінансування культурних, соціальних і наукових проектів, яким складно знайти самостійно кошти для своєї роботи. Від початку моєї діяльності в Україні я вважав своїм обов’язком надати посильну допомогу вченим, що самовіддано працюють,аби відкрити нашу загальну історію, історію Європи, частиною якої завжди була Україна».

На території заповідника останніми роками уже традиційними стали «Трипільська толока» (починаючи з 2008-го) та «Легедзинське Купайло» (з 2011-го). Перше свято максимально наближене до експериментальної археології. Друге започатковане спільно зі столичним Національним музеєм іменi Івана Гончара, разом із сотнями, а то й тисячами вже гостей відроджують давні обрядові традиції. 

У директора заповідника «Трипільська культура» Владислава Чабанюка багато планів. Зокрема, створення археодрому — комплексу, який хочуть створити на території трипільського поселення Тальянки («карман» траси Умань—Черкаси). Він складатиметься з критого павільйона над залишками двох розкопаних трипільських жител та реконструйованих помешкань, відтворених на основі розкопаних, певна туристична інфраструктура. До вже зведених хат у Легедзиному хочуть прилаштувати ще б хоч дві. Щоб був скансен — реконструйований «трипільський» хутір.

Мріють створити умови, де б було можливим навіть проживання невеликої групи туристів в умовах максимально наближених до трипільських. 

Джерело - Україна Молода

 

Без найменшого бажання заінтригувати читача або ж приписати Черкащині зайві таємниці, наважуся припустити, що в усій Україні не знайдеться іншої області, так густо вкритої підземними комунікаціями минулого.

До певної міри конкуренцію їй можуть скласти Галичина або ж одеські катакомби, але там підземелля є локальними і пролягають суто під якимось середньовічним містом з околицями або охоплюють порівняно невелику територію. А у нас - таке враження, ніби на «мінусових поверхах» знаходиться ще одна... Черкащина.

Звісно, «враження» - не аргумент, але коли скласти воєдино бодай частину підтвердженої інформації про галереї, ходи, катакомби, печери та інші місцеві рукотворні «нори» - географія видасться вражаючою.

Вже багато десятиліть не є таємницею, що глобальна мережа підземель розгалуджена під Каневом, Холодним Яром, Жашковом, Смілою і, напевне, найбільше - Уманню, як в останні пару років в контексті теми вигулькнули ще Монастирище, Тальне та Катеринопіль. А чому, власне, дивуватися? Серце України, перетин шляхів, вічне поле битв та інших глобальних історичних рухів... Козаки, гайдамаки, євреї, холодноярці, енкавеесівці: усім було що ховати там, де «ні одна жива душа...»

 

Канів - на горах, півміста у норах

Серед семи канівських круч особливі історії у Пилипенкової та Дніпрової. Першій поталанило більше: за радянських часів, у 1948 та 1966-1970 роках її нетрі ретельно дослідили археологи і, розкопавши близько трьох тисяч квадратних метрів, з-поміж інших старожитностей назбирали дві тисячі уламків античних амфор, датованих першим століттям нової ери. Виходить, що поселенці-гендлярі зарубинецької культури жили тут, щонайменше, за тисячу років до заснування Канева, який за кілька місяців відзначить своє «усього лиш» 935-ліття.

 

У другої гори, Дніпрової, історія значно глибша. У прямому розумінні. Це - багатовіковий центр міста, а тому масштабні археологічні дослідження тут ніколи не проводилися. Коли ж кілька десятиліть тому на одній з магістральних вулиць обвалилася частина дитсадка, усе списали на дію грунтових вод. Дірку залатали. Та це просідання поклало початок цілій низці подібних, що й донині тривають в радіусі кількох сотень метрів довкола Успенського собору. Власне, Успенським він став аж 1844 року, а до цього був церквою Святого Георгія, закладеною Всеволодом Ольговичем ще у 1144 році. Мабуть, відтоді там і копали, позаяк у княжі часи єдиним порятунком від кочівників для населення були катакомби. Тож легенда про чотири підземні ходи від собору виявилася напрочуд живкою, і, як з’ясувалося, мала під собою реальне підгрунтя. Щоправда, невідомо, чи й справді галереї такі довгі: кажуть, що одна з них тяглася попід старим руслом Дніпра аж на лівобережжя, друга - до Яблунівського лісу, третя - до гори Московки, а четверта - до підземної церкви: споруди значно старшої, ніж наземна Георгіївська, але співставна з нею за розмірами. Здавалося б, нічого особливого, коли не брати до уваги її «мінусову висоту».

 

Про самітників-копачів, «аненербівців» та астероїд

«Хоч і Яр той; вже до його І стежки малої не осталось, і. здається, Що ніхто ногою не ступав там. А згадаєш - То була й дорога З монастиря Мотрониного До яру страшного».

Холодний Яр. Абсолютний концентрат історії, містики, автентики й енеретики. І навряд чи, назвавши його «страшним», Тарас Шевченко просто заримував попередній рядок...

Утім, відчуття постійної присутності у Холодному Яру «когось третього», хто (чи що?) неодмінно складе тобі товариство у німій бесіді з «чигиринським гуру», пояснюється навіть з матеріалістичних засад. Так, колишній начальник Черкаської обласної археологічної інспекції Микола Суховий переконаний, що таємниця низини у її «підошві»: яр росташований на тектонічних плитах, які під впливом внутрішньоземних процесів зсунулися і нашарувалися. На місцях їхніх розломів, уже «нагорі», відбуваються незрозумілі фізичні явища: «дуріють» компаси і радіоприлади, скаче температура повітря, взимку не вкриваються снігом окремі ділянки, бо він там одразу тане. Можете сміятися, але навіть оповідки про «живу» і «мертву» воду - не казки для малечі, а реальність: тут є струмки, у воді яких квітка стоятиме поки й вода у склянці залишатиметься, а є такі, що згублять рослину вже за годину. І відстань між ними - сотня-друга метрів...

Була у нацистській Німеччині така організація - «Аненербе». Її члени, які звітували особисто перед Генріхом Гімлером, упродовж майде десятиліття нишпорили по цілому світу - від норвезького архіпелагу Семи островів на Шпіцбергені, через Тибет й аж до Антарктиди у пошуках «дверей» у інший вимір: той, що поза простором і часом. Нацистські історики, психологи, астрономи, астрологи, теологи й маги були переконані, що в різних куточках планети знаходяться різні ключі до абсолютної влади, і саме у Холодному Яру - той, що дозволяє оволодіти натовпом через використання власного енергетичного потенціалу. А хто такі уродженці тих місць та чого вони досягли у цій справі у різні віки - Максим Залізняк, брати Чучупаки та інші, не кажучи вже про Богдана, фюрер, напевне, добре знав. Бо й справді: жодна локальна місцевість, щонайменше - у Європі, не дала стількох ватажків великих армій, які з’являлися буквально з нічого. І у Холодному Яру німці, наймовірніше, шукали котел скіфського царя Аріанта, виплавленого зі стріл воїнів. Ритуальна чаша, описана Геродотом, була запорукою єдності армій. У пошуках «другого Грааля» вони обнишпорили не чигиринське підземелля.

Зараз в околицях обителі можна натрапити на численні печери: «свіжі» і 200-300-літньої давнини. Але найстаріші, ІХ століття, буцім-то викопані тим самим Антонієм, що уславився в цій царині, створюючи печерні монастирі у Києві та Чернігові. Власне, й монастир Мотрона там збудувала, достаменно про це відаючи. Окремі дослідники переконані, що загальна довжина мотронинських лазів вимірюється сотнями кілометрів, адже мережа їх дуже розгалуджена, і пролягають вони до інших городищ у теперішніх Чигиринському, Кам’янському і навіть Олександрійському в сусідній Кіровоградщині районів.

 

Криваві катакомби Умані

Хто не чув про спроби створення історико-архітектурного заповідника «Стара Умань», той не знає про першу і єдину державницьку потугу заробити на підземеллях туристичну копійчину. Дарма, що й досі з «великого грому малий дощ»: чотири століття ховаються у мороці уманські катакомби, тож чекати уваги до себе для них - справа звична. Не у цьому році, так у наступному перші десятки метрів підземель розкажуть мандрівникам моторошні історії старої Умані.

Хто і коли викопав тамтешні печери, так само незрозуміло, як і навіщо. Появу більшості з них дехто пиписує кріпакам Станіслава Потоцького, які таким чином нібито намагалися сховати скарби свого пана. Не надто серйозна версія з огляду на те, що за таких обставин кілька тисяч осіб знали б про схованки. До того ж, матеріальні коштовності не потребують таких «котлованів», якими б фантастичними не були статки вельможі.

Сьогодні в офіційній і цілковито «матиеріалістичній» науці є група вчених-істориків, переконаних, що справжній Великий Скарб, такий собі «український Грааль» (не беруся тлумачити, що воно таке має бути), все ще не знайдений. Його ймовірним місцезнаходженням називають уманські підземелля. Що ж: з огляду на фантасмагоричну історію цього міста - цілком можливо.

 

 

На період розквіту Уманського василіанського монастиря та школи при ньому припадає час навчання відомої трійки С. Гощинського, Б. Залеського та М.Грабовського. Володимир Гнатюк так описав цю добу: "Роки перебування в Умані для Ґощинського були цілою епохою його ідейного й літературного розвитку. Він став одним із активних учасників і проводирів літературних інтересів школярської молоді спільно зі своїми новими близькими друзями Богданом Заліським і Михайлом Ґрабовським. Молодь читає нову літературу, стежить за періодичними виданнями і виявляє самостійний літературний хист".

Якою була Уманська василіанська школа в часи навчання великої трійки «За-Го-Гра»? Спробуємо реконструювати ті часи, коли Гощинського «в Умані називали "Нероном" за те, що він любив чубити свої колег».

У 1816 році в Уманській школі навчалося 448 учнів. Окрім представників «української школи», в цей час у школі навчався і Юзеф Мяновськи чи Галезовський (доктор медицини, який після повернення з Америки заснував відому школу).

Каталог книг бібліотеки Уманського василіанського монастиря за 1818 рік дає нам можливість зрозуміти, на якому ґрунті зростала поетика Гощинського, Залеського, Грабовського та братів Гроз. Отже, в бібліотеці було книг Святого письма – 10, теологічних – 121, історичних – 290, юридичних – 43, медичних – 15, географічних – 20, підручників з математики, філософії – 220, поетичної літератури, риторики – 460, граматики – 48 та інші. Серед приладів, які використовувалися для навчання, згадуються мікроскоп та барометр.

​Список викладачів василіанської школи (1820 р.) дає нам відповідь на питання хто і чому навчав представників «української школи» під час їхнього навчання в Умані:

1. Префект академії і кляштора Граціан Мікулінський (55 р.), володіє мовами – лат., пол., рос., знається на філософії, теології. В кляшторі останні 6 років (професор-префект публічних шкіл).

2. Ставінський Андріан (66 р.), володіє мовами – лат., пол., рос., знається на філософії, теології. В кляшторі останні 6 років (професор-префект публічних шкіл).

3. Скіба Мар’ян (64 р.), володіє мовами – рос., лат., нім., фр., викладає філософію та теологію. В монастирі останні 2 роки.

4. Скибовський Леонсій (38 р.), префект і професор права і історії; знає мови – рос., лат, нім., фр. Закінчив Віленський університет, був префектом і професором публічних шкіл. В монастирі останні 10 років.

5. Козаковський Теодорій/Феодосій (32 р.), учитель математики та фізики. Навчався у Віленському університеті. В кляшторі останні 2 роки.

6. Головневський Валеріан (35 р.), учитель фізики. Закінчив Уманську Академію. В кляшторі останні 4 роки.

7. Ціковський Пантеліон (23 р.), учитель вимови. В монастирі – 1 рік.

8. Козлевич Юзеф (50 р.), вихователь 2-го класу. В кляшторі останні 11 років.

9. В. Пафнуциєвич Бержинський (32 роки), вихователь 3 класу. В кляшторі останні 4 роки.

10. Дрожницький Геронім (58 р.). У кляшторі останні 3 роки.

11. Качуровський Лаврентій (40 р.), професор. У кляшторі останні 3 роки.

12. Комаржицький (32 р.), прокуратор. У кляшторі останні 6 років.

13. Яровжовський Гжедор/Ісідор (41 р.). Незважаючи на те, що вчителями були високоосвічені люди, їх продовжували постійно міняти.

Адам Чарторизький у 1822 році (меморіал до Голіцина від 24 квітня) пропонував підвищити ранг базиліанських училищ до гімназії в таких містах: Овручі, Любарі, Журовицях, Умані. Міністр відмовив, посилаючись на рішення 1810 року про те, що василіани не виконують своєї педагогічної місії.

Російський уряд у 1827 р. прийняв рішення скоротити кількість уніатських монастирів, але Уманський вирішено було залишити, через велику чисельність учнів, до більш раціонального облаштування освітньої справи на Правобережній Україні. Уманська василіанська школа, або колегія,продовжувала бути центром освіти для шляхетських родин півдня Київщини та Поділля. У 1829 р. ревізію Уманського василіанського училища проводив професор Кременецького ліцею О. Андржеєвський, який на запрошення Олександра Потоцького відвідав «Софіївку».

Про це писав у примітках до свого твору «Путівник по Софіївці, названій чудом України» (Одеса, 1846) Теодор Темері. Темері 22 роки працював директором пансіону для шляхетних дівчат в Умані, а також викладав французьку мову в василіанському училищі. У 1830 р. Уманське повітове василіанське училище знаходилося під наглядом директора київської гімназії. Серед 800 учнів (600 учнів за спогадами Ігнація Свірського від 20 листопада 1886 року, що навчалися вже у семи класах (одному підготовчому та шести основних), було тільки шість вихованців греко–римлян і тринадцять православних. У конквіті (пансіоні при монастирі та училищі) утримувалися діти поміщиків, які володіли великими маєтками. Вони навчалися під наглядом закордонних учителів в основному іноземних мов, музики, танців, фехтуванню тощо.

Після закінчення василіанської школи такі вихованці мали можливість продовжити навчання за кордоном. Шляхтичі випускники середньої заможності очікували призначення або пропозиції на якусь посаду в приватної особи чи шукали щастя на іншій службі. Незаможна шляхта або представники духовенства, незважаючи навіть на успіхи в освіті, розраховували на те, що їх залишать в училищі в ролі репетиторів наглядачів, які здійснювали постійний нагляд за способом життя та побуту вихованців на квартирах. Наглядач за необхідності мав право покарати учня, що порушив моральні та матеріальні заборони для учнів тощо. Значне сприяння в нагляді за вихованцями училища надавали каляфатори (силачі), яких призначали з числа учнів у кожному класі, і допомагали слідкувати за порядком як у навчанні, так і в поведінці. Найкращі учні в п’ятому класі могли стати окультусами (таємними наглядачами), які виявляли різні порушення встановленого в училищі режиму – в самому училищі, в театрі або на танцях у «Софіївці».

Незважаючи на сувору заборону, діти заможних батьків все ж таємно переодягалися в цивільний одяг і відвідували ці світські «оглядини». Порівняно з кінцем ХVIII ст. покарання за порушення вихованцями режиму колегії зазнали деяких змін. Поряд із вже знайомими видами, у ХІХ ст. ми зустрічаємо і такі, як запис порушень в учнівську марку (книжечку) з наступною спокутою, роздягання винуватця при 200 вихованцях, один або більше удари різками по голому тілі в разі, якщо винуватець виправдовувався.  Для студентів старших класів було популярним інше покарання: на листі паперу писалася назва провини вихованця, а потім цей лист прикріплювали до спини винуватця і водили його з класу в клас. Професори та каляфатори здійснювали постійні перевірки помешкань студентів, відшукуючи заборонену літературу, одяг тощо.

Інколи такі «рейди» закінчувалися тим, що власнику квартири забороняли надавати учням житло. 5 березня 1834 року монастир було остаточно ліквідовано, приміщення перейшли в розпорядження місцевої влади. Після придушення повстання 1830-1831 років такі заходи імперського уряду Росії, як ліквідація католицьких та уніатських монастирів, що являли собою не тільки духовні, а й освітні центри на Правобережжі, а також остаточна заборона у 1839 році уніатської церкви, що супроводжувалися обмеженням впливу католицизму в Південно-Західному краї, були направлені на остаточну русифікацію регіону за схемою «православ’я, самодержавство, народність». Але активність українського та польського національних рухів у другій половині ХІХ століття ілюструє, що ця політика не досягла своєї остаточної мети.

 

Нещодавно в Умані провели першу екскурсію підземеллями колишнього Василіанського монастиря. Сучасна адреса будівлі – це вулиця Небесної Сотні, 31, частина її зайнята Державним історико-архітектурним заповідником «Стара Умань». Про історію монастиря від заснування і до закриття, про побут монахів, про життя учнів і послушників докладніше йдеться у власній розробці наукового директора польського культурно-освітнього центру Ігоря Кривошеї під назвою «Уманська василіанська школа в період свого розквіту (1796-1830 рр.)». Далі мова автора…

Осередками українсько-польської культурної взаємодії на Правобережній Україні були василіанські монастирі. Важливе місце в історії «українськоїшколи» займає Уманський василіанський Свято-Богородицький монастир. У першій третині ХІХ ст. в василіанських школах при монастирі навчалися такі видатні історичні постаті, як польський поет Юзеф Богдан Залеський (1802-1880), етнограф Генріх Франциск Духінський (1817-1886), Міхал Грабовський (1804-1863), польський поет Северин Гощинський (1801-1876), учасник польського національно–визвольного руху Ян Креховецький (1804 – після 1838), історик–славіст Віктор Іванович Григорович (1815-1876).

 

Саме С.Гощинський (навчався в Умані у 1815/1816-1819), М. Грабовський (1818-1819) та Б.Залеський (1812-1819) були ініціаторами створення при монастирі літературного гуртка, на засіданні якого і були прочитані перші вірші цих представників «української школи» в польській літературі.

«Власне, Умані судилося стати осередком «української школи» в польській літературі. Троє приятелів утворили літературний гурток «За-Го-Гра» і взялися за видання шкільного журналу, який мав засвідчити їхні художні симпатії.
Василіанський орден було створено 1617 р. митрополитом Йосифом Веляміном Рутським.

 

 

 

Загальні Правила або «Правила св. Отця нашого Василія Великого, Архієпископа Кесарії Кападокійської» були представлені у 1617 р. Рутським у першій капітулі і ґрунтувалися на писаннях св. Василя Великого. Основою чернечого життя було дотримання обітниць: убозтва, чистоти, послуху, спільного життя. Убозтво ченців полягало у відмові від золота, срібла та грошей. Усі речі в монастирі повинні бути спільними, і без дозволу настоятеля або відповідального їх не можна було брати. Одяг повинен бути відмінним від світського і не пишним. Їжу ченців повинні складати найдешевші продукти. Взагалі чернець повинен був радіти, якщо йому чогось бракувало.

На території Речі Посполитої в середині XVIII ст. було 148 василіанських монастирів, з них 122 на українських землях. У 20-40-х роках XVIII ст. церковні ієрархи вирішували складне питання про об’єднання всіх уніатських монастирів в одну василіанську конгрегацію. Цей процес завершився в 1743 р., коли орден остаточно було затверджено Папою римським, і він став називатися Орденом Святого Василія Великого Русинів [Ordo Sancti Bazilii Magnii Ruthenorum]. На українських землях найбільш відомими були – Почаївський, Дерманський та інші. Кожний василіанський монастир утримував шпиталь, дитячий притулок для сиріт та аптеку. Велику увагу ченці приділяли просвітницькій діяльності, спочатку переважно вузькорелігійної спрямованості. З 70-х років навчання у василіанських публічних школах набуває все більше світського характеру.

Одним з осередків василіанського ордену на Правобережній Україні був Свято-Богородицький монастир св. Василія м. Умані, заснований за сприяння Францишека Потоцького в 1765 року. Наступного року було засновано школи при василіанському монастирі.

 

 

Фундація Потоцького про заснування монастиря репрезентує нам структурну побудову монастиря: кількість василіан-ченців не повинна перевищувати 14 осіб: 4 місіонери, 4 або більше професорів – у залежності від кількості учнів в училищі, вікарій, настоятель, духовники та проповідники, необхідні для священослужіння. Магнат Францишек Потоцький також подарував василіанам площу в Умані, на якій розташовувалися церква, школи і келії для мешканців монастиря, а також у передмісті – фільварок, амбар, город. Окрім того, Фрацишеком Салезі Потоцьким було передано василіанам двісті тисяч злотих, які розподілено було таким чином: сто використано на заснування і благоустрій монастиря, а решта коштів передані фундатору для подальшого приросту відсотків із капіталу. Пізніше ці капітали, за часів останнього короля Речі Посполитої Станіслава Понятовського, були використані для фінансової підтримки монастиря.

 

В історії монастиря та шкіл при ньому можна виділити чотири етапи:
1) 1765 – червень 1768 рр. – заснування монастиря та початок становлення навчального закладу (шкіл або училищ) при ньому;
2) осінь 1768-1794 рр. – відродження монастиря і трансформація релігійного навчального закладу в центр світської освіти;
3) 1796 – листопад 1830 рр. – розквіт Уманського монастиря та шкіл при ньому;
4) листопад 1830 – березень 1834 рр. – призупинення діяльності освітнього осередка в монастирі та його остаточна ліквідація російським урядом.

 

У своїй розвідці приділимо увагу саме третьому періоду, коли у василіанському училищі в Умані навчалися видатні представники «української школи». Після другого поділу Речі Посполитої Правобережна Україна, а з нею й Умань були інкорпоровані до складу Російської імперії. 1793 року в приміщеннях монастиря шляхта присягала на вірність Катерині ІІ. Присягу зачитував генерал Кречетніков, а наступного 1794 р. монастир і учбові заклади при ньому було закрито. Імперський уряд Катерини ІІ провадив політику зменшення національно-релігійного впливу (мови, католицького та греко-римського віросповідань) і юридичних чинників на ситуацію в регіоні, заявивши про поширення на приєднані території загальноросійських законів, що фактично скасовувало дію найбільш застарілих, на думку росіян, положень Литовських статутів та закриття монастирів, училищ при них, масове навернення уніатів (греко-римлян, у давнину православних прихожан та священиків) у православ’я.

 

Смерть Катерини ІІ ознаменувалася для греко-католиків поліпшенням ситуації, бо новий імператор Павло І ставився до них більш прихильно. Василіанським монастирям було дозволено відновити свою діяльність, правда тепер вони «підпорядковувалися уніатським єпископам, а не василіанським ігуменам та протоігуменам». У 1796 р. василіанський монастир в Умані було відновлено.

 

 

Значний внесок у розвиток освіти в польському політичному дусі зробили Адам Чарторизький і Тадеуш Чацький. Вони провадили свою лінію, користуючись ліберальністю нового імператора Олександра І. За описом Умані 1801 р., у місті діяв василіанський кляштор з кам’яною церквою, збудованою в 1790 р., всього василіанських служителів – 19. В Уманській василіанській школі, яка вважалася однією із найкращих на Правобережжі, навчалося 263 учні.

 

 

 

 

Українські майстри здавна славились мистецтвом мережити дерев’яні вироби. Художньо обробляли предмети побуту, деталі будівель і навіть ходовий транспорт, як то чумацькі вози, сани, предмети упряжі. Також народні умільці оздоблювали різьбленням віконниці та наличники (оклад, лиштву).    Як правило, тесля, якого запрошували змайструвати віконні рами, виконував і оздоблювальні роботи. Чим багатший був господар, тим візерунчасті і об’ємніші мереживні композиції на вікнах у його садибі. У повному обсязі про красу різьблених вікон важко судити, адже в революційні та воєнні роки найкращі садиби знищувалися або конфісковувалися та рідко коли підтримувалися в належному стані. Сьогодні в містах та селах Черкащини тонке мереживо дерев'яного різьблення зустрічається досить рідко.    В основному вікна декоровані простими формами малюнків: різьбленими квітами, листям, фігурками тварин, птахів, геометричним орнаментом, тощо.     Село Рубаний міст Лисянського району (по-місцевому Рубанка)   Тесля намагався аби вікна гармоніювали з простими лініями сільської садиби. Цікавим фактом є й те, що майстри по дереву були майже у кожному селі. Таких людей поважала громада, а їх досвід передавався з діда-прадіда.   Як розповідають жителі Вотилівки Лисянського району, у їхньому селі теж був свій тесля. Історія не зберегла імені майстра та поки що не знищила усіх його робіт.    Як розповіли односельчани, майстер ніколи не міряв вікон, які має змайструвати. Приходив на запросини господаря, дивився, обмірковував та йшов геть. А вже поготів просив переказати аби прийшли за вікнами, які як правило, виявлялися придатними і по розмірах і по структурному оформленню.        Вікно у с. Вотилівка Лисянського району       Ще одна робота того ж майстра       В тому ж стилі виконано горішнє вікно       Той самий почерк       Нічого лишнього, лише прості лінії та форми       Почерк майстра видно й тут       Рослинний сюжет       Головні мотиви – трикутні форми й смужки       На зміну геометрії – м’які хвилі   Більшість старих дерев’яних вікон не мають ані архітектурної, ані історичної цінності через свою простоту та буденність. Проте є у них щось особливо-ностальгічне. Бо за кожним таким вікном ховається своя правда, своя пристрасть, своя свобода…   Ще про вікна ТУТ.  

Українські майстри здавна славились мистецтвом мережити дерев’яні вироби. Художньо обробляли предмети побуту, деталі будівель і навіть ходовий транспорт, як то чумацькі вози, сани, предмети упряжі. Також народні умільці оздоблювали різьбленням віконниці та наличники (оклад, лиштву). 
Як правило, тесля, якого запрошували змайструвати віконні рами, виконував і оздоблювальні роботи. Чим багатший був господар, тим візерунчасті і об’ємніші мереживні композиції на вікнах у його садибі. У повному обсязі про красу різьблених вікон важко судити, адже в революційні та воєнні роки найкращі садиби знищувалися або конфісковувалися та рідко коли підтримувалися в належному стані. Сьогодні в містах та селах Черкащини тонке мереживо дерев'яного різьблення зустрічається досить рідко. 
В основному вікна декоровані простими формами малюнків: різьбленими квітами, листям, фігурками тварин, птахів, геометричним орнаментом, тощо.


Село Рубаний міст Лисянського району (по-місцевому Рубанка)
Тесля намагався аби вікна гармоніювали з простими лініями сільської садиби. Цікавим фактом є й те, що майстри по дереву були майже у кожному селі. Таких людей поважала громада, а їх досвід передавався з діда-прадіда.
Як розповідають жителі Вотилівки Лисянського району, у їхньому селі теж був свій тесля. Історія не зберегла імені майстра та поки що не знищила усіх його робіт. 
Як розповіли односельчани, майстер ніколи не міряв вікон, які має змайструвати. Приходив на запросини господаря, дивився, обмірковував та йшов геть. А вже поготів просив переказати аби прийшли за вікнами, які як правило, виявлялися придатними і по розмірах і по структурному оформленню.
  
Вікно у с. Вотилівка Лисянського району
 
Ще одна робота того ж майстра
 
В тому ж стилі виконано горішнє вікно
 
Той самий почерк
 
Нічого лишнього, лише прості лінії та форми
 
Почерк майстра видно й тут
 
Рослинний сюжет
 
Головні мотиви – трикутні форми й смужки
 
На зміну геометрії – м’які хвилі
Більшість старих дерев’яних вікон не мають ані архітектурної, ані історичної цінності через свою простоту та буденність. Проте є у них щось особливо-ностальгічне. Бо за кожним таким вікном ховається своя правда, своя пристрасть, своя свобода…
Ще про вікна ТУТ.

Наталія Миколаївна Долгорукова (1882 – 1912рр.) – світла постать крайової народної освіти Уманщини.
Вихована в традиційній дворянській родині молода княгиня здала при Чернігівській жіночій гімназії іспити на звання домашньої вчительки і деякий час, до заміжжя, викладала в Топальській земській школі. У 18 років Наталія Миколаївна вийшла заміж за Юрія Федоровича Мейєндорфа і переїхала до Петербурга, де чоловік працював в Удільному відомстві, яке розпоряджалося власністю імператорської фамілії. Весною 1901р. Юрій захворів на тиф, але одужав. Після перенесеної хвороби молода сім’я, уже на той час з маленьким сином, переїжджає до родового маєтку у Томашівці Уманського повіту. Бажаючи стати земським діячем, Юрій Мейєндорф виставив свою кандидатуру на голову Земської Управи Умані (це як зараз мер міста) і був обраний на цю посаду.

Фото 1911р.з Уманського краєзнавчого музею

В часи його керівництва Уманський повіт стрімко розбудовується. Були відремонтовані дороги, мости і греблі, виділяються кошти на благоустрій шкіл, земських лікарень, введено в дію телеграф. На цій посаді Юрій Федорович прослужив аж до 1917 року, з перервою на війну 1914р., на яку, незважаючи на свій статус, був мобілізований.

Наталія Миколаївна була найближчим помічником і порадником для свого чоловіка. Вона вміла гідно триматися на людях, зі смаком одягалася. Окрім організації домашніх справ Н.М.Мейєндорф займалася благодійністю та меценатською діяльністю. Під її керівництвом була заснована невелика лікарня для селян на 6 ліжок. Вона піклувалася про Осітнянську, Томашівську та Войтовську школу, організувала Томашівський народний хор, який виступав в Софіївці та народний театр, фінансово підтримувала читальні, зокрема й Уманську бібліотеку. Баронеса Мейєндорф була попечителькою дитячих «відпочивальних притулків» відкритих Київським земським правлінням в селах Томашівка та Осітна.

У 1910 році, віддавши частину свого Томашівського будинку, княжна відкрила тут відділення Київського кустарного Товариства, де працювало 16 ткачів і 80 вишивальниць.

У своєму маєтку Наталія Миколаївна навчала не лише своїх чотирьох (три дівчинки та хлопчик), а й селянських дітей вишивати, гаптувати, плести, не опускаючи читання, писання і рахування. Поважали й шанували селяни свою княжну.
  Баронеса А. Мейєндрорф з дітьми
Родина Мейєндорфів володіла не лише Томашівським маєтком, а й нерухомістю в Умані, де мешкали переважно в зимовий період. 29 січня 1912 року, народжуючи свою п’яту дитину в м. Умані по вулиці Мало Садовій, не доживши до тридцятиріччя півтора місяці княгиня Мейєндорф померла. Похована біля церкви в селі Томашівка. Могила збереглася до наших днів.

В буремний 1917 рік Юрій та його брат Лев Мейєндорфи були забиті насмерть махновцями у селі Крутеньке (Голованівський р-н). 14 вересня небіжчиків відспівали в Уманському військовому соборі (кінотеатр Черняховського) та поховали тут же, біля огорожі з лівого боку (зараз тут парк). Діти Мейєндорфів, разом з батьковими сестрами Катрусею та Ельветою, спершу виїхали з України до м.Требова в Югославії. Їх подальша доля невідома.

Наталія Миколаївна Долгорукова (1882 – 1912рр.) – світла постать крайової народної освіти Уманщини.

Вихована в традиційній дворянській родині молода княгиня здала при Чернігівській жіночій гімназії іспити на звання домашньої вчительки і деякий час, до заміжжя, викладала в Топальській земській школі. У 18 років Наталія Миколаївна вийшла заміж за Юрія Федоровича Мейєндорфа і переїхала до Петербурга, де чоловік працював в Удільному відомстві, яке розпоряджалося власністю імператорської фамілії. Весною 1901р. Юрій захворів на тиф, але одужав.
Після перенесеної хвороби молода сім’я, уже на той час з маленьким сином, переїжджає до родового маєтку у Томашівці Уманського повіту. Бажаючи стати земським діячем, Юрій Мейєндорф виставив свою кандидатуру на голову Земської Управи Умані (це як зараз мер міста) і був обраний на цю посаду.

Фото 1911р.з Уманського краєзнавчого музею

В часи його керівництва Уманський повіт стрімко розбудовується. Були відремонтовані дороги, мости і греблі, виділяються кошти на благоустрій шкіл, земських лікарень, введено в дію телеграф. На цій посаді Юрій Федорович прослужив аж до 1917 року, з перервою на війну 1914р., на яку, незважаючи на свій статус, був мобілізований.

Наталія Миколаївна була найближчим помічником і порадником для свого чоловіка. Вона вміла гідно триматися на людях, зі смаком одягалася. Окрім організації домашніх справ Н.М.Мейєндорф займалася благодійністю та меценатською діяльністю. Під її керівництвом була заснована невелика лікарня для селян на 6 ліжок. Вона піклувалася про Осітнянську, Томашівську та Войтовську школу, організувала Томашівський народний хор, який виступав в Софіївці та народний театр, фінансово підтримувала читальні, зокрема й Уманську бібліотеку. Баронеса Мейєндорф була попечителькою дитячих «відпочивальних притулків» відкритих Київським земським правлінням в селах Томашівка та Осітна.

У 1910 році, віддавши частину свого Томашівського будинку, княжна відкрила тут відділення Київського кустарного Товариства, де працювало 16 ткачів і 80 вишивальниць.

У своєму маєтку Наталія Миколаївна навчала не лише своїх чотирьох (три дівчинки та хлопчик), а й селянських дітей вишивати, гаптувати, плести, не опускаючи читання, писання і рахування. Поважали й шанували селяни свою княжну.

Баронеса А. Мейєндрорф з дітьми

Родина Мейєндорфів володіла не лише Томашівським маєтком, а й нерухомістю в Умані, де мешкали переважно в зимовий період. 29 січня 1912 року, народжуючи свою п’яту дитину в м. Умані по вулиці Мало Садовій, не доживши до тридцятиріччя півтора місяці княгиня Мейєндорф померла. Похована біля церкви в селі Томашівка. Могила збереглася до наших днів.

В буремний 1917 рік Юрій та його брат Лев Мейєндорфи були забиті насмерть махновцями у селі Крутеньке (Голованівський р-н). 14 вересня небіжчиків відспівали в Уманському військовому соборі (кінотеатр Черняховського) та поховали тут же, біля огорожі з лівого боку (зараз тут парк). Діти Мейєндорфів, разом з батьковими сестрами Катрусею та Ельветою, спершу виїхали з України до м.Требова в Югославії. Їх подальша доля невідома.

У школу треба було якось написати розповідь про славетних людей Умані. Скільки в пам'яті не перебирай – одно червоні комісари згадуються: Олексій Радзієвський, Кузьма Дерев’янко. А ще, відгомін недавніх виборів – Колісніченки та Яценки! Перебирала в пам'яті постаті минулого: Софія Потоцька, Цадик Нахман. Не те! Усі завезені, усі прийшлі. Невже немає? З такими думками іду по вулиці. І раптом, він! 
Автобіографічні відомості. Олександр Власюк або Сашко Лірник – ПАТРІОТ. Народився 24 січня 1963 року в Умані. Має дружину Олесю та троє дітей – Романа, Оксану та Івана. Зараз живе в Києві. Працює інженером на будівництві. У вільний час знімає кіно, пише сценарії для мультфільмів, вертепи, працює на телебаченні, грає із рок-гуртами, багато виступає на всіляких святкових дійствах, фестивалях, розказує українські химерні оповіді-казки. Записує їх на компакт диски. До них створює мелодії, використовуючи при цьому ліру, гітару, дудку, сопілку, дримбу, варган, акордеон, флейту, бубон, кобзу та багато інших інструментів. При цьому, навіть звуки в казках використовує справжні: коні, грім, стрекотіння коників, шум води та багаття – все натуральне!
З 2010 року – автор і ведучий програми для дітей «Світанок» на каналі ICTV. У зв'язку з політичними мотивами проект закрили у 2011р. Любить відпочивати подорожуючи автомобілем, бувати на природі та куховарити.
Фото з офіційного сайту: http://lirnyk-sashko.com/

Горджусь і пишаюсь, що він – наш земляк! Хто не слухав казок - обов'язково це зробіть!

У школу треба було якось написати розповідь про славетних людей Умані. Скільки в пам'яті не перебирай – одно червоні комісари згадуються: Олексій Радзієвський, Кузьма Дерев’янко. А ще, відгомін недавніх виборів – Колісніченки та Яценки! Перебирала в пам'яті постаті минулого: Софія Потоцька, Цадик Нахман. Не те! Усі завезені, усі прийшлі. Невже немає? З такими думками іду по вулиці. І раптом, він! 
Автобіографічні відомості. Олександр Власюк або Сашко Лірник – ПАТРІОТ. Народився 24 січня 1963 року в Умані. Має дружину Олесю та троє дітей – Романа, Оксану та Івана. Зараз живе в Києві. Працює інженером на будівництві. У вільний час знімає кіно, пише сценарії для мультфільмів, вертепи, працює на телебаченні, грає із рок-гуртами, багато виступає на всіляких святкових дійствах, фестивалях, розказує українські химерні оповіді-казки. Записує їх на компакт диски. До них створює мелодії, використовуючи при цьому ліру, гітару, дудку, сопілку, дримбу, варган, акордеон, флейту, бубон, кобзу та багато інших інструментів. При цьому, навіть звуки в казках використовує справжні: коні, грім, стрекотіння коників, шум води та багаття – все натуральне!
З 2010 року – автор і ведучий програми для дітей «Світанок» на каналі ICTV. У зв'язку з політичними мотивами проект закрили у 2011р. Любить відпочивати подорожуючи автомобілем, бувати на природі та куховарити.
Фото з офіційного сайту: http://lirnyk-sashko.com/

Горджусь і пишаюсь, що він – наш земляк! Хто не слухав казок - обов'язково це зробіть!

Стеценко Кирило Григорович (1882-1922) – педагог, композитор і культурно-освітній діяч Кирило Григорович Стеценко народився 24 травня 1882 р. в с.Квітки Канівського повіту Київської губернії (тепер Корсунь-Шевченківського району Черкаської області) в бідній багатодітній сім'ї сільського маляра-самоучки. Батько Григорій Михайлович був обдарованою людиною: розписував сільські храми, малював ікони, портрети заможних замовників, умів трохи грати на скрипці і, як і його дружина, захоплювався музикою та співами. Саме в родинному колі малий Кирило прилучився до народної пісні й гуртового співу, в нього зродилася палка любов до фольклорного мистецтва, яка згодом переросла у прагнення писати музику. З 7–8 років він відвідував сільську церковнопарафіяльну школу, де дяк, з огляду на гарний голос учня, навчив його нот і узяв співати до церковного хору. Проте в сім'ї Стеценків мали надію, що Кирило успадкує фах батька, оскільки був він художньо обдарованим і теж добре малював. Тому в 1892 p., завдяки грошам, що їх заробила старша сестра в наймах, хлопчик вступив до відомої київської художньої школи М. І. Мурашка. Рідний дядько, в якого він квартирував, записав його ще й до Софійської духовної школи.
Під час навчання в Києві остаточно сформувався потяг юного Кирила не до малювання, а до музики й співу. В художній школі він був найактивнішим хористом і його великі музичні здібності помітили педагоги. У тринадцятирічному віці хлопець став не просто провідним хористом, а диригентом учнівського хору. Бурса забезпечила йому ази музичної освіти, тут він самотужки навчився грати на фортепіано й добирати на слух будь-яку почуту мелодію, що вразила й запам'яталася.
Коли після закінчення Софійської духовної школи в 1897р. постало питання про подальшу освіту Кирила, єдино прийнятним вибором з огляду й на брак грошей у сім'ї, і на можливість продовжити шлях до музики й науки, стало навчання в Київській духовній семінарії. Матеріальна скрута змусила юнака підробляти помічником регента в Михайлівському монастирі. Саме завдяки цьому він одержав чудову змогу користуватися багатою нотозбірнею монастиря, проводячи вільний час за фісгармонією й розучуючи класичні музичні твори. Практичні навички роботи з хором, ознайомлення з професійною музикою й хоровою літературою, перші спроби створення власних композицій – усе це значно прискорило музичний розвиток молодого Стеценка, сприяло швидкому фаховому зростанню. Дуже скоро про його композиторсько-диригентський хист стало відомо в семінарії, а от богословські науки мало цікавили хлопця, про що свідчить його атестат, де відмінними оцінками відзначені лише музичні дисципліни.
Надзвичайний вплив на світогляд і творче, емоційно-духовне становлення Стеценка-юнака справило знайомство в 1899р. з великим українським композитором-просвітителем М. В. Лисенком. Заняття в хоровій капелі під керівництвом славнозвісного музичного діяча прилучили семінариста до світської та народної музики, ввели в середовище людей, які сповідували ідеї розвитку й демократизації української культури, прагнули всіляко сприяти її піднесенню. Участь у капелі під наставництвом Миколи Віталійовича, ідеї та досвід якого він вбирав у себе, сприяла визначенню шляху в музиці – вивченню фольклору й фаховому вибору – долі народного учителя.
У цей період семінарист Кирило Стеценко накопичував ґрунтовні музичні знання, студіюючи народну пісенну творчість, класичний доробок російських і західноєвропейських композиторів, твори свого вчителя – М.В.Лисенка, а також почав робити власні обробки народних пісень. Концертні поїздки з хоровою капелою по Україні, організовані Миколою Віталійовичем, поширення української пісні через публічні виступи хору семінаристів, яким Кирило Стеценко керував з 1902 p., збирання фольклорного матеріалу під час подорожей селами з наступним його впровадженням у репертуар хору – ось чинники творчого та ідейного формування майбутнього композитора-педагога.
І тому цілком природно, що випускник семінарії (1903) Кирило Стеценко обрав не духовний сан, а професію вчителя. Його призначили вчителем музики і співу Київської церковно-вчительської школи. У літній канікулярний період молодий педагог викладав співи на короткотермінових периферійних учительських курсах (у Білій Церкві, Таращі, Лубнах), мета яких полягала в підвищенні методичного рівня народних освітян і підготовці курсантів до іспитів на звання вчителя. Завдяки роботі на курсах він мав змогу тісно спілкуватися з учителями народних шкіл, збагачуючи свій досвід, набираючись знання специфіки й потреб шкільної музичної освіти, виробляючи власні погляди на шляхи музичного виховання в школі. Одночасно в ході лекцій Кирило Стеценко міг поширювати національно спрямовані педагогічні ідеї, про що свідчить, наприклад, тема його лекції «Про народну пісню як елемент виховання». 
Розуміючи, що семінарської музичної освіти замало, у 1904 р. Кирило Григорович почав відвідувати заняття в школі Російського музичного товариства, а згодом, після відкриття Музично-драматичної школи М.В.Лисенка, того ж року перейшов туди.
Уже в 1906 р. К. Г. Стеценко видав одну з перших у Наддніпрянській Україні репертуарну шкільну збірку «Луна», до якої ввійшли його власні твори, а також зі смаком дібрані дитячі пісні інших авторів та народні пісні. Цей посібник дістав позитивні відгуки демократичної преси, але одержав несхвальні оцінки синодських чиновників, оскільки містив «малоросійські пісні з творів Лисенка» і сприяв «українофільській агітації».
До важливих у громадсько-демократичному контексті ініціатив Кирила Стеценка належить його діяльність з організації хорових концертів на робітничих околицях Києва, які стали першими самостійними спробами композитора популяризувати українську музику, а виконання хором пісень вільнодумного спрямування («Закувала та сива зозуля» П. І. Ніщинського, «Хто свою вітчизну любить» В. Главача, «Бурлака» К. Г. Стеценка тощо) сприймалося слухачами в ті часи як революційні заклики. Створений ним Народний хор, що складався переважно з робітників, став дуже популярним і дістав високу оцінку свідомої громадськості. Сам молодий керівник мав широке визнання як диригент.
Свою педагогічну діяльність Кирило Григорович розглядав як важливу громадську справу. Згодом у нотатках до доповіді про українську пісню в народній школі він писав: «...педагогам треба виховати таких людей, які б мали тверду волю в проведенні у життя найвищих ідей – правди, краси, добра на користь рідного краю і народу нашого» [Стеценко К. Українська пісня в народній школі. Вінниця, 1917. С. 5]. Його педагогічні погляди зазнали на собі впливу ідей К. Д. Ушинського про рідномовну школу та М. В. Лисенка щодо музичного виховання засобами фольклору. Демократично-світське спрямування діяльності педагога викликало невдоволення в церковного начальства. За підозрою в належності до таємної організації його разом з кількома громадськими діячами заарештували на короткий термін (січень 1907 р.) і як «неблагонадійного учителя» заслали до російського містечка Александровська-Грушевського (тепер м. Шахти Ростовської області Російської Федерації). Із численних споминів рідних і сучасників відомо, що вилучення з культурно-суспільного життя Києва він сприймав дуже тяжко й відразу ж почав робити спроби вирватися звідти.
Невдовзі на один із запитів про працевлаштування надійшла пропозиція з білоцерківської гімназії, де з'явилася вакансія вчителя співу, і Кирило Григорович з радістю прийняв її. Окрім суто викладацької роботи, яку він організував таким чином, що співи стали однією з найулюбленіших гімназичних дисциплін, педагог віддавав багато енергії створенню з учнів і вчителів двох міських гімназій чоловічого та жіночого хорів і налагодженню їхньої широкої концертної діяльності. Складений ним репертуар виступів свідчив про незмінність його естетично-демократичних поглядів: він ввів до програм українські та російські народні пісні, твори М. В. Лисенка, класичні музичні твори. У цей період К. Г. Стеценко плідно працював над власними творами, над обробками народних колядок і щедрівок.
У 1909 р. педагог повернувся до Києва, де протягом року викладав в учительському інституті і фельдшерській школі, а також у гімназіях. Через матеріальну скруту приватно виконував обов'язки регента в кількох закладах (у цей час на його утриманні були дружина з трьома дітьми, хворий батько і брат із сім'єю). Це величезне навантаження Кирило Григорович поєднував з просвітницькою діяльністю: виступав як музичний критик, рецензував збірки пісень і підручники. Але надмірна завантаженість спричинила погіршення його здоров'я і за порадами лікарів він переїхав (1910) до містечка Тиврів, що на Поділлі, де обіймав посаду вчителя співів духовного училища.
Тиврівський період життя композитора (серпень 1910 – листопад 1911 р.) став одним з найплідніших у його творчості. Він завершив оперу для дітей «Івасик-Телесик» і написав наступну – «Лисичка, Котик і Півник», створив кантати «Єднаймося» і «Шевченкові», низку романсів, зібрав і обробив четвертий і п'ятий десяток подільських колядок. Але радість творення, енергія новаторства в музично-педагогічній царині супроводжувалися матеріальними нестатками, що, врешті-решт, змусило К. Г. Стеценка не лише до нового переїзду, а й до переходу в «попівство» – це давало змогу утримувати сім'ю. Наприкінці 1911 p., перевтомлений і знервований безвихіддю, композитор одержав парафію в с.Голово-Русаві (тепер у складі с. Олександрівки Томашпільського району Вінницької області). Про цей тяжкий у моральному відношенні період його життя відомо, що, попри всі незгоди, Кирило Григорович продовжував суспільно-освітню роботу: завідував місцевою парафіяльною школою, керував шкільним і сільським хором, збирав матеріал до «Шкільних співаників», працював над «Методикою шкільного співу», інколи писав нові твори. Протягом 1915–1916 pp. охоче читав лекції з методики співу на вчительських курсах у м. Ямполі. Ці лекції згодом було покладено в основу його «Початкового курсу нотного співу».
Після повалення царизму К. Г. Стеценко повернувся до активної музично-суспільної діяльності, аби реалізувати власні задуми щодо запровадження загальної музичної освіти у школах. У квітні 1917 р. він брав участь у з'їзді вчителів м. Ямполя, де виступив з доповіддю про своє бачення української пісні в народній школі, висловив думки про завдання естетичного розвитку учнів. Для нього мета виховання дітей полягала в розвитку всіх сторін їхньої духовної природи, а одним з основних педагогічних принципів він вважав виховання дитини завдяки пробудженню її художніх почуттів, природного прагнення краси як вічної правди [Стеценко К. Українська пісня в народній школі. С. 3]. У цій доповіді педагог обгрунтував необхідність створення постійних диригентських курсів, введення співів як предмета в усіх навчальних закладах, що готують учительські кадри. З його ініціативи такі курси й були згодом зорганізовані в Ямполі.
У вересні того ж року Кирило Григорович вирушив до Вінниці, де віднайшов кошти на видання своїх «Шкільних співаників» (складених ним для одноголосного, дво- і триголосного виконання), посібника для вчителів і доповіді «Українська пісня в народній школі». Але через численні труднощі світ побачила лише доповідь (1917).
Пов'язуючи свої надії з Києвом, восени 1917р. К.Г.Стеценко повертається туди і, за свідченням дружини, в нього починається «самий світлий період у житті». Це був час приходу до влади українських урядів, діяльність яких відкривала широкий простір для нововведень. Спочатку композитор працював викладачем співів у вчительській семінарії, де свого часу розпочалася його педагогічна діяльність. Одночасно став членом кооперативного видавництва «Вернигора», де очолював музичну секцію, і на початку 1918 р. опублікував нарешті «Початковий курс навчання дітей нотного співу» і першу частину «Шкільного співаника». У своїх коментарях до цих видань автор зазначав: «Курс навчання співам має на меті дати вчителям в українських школах методичні відомості з навчання співам від нижчого до вищого ступеня, а в „Співаниках" – матеріал для навчання. Отже „Методика" і „Спі-ваники" складають одне ціле» [Стеценко К. Початковий курс навчання дітей нотного співу: Методико-дидакт. матеріал. К., 1918. С. 2].
Розбудова нової школи в Україні в пореволюційний час відбувалася за надзвичайно складної соціально-економічної та політичної ситуації, зумовленої багаторазовою зміною влади, громадянською війною, іноземною інтервенцією. Труднощі вирішення освітніх проблем полягали в тому, що від минулого Україні дісталася мережа різнотипних шкіл; давалися взнаки як нестача вчительських кадрів, так і брак програм, підручників, методичної літератури. Тому першими кроками у створенні української школи стати організація різних курсів для підготовки вчителів, розробка й видання новітньої педагогічної літератури, складання й розповсюдження нових навчальних планів і програм на українознавчих засадах. Поява в цей час перших національних підручників з музичного виховання, до яких належить і «Початковий курс навчання дітей нотного співу» К. Г. Стеценка, мала не лише важливе практичне, а й ідеологічне, громадянське значення.
У посібнику, розрахованому на вчителів, автор реалізував свій погляд на музичне виховання як на важливу складову естетичного виховання, а вищою метою навчання музики вважав «художній момент співів, коли починаються співи, яко мистецтво... що більш за все приваблює дітей» [Стеценко К. Початковий курс навчання дітей нотного співу: Методико-дидакт. матеріал. С. 30]. На думку педагога, співи сприяють розумовому, психічному й фізичному розвиткові дітей, вони також є важливим засобом патріотичного виховання. Його «Шкільні співаники», що фактично стали музичним хрестоматійним матеріалом до «Початкового курсу...», базувалися на фольклорі і складалися за принципом наступності – від простішого до складнішого: перша частина містила веснянки, щедрівки, колискові, дитячі ігри й марші, друга – жартівливі, історичні, бурлацькі, побутові пісні; третя – власні хорові обробки та обробки творів М. В. Лисенка, М. Д. Леонтовича, Я. Д. Степового. 
Рекомендуючи вже з перших уроків ознайомлювати дітей з нотною грамотою, К. Г. Стеценко пропонував для полегшення розуміння користуватися наочністю. Навчальний матеріал він викладав у такій послідовності: висота тону, інтервали, метроритм, темп, динаміка, альтерація, багатоголосся. Особливу увагу приділяв розвиткові ритмічних навичок: «Ритм – душа музики і найважливіший спосіб досягнення строгої дисциплінованості у музичному вихованні» [Стеценко К. Початковий курс навчання дітей нотного співу: Методико-дидакт. матеріал. С. 26]. З цією метою К. Г. Стеценко радив учителям тактувати учням виконувані мелодії ударами руки, її махами, що було, по суті, диригуванням і сприяло розвиткові почуття ритму.
До оригінальних дидактичних розробок цього посібника належать: «наочний диктант», під час якого учні співають слово чи голосний звук «вищого» і «нижчого» тону відповідно до графічного малюнка вчителя; методика набуття понять про співвідношення висоти звуків за допомогою «драбини» або «східців».
Поява посібників К. Г. Стеценка мала велике значення для розгортання процесу українізації школи, що розпочався після Лютневої революції, оскільки саме таких навчальних книжок не вистачало вчителям для роботи на місцях. Тиражі розійшлися надзвичайно швидко. Наприкінці 1918р. були видрукувані друга і третя частини «Співаника», підручник гри на кобзі, а також перевидано значно розширений варіант збірки «Луна».
Як народний інтелігент, К. Г. Стеценко вважав своїм обов'язком відстоювати культурну просвіту народу за будь-яких умов і за будь-якої влади. У період Центральної Ради, працюючи в музичному відділі, він виступив з ініціативою створення в консерваторії кафедри народної музики, відкриття в десяти великих містах України музичних шкіл, заснування кобзарської школи, диригентського інституту, низки двомісячних курсів у Києві та провінції для поширення нотної грамоти й хорового співу серед учителів. За часів Гетьманату композитор домагався створення національного симфонічного оркестру, обґрунтував важливість і шляхи організації його діяльності в розгорнутій доповідній записці. Не діставши підтримки від влади, влітку 1918р. з однодумцями започаткував (без коштів) Перший український національний хор, що концертними поїздками по Україні популяризував творчість М.В.Лисенка, О. А. Кошиця, М. Д. Леонтовича, Я. С. Степового. Власним прикладом та ентузіазмом Кирило Григорович давав поштовх заснуванню подібних колективів у містах і селах, консультуючи з цього питання своїх послідовників.
Педагогові належить детально розроблений проект реорганізації музичної освіти, першою вимогою якої він вважав удержавлення консерваторій, музичних шкіл, а також відкриття музичних факультетів при університетах для навчання шкільних учителів музики і співів, які б забезпечили якнайширше впровадження музичної культури. Рукописний варіант проекту зберігається у відділі рукописів НБУ України ім. В. І. Вернадського. 
Мріючи про культурне піднесення народу, К. Г. Стеценко вважав за найдоцільніше організацію мережі мистецьких колективів по всій Україні.
За радянської влади, з 1920р. педагог продовжував розпочату багатопланову роботу. Змістом його діяльності в кооперативній культурно-просвітницькій спілці «Дніпросоюз» стало подальше сприяння створенню оркестрів, хорів, видавництв, бібліотек, музичних товариств, допомога колективам художньої самодіяльності. У 1921 р. Кирила Григоровича обрали професором класу хорового співу Музично-драматичного інституту ім. М.В.Лисенка (тепер – Київська музична академія). Проте знову матеріальна скрута й сімейні труднощі змусили його взяти собі парафію в с.Веприк поблизу Фастова. Він виїхав з Києва, але не поривав зв'язків з ним. У листі до свого друга композитора М. Д. Леонтовича писав, що «чотири дні на тиждень присвячує парафії, а три – Києву», де продовжував педагогічну роботу в інституті ім. М. В. Лисенка й керував диригентськими курсами. Композитора захопила також участь у культурному зростанні с.Веприк, де він зорганізував гурток і хор, які з успіхом гастролювали районами Київщини.
Активну просвітницьку діяльність К. Г. Стеценка припинила хвороба – тиф, від якого 29 квітня 1922 р. він помер у с.Веприк (тепер Фастівського району Київської області).
Творча спадщина педагога й композитора стала вагомим внеском у розвиток національної музичної культури та естетичного виховання народу. Досить умовно її можна поділити на практичну й рукописну. Перша – це той безцінний доробок на ниві національно-музичного виховання, який ще замолоду склав Кирилові Григоровичу славу найвідомішого вчителя музики свого часу, знаного й шанованого хорового диригента-подвижника. Друга – залишені ним у спадок своєму народові музичні твори, численні обробки й перекладення народних пісень, методичні посібники та хрестоматійні збірки для школи, роздуми-нотатки про демократичну реорганізацію музичної освіти й музичного життя в Україні.
Свої методичні принципи К. Г. Стеценко вибудовував на досягненнях національно спрямованої педагогічної думки та на власному практичному досвіді. Він справедливо вважав співи не лише «одним з найпопулярніших і доступніших мистецтв», а й «могутнім засобом виховання народу» [Стеценко К. Українська пісня в народній школі. С. 6]. Розвиваючи свої погляди про значення музичних занять у школі, педагог підкреслював у пояснювальній записці до шкільної програми зі співів, що метою їхнього викладання є розвиток музичних здібностей і естетичних смаків дітей. Важливо зазначити, що Кирило Григорович наголошував на необхідності розвивати музичні здібності всіх без винятку дітей, для чого радив розсаджувати слабких учнів між здібними для музичного «вирівнювання класу».
Серед методико-дидактивних принципів навчання співу, висловлених педагогом, слід виокремити прийом хорової декламації тексту пісень, що мав передувати засвоєнню їхньої мелодії, тобто К. Г. Стеценко розглядав спів як продовження складів мови. Цій ідеї Кирило Григорович підпорядкував і свій «Співаник», який розпочинався відповідним розділом «Вірші до гуртового читання в один тон».
Найефективнішим засобом навчання музики композитор називав максимальне стимулювання творчої активності дітей для повнішої реалізації притаманного їм прагнення до художнього самовираження. У своїх проектах він пропонував всеосяжну систему масового музичного виховання – від дошкільних закладів до вузів. 
Високо цінуючи виховне навантаження народної пісні, К. Г. Стеценко розглядав її як «могутній чинник для розвитку почуття єдності, згуртованості і солідарності суспільної» [Стеценко К. Шкільний співаник: К.., 1918. Ч. 2. С. 2], як чинник гуманістичної ідейності. Він писав: «...з великої скарбниці української народної творчості необхідно черпати все, що могло б зародити в чистій душі дитини ті найвищі ідеї, втілення яких в життя принесло б народу і батьківщині щастя... І на цих перлинах народної творчості, на його думках і піснях, вчителі повинні перш за все виховувати себе; збірки народної творчості повинні бути у них під руками, щоб на їх одвічній красі будувати виховання» [Стеценко К. Українська пісня в народній школі. С. 3–4].
Характерна для Кирила Григоровича простота музичної мови набула в його дитячих операх особливої конкретності і зрозумілості. Завдяки цьому наголошуються виховні моменти, закладені в казкових сюжетах опер, які стали цінним скарбом української класичної музики для дітей. Уміння К. Г. Стеценка промовляти до дітей простою, художньо виразною музичною мовою яскраво виявилось і в його обробках дитячих пісень збірників «Луна» і «Шкільний співаник», які заслуговують на їх сучасне закріплення в музично-педагогічній практиці.
Життєвий шлях і музичну творчість К. Г. Стеценка вивчали дослідники-фахівці Л. О. Пархоменко, С. И. Лісецький; його педагогічній спадщині присвячене дисертаційне дослідження Є. С. Федотова «Проблема эстетического воспитания школьников в педагогической деятельности К. Г. Стеценко» (1978). За сучасних умов розбудови національної школи доцільно знову звернутися до творчості композитора-педагога, проаналізувати її з новітніх позицій і залучати до широкого використання в практиці естетичного виховання молоді.
Праці: 1. Стеценко К. Збірка народних пісень у хоровому розкладі, пристосованих для учнів молодшого й підстаршого віку у школах народних / Упоряд. М. Лисенко. К., 1908. 2. Стеценко К. Українські колядки і щедрівки для мішаного і однорідного хору з супровідом фортепіано. К., 1909–1912. 3. Стеценко К. Українська пісня в народній школі. Вінниця, 1917. 4. Стеценко К. Луна: 36. пісень для сім'ї і школи. К., 1918. 5. Стеценко К. Початковий курс навчання дітей нотного співу: Методико-дидакт. матеріал. К., 1918. 6. Стеценко К. Шкільний співаник: Ч. 1–3. К., 1918. 7. Стеценко К, Пояснювальна записка: До проектів програми зі співів // ІР НБУВ. Ф. 62. 1 – 42018. 8. Стеценко К. Методика шкільного співу (автограф) // Там само. Ф. 62. І – 42021. 9. Стеценко К. Записки з педагогіки // Там само. Ф. 62. І – 42020.
Література: 1. Козицький П. Суть музичної творчості Кирила Стеценка // Червоний шлях. 1923. № 6-7. 2. Пархоменко Л. С. Кирило Григорович Стеценко. К., 1973. 3. Лісецький С Й. Кирило Стеценко. К., 1974. 4. Федотов Є. С Кирило Григорович Стеценко – педагог. К., 1977. 5. Федотов Е. С. Проблема эстетического воспитания школьников в педагогической деятельности К. Г. Стеценко: Дис. ... канд. пед. наук. К., 1978. 6. Товстуха Е. С. Кирило Стеценко: Біогр. повість. К., 1982. 7. Калениченко А. Г. Перші радянські підручники на Україні з музичної освіти та виховання // Педагогіка: Респ. наук.-метод, зб. К, 1985. Вип. 24.
Текст взято з книги: Українська педагогіка в персоналіях: У 2 кн. Кн.1: Навч.посібник / За ред. О.В.Сухомлинської. - К.: Либідь, 2005. - С.558-564.

Стеценко Кирило Григорович (1882-1922) – педагог, композитор і культурно-освітній діяч Кирило Григорович Стеценко народився 24 травня 1882 р. в с.Квітки Канівського повіту Київської губернії (тепер Корсунь-Шевченківського району Черкаської області) в бідній багатодітній сім'ї сільського маляра-самоучки. Батько Григорій Михайлович був обдарованою людиною: розписував сільські храми, малював ікони, портрети заможних замовників, умів трохи грати на скрипці і, як і його дружина, захоплювався музикою та співами. Саме в родинному колі малий Кирило прилучився до народної пісні й гуртового співу, в нього зродилася палка любов до фольклорного мистецтва, яка згодом переросла у прагнення писати музику. З 7–8 років він відвідував сільську церковнопарафіяльну школу, де дяк, з огляду на гарний голос учня, навчив його нот і узяв співати до церковного хору. Проте в сім'ї Стеценків мали надію, що Кирило успадкує фах батька, оскільки був він художньо обдарованим і теж добре малював. Тому в 1892 p., завдяки грошам, що їх заробила старша сестра в наймах, хлопчик вступив до відомої київської художньої школи М. І. Мурашка. Рідний дядько, в якого він квартирував, записав його ще й до Софійської духовної школи.
Під час навчання в Києві остаточно сформувався потяг юного Кирила не до малювання, а до музики й співу. В художній школі він був найактивнішим хористом і його великі музичні здібності помітили педагоги. У тринадцятирічному віці хлопець став не просто провідним хористом, а диригентом учнівського хору. Бурса забезпечила йому ази музичної освіти, тут він самотужки навчився грати на фортепіано й добирати на слух будь-яку почуту мелодію, що вразила й запам'яталася.
Коли після закінчення Софійської духовної школи в 1897р. постало питання про подальшу освіту Кирила, єдино прийнятним вибором з огляду й на брак грошей у сім'ї, і на можливість продовжити шлях до музики й науки, стало навчання в Київській духовній семінарії. Матеріальна скрута змусила юнака підробляти помічником регента в Михайлівському монастирі. Саме завдяки цьому він одержав чудову змогу користуватися багатою нотозбірнею монастиря, проводячи вільний час за фісгармонією й розучуючи класичні музичні твори. Практичні навички роботи з хором, ознайомлення з професійною музикою й хоровою літературою, перші спроби створення власних композицій – усе це значно прискорило музичний розвиток молодого Стеценка, сприяло швидкому фаховому зростанню. Дуже скоро про його композиторсько-диригентський хист стало відомо в семінарії, а от богословські науки мало цікавили хлопця, про що свідчить його атестат, де відмінними оцінками відзначені лише музичні дисципліни.
Надзвичайний вплив на світогляд і творче, емоційно-духовне становлення Стеценка-юнака справило знайомство в 1899р. з великим українським композитором-просвітителем М. В. Лисенком. Заняття в хоровій капелі під керівництвом славнозвісного музичного діяча прилучили семінариста до світської та народної музики, ввели в середовище людей, які сповідували ідеї розвитку й демократизації української культури, прагнули всіляко сприяти її піднесенню. Участь у капелі під наставництвом Миколи Віталійовича, ідеї та досвід якого він вбирав у себе, сприяла визначенню шляху в музиці – вивченню фольклору й фаховому вибору – долі народного учителя.
У цей період семінарист Кирило Стеценко накопичував ґрунтовні музичні знання, студіюючи народну пісенну творчість, класичний доробок російських і західноєвропейських композиторів, твори свого вчителя – М.В.Лисенка, а також почав робити власні обробки народних пісень. Концертні поїздки з хоровою капелою по Україні, організовані Миколою Віталійовичем, поширення української пісні через публічні виступи хору семінаристів, яким Кирило Стеценко керував з 1902 p., збирання фольклорного матеріалу під час подорожей селами з наступним його впровадженням у репертуар хору – ось чинники творчого та ідейного формування майбутнього композитора-педагога.
І тому цілком природно, що випускник семінарії (1903) Кирило Стеценко обрав не духовний сан, а професію вчителя. Його призначили вчителем музики і співу Київської церковно-вчительської школи. У літній канікулярний період молодий педагог викладав співи на короткотермінових периферійних учительських курсах (у Білій Церкві, Таращі, Лубнах), мета яких полягала в підвищенні методичного рівня народних освітян і підготовці курсантів до іспитів на звання вчителя. Завдяки роботі на курсах він мав змогу тісно спілкуватися з учителями народних шкіл, збагачуючи свій досвід, набираючись знання специфіки й потреб шкільної музичної освіти, виробляючи власні погляди на шляхи музичного виховання в школі. Одночасно в ході лекцій Кирило Стеценко міг поширювати національно спрямовані педагогічні ідеї, про що свідчить, наприклад, тема його лекції «Про народну пісню як елемент виховання». 
Розуміючи, що семінарської музичної освіти замало, у 1904 р. Кирило Григорович почав відвідувати заняття в школі Російського музичного товариства, а згодом, після відкриття Музично-драматичної школи М.В.Лисенка, того ж року перейшов туди.
Уже в 1906 р. К. Г. Стеценко видав одну з перших у Наддніпрянській Україні репертуарну шкільну збірку «Луна», до якої ввійшли його власні твори, а також зі смаком дібрані дитячі пісні інших авторів та народні пісні. Цей посібник дістав позитивні відгуки демократичної преси, але одержав несхвальні оцінки синодських чиновників, оскільки містив «малоросійські пісні з творів Лисенка» і сприяв «українофільській агітації».
До важливих у громадсько-демократичному контексті ініціатив Кирила Стеценка належить його діяльність з організації хорових концертів на робітничих околицях Києва, які стали першими самостійними спробами композитора популяризувати українську музику, а виконання хором пісень вільнодумного спрямування («Закувала та сива зозуля» П. І. Ніщинського, «Хто свою вітчизну любить» В. Главача, «Бурлака» К. Г. Стеценка тощо) сприймалося слухачами в ті часи як революційні заклики. Створений ним Народний хор, що складався переважно з робітників, став дуже популярним і дістав високу оцінку свідомої громадськості. Сам молодий керівник мав широке визнання як диригент.
Свою педагогічну діяльність Кирило Григорович розглядав як важливу громадську справу. Згодом у нотатках до доповіді про українську пісню в народній школі він писав: «...педагогам треба виховати таких людей, які б мали тверду волю в проведенні у життя найвищих ідей – правди, краси, добра на користь рідного краю і народу нашого» [Стеценко К. Українська пісня в народній школі. Вінниця, 1917. С. 5]. Його педагогічні погляди зазнали на собі впливу ідей К. Д. Ушинського про рідномовну школу та М. В. Лисенка щодо музичного виховання засобами фольклору. Демократично-світське спрямування діяльності педагога викликало невдоволення в церковного начальства. За підозрою в належності до таємної організації його разом з кількома громадськими діячами заарештували на короткий термін (січень 1907 р.) і як «неблагонадійного учителя» заслали до російського містечка Александровська-Грушевського (тепер м. Шахти Ростовської області Російської Федерації). Із численних споминів рідних і сучасників відомо, що вилучення з культурно-суспільного життя Києва він сприймав дуже тяжко й відразу ж почав робити спроби вирватися звідти.
Невдовзі на один із запитів про працевлаштування надійшла пропозиція з білоцерківської гімназії, де з'явилася вакансія вчителя співу, і Кирило Григорович з радістю прийняв її. Окрім суто викладацької роботи, яку він організував таким чином, що співи стали однією з найулюбленіших гімназичних дисциплін, педагог віддавав багато енергії створенню з учнів і вчителів двох міських гімназій чоловічого та жіночого хорів і налагодженню їхньої широкої концертної діяльності. Складений ним репертуар виступів свідчив про незмінність його естетично-демократичних поглядів: він ввів до програм українські та російські народні пісні, твори М. В. Лисенка, класичні музичні твори. У цей період К. Г. Стеценко плідно працював над власними творами, над обробками народних колядок і щедрівок.
У 1909 р. педагог повернувся до Києва, де протягом року викладав в учительському інституті і фельдшерській школі, а також у гімназіях. Через матеріальну скруту приватно виконував обов'язки регента в кількох закладах (у цей час на його утриманні були дружина з трьома дітьми, хворий батько і брат із сім'єю). Це величезне навантаження Кирило Григорович поєднував з просвітницькою діяльністю: виступав як музичний критик, рецензував збірки пісень і підручники. Але надмірна завантаженість спричинила погіршення його здоров'я і за порадами лікарів він переїхав (1910) до містечка Тиврів, що на Поділлі, де обіймав посаду вчителя співів духовного училища.
Тиврівський період життя композитора (серпень 1910 – листопад 1911 р.) став одним з найплідніших у його творчості. Він завершив оперу для дітей «Івасик-Телесик» і написав наступну – «Лисичка, Котик і Півник», створив кантати «Єднаймося» і «Шевченкові», низку романсів, зібрав і обробив четвертий і п'ятий десяток подільських колядок. Але радість творення, енергія новаторства в музично-педагогічній царині супроводжувалися матеріальними нестатками, що, врешті-решт, змусило К. Г. Стеценка не лише до нового переїзду, а й до переходу в «попівство» – це давало змогу утримувати сім'ю. Наприкінці 1911 p., перевтомлений і знервований безвихіддю, композитор одержав парафію в с.Голово-Русаві (тепер у складі с. Олександрівки Томашпільського району Вінницької області). Про цей тяжкий у моральному відношенні період його життя відомо, що, попри всі незгоди, Кирило Григорович продовжував суспільно-освітню роботу: завідував місцевою парафіяльною школою, керував шкільним і сільським хором, збирав матеріал до «Шкільних співаників», працював над «Методикою шкільного співу», інколи писав нові твори. Протягом 1915–1916 pp. охоче читав лекції з методики співу на вчительських курсах у м. Ямполі. Ці лекції згодом було покладено в основу його «Початкового курсу нотного співу».
Після повалення царизму К. Г. Стеценко повернувся до активної музично-суспільної діяльності, аби реалізувати власні задуми щодо запровадження загальної музичної освіти у школах. У квітні 1917 р. він брав участь у з'їзді вчителів м. Ямполя, де виступив з доповіддю про своє бачення української пісні в народній школі, висловив думки про завдання естетичного розвитку учнів. Для нього мета виховання дітей полягала в розвитку всіх сторін їхньої духовної природи, а одним з основних педагогічних принципів він вважав виховання дитини завдяки пробудженню її художніх почуттів, природного прагнення краси як вічної правди [Стеценко К. Українська пісня в народній школі. С. 3]. У цій доповіді педагог обгрунтував необхідність створення постійних диригентських курсів, введення співів як предмета в усіх навчальних закладах, що готують учительські кадри. З його ініціативи такі курси й були згодом зорганізовані в Ямполі.
У вересні того ж року Кирило Григорович вирушив до Вінниці, де віднайшов кошти на видання своїх «Шкільних співаників» (складених ним для одноголосного, дво- і триголосного виконання), посібника для вчителів і доповіді «Українська пісня в народній школі». Але через численні труднощі світ побачила лише доповідь (1917).
Пов'язуючи свої надії з Києвом, восени 1917р. К.Г.Стеценко повертається туди і, за свідченням дружини, в нього починається «самий світлий період у житті». Це був час приходу до влади українських урядів, діяльність яких відкривала широкий простір для нововведень. Спочатку композитор працював викладачем співів у вчительській семінарії, де свого часу розпочалася його педагогічна діяльність. Одночасно став членом кооперативного видавництва «Вернигора», де очолював музичну секцію, і на початку 1918 р. опублікував нарешті «Початковий курс навчання дітей нотного співу» і першу частину «Шкільного співаника». У своїх коментарях до цих видань автор зазначав: «Курс навчання співам має на меті дати вчителям в українських школах методичні відомості з навчання співам від нижчого до вищого ступеня, а в „Співаниках" – матеріал для навчання. Отже „Методика" і „Спі-ваники" складають одне ціле» [Стеценко К. Початковий курс навчання дітей нотного співу: Методико-дидакт. матеріал. К., 1918. С. 2].
Розбудова нової школи в Україні в пореволюційний час відбувалася за надзвичайно складної соціально-економічної та політичної ситуації, зумовленої багаторазовою зміною влади, громадянською війною, іноземною інтервенцією. Труднощі вирішення освітніх проблем полягали в тому, що від минулого Україні дісталася мережа різнотипних шкіл; давалися взнаки як нестача вчительських кадрів, так і брак програм, підручників, методичної літератури. Тому першими кроками у створенні української школи стати організація різних курсів для підготовки вчителів, розробка й видання новітньої педагогічної літератури, складання й розповсюдження нових навчальних планів і програм на українознавчих засадах. Поява в цей час перших національних підручників з музичного виховання, до яких належить і «Початковий курс навчання дітей нотного співу» К. Г. Стеценка, мала не лише важливе практичне, а й ідеологічне, громадянське значення.
У посібнику, розрахованому на вчителів, автор реалізував свій погляд на музичне виховання як на важливу складову естетичного виховання, а вищою метою навчання музики вважав «художній момент співів, коли починаються співи, яко мистецтво... що більш за все приваблює дітей» [Стеценко К. Початковий курс навчання дітей нотного співу: Методико-дидакт. матеріал. С. 30]. На думку педагога, співи сприяють розумовому, психічному й фізичному розвиткові дітей, вони також є важливим засобом патріотичного виховання. Його «Шкільні співаники», що фактично стали музичним хрестоматійним матеріалом до «Початкового курсу...», базувалися на фольклорі і складалися за принципом наступності – від простішого до складнішого: перша частина містила веснянки, щедрівки, колискові, дитячі ігри й марші, друга – жартівливі, історичні, бурлацькі, побутові пісні; третя – власні хорові обробки та обробки творів М. В. Лисенка, М. Д. Леонтовича, Я. Д. Степового. 
Рекомендуючи вже з перших уроків ознайомлювати дітей з нотною грамотою, К. Г. Стеценко пропонував для полегшення розуміння користуватися наочністю. Навчальний матеріал він викладав у такій послідовності: висота тону, інтервали, метроритм, темп, динаміка, альтерація, багатоголосся. Особливу увагу приділяв розвиткові ритмічних навичок: «Ритм – душа музики і найважливіший спосіб досягнення строгої дисциплінованості у музичному вихованні» [Стеценко К. Початковий курс навчання дітей нотного співу: Методико-дидакт. матеріал. С. 26]. З цією метою К. Г. Стеценко радив учителям тактувати учням виконувані мелодії ударами руки, її махами, що було, по суті, диригуванням і сприяло розвиткові почуття ритму.
До оригінальних дидактичних розробок цього посібника належать: «наочний диктант», під час якого учні співають слово чи голосний звук «вищого» і «нижчого» тону відповідно до графічного малюнка вчителя; методика набуття понять про співвідношення висоти звуків за допомогою «драбини» або «східців».
Поява посібників К. Г. Стеценка мала велике значення для розгортання процесу українізації школи, що розпочався після Лютневої революції, оскільки саме таких навчальних книжок не вистачало вчителям для роботи на місцях. Тиражі розійшлися надзвичайно швидко. Наприкінці 1918р. були видрукувані друга і третя частини «Співаника», підручник гри на кобзі, а також перевидано значно розширений варіант збірки «Луна».
Як народний інтелігент, К. Г. Стеценко вважав своїм обов'язком відстоювати культурну просвіту народу за будь-яких умов і за будь-якої влади. У період Центральної Ради, працюючи в музичному відділі, він виступив з ініціативою створення в консерваторії кафедри народної музики, відкриття в десяти великих містах України музичних шкіл, заснування кобзарської школи, диригентського інституту, низки двомісячних курсів у Києві та провінції для поширення нотної грамоти й хорового співу серед учителів. За часів Гетьманату композитор домагався створення національного симфонічного оркестру, обґрунтував важливість і шляхи організації його діяльності в розгорнутій доповідній записці. Не діставши підтримки від влади, влітку 1918р. з однодумцями започаткував (без коштів) Перший український національний хор, що концертними поїздками по Україні популяризував творчість М.В.Лисенка, О. А. Кошиця, М. Д. Леонтовича, Я. С. Степового. Власним прикладом та ентузіазмом Кирило Григорович давав поштовх заснуванню подібних колективів у містах і селах, консультуючи з цього питання своїх послідовників.
Педагогові належить детально розроблений проект реорганізації музичної освіти, першою вимогою якої він вважав удержавлення консерваторій, музичних шкіл, а також відкриття музичних факультетів при університетах для навчання шкільних учителів музики і співів, які б забезпечили якнайширше впровадження музичної культури. Рукописний варіант проекту зберігається у відділі рукописів НБУ України ім. В. І. Вернадського. 
Мріючи про культурне піднесення народу, К. Г. Стеценко вважав за найдоцільніше організацію мережі мистецьких колективів по всій Україні.
За радянської влади, з 1920р. педагог продовжував розпочату багатопланову роботу. Змістом його діяльності в кооперативній культурно-просвітницькій спілці «Дніпросоюз» стало подальше сприяння створенню оркестрів, хорів, видавництв, бібліотек, музичних товариств, допомога колективам художньої самодіяльності. У 1921 р. Кирила Григоровича обрали професором класу хорового співу Музично-драматичного інституту ім. М.В.Лисенка (тепер – Київська музична академія). Проте знову матеріальна скрута й сімейні труднощі змусили його взяти собі парафію в с.Веприк поблизу Фастова. Він виїхав з Києва, але не поривав зв'язків з ним. У листі до свого друга композитора М. Д. Леонтовича писав, що «чотири дні на тиждень присвячує парафії, а три – Києву», де продовжував педагогічну роботу в інституті ім. М. В. Лисенка й керував диригентськими курсами. Композитора захопила також участь у культурному зростанні с.Веприк, де він зорганізував гурток і хор, які з успіхом гастролювали районами Київщини.
Активну просвітницьку діяльність К. Г. Стеценка припинила хвороба – тиф, від якого 29 квітня 1922 р. він помер у с.Веприк (тепер Фастівського району Київської області).
Творча спадщина педагога й композитора стала вагомим внеском у розвиток національної музичної культури та естетичного виховання народу. Досить умовно її можна поділити на практичну й рукописну. Перша – це той безцінний доробок на ниві національно-музичного виховання, який ще замолоду склав Кирилові Григоровичу славу найвідомішого вчителя музики свого часу, знаного й шанованого хорового диригента-подвижника. Друга – залишені ним у спадок своєму народові музичні твори, численні обробки й перекладення народних пісень, методичні посібники та хрестоматійні збірки для школи, роздуми-нотатки про демократичну реорганізацію музичної освіти й музичного життя в Україні.
Свої методичні принципи К. Г. Стеценко вибудовував на досягненнях національно спрямованої педагогічної думки та на власному практичному досвіді. Він справедливо вважав співи не лише «одним з найпопулярніших і доступніших мистецтв», а й «могутнім засобом виховання народу» [Стеценко К. Українська пісня в народній школі. С. 6]. Розвиваючи свої погляди про значення музичних занять у школі, педагог підкреслював у пояснювальній записці до шкільної програми зі співів, що метою їхнього викладання є розвиток музичних здібностей і естетичних смаків дітей. Важливо зазначити, що Кирило Григорович наголошував на необхідності розвивати музичні здібності всіх без винятку дітей, для чого радив розсаджувати слабких учнів між здібними для музичного «вирівнювання класу».
Серед методико-дидактивних принципів навчання співу, висловлених педагогом, слід виокремити прийом хорової декламації тексту пісень, що мав передувати засвоєнню їхньої мелодії, тобто К. Г. Стеценко розглядав спів як продовження складів мови. Цій ідеї Кирило Григорович підпорядкував і свій «Співаник», який розпочинався відповідним розділом «Вірші до гуртового читання в один тон».
Найефективнішим засобом навчання музики композитор називав максимальне стимулювання творчої активності дітей для повнішої реалізації притаманного їм прагнення до художнього самовираження. У своїх проектах він пропонував всеосяжну систему масового музичного виховання – від дошкільних закладів до вузів. 
Високо цінуючи виховне навантаження народної пісні, К. Г. Стеценко розглядав її як «могутній чинник для розвитку почуття єдності, згуртованості і солідарності суспільної» [Стеценко К. Шкільний співаник: К.., 1918. Ч. 2. С. 2], як чинник гуманістичної ідейності. Він писав: «...з великої скарбниці української народної творчості необхідно черпати все, що могло б зародити в чистій душі дитини ті найвищі ідеї, втілення яких в життя принесло б народу і батьківщині щастя... І на цих перлинах народної творчості, на його думках і піснях, вчителі повинні перш за все виховувати себе; збірки народної творчості повинні бути у них під руками, щоб на їх одвічній красі будувати виховання» [Стеценко К. Українська пісня в народній школі. С. 3–4].
Характерна для Кирила Григоровича простота музичної мови набула в його дитячих операх особливої конкретності і зрозумілості. Завдяки цьому наголошуються виховні моменти, закладені в казкових сюжетах опер, які стали цінним скарбом української класичної музики для дітей. Уміння К. Г. Стеценка промовляти до дітей простою, художньо виразною музичною мовою яскраво виявилось і в його обробках дитячих пісень збірників «Луна» і «Шкільний співаник», які заслуговують на їх сучасне закріплення в музично-педагогічній практиці.
Життєвий шлях і музичну творчість К. Г. Стеценка вивчали дослідники-фахівці Л. О. Пархоменко, С. И. Лісецький; його педагогічній спадщині присвячене дисертаційне дослідження Є. С. Федотова «Проблема эстетического воспитания школьников в педагогической деятельности К. Г. Стеценко» (1978). За сучасних умов розбудови національної школи доцільно знову звернутися до творчості композитора-педагога, проаналізувати її з новітніх позицій і залучати до широкого використання в практиці естетичного виховання молоді.
Праці: 1. Стеценко К. Збірка народних пісень у хоровому розкладі, пристосованих для учнів молодшого й підстаршого віку у школах народних / Упоряд. М. Лисенко. К., 1908. 2. Стеценко К. Українські колядки і щедрівки для мішаного і однорідного хору з супровідом фортепіано. К., 1909–1912. 3. Стеценко К. Українська пісня в народній школі. Вінниця, 1917. 4. Стеценко К. Луна: 36. пісень для сім'ї і школи. К., 1918. 5. Стеценко К. Початковий курс навчання дітей нотного співу: Методико-дидакт. матеріал. К., 1918. 6. Стеценко К. Шкільний співаник: Ч. 1–3. К., 1918. 7. Стеценко К, Пояснювальна записка: До проектів програми зі співів // ІР НБУВ. Ф. 62. 1 – 42018. 8. Стеценко К. Методика шкільного співу (автограф) // Там само. Ф. 62. І – 42021. 9. Стеценко К. Записки з педагогіки // Там само. Ф. 62. І – 42020.
Література: 1. Козицький П. Суть музичної творчості Кирила Стеценка // Червоний шлях. 1923. № 6-7. 2. Пархоменко Л. С. Кирило Григорович Стеценко. К., 1973. 3. Лісецький С Й. Кирило Стеценко. К., 1974. 4. Федотов Є. С Кирило Григорович Стеценко – педагог. К., 1977. 5. Федотов Е. С. Проблема эстетического воспитания школьников в педагогической деятельности К. Г. Стеценко: Дис. ... канд. пед. наук. К., 1978. 6. Товстуха Е. С. Кирило Стеценко: Біогр. повість. К., 1982. 7. Калениченко А. Г. Перші радянські підручники на Україні з музичної освіти та виховання // Педагогіка: Респ. наук.-метод, зб. К, 1985. Вип. 24.
Текст взято з книги: Українська педагогіка в персоналіях: У 2 кн. Кн.1: Навч.посібник / За ред. О.В.Сухомлинської. - К.: Либідь, 2005. - С.558-564.

Початок 2012 року не порадував зимовою погодою. Скоріше так, рання весна, десь близько 8 березня. Традиція 1 січня їздити на лижі явно зривалася… 
Але в запасі моїх туристичних задумок була одна цікава та нереалізована ідея. Це – пейнтбол! Гра вважається командною, а її суть заключається у тому, аби бігаючи на відкритому повітрі, ховаючись по різних ярках і оборонних форпостах, відстрілювати (капсулами з фарбою) рухомі мішені.
Пейнтбол поблизу Умані, а точніше в п’яти кілометрах від міста, знаходиться біля села Ятранівка. Туди, без запізнення о 14 годині, ми з дівчатами і приїхали. На вузькій вуличці дачного масиву нас зустріла доброзичлива господиня – тьотя Таня. Її чоловік, Сан Санич, за сумісництвом пентбольний суддя, запросив у дім та підшукав для нас обладунки.

Поступово перетворюючись на воїнів, ми з Валюшкою обмірковували тактику бою. Сан Санич пояснив техніку безпеки. Правило №1, або найголовніше правило: ні в якому разі не знімати маску! Ми уважно вислухали, зробили висновки і рушили в напрямку ігрової площадки.

Спочатку грали просто так. Вчилися стріляти, як зайці ганяли по площадці і раділи, що, взагалі, влучили у що-небудь. Потім грали на відстрілювання чужих. Настрій був радісний і навіть піднесений. Ми з Валюшкою добивали «залишки ворожої сили» з максимальними втратами. Цьому сприяла не лише наша фізична підготовка, а й те, що один із супротивників був на каблуках, а Галинка, та взагалі моталася в різні сторони в якості наживки.  

Наступний сценарій заключався у тому, аби принести до свого штабу прапор, розміщений в центрі поля. Зібравшись із силами, Люба стрімголов зигзагами помчала вперед. Галинка прикривала її з тилу. Ми не чекали такого зухвальства, не змогли правильно зорієнтуватися в ситуації, в результаті чого наші кулі так і не зупинили супротивника.

Та це була єдина їхня перемога! Усі інші, п’ять разів, стяг майорів на нашій стартовій базі.
Після того, як Галинка вистріляла усі патрони, ми грали утрьох на добивання. Валя вилізла не вишку і грозно розмахувала маркером. З такої висоти її не зняти… Я економила кулі. Люба теж не штурмувала. Так і сиділи. Та раптом, зав’язуючи шнурки на кросівках, я помітила окоп. Повзком, по-пластунськи я просувалася в сторону Люби. В цей момент Валюшка залишила свою вишку і напористо почала наступати на Любу. На вершині мужності у Валі закінчились патрони, а вона все бігала по площадці, розмахувала маркером і вигукувала якісь гасла.

Та вся моя увага сконцентрувалася лише на Любі. Вона тихо сиділа, не помічаючи мене. Кілька коротких черг і після «вогневого зіткнення» у мене з’явилося бажання добити Любу прикладом. Та тут удачно вмішався Сан Санич. У Люби теж не стало куль.
Завершувала гру я в повній самоті. Випустивши останні подихи зі свого маркера в сторону мішеней-касок, я переможно прийняла титул «найкращого стрілка».
Трохи втомлені, але надзвичайно задоволені грою ми поверталися додому. Усім сподобалося, враження були лише позитивні.

Початок 2012 року не порадував зимовою погодою. Скоріше так, рання весна, десь близько 8 березня. Традиція 1 січня їздити на лижі явно зривалася… 
Але в запасі моїх туристичних задумок була одна цікава та нереалізована ідея. Це – пейнтбол! Гра вважається командною, а її суть заключається у тому, аби бігаючи на відкритому повітрі, ховаючись по різних ярках і оборонних форпостах, відстрілювати (капсулами з фарбою) рухомі мішені.
Пейнтбол поблизу Умані, а точніше в п’яти кілометрах від міста, знаходиться біля села Ятранівка. Туди, без запізнення о 14 годині, ми з дівчатами і приїхали. На вузькій вуличці дачного масиву нас зустріла доброзичлива господиня – тьотя Таня. Її чоловік, Сан Санич, за сумісництвом пентбольний суддя, запросив у дім та підшукав для нас обладунки.

Поступово перетворюючись на воїнів, ми з Валюшкою обмірковували тактику бою. Сан Санич пояснив техніку безпеки. Правило №1, або найголовніше правило: ні в якому разі не знімати маску! Ми уважно вислухали, зробили висновки і рушили в напрямку ігрової площадки.

Спочатку грали просто так. Вчилися стріляти, як зайці ганяли по площадці і раділи, що, взагалі, влучили у що-небудь. Потім грали на відстрілювання чужих. Настрій був радісний і навіть піднесений. Ми з Валюшкою добивали «залишки ворожої сили» з максимальними втратами. Цьому сприяла не лише наша фізична підготовка, а й те, що один із супротивників був на каблуках, а Галинка, та взагалі моталася в різні сторони в якості наживки.  

Наступний сценарій заключався у тому, аби принести до свого штабу прапор, розміщений в центрі поля. Зібравшись із силами, Люба стрімголов зигзагами помчала вперед. Галинка прикривала її з тилу. Ми не чекали такого зухвальства, не змогли правильно зорієнтуватися в ситуації, в результаті чого наші кулі так і не зупинили супротивника.

Та це була єдина їхня перемога! Усі інші, п’ять разів, стяг майорів на нашій стартовій базі.
Після того, як Галинка вистріляла усі патрони, ми грали утрьох на добивання. Валя вилізла не вишку і грозно розмахувала маркером. З такої висоти її не зняти… Я економила кулі. Люба теж не штурмувала. Так і сиділи. Та раптом, зав’язуючи шнурки на кросівках, я помітила окоп. Повзком, по-пластунськи я просувалася в сторону Люби. В цей момент Валюшка залишила свою вишку і напористо почала наступати на Любу. На вершині мужності у Валі закінчились патрони, а вона все бігала по площадці, розмахувала маркером і вигукувала якісь гасла.

Та вся моя увага сконцентрувалася лише на Любі. Вона тихо сиділа, не помічаючи мене. Кілька коротких черг і після «вогневого зіткнення» у мене з’явилося бажання добити Любу прикладом. Та тут удачно вмішався Сан Санич. У Люби теж не стало куль.
Завершувала гру я в повній самоті. Випустивши останні подихи зі свого маркера в сторону мішеней-касок, я переможно прийняла титул «найкращого стрілка».
Трохи втомлені, але надзвичайно задоволені грою ми поверталися додому. Усім сподобалося, враження були лише позитивні.

Мало любити свій край, Його треба ще й знати М.Рильський
Кожен з нас хоче якомога більше знати про той край, в якому живе. З таким гаслом громадське об’єднання «Жіноча громада», створена Хотівською сільською радою Києво-Святошинського району Київської області, започаткувала традицію проводити велопоходи історичними місцями навколишніх сіл.
За покликом серця, зібравшись разом, люди різних професій: учителі, медики, держслужбовці, бухгалтери, економісти, дизайнери, підприємці, учні, яких об’єднує любов до рідного краю, вирушають у велопохід по селах, які дивують своєю незвіданою красою, історією і сьогоденням.
Подорож вирішили здійснити до славнозвісних Змієвих валів. Маршрут поїздки, яка відбулась у травні 2011 р. запланували по таких населених пунктах: Круглик–Кременище. Ці села розташовані на території Хотівської сільської ради в 10 км від Києва.
Збір назначили біля Хотівської сільської ради на 10-ту годину ранку. Першими, як завжди, приїхали самі відповідальні – Галина Петрівна і Люда. Потихеньку підтягнулися й інші. Саме головне, що настрій у кожного учасника велотуру був хороший, а «настрой» – рішучий, не дивлячись на той факт, що деякі велосипедисти не сиділи за кермом такої чудо-техніки більше 20-ти років.
Нарешті ми стартували і проїхали близько 3-х км в напрямку села Круглик. Погода видалася просто казкова: світило сонечко, дув приємний вітерець, а небо було надзвичайного синього кольору.


Перша зупинка відбулася через 15 хв. Не доїхавши 1км до Круглика, ми повернули по стежині на ліво в ліс. Саме там, наша група зупинилися, аби оглянути недобудовану залізничну гілку, яку спонсорував цукрозаводчик Михайло Терещенко. Вона мала тягнутися від станції Пост-Волинський до с. Германівка, а тому й звалася Германівською. Будівництво залізниці обірвалося у зв’язку з початком першої світової війни. Досьогодні не збереглося відомостей про те, які фрагменти залізниці були введені в дію, а також, достеменно невідомо, чи експлуатувалася залізнична колія 1941 р. Огляд залізничної платформи та перебудованої привокзальної будівлі, у якій, як не дивно, навіть зараз живуть люди, свідчить про те, що ймовірно потяги цим відрізком шляху все ж курсувати.


Під час першої зупинки Галина Петрівна і Світлана Миколаївна розповіли велотуристам про відому українську династію промисловців-благодійників – Терещенків, які залишили яскравий слід в історії України. Перший підприємець в династії Терещенків – батько Артем Якович мав трьох синів: Ніколу, Федора і Семена. В кінці ХІХ ст. сума пожертв цієї родини на благодійні цілі становила 11 млн. крб. Терещенки цілком дотримувалися гасла, закарбованого у їх родовому гербі: «Прагнути до громадських користей».
Просуваючись далі в ліс, натрапляємо на оборонну споруд (ДОТ), яка входила до комплексу оборонних споруд «Лінії Сталіна» (доти №151,152,131). Будівництво таких оборонних споруд проводилось з 1929 р. по 1941 роки.


Світлана Миколаївна, заступник директора Хотівського НВК (в центрі зі свічкою) розповіла, що школярі систематично наводять порядок, облаштовують прилеглу територію біля історичних ДОТів. На жаль, деякі споруди або зовсім зруйновані, або дуже пошкоджені, як ось саме ця, що знаходиться майже в самому центрі с.Ходосіївка.


Продовжуючи нашу велоподорож, під'їхали до головної цікавинки нашої поїздки – Змієвих валів, довжина яких складає близько 12 км, висота – 10 м, ширина – 14-16 м. Ця пам'ятка культурної спадщини України занесена до Державного реєстру нерухомих пам'яток. 
Як відомо, Змієві вали були побудовані у формі підкови у VI-V ст. до н.е. скіфами для захисту низки поселень: малого городища – «Круглого», великого-Ходосівського і маловідомого, в районі с. Іванковичі. Південна лінія городищ, відновлена за часів Київської Русі, слугувала надійним форпостом охорони й оборони від набігів степовиків з Дикого поля.
Існують різні версії щодо походження народної назви – Змієві вали.
Версія перша. Вали вириті Змієм Гориничем, якого хтось із казкових героїв запрягав в плуг і таким чином наорював велетенські канави.
Версія друга. Назва «Змієві вали» пов’язана, насамперед, з їх звивистою формою. Однак така версія не відповідає дійсності. Вражає якраз навпаки – прямолінійність валів, що корегує звивистість природнього рельєфу.
Версія третя. Змієві вали дійсно пов’язані зі зміями, адже в прилеглих до валів ровах, з природніх чинників скупчувались змії. Падаючи в рів, вони не могли подолати відвісних стін і назавжди залишались у ровах. Там же і плодились, харчуючись мишами і жабами. Рови, що кишіли зміями, робили захист території ще більш надійним. Потрапити у таку пастку було рівнозначно смерті. Можливо, в минулому, скидання у такий рів було одним з видів покарання? Той факт, що такі тортури існували, підтверджує й Осенборський могильник, у якому знайдено погребальний віз з вирізьбленим зображенням людини в зміїному рову.

Вид на Змієві Вали (звідси розпочинається дорога до котеджного містечка «Маєток»)
Грандіозні земляні укріплення вражають своєю надзвичайно сильною енергетикою. Коли вибираєшся на вершину – з’являється відчуття, що ти знаєш якусь надзвичайну таємницю віків і поколінь своїх предків.

Люда відновлює енергетику на Змієвих Валах 
Наша подорож проходила вздовж валів до місця привалу, де нас уже чекали з духмяним трав’яним чаєм, завареним у самоварі, якому більше 200 років.


Під час зупинки, Світлана Миколаївна розповіла усім нам, що саме тут, влітку, Хотівський НВК організовує табір для учнів старших класів. Дотримуючись правильного режиму дня, школярі вчаться жити і працювати в команді, розуміти і берегти природу.




Додому повертались втомлені, але надзвичайно щасливі і задоволені!


Відпочиваючи від своїх металевих коней, ми домовились про наступну подорож, яку організуємо через місяць. Попутно поділились секретами, як уникнути крепатури після нашого 15-ти кілометрового маршруту.
Хто б і що б не говорив, а дороги, все-таки, пахнуть романтикою мандрів…
P.S. Розповідь підготувала Валюшка, Галина Петрівна і інші учасники велотуру.

Мало любити свій край, Його треба ще й знати М.Рильський
Кожен з нас хоче якомога більше знати про той край, в якому живе. З таким гаслом громадське об’єднання «Жіноча громада», створена Хотівською сільською радою Києво-Святошинського району Київської області, започаткувала традицію проводити велопоходи історичними місцями навколишніх сіл.
За покликом серця, зібравшись разом, люди різних професій: учителі, медики, держслужбовці, бухгалтери, економісти, дизайнери, підприємці, учні, яких об’єднує любов до рідного краю, вирушають у велопохід по селах, які дивують своєю незвіданою красою, історією і сьогоденням.
Подорож вирішили здійснити до славнозвісних Змієвих валів. Маршрут поїздки, яка відбулась у травні 2011 р. запланували по таких населених пунктах: Круглик–Кременище. Ці села розташовані на території Хотівської сільської ради в 10 км від Києва.
Збір назначили біля Хотівської сільської ради на 10-ту годину ранку. Першими, як завжди, приїхали самі відповідальні – Галина Петрівна і Люда. Потихеньку підтягнулися й інші. Саме головне, що настрій у кожного учасника велотуру був хороший, а «настрой» – рішучий, не дивлячись на той факт, що деякі велосипедисти не сиділи за кермом такої чудо-техніки більше 20-ти років.
Нарешті ми стартували і проїхали близько 3-х км в напрямку села Круглик. Погода видалася просто казкова: світило сонечко, дув приємний вітерець, а небо було надзвичайного синього кольору.


Перша зупинка відбулася через 15 хв. Не доїхавши 1км до Круглика, ми повернули по стежині на ліво в ліс. Саме там, наша група зупинилися, аби оглянути недобудовану залізничну гілку, яку спонсорував цукрозаводчик Михайло Терещенко. Вона мала тягнутися від станції Пост-Волинський до с. Германівка, а тому й звалася Германівською. Будівництво залізниці обірвалося у зв’язку з початком першої світової війни. Досьогодні не збереглося відомостей про те, які фрагменти залізниці були введені в дію, а також, достеменно невідомо, чи експлуатувалася залізнична колія 1941 р. Огляд залізничної платформи та перебудованої привокзальної будівлі, у якій, як не дивно, навіть зараз живуть люди, свідчить про те, що ймовірно потяги цим відрізком шляху все ж курсувати.


Під час першої зупинки Галина Петрівна і Світлана Миколаївна розповіли велотуристам про відому українську династію промисловців-благодійників – Терещенків, які залишили яскравий слід в історії України. Перший підприємець в династії Терещенків – батько Артем Якович мав трьох синів: Ніколу, Федора і Семена. В кінці ХІХ ст. сума пожертв цієї родини на благодійні цілі становила 11 млн. крб. Терещенки цілком дотримувалися гасла, закарбованого у їх родовому гербі: «Прагнути до громадських користей».
Просуваючись далі в ліс, натрапляємо на оборонну споруд (ДОТ), яка входила до комплексу оборонних споруд «Лінії Сталіна» (доти №151,152,131). Будівництво таких оборонних споруд проводилось з 1929 р. по 1941 роки.


Світлана Миколаївна, заступник директора Хотівського НВК (в центрі зі свічкою) розповіла, що школярі систематично наводять порядок, облаштовують прилеглу територію біля історичних ДОТів. На жаль, деякі споруди або зовсім зруйновані, або дуже пошкоджені, як ось саме ця, що знаходиться майже в самому центрі с.Ходосіївка.


Продовжуючи нашу велоподорож, під'їхали до головної цікавинки нашої поїздки – Змієвих валів, довжина яких складає близько 12 км, висота – 10 м, ширина – 14-16 м. Ця пам'ятка культурної спадщини України занесена до Державного реєстру нерухомих пам'яток. 
Як відомо, Змієві вали були побудовані у формі підкови у VI-V ст. до н.е. скіфами для захисту низки поселень: малого городища – «Круглого», великого-Ходосівського і маловідомого, в районі с. Іванковичі. Південна лінія городищ, відновлена за часів Київської Русі, слугувала надійним форпостом охорони й оборони від набігів степовиків з Дикого поля.
Існують різні версії щодо походження народної назви – Змієві вали.
Версія перша. Вали вириті Змієм Гориничем, якого хтось із казкових героїв запрягав в плуг і таким чином наорював велетенські канави.
Версія друга. Назва «Змієві вали» пов’язана, насамперед, з їх звивистою формою. Однак така версія не відповідає дійсності. Вражає якраз навпаки – прямолінійність валів, що корегує звивистість природнього рельєфу.
Версія третя. Змієві вали дійсно пов’язані зі зміями, адже в прилеглих до валів ровах, з природніх чинників скупчувались змії. Падаючи в рів, вони не могли подолати відвісних стін і назавжди залишались у ровах. Там же і плодились, харчуючись мишами і жабами. Рови, що кишіли зміями, робили захист території ще більш надійним. Потрапити у таку пастку було рівнозначно смерті. Можливо, в минулому, скидання у такий рів було одним з видів покарання? Той факт, що такі тортури існували, підтверджує й Осенборський могильник, у якому знайдено погребальний віз з вирізьбленим зображенням людини в зміїному рову.

Вид на Змієві Вали (звідси розпочинається дорога до котеджного містечка «Маєток»)
Грандіозні земляні укріплення вражають своєю надзвичайно сильною енергетикою. Коли вибираєшся на вершину – з’являється відчуття, що ти знаєш якусь надзвичайну таємницю віків і поколінь своїх предків.

Люда відновлює енергетику на Змієвих Валах 
Наша подорож проходила вздовж валів до місця привалу, де нас уже чекали з духмяним трав’яним чаєм, завареним у самоварі, якому більше 200 років.


Під час зупинки, Світлана Миколаївна розповіла усім нам, що саме тут, влітку, Хотівський НВК організовує табір для учнів старших класів. Дотримуючись правильного режиму дня, школярі вчаться жити і працювати в команді, розуміти і берегти природу.




Додому повертались втомлені, але надзвичайно щасливі і задоволені!


Відпочиваючи від своїх металевих коней, ми домовились про наступну подорож, яку організуємо через місяць. Попутно поділились секретами, як уникнути крепатури після нашого 15-ти кілометрового маршруту.
Хто б і що б не говорив, а дороги, все-таки, пахнуть романтикою мандрів…
P.S. Розповідь підготувала Валюшка, Галина Петрівна і інші учасники велотуру.

Народні ремесла українців, зокрема, гутництво я вже описувала. Зокрема й ТУТ. Досліджуючи цей народний промисел, натрапила на "Путешествие Елисаветградской провинцией".
Під час подорожі у 1774 році по Єлизаветградській провінції Йоган-Антон Гільденштедт (доктор медицини, вчений-природознавець) цікаво описує обладнання та технологічний процес гути, яка здійснювала свою роботу поблизу с.Нестерівка (зараз с. Ве́ршаці Чигиринського району). Промислове підприємство було засноване у 1763 році поміщиком Діцем. З опису Й.А. Гільденштедта стає зрозуміло, що виготовлення скла являється економічно невигідним, збитковим виробництвом, оскільки завдає непоправної шкоди лісовим насадженням тай взагалі не приносить великого визиску.  
За словами мандрівника, виготовлення скла відбувається наступним чином. У доменній печі з 6-ма глиняними «тиглями» (форми для плавлення) вариться 150 фунтів піску, 37,5 фунтів крейди та поташу. Для виготовлення горілчано-винного посуду в скломасу додають ще 9 фунтів селітри, 4 фунти миш’яку та 1 фунт перекису марганцю. Пісок використовується місцевий, усе інше – закуповується. Після плавлення в тиглях маса виймається за допомогою рурок, що мають 5 футів довжини і охолоджується в спеціальній «холодній печі». Охолоджені скляні циліндри знову розм’якшують, видувають або розпростовують у листи (віконне скло), а потім загартовують.

Баклага ХVІІ ст.

Фрагмент кухля ХVІІ ст.

Стакан ХVІІ ст.

Пляшка ХVІІ ст.
Майстер отримує за роботу третину вартості виготовлених виробів. Підмайстри отримують платню: за склянку – 2 полушки (мідна дрібна монета), за чарку – 3. Якщо вони працюють старанно, то в змозі заробляти 1-1,5 крб. щоденно.
Фотографії виробів з гутного скла зроблені в музеї Богдана Хмельницького в Чигирині. Експонати були знайдені під час археологічної експедиції під керівництвом Д.П.Куштана у 2005-2006рр. у м. Чигирин.