Новинки електронних бібліотек

warning: Invalid argument supplied for foreach() in /var/www/metodportal/data/www/metodportal.com/includes/menu.inc on line 745.
RSS-матеріал
Останні додані твори та новини сайту chtyvo.org.ua
Адреса URL: http://chtyvo.org.ua/
Оновлене: 1 день 5 годин тому

Тисячолітній град на Західному Бузі (Петро Довгань)

Нд, 2019-04-21 22:38
Додано твір Тисячолітній град на Західному Бузі (Петро Довгань). Пліснеські старожитності. Випуск 3. - Львів : Растр-7, 2018. - 300 с.

Давньоруські оборонні споруди Вишгорода (Дмитро Бібіков)

Нд, 2019-04-21 10:39
Додано твір Давньоруські оборонні споруди Вишгорода (Дмитро Бібіков). Бібіков Д.В. Давньоруські оборонні споруди Вишгорода / Д.В, Бібіков // Сіверщина в історії України. – Випуск 8. – К.–Глухів: ЦП НАНУ і УТОПІК, 2015. – С. 78–82.

У статті систематизуються та аналізуються
результати археологічних досліджень оборонних споруд
давньоруського Вишгорода та писемні дані про них.
Розглядаються конструктивні особливості укріплень на
кожному конкретному етапі їх існування. Оцінюються
перспективи подальших досліджень вишгородських
фортифікаційних споруд.
Ключові слова: Давня Русь, Вишгород, оборонні споруди,
дерево-земляні конструкції.

Вишгородський «Квартал металургів» ХІІ–ХІІІ ст. у світлі нових досліджень (Дмитро Бібіков)

Нд, 2019-04-21 10:36
Додано твір Вишгородський «Квартал металургів» ХІІ–ХІІІ ст. у світлі нових досліджень (Дмитро Бібіков). Бібіков Д.В. Вишгородський «Квартал металургів» ХІІ–ХІІІ ст. у світлі нових досліджень / Д.В. Бібіков // Сіверщина в історії України. – Випуск 7. – К.– Глухів: ЦП НАНУ і УТОПІК, 2014. – С. 68–74.


Стаття присвячена унікальній системі виробничих, жит-
лових та господарських споруд ХІІ–ХІІІ ст., дослідженій у
східній частині Вишгородського городища. Протягом 2012–
2013 рр. Вишгородською археологічною експедицією були
вперше за останні тридцять років проведені планові розкопки
ремісничого кварталу. Було закладено три розкопи, котрі при-
микали до розкопів 1930–х рр. Виявлені матеріали свідчать про
безперервне заселення ділянки з ХІІ до XIV cт. Дослідження
2012–2013 рр. дозволяють уточнити датування «кварталу
металургів» та його планувальну структуру.
Ключові  слова: Давня Русь, Вишгород, «квартал
металургів», археологічні дослідження.

Нові дослідження Вишгородського городища (Дмитро Бібіков)

Нд, 2019-04-21 10:28
Додано твір Нові дослідження Вишгородського городища (Дмитро Бібіков). Бібіков Д.В. Нові дослідження Вишгородського городища / Д.В. Бібіков, В.Г. Івакін // Сіверщина в історії України. – Випуск 6. – К.–Глухів: ЦП НАНУ і УТОПІК, 2013. – С. 124–129.


Стаття присвячена археологічним дослідженням на
території давньоруського городища у м. Вишгород. За термін
польового сезону 2012 р. Вишгородська археологічна експедиція
провела ряд розвiдкових робiт, а також стаціонарний розкоп
на східному краю Вишгородської гори. Відкрито низку об’єктів
ХІІ–XVIII ст., зібраний численний археологічний матеріал, який
свідчить про безперервне заселення ділянки з ХІ до XIV cт. На
кінець ХІІ – початок ХІІІ ст. досліджувана ділянка могла являти
собою периферійну частину садиби заможного вишгородця, яка
була частиною масової забудови давньоруського дитинця. Про
досить високий соціальний статус її власника свідчить площа
садиби, котра мала становити не менше 200 м 2 , а також
наявність імпортних та коштовних речей.
Ключові  слова: Давня Русь, городище, міська садиба,
керамічний матеріал.

Козацькі люльки з Батурина (Федір Юхно)

Нд, 2019-04-21 10:22
Додано твір Козацькі люльки з Батурина (Федір Юхно). Науковий вісник Національного музею історії України. Збірник наукових праць: у двох частинах. Випуск 1. Частина перша. – К.: Національний музей історії України, 2016.


У статті розглядаються глиняні люльки, які були виявлені під час археологічних досліджень на території охоронних зон НІКЗ «Гетьманська столиця». Здійснена класифікація знахідок за формою, матеріалом та орнаментацією. Зроблено порівняльний аналіз люльок із резиденції І.Мазепи з матеріалами решти території міста та іншими пам’ятками.

Пустельник і диявол (Сімон Вестдейк)

Нд, 2019-04-21 10:20
Додано твір Пустельник і диявол (Сімон Вестдейк). «Всесвіт» №8, 1989.
З нідерландської переклав Ярослав Довгополий.

Участь українських повстанців у збройному протистоянні на українських теренах у 1918–1919 рр. Частина X (Андрій Лисенко)

Нд, 2019-04-21 10:16
Додано твір Участь українських повстанців у збройному протистоянні на українських теренах у 1918–1919 рр. Частина X (Андрій Лисенко). Військово-історичний меридіан. Електронний науковий фаховий журнал. – Вип. 4 (22) / Національний музей історії України у Другій світовій війні. Меморіальний комплекс, Інститут історії України НАН України. – К., 2018.


У статті здійснена спроба проаналізувати причини появи, роль та значення українського повстанського руху в першій чверті ХХ ст. на українських теренах. Розвал Російської імперії та багаторічна Перша світова війна, невирішення болючих для українського населення соціально-економічних проблем у поєднанні з активною боротьбою збройних формувань, підконтрольних різним політичним силам, обумовили появу та зростання такого феномену, як українські отаманські формування. У своїй більшості (на Лівобережжі) вони не мали стійких політичних уподобань і, відповідно, часто брали участь у боротьбі на боці полярних політичних сил. Зазвичай це були нечисленні групи озброєних людей, які намагалися захистити підконтрольну територію від тиску з боку, на той момент, панівної влади. Попри те, що історія дає нам немалу кількість прикладів, коли повстанські формування налічували тисячі та десятки тисяч бійців, були організовані за принципом регулярної армії, контролювали значні території, однак, не маючи власної політичної позиції, представники різних політичних сил використовували їх у своїх інтересах.

Вишгород та його округа в Х—ХІІІ ст. (Дмитро Бібіков)

Нд, 2019-04-21 10:16
Додано твір Вишгород та його округа в Х—ХІІІ ст. (Дмитро Бібіков). Бібіков Д.В. Вишгород та його округа в Х–ХІІІ ст. – Кваліфікаційна
наукова праця на правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
(доктора філософії) за спеціальністю 07.00.04 «археологія». – Інститут археології
НАН України, Київ, 2018.

Проблема розвитку давньоруських урбаністичних центрів не є новою.
Одним із найкраще досліджених міст є Вишгород, проте наявні матеріали
потребують систематизації та всебічного аналізу.
Писемні відомості про це місто містяться в давньоруських літописах,
житіях святих та в творі Константина Багрянородного «Про управління
імперією». На сторінках літописів, за нашими підрахунками, воно згадується 47
разів. Простежується еволюція адміністративно-політичної ролі Вишгорода від
заміської резиденції київських князів до центру удільного князівства та
стратегічно важливого форпосту на підступах до Києва. Протягом ХІ ст., після
перенесення до міста мощів свв. Бориса та Гліба, стрімко зростає його значення
як релігійного центру. Літописні дані суттєво доповнюються згадками Вишгорода
в агіографічній літературі, а саме – творах Борисоглібського циклу. Вони містять
інформацію про історичну топографію міста, його адміністративний устрій,
церковну та ремісничу організацію.
Територія давньоруського Вишгорода складалася з укріплених дитинця та
окольного граду, а також – відкритого посаду. За останніми підрахунками, їх
загальна площа становила не менше 31 га, однак малоймовірно, щоб посад і
окольний град були заселені одночасно. Територія останнього, що має площу
майже 4 га і наразі повністю зайнята приватною забудовою, є «білою плямою» в
історичній топографії Вишгорода.
Дитинець, площею близько 8 га, мав потужні укріплення: ще не так давно
їх висота становила до 10 м. Найдавніші археологічні матеріали, виявлені на 3


дитинці, датуються серединою Х ст. – часом, коли Вишгород уже був відомий
навіть іноземним джерелам. Головною архітектурною домінантою міста в ХІ–
ХІІІ ст. була його знаменита на всю Русь святиня – храм-усипальниця Бориса і
Гліба, спершу – дерев’яна, згодом – кам’яна. Вочевидь, навколо неї
розміщувалась головна міська площа, від якої радіально розходились вулиці.
Східний край дитинця у другій половині ХІІ – першій половині ХІІІ ст. займав
ремісничий район – так званий «Квартал металургів». На південь і захід від
городища на рубежі ХІ ст. виникає гончарний посад площею близько 19 га,
забудований однотипними житлово-господарськими комплексами, що також
включали в себе гончарні горни. Окремий ремісничий осередок, що
спеціалізувався на металургії та металообробці, в середині ХІ ст. формується у
південно-західній частині посаду, в ур. Нижні Дорогожичі. Наприкінці ХІ ст. на
посаді склалася садибна система. Простежено кілька відрізків вулиць, один із них
– довжиною майже 50 м. У другій чверті ХІІ ст. посад остаточно гине в пожежі,
що може бути пов’язано з літописними подіями 1136 р., коли Ольговичі разом із
половцями спустошили київські околиці «до Вишгорода».
До давньоруської доби відносимо принаймні чотири курганних
могильника та низку поодиноких захоронень. Серед поховань Х ст. значну
частину становлять захоронення зі зброєю, скандинавськими прикрасами, тощо.
Більшість із них здійснено за обрядом кремації. У середині Х ст. в 0,5 км
північніше дитинця виникає осібна курганна група з камерними гробницями, що
можемо пов’язати з раннім етапом поширенням християнства. Поодаль від міста
(імовірно – на давніх шляхах) споруджуються великі поодинокі кургани, що
містять дружинні поховання. Протягом ХІ–ХІІІ ст. у поховальному обряді
вишгородського населення поступово посилюється вплив християнських канонів,
що проявляється у зменшенні кількості поховального інвентаря та переході до
інгумації у підкурганних ямах, а згодом – і до ґрунтових могил. Два великих
курганних некрополі виникають в 1–1,5 км від міста. Ґрунтове кладовище,
виявлене на території посаду, можна пов’язати з наслідками монголо-татарської
навали. 4


Починаючи з ХІ ст. навколо Вишгорода формується сільськогосподарська
округа. Нині відомо близько двох десятків поселень (в тому числі – й завдяки
новітнім дослідженням), одне городище та два могильники. Сільські поселення
розташовувалися переважно по краю дніпровської тераси (ур. Вовчі гори та Хвощ
у Вишгороді, Межигір’я, Старі Петрівці, Валки, Лютіж). Контролювати р. Ірпінь,
котра в давнину була суднохідною, мало городище біля с. Демидів, розташоване в
20 км (тобто, в межах одного дня пішого ходу) від Вишгорода. Гіпотетично,
Вишгороду адміністративно підпорядковувалася територія в пониззі Десни, де
відоме літописне село Ольжичі. Разом вони становили єдиний організм, що
здійснював контроль над переправою через Дніпро – стратегічно важливою
ділянкою шляху з Києва в Чернігів. Імовірне місце переправи було відкрито
завдяки розвідкам останніх років.
Наявні матеріали дозволяють робити певні узагальнення стосовно
соціально-економічного розвитку міста. Значна частина (а можливо – навіть
більшість) вишгородського населення займалась спеціалізованими ремеслами:
гончарством, металургією, ковальством, ювелірною справою.
Високого рівня у Вишгороді досягли металургія та металообробка. У Х –
першій половині ХІ ст. в різних частинах міста функціонували невеликі
поодинокі сиродутні горни наземної конструкції, призначені для власних потреб.
В середині ХІ ст. в урочищі Нижні Дорогожичі виникає спеціалізований осередок
металургів-ковалів. Після його загибелі починає функціонувати «Квартал
металургів» у східній частині дитинця (друга половина ХІІ – перша половина
ХІІІ ст.). Тут зводяться значно досконаліші металургійні майстерні –
напівземлянки з легким перекриттям, великими сиродутними горнами,
передгорновими ямами, а інколи – з каналами для виводу шлаків, вугільними
ямами та ямами для відходів виробництва. Схожим чином були оснащені і
розташовані поруч ковальські майстерні. Як і на багатьох давньоруських
пам’ятках, вишгородські майстри поєднували обробку чорного металу з
ливарництвом і ювелірною справою.
За масштабами гончарного виробництва вишгородський посад не має 5


рівних на території Давньої Русі: за підрахунками науковців, тут одночасно могло
функціонувати 250–300 горнів. Горни першої половини ХІ ст. мали невеликий
робочий об’єм та досить просту конструкцію. Поступово вишгородські гончарі
почали будувати дедалі більші теплотехнічні споруди; чіткою хронологічною
ознакою горнів ХІІ ст. є наявність козла у вигляді підпорної стінки. Тоді ж
відбувся перехід від повільного (ручного) до швидкого гончарного круга, який
дозволяють простежити технічні відбитки на денцях вишгородському посуді. На
початку ХІІ ст. населення посаду отримало від князя замовлення, пов’язане з
потребами будівництва Борисоглібської церкви. В гончарних горнах почали
випалювати керамічні плитки підлоги, деякі з них перетворено на печі для
випалювання вапна.
Новітні дані свідчать про те, що величезні об’єми виробництва кераміки у
першу чергу були спрямовані на потреби населення Києва, де слідів гончарного
ремесла практично не зафіксовано. На імовірність князівського замовлення
можуть вказувати знахідки на території посаду свинцевих печатей і пломб, а
також денець горщиків із клеймами у вигляді знаку Рюриковичів у заповненні
гончарних горнів. Подібний характер мали металургійно-ковальські осередки в
урочищі Нижні Дорогожичі та у східній частині дитинця («Квартал металургів»):
про приналежність жителів цих районів до числа вотчинних ремісників можуть
свідчити й особливості планувальної структури.
Додаткові ремесла на ранніх етапах мають ознаки виключно домашніх
занять, а починаючи з другої половини ХІ ст. починають виділятися в окремі
виробничі галузі. Мізерна кількість знахідок на території Вишгорода
сільськогосподарських знарядь може вказувати на те, що основна частина зерна
надходила в місто з округи. Археологічні та остеологічні матеріали свідчать про
розвиток тваринництва, важливу роль у раціоні вишгородців відігравали продукти
промислів. Про високий рівень розвитку торгівлі говорить досить показова
колекція торговельного інвентаря з розкопок останніх десятиліть та численні
знахідки предметів імпорту. Останні засвідчують наявність торгових контактів і
культурних зав’язків жителів міста з територією Візантії, Скандинавії, Балкан,

Західної та Центральної Європи, Прибалтики, Поволжя. Знахідки предметів
озброєння та спорядження вершника, а також – воїнських поховань, вказують на
належність частини населення міста до дружинної верстви.
Світоглядні уявлення вишгородського населення другої половини Х–ХІ ст.
є доволі синкретичними, що знайшло відображення не лише в поховальному
обряді. В культурних шарах цього періоду поруч із християнськими реліквіями та
предметами особистого благочестя зустрічаються язичницькі амулети-підвіски.
Після утвердження культу свв. Бориса і Гліба та будівництва на їх честь
кам’яного храму-мавзолею Вишгород перетворюється на головний релігійний
центр Давньої Русі. З християнством тісно пов’язане поширення писемності,
свідченням якого є знахідки залізних писал, книжкових застібок, різноманітних
побутових предметів з графіті. Значна кількість епіграфічних пам’яток наштовхує
на думку про існування у Вишгороді шкіл.

Ключові слова: Вишгород, давньоруське місто, дитинець, посад,
могильники, округа, гончарство, металургія та металообробка, організація
ремесла, духовна культура.

Церква у суспільно-політичному житті Польщі другої половини Х – на початку ХІІ ст. (Олег Магдич)

Сб, 2019-04-20 23:43
Додано твір Церква у суспільно-політичному житті Польщі другої половини Х – на початку ХІІ ст. (Олег Магдич). Магдич О.Р. Церква у суспільно-політичному житті Польщі другої
половини Х – на початку ХІІ ст. – На правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за
спеціальністю 07.00.02 – всесвітня історія. – Київський національний університет
імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України. – Київ, 2018.
Церква у Польщі є основою не лише середньовічного суспільства, але і
сьогодні залишається однією з найважливіших суспільних інституцій. У другій
половині Х – початку ХІІ ст. відбувався процес утвердження християнства та
закладені початки інституціоналізації Церкви, які тривали паралельно з
державотворчими процесам. Тому вивчення цього періоду дає змогу краще
зрозуміти основи ментальності та державності поляків.
Історія католицької церкви у ранньосередньовічній Польській державі, за
висловом відомого польського історика Д.А. Сікорського, по суті ще залишається
terra incognita для дослідників. Незважаючи на те, що ця тема була однією з
наріжних для польської історіографії починаючи з XIX ст., це сформувало коло
проблем, які дискутуються (прийняття християнства, Гнєзненський з’їзд, конфлікт
1079 року, прийняття Гнєзненської булли). Тому сформувалась тенденційність в
польській історичній науці, інші теми обходять стороною. Разом з тим сучасна
медієвістика працює над вивчення ментальності, комплексному аналізі джерел,
розробляються нові методики роботи з джерелами. Тому «погляд зі сторони» дає
можливість комплексно підійти до проблем та розширити коло традиційних
питань, що ставляться до цього періоду. Одночасно дослідження польської
історіографії дає змогу порівняти новітні методології для української історичної
науки.
Актуальність також зумовлена специфікою джерельного матеріалу. Тільки у
наш час сформувалась методологія для належної критики джерел, що дає
можливість більш комплексно підійти до проблеми. Зокрема, вводяться нові типи
джерел, що раніше не використовувались при вивчення цієї теми, такі як житія
святих, археологічний та візуальний матеріал. 3

Мета роботи полягає у тому , дослідити місце католицької церкви у суспільстві
та державотворчих процесах на польських теренах у другій половині Х-початку ХІІ
ст.
Джерельна база даної проблеми представлена переважно писемними
джерелами, як власне польського так й іноземного походження, які класифікуються
як наративні та документальні. Домінуючими є наративні тексти, які поділені на
такі типи: хроніки, аннали, життєписи святих, епістолярії та повідомлення
мандрівників. Основними джерелами є наративні тексти, написані на польських
землх, зокрема «Хроніка діяннь князів польських» Галал Аноніма, Historia Polonica
краківського єпископа Вінцента Кадлубек. Важливим джерелом для
дисертаційного дослідження слугувала анонімна Великопольська Хроніка, праця
Яна Длугоша Аннали та хроніки славного королівства Польщі та давні польські
рочніки. Серед останніх найдавнішим, що зберігся до нашого часу, вважається
Свентокшиський рочнік давній. Цінними є наративні тексти, створені у німецьких
землях, а також нечисленний актові та епістолярні джерела. Важливим є
використання археологічних та візуальних джерел, одним з найважливіших з яких
є Гнєзненські врата.
Дослідження історії церкви польських землях розпочалося ще у середині XIX
cт. У цей час дослідник дотримувалися хронологічного підходу у вивченні історії
церкви, аспектів формування її структури та історії церковного права. Активно
проводиться дослідження джерельної бази проблеми, зокрема наративних текстів.
Тут варто відзначити праці О. Бальцера, В. Абрахама. Ці тенденції продовжувалися
і у історіографії міжвоєнного періоду.
Дослідження історії, незважаючи на цензуру та ідеологічні обмеження,
тривали у часи комуністичного режиму в Польщі. Саме тоді дослідники вперше
звертають увагу на проблеми ментальності та уявлення середньовічної людини про
церкву. Кінець XX – початок XXI ст. позначився небувалим розвитком польської
історичної науки. Тепер дослідники зосереджуються на вивченні ментальності
середньовічного польського суспільства, уявлень про політичну владу, місце 4

різних інституцій у житті, ритуалах, дослідженні культури, вивченні моделей
поведінки. Тут варто відзначити праці Д.А. Сікорського, Й. Добоча, Р. Міхаловскі.
Визначено, що прийняття польським князем Мєшком І християнства було
засобом пошуку нового «небесного покровителя», який може забезпечити
польському князю стабільність у державі, військові успіхи та нові території. Також
доведено, що князя цікавила християнська сакралізація правителя, християнське
бачення влади, коли усяка влада трактується як божественна. Значну роль відіграла
ментальність тогочасних жителів, зокрема князя, який вважав, що зміна віри та
покровителів дозволить йому добитися успіху. Це було актуально для нього після
поразок, яких він зазнав на початку 60-х рр. Х ст.
Простежено етапи отримання польським церковними структурами
самостійного статусу. Робота над цим тривала з самого моменту прийняття
християнства. Однією з основних причин боротьби за незалежність церкви було
прагнення відділитися від німецьких церковних структур, які розглядали
залежність Польської церкви не лише у релігійному контексті, але і як засіб
політичного впливу на ранньосередньовічну Польську державу. Важливу роль у
цьому процесі відіграв св. Войцєх-Адальберт. Спочатку було створено Познанське
єпископство, у 1000 році на Гнєзненському з’їзді було засновано Гнєзненське
архієпископство. Процес отримання Польською церквою самостійного статусу
завершився у 1136 році укладенням булли Ex commisio nobis a Deo.
Основна увага у роботі приділена системі відносин між католицької церквою
та державною владою в контексті державотворчих процесів та
внутрішньополітичного життя, зокрема автор стверджує, що в основі
взаємовідносин князівської влади та католицької церкви лежав принцип
неконфліктності та поваги. Влада та церква бачили один в одному рівні за статусом
та значенням інституції, без співпраці між якими не вдасться забезпечити
внутрішню стабільність та управляти країною за християнськими канонами.
Обидві ці структури потребували один одного. 5

Здійснено перегляд обставин конфлікту 1078-1079 рр. між церквою та владою,
між князем Болеславом ІІ та краківським єпископом Станіславом проаналізовано
причини та вплив даної події на внутрішнє життя Польщі у другій половині XI ст.
Доведено, що в його основі були політичні, релігійні та особистісні проблеми,
зокрема протиріччя між двома політичними тенденціями: єдиновладною та
патримоніальною. Результатом став масовий антикнязівський виступ, який привів
до державного перевороту. Основою виступу були ті, кого джерел називають
називає знатні люди (proceres). Болеслав ІІ втратив трон і був змушений втікати з
Польщі.
Проведено аналіз суспільно-політичної діяльності церкви у Польщі у XI –
першій третині XII ст. Окремий акцент зроблено на фундаційній та меценатській
діяльності, як засобі суспільної діяльності у ранньосередньовічній Польщі та
інструменті співпраці між державою та церквою. Так для польських правителів
фундація виступала засобом забезпечення внутрішньополітичної стабільності
після подолання кризових ситуацій (зокрема після язичницького повстання 1037-
1039 рр. та конфлікту 1078-1079 рр.). Фундаційна політика переслідувала декілька
завдань, зокрема сформувати образ християнського доброчесного правителя, який
піклується про своїх підданих і, зокрема, про церкву; міцнити взаємовідносини між
державною владою та церквою заради стабільності внутрішнього
життя, християнізувати новоприєднані до Польщі території та зміцнити на них
владу польських правителів, та впливати на відносини з Імперією та Римом.
У ході дослідження запропоновано нові трактування місіонерської діяльності
католицької церкви на польських теренах, зокрема місіонерству, як засобу
розширення Pax Christiania. Це витікало з самої сутності місіонерства, оскільки
пастир обов’язково повинен навертати нехристиян до праведної віри, щоб
врятувати . Також така діяльність дозволяла розширювати території П’ястівської
держави та посилювати політичний вплив Польщі у Центральній Європі та
балтійських землях. Це призвело до того, що місіонерство поступово стає частиною
ідеології як польських правителів так і польської церкви.
Простежено процеси інституціоналізації церковних структур на польських
землях у ранньоп’ястівський період. Проаналізовано процес формування
адміністративної структури Польської церкви, який відбувався відповідно до
потреб новоутвореної Польської держави. Структура Польської церкви
розвивалася через різні етапи: від створення перших місійних єпископств у кінці X
ст. через повне знищення під повстання 1037-1039 рр. до планомірної розбудов и
адміністративної системи. Католицька церква на польських землях складалась із
Гнєзненського архієпископства та 5 єпископств.
Ключові слова: Польща, католицька церква, Пясти, християнізація,
архієпископство, Гнєзно, Польська церква, фундація, князь, місія.

Міграційна політика Португалії (1974-2006 рр.) (Марина Марцинюк)

Сб, 2019-04-20 23:41
Додано твір Міграційна політика Португалії (1974-2006 рр.) (Марина Марцинюк). Марцинюк М.П. Міграційна політика Португалії (1974-2006 рр.). – На
правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
за спеціальністю 07.00.02 «Всесвітня історія». – Київський національний
університет імені Тараса Шевченка, Міністерство освіти і науки України. –
Київ, 2018.
У дисертації здійснено дослідження міграційної політики Португалії у
1974-2006 рр. на тлі розпаду португальської колоніальної системи та вступу
Португалії у Європейський Союз. Узагальнено стан наукової розробки
проблеми дослідження, систематизовано і охарактеризовано її джерельну
базу. Дана дисертація є першим дослідженням підсумкового характеру, в
якому проаналізовано здобутки вітчизняної та зарубіжної історіографії з
питань міграційної політики Португалії 1974-2006 рр. З’ясовано, що всупереч
актуальності даної теми для України, вітчизняна історіографія з цієї
проблематики є нечисленною. По суті, в українській та зарубіжній науковій
літературі відсутні роботи, в яких була би поставлена мета реконструювати
процес реалізації португальської міграційної політики 1974-2006 рр.
Історіографія проблеми представлена поодинокими історіографічними
розвідками, окремими розділами дисертаційних досліджень та монографій,
історіографічними оглядами в наукових статтях українських та зарубіжних
науковців.
Концептуальні підходи дослідників до вивчення досліджуваної теми є
достатньо різними. У порівняні з дослідженням суспільних процесів
розвитку окремих іммігрантських та емігрантських груп у вказаний період,
питанню історичного розвитку португальської міграційної політики
дослідниками увага приділяється побіжно. Такий підхід характерний як для
безпосередньо португальських, так і для частини зарубіжних дослідників, які
вивчають міграційні процеси у Португалії. Більшість з науковців сталять собі
за мету дослідити окремий аспект чи окрему частину цілого комплексу 3
різносторонніх заходів, які проводилися португальською державою в
міграційній сфері в досліджуваний період, уникаючи комплексного підходу,
зосереджують увагу на певній вузькій проблематиці, зокрема, трудовій
міграції, мовній чи соціальні адаптації іммігрантів у приймаючому
суспільстві.
Основними темами, до яких зверталися українські автори, стали:
закордонне українство та українська діаспора; українська трудова міграція, її
характер та наслідки; соціально-політична інтеграція мігрантів і міграційні
процеси в Європі. У загальній канві досліджуваних тем вивчалися процеси
трудової міграції українців у Португалію, їх особливості, формування
української національної громади та основні сфери зайнятості, у яких задіяні
українські іммігранти в Португалії.
Дослідження теми міграційної політики Португалії, представлені
роботами ряду португальських авторів, мають переважно соціологічний
характер. Водночас, з’ясовано, що в португальській науковій літературі
досліджені такі теми як: процеси деколонізації та пов’язана із ними історія
формування та розвитку окремих національних громад у Португалії;
міграційні процеси в контексті окремих політичних, соціологічних та
економічних категорій соціального розвитку; створення і діяльність
португальських державних та неурядових інституцій, що здійснюють
міграційну політику.
В іспанській науковій літературі міграційні процеси в Португалії, у
контексті досліджуваної теми, висвітлені в роботах, які мають порівняльний
характер і присвячені Португалії та Іспанії. Аналіз свідчить, що іспанська
наукова школа, як і португальська, тяжіє до досліджень міграційної сфери
через соціальні науки, географію, соціальну антропологію, право, економіку,
політологію. Водночас, наявність в іспанській науковій літературі
компаративних досліджень міграційної політики Іспанії та Португалії дає
можливість об’єктивно оцінити заходи, здійснені Португалією в міграційній
сфері. 4
Разом з тим, моніторинг наявної англо-американської наукової
літератури засвідчив наявність ряду досліджень міграційних проблем у
країнах Південної Європи і в Португалії, зокрема, які дають можливість
сформувати основну модель, у рамках якої вдалося порівняти міграційні
політики деяких європейських країн у досліджуваний період, та зробити
висновки щодо переваг саме португальської міграційної політики.
Загалом, стан наукової розробки проблеми засвідчує наявність інтересу
науковців до неї. Водночас, проведений автором аналіз історіографії та
джерельної бази показав недостатню повноту наукового дослідження даної
тематики та відсутність узагальнюючої праці в зарубіжній і українській
літературі, чим і зумовлена підготовка презентованої дисертаційної роботи, її
змістове та концептуальне наповнення.
Ураховуючи викладене, саме в пошуках архівних фактів, ретельно
проаналізовано матеріали Галузевого державного архіву Міністерства
закордонних справ України від часу започаткування діяльності Посольства
України в Португалії, а саме від часу його роботи у складі Посольства
України у Французькій Республіці у 1998 р. Опрацьовано записи бесід,
щоденники Послів, співробітників Посольства України в Португальській
Республіці, довідкові матеріали про країну, а також, щоденні огляди
іноземної преси та інші щорічні інформаційні матеріали, надані Посольством
України в Португалії за досліджуваний період. Також у науковий обіг було
введено рідкісні неопубліковані оцифровані матеріали документального
фонду Маріо Соареша «Casa Comum» та неопубліковані оцифровані
матеріали документального фонду Антоніо Арнао Метелло, здані на
зберігання Фонду Маріо Соареша «Casa Comum».
Таким чином, основні результати, які характеризують особисті
надбання автора, містять наукову новизну, бо вперше до наукового обігу
залучено 27 неопублікованих вищезазначених справ-томів Галузевого
державного архіву Міністерства закордонних справ України, а також, 8
рідкісних неопублікованих оцифрованих матеріали документального фонду 5
Маріо Соареша «Casa Comum». Проаналізовано зміни в міграційній політиці
Португалії 1974-2006 рр. у контексті двох паралельних процесів – падіння
авторитарного режиму і наповнення Португалії потоками іммігрантів з
колишніх португаломовних колоній та адаптації норм португальського
законодавства до європейського у зв’язку зі вступом у Європейський Союз.
У рамках даного дослідження визначено, що в процесі формування
португальської міграційної політики можна виділити два етапи – 1974-1986
рр. та 1986-2006 рр., кожен з яких має свої характерні риси. Характерними
рисами португальської міграційної політики першого етапу були значний
ступінь її ліберальності в порівнянні із іншими міграційними політиками
європейських країн досліджуваного періоду та спрощена процедура набуття
португальського громадянства для окремих категорій мігрантів. Для другого
етапу характерними були: еволюція міграційного законодавства Португалії в
бік запровадження більш жорстких норм (законодавче оформлення
процедури екстрадиції для нелегальних мігрантів, обмеження категорій осіб,
які мали право на набуття португальського громадянства, ускладнення
процедури натуралізації); проведення процесів легалізації мігрантів;
оформлення інституційної архітектури установ по роботі з мігрантами в
Португалії. Водночас, у даному науковому дослідженні висвітлено діяльність
державних та недержавних інституцій Португалії в роботі з мігрантами,
визначено їх роль у формуванні політики мультикультуралізму.
У контексті дослідження політики мультикультуралізму Португалії
також з’ясовано, що її поява та розвиток можуть бути віднесені до періоду
адаптації португальського законодавства до норм Європейського Союзу
(1986-2006 рр.). Найбільш яскраво ця політика проявилась у сфері освіти,
проте відповідних фундаментальних змін зазнали також трудове та соціальне
законодавство. У сфері освіти вона проявлялась через запровадження
відповідних шкільних предметів, посилення боротьби із дискримінацією та
діалогу солідарності між різними народами та етнічними громадами. Саме
визначення сфери освіти, як основної ланки формування мультикультурного та толерантного суспільства в Португалії, на нашу думку, стало однією із
запорук успіху соціальної політики цієї країни стосовно іммігрантів.
Визначено, що саме вдале поєднання державної та недержавної
складової соціальної адаптації та інтеграції мігрантів у приймаюче
суспільство Португалії забезпечило успіх політики мультикультуралізму та
визнання португальської моделі міграційної політики однією із найбільш
вдалих у Європі. Водночас, у даному науковому дослідженні висвітлено
процес формування української національної громади в Португалії.
Доведено, що незважаючи на відсутність культурних зв’язків та серйозний
мовний бар’єр, українську національну громаду, поміж інших мігрантів, які
прибували до Португалії, відрізняли висока здатність до самоорганізації,
адаптації та інтеграції, що досить швидко дозволило створити собі
позитивний імідж у португальському суспільстві. Реконструйовано
діяльність українських громадських організацій у Португалії. Встановлено,
що громадські організації українців у Португалії, поряд із приходами
української греко-католицької та православної церкви, сприяли, процесу
просування української культури та організації духовного життя української
національної громади в Португалії.
Практичне значення дисертаційної роботи полягає в тому, що її
матеріали і висновки можуть бути використані для написання наукових
праць та викладання новітньої історії Португалії, так і для здійснення
наукових досліджень міграційної політики Європейських держав. Ключові
позиції дисертації можуть слугувати для написання підручників і наукових
робіт із всесвітньої історії, державного управління, міграційної політики,
зовнішньої політики і дипломатії; розробки та викладання навчальних курсів
з професійної підготовки кадрів Державної міграційної служби, Міністерства
закордонних справ України і інших державних установ.
Ключові слова: Португалія, міграційна політика, імміграція,
мультикультуралізм, українська національна громада.

Ідейно-теоретичні засади реалізації принципу поділу влади на прикладі Республіки Польща: історико-правовий аналіз (Ігор Яценко)

Сб, 2019-04-20 23:39
Додано твір Ідейно-теоретичні засади реалізації принципу поділу влади на прикладі Республіки Польща: історико-правовий аналіз (Ігор Яценко). Яценко І. С. Ідейно-теоретичні засади реалізації принципу поділу
влади на прикладі Республіки Польща: історико-правовий аналіз. –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за
спеціальністю 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і
правових учень. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерства освіти і науки України – Київ, 2018.
Дисертація присвячена теоретичним та практичним аспектам ідейно-
теоретичних засад реалізації поділу влади у Республіці Польща в їх
історичному розвитку, який пройшов три етапи: 1) етап теорії змішаного
устрою; 2) етап теорії устрою рівноваги; 3) етап теорії поділу влади.
Детермінантою зародження та розвитку ідейно-теоретичних засад
реалізації принципу поділу влади в Польщі стала еволюція основних
постулатів, які формували ідейно-теоретичні засади реалізації влади та
принципу поділу влади у конкретному історичному періоді. Цей розвиток
характеризується: а) еволюцією визначення суверена влади в напрямку: бог–
король – король–держава – держава–народ – народ; б) еволюцією поглядів від
функціональної єдності влади до її функціонального поділу; в) еволюцією
поглядів від переважання організаційного принципу поділу влади до примату
принципу її функціонального поділу.
Прийнята у дисертації періодизація розвитку ідейно-теоретичних засад
реалізації принципу поділу влади у Польщі базується на постулатах, на яких
формувалися ідейно-теоретичні засади реалізації влади та принципу поділу
влади, а саме: а) джерело влади – король, запобігання узурпації влади,
забезпечення прав і свобод певної частини суспільства – шляхти, магнатів і
короля, досягнення станового компромісу (від зародження у XV ст. до втрати 3

Польщею незалежності у 1791 р.); б) залежність або відсутність суверенної
влади в цілому, боротьба за незалежність держави та суверенність влади
(1792–1917 рр.); в) відновлення незалежності держави та суверенності влади,
запобігання авторитаризації влади та диктатури, забезпечення прав і свобод
особи і громадянина, джерело влади – народ, досягнення компромісу
політичних сил (1918–1934 рр.); г) авторитаризація влади, джерело влади –
держава, організаційний (інституціональний) поділ влади, підпорядкування
органів влади голові виконавчої влади – президенту (1935–1939 рр.); ґ) окупація
держави, відсутність суверенної влади на території держави, формулювання
принципів майбутньої організації влади після відновлення суверенності (1940–
1945 рр.); д) встановлення політичної диктатури комуністичної ідеології,
демократичний централізм, єдність влади, формально суверен влади – народ,
фактично – єдиновладдя однієї партії, організаційний поділ влади як система
управління державної влади (1946–1988 рр.); е) скасування єдиновладдя однієї
партії (політичної диктатури комуністичної ідеології), запобігання
авторитаризації влади, запобігання єдиновладдя, джерело влади суверен –
народ, наявність органу конституційної юрисдикції, права опозиції,
верховенство права, правова держава, поділ влади – базовий принцип
демократичної держави, досягнення компромісу політичних сил (1989–
1996 рр.); є) поділ влади – базовий принцип демократичної держави;
забезпечення базових принципів демократичної держави: правова держава,
верховенство права; забезпечення прав і свобод громадян; запобігання
авторитаризації влади, джерело влади суверен – народ; пропозиції виділення в
поділі влади нових гілок (функцій, органів) влади, як-от: контрольна влада,
нейтральна влада; досягнення компромісу політичних сил; пропозиція
здійснення поділу влади також за принципом «правляча влада» та «влада
опозиції», з наданням останній відповідних гарантій впливу на «правлячу
владу» та контролю за нею; доповнення ідейно-теоретичних засад поділу влади
її вертикальним поділом як невід’ємним елементом реалізації принципу поділу 4

влади, в якому виокремлюється влада територіального самоврядування (1997 р.
– до сьогодні).
Формування ідейно-теоретичних засад реалізації принципу поділу влади у
їх історичному розвитку відбувалося під впливом поглядів представників
польської політичної та правової думки. Зародження і розвиток поглядів на
владу та її поділ у Польщі відбувалося у другій половині XV та першій
половині XVI ст. під впливом поглядів, які представлені в працях польських
мислителів, як-от: Я. Остророг, А. Моджевський, П. Скарга, Л. Опалінський,
В. Гошліцький, Я. Пшилуский, С. Оріховський, А. Фредро.
Починаючи с другої половини XVI ст. до кінця XVIІІ ст. ідейно-
теоретичні засади реалізації принципу поділу влади формувалися від впливом
поглядів, представлених в працях польських політичних та державних діячів,
як-от: С. Гарчинський, С. Карвіцький-Дунін, І. Конарський, Ю. Залуський та
А. Залуський, С. Лещинський. Праці видатних польських політиків і державних
діячів, а саме: Г. Коллонтая та С. Сташиця, стали ідейно-теоретичною основою
першої польської конституції 1791 р., яка стала першою європейською писаною
конституцією, що закріплювала принцип поділу влади.
З моменту втрати незалежності у 1792 р. питання поділу влади стало менш
актуальним, однак воно також знайшло своє відображення, зокрема, у працях
польських учених, як-от: Ю. Вибіцького, В. Немойовського, Ф. Каспарека,
Л. Василевського.
З відновленням у 1918 р. Польщею своєї незалежності спостерігається
широка наукова та політична дискусія щодо організації влади, зокрема, на
засадах її поділу. Праці науковців, як-от: С. Естрейхера, В. Комарницького,
С. Стажиньського, здебільшого зосереджуються на оцінці реалізації принципу
поділу влади у конституційних актах та на практиці їх реалізації. Цей період
характеризується також багатьма загальнотеоретичними працями, серед яких
праці таких польських науковців, як-от: М. Ростворовський, В. Маліняк, 5

З. Цибіховський, Л. Гембажевський, С. Мацкевич, В. Яворський, І. Чума,
В. Маковський та інші.
В умовах окупації Польщі під час Другої світової війни (1939–1945 рр.), в
умовах національної неволі особливе значення мало бачення післявоєнної
держави і суспільства. Виразом цього були, зокрема, програми політичних
партій, рухів та організацій, які існували під час окупації на території самої
Польщі та за кордоном.
Після Другої світової війни наступив відхід, з ідеологічних причин, від
принципу поділу влади. У цей період головною ідейно-теоретичною засадою
був принцип демократичного централізму та єдності влади. Дослідження цього
періоду провадилися на базі праць польських учених, що були присвячені
доктрині поділу влади в межах вивчення історії політичної і правової думки.
Зокрема, таких вчених як-от: А. Бурда, К. Опалек, К. Гжибовський, Г. Сейдлер,
Г. Грошик, Я. Маларчик, М. Соболевський, Р. Малайни та інших.
Події 1980–1989 років призвели до втрати влади комуністичного режиму
та демократизації суспільства. У 1989 році розпочалася праця над створенням
нової, демократичної конституції. Нова Конституція набула чинності 17 жовтня
1997 р. і діє до цього часу. Вона закріплює принцип поділу влади, як одну з
головних засад демократичної польської держави. Його закріпленню
передувала широка наукова та парламентська дискусія, в якій брали участь,
зокрема, польські науковці, як-от: А. Пулло, П. Вінчорек, Р. Малайни, Є. Вятр
та інші.
На сьогодні в Польщі спостерігається деформація поділу влади внаслідок
того, що законодавча і виконавча влади опинилися під контролем однієї
політичної сили. Сучасна польська деформація поділу влади показала
необхідність опрацювання нових підходів до ідейно-теоретичних засад
реалізації поділу влади, розглядаючи їх у політичному, теоретичному,
нормативному (конституційному та позаконституційному), 6

інституціональному, суспільному, персональному і наднаціональному вимірах.
Політичний вимір принципу поділу влади полягає у тому, що він повинен
розглядатися: а) як поділ влади на «правлячу владу» та «владу опозиції»; б) при
наявності «влади опозиції», вона повинна мати право на здійснення контролю
за діяльністю «правлячої влади» та права на блокування «правлячої влади» у
разі, якщо остання здійснює спробу авторитаризації влади, зосередження влади
у одній політичній силі, яка представляє «правлячу владу». Теоретичний вимір
принципу поділу влади полягає у тому, що він повинен розглядатися як
теоретичний постулат, який дає можливість не стільки будувати державний
механізм та організовувати його функціонування з огляду на необхідність
державно-владної діяльності органів держави, скільки забезпечувати
недопущення узурпації (авторитаризації, диктатури) влади у державі,
гарантувати права та свободи її суверена – народу. Принцип поділу влади
виступає своєрідним запобіжником, що дає змогу ефективно протидіяти
проявам авторитаризму, диктатурі та зловживанню владою. Поділ влади, поряд
з принципами правової держави та верховенства права, є фундаментом та
однією з основних ознак демократичної держави. Нормативний вимір принципу
поділу влади полягає у тому, що він повинен розглядатися як нормативне
закріплення на рівні конституції держави принципу поділу влади, механізму
стримувань і противаг, механізмів впливу на реалізацію принципу поділу влади
суверена влади – народу та парламентської опозиції. Інституціональний вимір
принципу поділу влади полягає у тому, що він повинен розглядатися як
виділення в системі поділу влади центральних органів влади, що представляють
відповідні гілки влади, та як наділення цих органів необхідними і достатніми
повноваженнями для реалізації їх функцій та недопущення порушення поділу
влади. Крім того, інституціональний вимір повинен включати децентралізацію
влади, тобто розмежування повноважень центральних органів влади та
місцевого самоврядування у такий спосіб, щоб забезпечити достатній рівень їх
автономності, яка дає можливість ефективно протидіяти спробам центральної
влади втручатися у діяльність місцевого самоврядування. Суспільний вимір 7

принципу поділу влади полягає у тому, що він повинен розглядатися як
запобігання загрозам, які несе в собі деформація принципу поділу влади правам
і свободам громадян, в тому числі праву на громадянські протести проти
порушення принципу поділу влади як спосіб впливу на владу з метою захисту
прав і свобод громадян. Персональний вимір принципу поділу влади полягає у
тому, що він повинен розглядатися як запобігання спробам усунення з посад,
обмеженню можливостей конкретних осіб, які відіграють ключову роль в
інституціональному поділі влади, та у протидії спробам зміни персонального
складу з метою призначення на ці посади лояльних владі осіб. Наднаціональний
вимір принцип поділу влади полягає у тому, що він повинен розглядатися як
участь міжнародних та/або міждержавних інститутів, членами яких є держава
(наприклад, Європейська комісія та Венеціанська комісія), в оцінюванні
функціонування та/або деформації в державі демократичних інститутів та
засад, зокрема, таких, як поділ влади, можливість застосування ними механізмів
впливу на державу для усунення деформацій принципу поділу влади, які були
виявлені.
Наукова новизна результатів дослідження полягає, зокрема, в тому, що
вперше: а) проаналізовано процес виникнення та розвитку кризи поділу влади,
викликаної його деформацією, в сучасних умовах на прикладі Республіки
Польща; б) впроваджено у науковий обіг нові джерела польської політико-
правової думки з питань поділу влади, які належать до різних історичних
періодів; в) досліджено ґенезу ідейно-теоретичних засад реалізації поділу влади
у Республіці Польща в конкретних історичних та політичних умовах;
г) виявлено загальні закономірності зародження та розвитку ідейно-
теоретичних засад реалізації поділу влади в Польщі; ґ) запропоновано нові
підходи до періодизації зародження та розвитку ідейно-теоретичних засад
реалізації принципу поділу влади з врахуванням перспектив їх розвитку;
д) запропоновано нові підходи до формулювання ідейно-теоретичних засад
реалізації принципу поділу влади.
Ключові слова: поділ влади, єдність влади, деформація поділу влади,
криза поділу влади, ґенеза поділу влади, ідейно-теоретична засада поділу влади,
поділ влади в Республіці Польща.

Заповіт як соціокомунікативний феномен (на матеріалі англійських заповітів середини ХІХ – початку ХХІ століть) (Ольга Кулина)

Сб, 2019-04-20 23:29
Додано твір Заповіт як соціокомунікативний феномен (на матеріалі англійських заповітів середини ХІХ – початку ХХІ століть) (Ольга Кулина). Кулина О. В. Заповіт як соціокомунікативний феномен (на матеріалі
англійських заповітів середини ХІХ – початку ХХІ століть). –
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
зі спеціальності 10.02.04 – германські мови. – Львівський національний
університет імені Івана Франка. ‒ Львів, 2018.
Дисертацію присвячено дослідженню англійського заповіту як
соціокомунікативного феномену, який тлумачиться як повторювана мовленнєва
дія, що генерує типове мовне оформлення вмісту для задоволення соціально
обумовлених потреб заповідача в ситуації заповідання. З опорою на
запропоноване визначення виокремлюємо такі основні конститутивні ознаки
жанру заповіту: 1) соціокультурна обумовленість; 2) породження в ситуації
заповідання для виконання дії заповідання, втіленої в перформативному тексті;
3) типова композиція; 4) типове мовне оформленням вмісту 5) типовий спосіб
побудови мовлення у вигляді низки перформативних мовленнєвих актів.
Увагу зосереджено на вивченні реалізації жанрових ознак заповіту в
англійських заповітах середини ХІХ – початку ХХІ століть.
У дисертації постулюється, що жанр заповіту входить до палітри жанрів
заповідального дискурсу, який розглядають як підтип правового. Проаналізовано
етимологію правового терміна Last Will and Testament в англійській мові та
визначено основні ознаки жанру заповіту в Англії зазначеного періоду. Для
дослідження об’єкта використано формальну, функційну та діяльнісну систему
координат. Змодельовано композиційну-смислову жанрову структуру англійських
заповітів та розглянуто дискурсивні маркери, які забезпечують єдність
структурних компонентів. Запропоновано класифікацію заповітів з урахуванням
композиційних та комунікативних ознак. Встановлено особливості лексичного
наповнення досліджуваних текстів та описано лексико-семантичні групи 3

антропоцентричної лексики, що функціонують у цьому жанрі. Проаналізовано
синтаксичні структури, в яких використано згадану лексику. Окресленно поняття
перформативного мовленнєвого акту в сучасній комунікативній лінгвістиці та
запропоновано вважати англійський заповіт комплексним перформативом.
Проаналізовано умови успішності досягнення комунікативної мети заповідача.
Наукова новизна результатів дослідження полягає в тому, що жанр заповіту
вперше стає об’єктом комплексного мовознавчого вивчення. Новизною
відзначається аналіз заповіту як соціокомунікативного феномену, що
породжується в ситуації заповідання. Вперше випрацювана комплексна методика
вивчення заповіту у формальній, функційній та діяльнісній системах координат з
опорою на ситуативний підхід, яка дала змогу виокремити його жанрові ознаки.
Новизна притаманна також розглядові заповіту як перформативного
мовленнєвого акту: виконання дії заповідання.
Практичну цінність роботи визначає можливість використовувати її основні
положення й ілюстративний матеріал у навчальному процесі, зокрема для
лекційних курсів і практичних занять із лексикології, лінгвокультурології,
комунікативної лінгвістики та спецкурсів із лінгвістичної генології й
лінгвістичної прагматики.
У першому розділі “Теоретичні засади вивчення жанру заповіту в Англії
як соціокомунікативного феномену” докладно описано об’єкт дослідження.
Передовсім розглянуто правовий дискурс у структурі інституційного дискурсу та
виокремлено заповідальний дискурс як його складову. Постулюється, що
заповідальний дискурс є продуктом взаємодії мови, соціуму та культури і є
підвидом правового дискурсу. Запропоновано тлумачення заповідального
дискурсу: повторювана мовленнєва дія агента соціальної дії в ситуації
заповідання, яка генерує типове мовне оформлення вмісту для задоволення
комунікативних потреб заповідача та втілена у низці жанрів.
Описано жанрову палітру англійського заповідального дискурсу.
Проаналізовано етимологію терміна Last Will and Testament. Розглянуто основні
характеристики жанру з погляду неориторики з її засадничим постулатом, що 4

прагматична соціальна дія конструюється зі синтаксичних форм та семантичної
субстанції [306, c. 68]. Запропоновано визначення жанру заповіту: повторювана
мовленнєва дія, яка генерує типове мовне оформлення вмісту для задоволення
соціально обумовлених потреб заповідача в ситуації заповідання. З опорою на
запропоноване визначення виокремлено основні конститутивні ознаки жанру
заповіту: 1) соціокультурна обумовленість; 2) породження в ситуації заповідання
для виконання дії заповідання, втіленої в перформативному тексті; 3) типова
композиція; 4) типове мовне оформленням вмісту 5) типовий спосіб побудови
мовлення у вигляді низки перформативних мовленнєвих актів.
Другий розділ “Жанр заповіту в методологічному ракурсі” містить опис
комплексної методики аналізу об’єкта з опорою на формальну, функційну та
діяльнісну системи координат. У формальній системі координат жанр
розглянуто з погляду композиційних особливостей побудови текстів та чинників,
які впливають на надання форми цим текстам. Функційна система координат
передбачає аналіз функційної природи мовних явищ, а саме з погляду мовних
засобів (лексичних одиниць та непредикативних синтаксичних структур), які
слугують для забезпечення цілеспрямованої мовленнєвої взаємодії. У діяльнісній
системі координат об’єкт досліджено з погляду забезпечення соціально важливої
взаємодії у вигляді розгорнутої мовленнєвої побудови, яка складається з
мовленнєвих актів, іллокутивна сила котрих підпорядкована певній інтенції
комунікантів.
Дослідження заповіту як соціокомунікативного феномену проведено з
опорою на аналіз ситуативного та культурного контекстів. Перший розглянуто з
опорою на теорію ситуативної семантики Р. Купера та Г. Кемпа й теорії
репрезентації дискурсу Дж. Барвайза [197; 221]. Поняття ситуації (ситуативного
контексту) тлумачимо як об’єкт у теорії ситуації, який визначається інформацією,
що супроводжує ситуацію і характеризується певною референтністю та
оцінністю. У ситуації заповідання породжується текст заповіту, що, окрім
ситуативного контексту, має культурний контекст, який тлумачимо як соціальні
конвенції про мовленнєву поведінку в конкретній ситуації. 5

Основні етапи дослідження охоплюють: 1) розгляд заповіту в культурному
контексті та його зв’язку з соціальним інститутом права, який породжує правовий
дискурс, у межах якого виокремлюється заповідальний дискурс, де центральним
жанром є заповіт; 2) ознайомлення з історією розвитку англійського
заповідального дискурсу та аналіз зовнішніх чинників, які вплинули на динаміку
становлення його жанрової палітри; 3) огляд досліджень у царині дискурсології та
жанрознавства, які дотичні до тлумачення процесів породження та інтерпретації
жанрів правового дискурсу; 4) вибір критеріїв відбору текстів, що репрезентують
досліджуваний жанр заповіту та укладання дослідницького корпусу; 5) жанрових
ознак заповіту в Англії кінця ХІХ – початку ХХІ століть та випрацювання його
жанрової моделі; 6) типологізацію заповітів з урахуванням низки параметрів
ситуації заповідання; 7) реконструкцію структурної моделі англійського заповіту
у формальній системі координат; 8) аналіз лексичних та граматичних
особливостей мови заповітів у функційній системі координат; 9) аналіз заповіту
як мовленнєвого акту в діяльнісній системі координат.
Запропоновані етапи забезпечують розгляд основних аспектів англійських
заповітів у формальній, функційній та діяльнісній системах координат і дають
змогу охопити широке коло жанрових особливостей. Кожен етап передбачає
використання відповідних методів дослідження. На першому етапі використано
такі загальнонаукові методи, як описовий, ідеалізацію, метод моделювання та
контекстуально-інтерпретаційний аналіз. На другому та третьому етапах
застосовано прийоми спостереження, порівняння, класифікації, узагальнення й
інтерпретації, які є визначальними для описового методу. На четвертому етапі
(формування корпусу дослідження) вагомим є розуміння його критеріїв.
Електронна форма дослідного масиву текстів уможливила застосування методики
автоматизованого пошуку визначених мовних одиниць та встановлення
частотності їхнього вживання, результати якого однак потребували подальшої
“ручної” обробки. На п’ятому етапі (систематизація жанрових ознак заповіту в
Англії кінця ХІX – початку ХХІ століть та випрацювання його жанрової моделі) 6

застосовано жанрове моделювання, яке пропонує теоретичний конструкт, що
відображає сутнісні ознаки заповіту як мовленнєвого жанру.
На шостому етапі (типологізація заповітів з урахуванням низки параметрів
ситуації заповідання) враховано прийом класифікації заповітів з опорою на такі
змістовні характеристики жанру, як представлення особи заповідача, характер
його розпоряджень та спосіб розподілу майна.
На сьомому етапі було проведено реконструкцію структурної моделі
англійського заповіту з використанням жанрового моделювання, яке, серед
іншого, передбачає фіксацію інваріантних ознак структури.
На восьмому етапі (аналіз лексичних та граматичних особливостей мови
заповітів) важливим є структурний аналіз. З використанням структурного аналізу
зроблено таксономічний опис лексичних одиниць за ознаками частиномовної
належності та належності до лексико-семантичних груп і встановлено їхню
дистрибуцію в текстах заповітів.
На дев’ятому (завершальному) етапі застосовано метод лінгво-
прагматичної інтерпретації. Розгляд заповіту як перформативного мовленнєвого
акту потребував комплексної методики, яку називаємо жанровоперформативним
моделюванням. Модель аналізу має таку структуру: комунікативна інтенція
заповідача → дія заповідання → мовні засоби втілення дії у перформативних
мовленнєвих актах.
Елементи кількісних підрахунків та прийом систематизації відігравали
допоміжну роль для аналізу корпусу дослідження, який становить 400
англійських заповітів, написаних у 1837–2015 роках, загальний обсяг яких налічує
525 023 слів.
У третьому розділі “Композиційні та лексико-граматичні засоби
втілення комунікативної мети заповідача у текстах англійських заповітів”
описано перебіг та результати аналізу синтаксичних і семантичних особливостей
досліджуваних текстів заповітів з погляду комунікативної мети адресанта у
ситуації заповідання. На першому етапі запропоновано класифікацію заповітів за 7

низкою параметрів: І) за способом розподілу майна (простий заповіт, натуральний
заповіт, змішаний заповіт); ІІ) за характером розпоряджень заповідача (заповіт з
покладанням обов’язків на спадкоємця, заповіт з умовою); ІІІ) за особою
заповідача: 1) за статтю (чоловіча чи жіноча) та 2) за кількістю заповідачів (один
або два заповідачі). Встановлено жанрову композицію англійських заповітів та її
обумовленість ситуацією заповідання.
Усі досліджені заповіти мають типову композиційну будову, а саме: назву,
представлення заповідача, заповідальну частину, призначення виконавця,
посвідчення та можуть охоплювати факультативні складники: духовну частину та
відкликання попередніх заповітів. Структурну цілісність текстів заповітів
забезпечують дискурсивні маркери. У дослідженні використано класифікацію
дискурсивних маркерів Б. Фрейзера [252; 250; 251]. Проведене дослідження
показало, що у текстах заповітів використано дискурсивні маркери послідовності
як підтип дискурсивних маркерів діяльності; паралельні дискурсивні маркери;
контрастивні дискурсивні маркери; дискурсивні маркери для розвитку подій та
дедуктивні дискурсивні маркери як підтипи маркерів встановлення зв’язку.
Маркери доповнюють зміст попереднього висловлення, об’єднують частини
речення, вводять нову інформацію, протиставляють події, дії та забезпечують
структурну цілісність заповіту.
На наступному етапі дослідження розглянуто антропоцентричну лексику,
вибір якої визначено спрямованістю заповітів на досягнення комунікативної мети
заповідання. Виокремлено шість лексико-семантичних груп іменників: 1) група на
позначення осіб, внесених у ситуацію заповідання (заповідач, спадкоємець,
виконавець); 2) об’єкт заповідання (речі, які заповідач хоче передати
спадкоємцям); 3) смерть та похорон; 4) датування; 5) географічні назви та
6) релігійність особистості. Лексико-семантична група дієслів представлена
дієсловами заповідання, виконання та посвідчення заповіту. На основі аналізу
дефініцій усіх прикметників, які фігурують у текстах англійських заповітів, було
виокремлено шість лексико-семантичних груп прикментиків: 1) прикметники, які
мають спільну ознаку “послідовність”; 2) прикметники, які мають спільну ознаку 8

“характер власності” й описують об’єкти власності; 3) прикметники, які мають
спільну ознаку “характеристика особи”; 4) прикметники, які мають спільну
ознаку “межа життя”; 5) прикметники, які мають спільну ознаку “законність”;
6) прикметники, які мають спільну ознаку “розподіл” та описують спосіб виплат і
поділу майна.
Аналіз корпусу текстів дав змогу виокремити непредикативні синтаксичні
структури, які характерні для жанру заповіту: структури модифікації,
комплементації та координації.
Синтаксичні структури модифікації представлені такими моделями:
1) дієприкметник said + іменник та дієприкметник said + ім’я та прізвище;
2) прикметник + іменник; 3) іменник + прийменникова фраза; 4) іменник +
іменник; 5) числівник + іменник; 6) іменник + прислівник. У структурах
комплементації найчастіше зустрічаємо комплементи таких типів: об’єктний
комплемент, дієслівний комплемент, суб’єктний комплемент та адвербіальний
комплемент. Найчисленнішими групами синтаксичних конструкцій у заповітах є
структури модифікації та координації. Структура комплементації змішаного типу
передає головний зміст заповіту: ЗАПОВІДАЮ → ЩО → КОМУ. Найчастіше
комплементуються дієслова, що входять до лексико-семантичної групи дієслів
заповідання й утворюють біномні конструкції. Наприклад: I give and devise to my
son John the two houses in Back Lane Newton (John Wild, 1871).
У третьму розділі також подано результати аналізу динаміки змін в
оформленні та лексичному наповненні заповітів протягом досліджуваного
періоду.
У четвертому розділі “Заповіт як соціально-мотивована мовленнєва дія”
постулюємо, що жанр заповіту є комплексним перформативним мовленнєвим актом.
Встановлено, що у заповітах фігурують три типи експліцитного перформативу, які
виокремив Дж. Остін: 1) I verb that; 2) I verb to; 3) I verb. З опорою на класифікацію
перформативних мовленнєвих актів Дж. Остіна стверджуємо, що екзерситиви
виражають рішення заповідача про передачу майна на користь певної особи та
призначення виконавців. Ключовими словами екзерситивів у заповітах є: bequeath,
direct, give, order, direct, declare, device, leave, further, appoint, nominate, constitute,
empower, vest, entitle, assign. До експозитивів запропоновано віднести відкликальну
частину заповіту. Revoke, (make/consider) void, rescind, annul, disallow є ключовими
словами цих мовленнєвих актів. Комісивів є найменше, а про їх наявність свідчать
такі дієслова: request, declare my intention.
Описи заповіту як мовленнєвої дії доповнено аналізом координат
комунікативного акту, які виражаються дейктичними одиницями. Взявши за
основу класифікацію Ч. Філмора, в англійських заповітах виділяємо дейксис особи,
дейксис часу, дейксис простору, дискурсивний дейксис та соціальний дейксис.
Дейксис особи головно виражено займенником I. Заповідання в англійських
заповітах відбувається від першої особи I, який є визначальним для всіх
розпоряджень: 1) заповідання: I give and bequeath, I order, I direct, I do hereby direct,
I declare, I have advanced to, I give, I request; 2) призначення виконавця: I empower,
I nominate, I appoint, I entitle, I assign; 3) відкликання заповіту: I rescind, I revoke,
I void, I annul, I disallow. Також вжито дейксис третьої особи, який виражено
займенниками he, she, they, а двосторонність дії виражено зворотнім займенником
each other. Часовий дейксис забезпечує розуміння моменту заповідання. Вагомою
дейктичною одиницею є now, яка визначає момент заповідання. Особливу увагу
звернуто на дискурсивний дейксис, який встановлює зв’язок усіх розпоряджень і
забезпечується використанням таких лексичних одиниць, як former, later, preceding,
following, та на соціальний дейксис, який представлений у заповітах конкретними
реаліями суспільного життя, які маркують особу та вказують на рівень
спорідненості між учасниками комунікації, як-от, займенник my: my dear wife, my
daughter, my late son, my nephew, my two sons, my step son.
На останньому етапі дослідження описано умови успішності досягнення
комунікативної мети заповідача з опорою на аналіз параметрів текстуальності, які
випрацювали Р. де Богранде та В. Дреслер. Особливу увагу звернуто на
параметри інтенціональності, прийнятності, інформативності та ситуативності.
Ключові слова: правовий дискурс, заповідальний дискурс, жанр заповіту,
ситуація заповідання, жанрові ознаки, жанровоперформативне моделювання,
комплексний перформатив.