- Новинки електронних бібліотек

warning: Invalid argument supplied for foreach() in /var/www/metodportal/data/www/metodportal.com/includes/menu.inc on line 745.

Там, за Паглеві (Олександр Мар'ямов)

Додано твір Там, за Паглеві (Олександр Мар'ямов). Джерело: "Універсальний журнал", 1928 №1.
-------------------------------------
Подорожній нарис про перебування у Ірані, перша редакція.
Надалі у скороченому вигляді увійшов до зб. О. Мар'ямов "Шляхи під сонцем" (1929).

До Арктики через тропіки (вид. 1932) (Микола Трублаїні)

Додано твір До Арктики через тропіки (вид. 1932) (Микола Трублаїні). Літературний репортаж про т.зв. "вранґелівський" великий похід накрижника (льодоріза) "Літке".
Початок подорожі - Севастопіль. Надалі усіма південними морями до Владівостоку: це становить першу частину книжки "Водами трьох океанів".

Другий розділ "Морями півночі" оповідає про найскладнішу частину експедиції - на острів Вранґеля у Льодовитому океані. Ціллю є забезпечити харчами, зброєю колоністів та плянова заміна людей на цьому острові. З великими труднощами та небезпеками "Літке" пробивається кріжь крижані поля і тороси. В передмові подається докладна історія відкриття острова та заснування колонії.
----------------------
Примітка. У цьому другому виданні переведена деяка мовна редакція. Також додано в кінці декілька невеличких розділів про подальшу історію "Літке" та команди.

До Арктики через тропіки (вид. 1931) (Микола Трублаїні)

Додано твір До Арктики через тропіки (вид. 1931) (Микола Трублаїні). Літературний репортаж про т.зв. "вранґелівський" великий похід накрижника (льодоріза) "Літке".
Початок подорожі - Севастопіль. Надалі усіма південними морями до Владівостоку: це становить першу частину книжки "Водами трьох океанів".

Другий розділ "Морями півночі" оповідає про найскладнішу частину експедиції - на острів Вранґеля у Льодовитому океані. Ціллю є забезпечити харчами, зброєю колоністів та плянова заміна людей на цьому острові. З великими труднощами та небезпеками "Літке" пробивається кріжь крижані поля і тороси. В передмові подається докладна історія відкриття острова та заснування колонії.

Андрій Лівицький. Листування (1919–1953 роки) (Андрій Лівицький)

Додано твір Андрій Лівицький. Листування (1919–1953 роки) (Андрій Лівицький). Видання, що пропонується увазі читача, є збірником листів Андрія Лівицького за 1919–1953 роки – його листування з відомими українськими діячами – Симоном Петлюрою, Ісааком Мазепою, Олександром Шульгиним, Іваном Огієнком, Іларіоном Косенком, Миколою Шумицьким, Володимиром Кедровським і багатьма іншими. Ці листи проливають світло на різноманітні аспекти державного будівництва, становлення і діяльність Державного Центру УНР в екзилі, становище української політичної еміграції, відносини між окремими її течіями, а також протистояння української політичної еміграції та радянських органів держбезпеки, особисте життя Андрія Лівицького й інших відомих українських діячів. Окремим розділом у виданні представлені копії листів Андрія Лівицького, що були перехоплені радянською закордонною розвідкою і нещодавно оприлюднені Галузевим державним архівом Служби зовнішньої розвідки України. Абсолютна більшість листів, вміщених в цьому виданні, вперше вводяться до наукового обігу й є унікальним історичним джерелом для вивчення історії українського державотворення та національно-визвольного руху, геополітичних трансформацій в країнах Центрально-Східної Європи.

Досвід подолання дитячої безпритульності та бездоглядності на Півдні України в умовах формування радянського тоталітарного режиму (Тарас Букрєєв)

Додано твір Досвід подолання дитячої безпритульності та бездоглядності на Півдні України в умовах формування радянського тоталітарного режиму (Тарас Букрєєв). Букрєєв Т. Б. Досвід подолання дитячої безпритульності та
бездоглядності на Півдні України в умовах формування радянського
тоталітарного режиму. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за
спеціальністю 07.00.01 «Історія України» (032 – Історія та археологія). –
Херсонський державний університет, Херсон, 2019; Східноєвропейський
національний університет ім. Лесі Українки, Луцьк, 2019.
Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку
використаних джерел і додатків. У вступі обґрунтовано актуальність теми,
визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, розкрито наукову новизну
отриманих результатів та їх практичне значення.
Дисертаційна робота присвячена комплексному вивченню
найважливіших аспектів процесу подолання дитячої безпритульності та
бездоглядності на Півдні України в умовах формування радянського
тоталітарного режиму.
В ході роботи було з’ясовано стан наукової розробки проблеми та
проаналізовано джерельну базу дослідження. Визначено та охарактеризовано
три групи наукових робіт за досліджуваною тематикою: радянська, сучасна
українська та зарубіжна історіографія. Вивчення історіографічної бази
засвідчило, що, незважаючи на те, що з означеної проблеми у різні
історіографічні періоди було опубліковано низку монографій та статей,
захищено ряд дисертаційних праць, проте аспекти ліквідації дитячої
безпритульності та бездоглядності на Півдні України залишилися
невивченими.
При написанні роботи використано значний фактичний матеріал,
опублікований у виданнях документального характеру і той, що зберігається
в архівосховищах України. Опубліковані джерела представлено збірками
документів і матеріалів, документами нормативно-правового характеру,
звітною та статистичною документацією, інструкційними матеріалами, 3

джерелами особового походження. Незважаючи на величезне значення
опублікованих джерел їх не можна вважати вичерпними, адже не усі
документи потрапляли до друку. У цій ситуації основу джерельної бази
склали документи з фондів центральних архівів (Центральний державний
архів вищих органів влади та управління України, Центральний державний
архів громадських об’єднань України) і державних архівів Херсонської,
Миколаївської та Одеської областей. Вагомою групою джерел є матеріали
періодичних видань, де відбилась динаміка й повсякденність соціально-
захисної роботи органів влади та громадськості.
Характер дослідження обумовив використання категоріально-
понятiйного aпaрaту. Адже дотепер спостерігається певний різнобій у
тлумаченні термінів на кшталт «безпритульність», «бездоглядність», «діти
вулиці» та «соціальне сирітство». Методологічна основа дисертації має
трирівневу структуру, що включає в себе загальнонаукові методи,
міждисциплінарні підходи та спеціально-історичні.
У ході вивчення причин появи таких соціальних явищ, як дитяча
безпритульність, бездоглядність і злочинність було уточнено та доповнено
відомості про фактори, що призвели до появи соціальних аномалій в
середовищі дітей. Було запропоновано наступну класифікацію причин
дитячої безпритульності у період формування радянського тоталітарного
режиму: економічні (голод і пов’язані з ним сирітство та міграція населення,
безробіття серед дорослого населення та підлітків, низький рівень фінансової
підтримки багатодітних сімей), соціальні (дореволюційні сироти, житлова
криза, падіння морального рівня суспільства, криза шлюбно-сімейних
відносин, недосконалість системи усиновлення і патронування, відрив жінки
від родини, заборона абортів), політичні (колективізація, розкуркулення,
Голодомор, соціально-класова політика та репресії) і культурні (скорочення
шкільної мережі, зменшення витрат на культурно-освітню сферу) причини.
Весь комплекс причин між собою був тісно пов’язаний. 4

Охарактеризовано правові засади ліквідації та стримування дитячої
безпритульності в радянській Україні. Відтак, виділено чотири етапи
боротьби з дитячою безпритульністю: І етап (1920–1923 рр.) – стихійне
утворення мережі дитячих закладів, юридичне оформлення боротьби з
правопорушеннями неповнолітніх; ІІ етап (1924–1929 рр.) – створення
нормативно-правової бази, спрямованої на інтенсифікацію процесу
подолання та профілактики дитячої безпритульності та злочинності; ІІІ етап
(1930–1933 рр.) – влада офіційно проголосила ліквідацію безпритульності,
явище прийняло «прихований» характер. Унаслідок колективізації,
розкуркулення і масових політичних репресій з’явилась «нова генерація»
безпритульних; IV етап (з середини 1930-х рр.) – термін «безпритульність»
прирівняли до поняття «злочинність». Відтак, питання подолання дитячої
безпритульності на себе дедалі більше перебирали правоохоронні органи.
Визначено складові соціально-профілактичної роботи державних
органів з подолання кризових соціальних явищ у середовищі неповнолітніх.
Основні методи ліквідації дитячої безпритульності можна поділити на
превентивні та вилучення наявних безпритульних з вулиці. Ці дві групи
методів реалізовувалися в наступних формах: розміщення дітей і підлітків у
закладах різного профілю, реевакуація, патронування, адміністративні та
силові методи впливу тощо. До кінця 1920-х рр. владі вдалося зменшити
кількість вуличних дітей. Проте, з початку 1930-х рр. проблема знову постала
внаслідок державної політики колективізації, розкуркулення і Голодомору. У
другій половині 1930-х рр. рівень дитячої безпритульності залишався
високим через масову репресивну політику держави і недосконалість
системи соціального виховання. Крім того, виявлено регіональні особливості
діяльності державних органів у справі подолання безпритульності дітей.
Катастрофічна ситуація, що склалася в країні на початку 1920–х рр. вимагала
негайного створення мережі дитячих закладів інтернатного типу. Заснована
система була розгалуженою і включала різні за типами та функціями
дитзаклади. Основу всіх інтернатних закладів на Півдні України, як і в 5

цілому по УСРР, становили дитячі будинки для «нормальних» дітей, що
входили у систему НКО. Крім того, на Півдні республіки діяли окремі дитячі
будинки за національною ознакою. З 1923 р. у масштабах СРСР почався
процес скорочення кількості дитячих установ інтернатного типу. Причиною
було не зменшення «попиту», а бажання економії коштів. Мережа дитячих
закладів до кінця 1920-х рр. скоротилася більш, ніж у 6 разів, залишивши
дитбудинки для дітей-сиріт, трудові колонії і заклади для дітей з вадами
розвитку. Заклади Півдня у меншій мірі потрапили під процеси
«оптимізації». Причиною була велика кількість інтернованих вуличних дітей,
які постійно прибували до регіону. Говорити про ефективність створеної
системи не доводиться через високі показники смертності, відсутність
елементарного матеріального забезпечення вихованців, перевантаженість
закладів і високий відсоток регулярних втеч. Ці фактори унеможливлювали
швидке подолання дитячої безпритульності.
Встановлено, що безпритульність та бездоглядність нерозривно
пов’язані із правопорушеннями. Багато в чому причини злочинності
неповнолітніх були тими ж самими, що й причини безпритульності. На
початку 1920-х рр. правопорушення переважно вчинялися осиротілими
дітьми через голод і матеріальну скруту, а основною метою злочинів було
виживання. З другою половини 1920-х рр. до злочинної діяльності все
частіше вдавалися малолітні рецидивісти під впливом дорослого
криміналітету. Основною метою цих вчинків були нажива та легкий
заробіток. Зважаючи на постійне перебування на вулицях південних міст і сіл
безпритульних дітей – цей регіон був «лідером» за кількістю вчинених
неповнолітніми правопорушень. В якості виховних заходів у дитячих
закладах Півдня України активно використовували фізичну працю в
сільському господарстві та майстернях.
Висвітлено участь вітчизняної громадськості та міжнародних
організацій у профілактиці дитячої безпритульності і бездоглядності. Форми
роботи громадськості у різні роки зазнавали змін, що пояснюється соціально-6

економічними умовами і політикою партії. Значний обсяг роботи було
покладено державою на профспілкові організації та колективи підприємств.
За їхньої участі регулярно проводилися тижні та місячники допомоги
безпритульним. Розповсюдженою формою участі громадськості у
профілактиці дитячої безпритульності було патронування. Проте, через
комплекс об’єктивних і суб’єктивних причин патронування себе не
виправдало.
Розкрито особливості повсякденного життя безпритульних і
бездоглядних дітей. У 1920–1930-х рр. безпритульні діти створили
субкультуру вуличного братства. У їхньому середовищі сформувалися власні
ідеали, бачення, професії та мрії. Жебрацтво, бродяжництво, проституція,
алкоголізм, наркоманія і правопорушення стали невід’ємною складовою
повсякденного життя «дітей вулиці».
Виявлено складові процесу соціалізації дітей в інтернатних закладах.
Означений процес був багатостороннім і неоднозначним, зважаючи на набуті
дітьми на вулиці звички та норми поведінки. Більшовики бачили у дітях, у
тому числі й безпритульних, той матеріал, з якого можна буде витворити
«нових людей» – повноцінних членів комуністичного суспільства, так званих
«homo soveticus». Нав’язування нової ідентичності здійснювалося усіма
можливими методами (через дитячі твори, іграшки і пресу, промови
офіційних осіб, методичні матеріали). Навчально-виховна робота включала
соціальне, суспільно-політичне, трудове, фізичне та статеве виховання і
шкільне навчання. У планах влади, дитячий будинок мав стати осередком
формування людини «світлого комуністичного майбутнього». В офіційних
звітах у дитячих закладах майже бездоганно був налагоджений навчальний і
виховний процеси. Проте, як свідчать архівні документи, у тому числі
нещодавно розсекречені, протягом 1920–1930-х рр. так і не було створено
більш-менш дієвої системи.
Ключові слова: дитяча безпритульність, дитяча бездоглядність,
правопорушення неповнолітніх, Південь України, дитячі заклади, громадські
організації, соціалізація, повсякденність, тоталітарний режим.

Християнська релігія і церква як чинник державотворення в Київській Русі (Тимофій Зінкевич)

Додано твір Християнська релігія і церква як чинник державотворення в Київській Русі (Тимофій Зінкевич). Зінкевич Т. С. Християнська релігія і церква як чинник державотворення
в Київській Русі. ‒ Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за
спеціальністю 07.00.01 ‒ історія України. ‒ Східноєвропейський
національний університет імені Лесі Українки, Луцьк, 2019.
У дисертаційній роботі на основі міжгалузевого підходу та аналізу
широкого кола історичних першоджерел проведене комплексне дослідження
передумов та джерел формування християнської державницької ідеології,
витоків ідей громадянської релігії у давньоруському християнстві, розкрито
питання участі Церкви в державно-політичних процесах та у розбудові
духовних та культурних підвалин Київської Русі.
Основу джерельної бази дослідження склали давньоруські літописи та
пам’ятки літератури. Головними літописними та літературними
першоджерелами, які акумулюють найбільший інформативний потенціал для
розкриття теми є «Повість минулих літ» літописця Нестора, Київський
літопис та «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона. Як джерела
також були використані окремі актові матеріалами руського та візантійського
походження, серед яких варто виділити княжі устави давньоруської доби,
збірки візантійського та руського церковного права. Як специфічне джерело
використано книги Святого Письма.
Міжгалузевий характер дослідження зумовив потребу застосування як
загальнонаукових, так і спеціальних методів: аналізу та синтезу, індукції та
дедукції, соціологічного, історико-типологічного, історико-генетичного,
ретроспективного, хронологічного та інших, що дає змогу забезпечити
об’єктивність та наукову достовірність отриманих результатів.
У процесі історіографічного аналізу проблеми встановлено, що
комплексного дослідження, у якому християнська віра і Церква розглядалися
б як чинник давньоруського державотворення наразі не існує і лише в
поодиноких працях розкрито окремі аспекти державотворчої діяльності 3
християнської церкви та духовенства, що актуалізує тему даної дисертаційної
роботи.
З’ясовано, що запровадження християнства на Русі було цілком
закономірним кроком, адже у другій половині Х ст. стала очевидною
неспроможність слов’янського язичництва реагувати на суспільні зміни,
викликані розвитком феодальних відносин та початком державотворчого
процесу у східних слов’ян. Формування давньоруської державності
потребувало зміцнення та ідеологічного обґрунтування великокнязівської
влади, етнічної та політичної консолідації суспільства, включення
східнослов’янських земель в орбіту європейської християнської цивілізації.
Прийняття Володимиром Великим християнства та поширення його як
державної релігії насамперед було зумовлене потребами державного
будівництва.
Обґрунтовано положення, що процес формування християнської
державницької ідеології в Київській Русі був детермінований умовами її
соціально-економічного, суспільно-політичного та культурного розвитку. В
основу цієї ідеології було покладено християнське віровчення, а основними
засобами поширення стали церква та давньоруська суспільно-політична
думка. Святе Письмо визначало статус правителя і влади в цілому,
встановлювало основні засади суспільної моралі та правила людського
співжиття. Церква через свою культову та культурно-просвітницьку
діяльність не лише доносила до людей слово боже, а й вчила поважати владу,
піклуватися про свою державу. У творах представників передової суспільно-
політичної думки Київської Русі обґрунтовувалися законність встановлення
князівської влади, необхідність побудови самостійної держави,
рівноправність Русі з іншими державами.
Доведено наявність у давньоруському християнстві ідей та рис
громадянської релігії, серед яких варто виділити наступні: руською землею
одвічно опікувався Бог і сходження на неї Благодаті у вигляді хрещення
свідчить про те, що вона є святою; Руська земля виступає у триєдиній суті як 4
територія, народ і держава; руська державність має сакральний характер;
Київ – головне місто святої Русі, центр православного світу, подібний
Константинополю. Це знайшло відображення у видатних пам’ятках
давньоруського письменства «Слово про закон і благодать» митрополита
Іларіона та «Повість минулих літ» літописця Нестора.
Розкрито основні складові процесу давньоруського державотворення і
встановлено, що християнська церква в Київській Русі була причетною до
нього. Поряд з державною владою Руська Православна Церква виступала
основним провідником християнської державницької ідеології, сприяла
формуванню етнічної та державної ідентичності населення, утвердженню
нових світоглядних засад та моральних норм у повсякденному житті
давньоруського суспільства. Підкреслено роль Церкви у формуванні системи
законодавства та судочинства Київської Русі. Відзначено, що представники
вищого духовенства брали активну роль у суспільно-політичному житті
Давньоруської держави. Наведено приклади участі митрополитів, ігуменів та
єпископів у державно-політичних справах, вказано, що вони взяли на себе
функцію миротворців під час князівських усобиць, послідовно відстоювали
ідею державної єдності Русі.
Відзначено роль Церкви у розбудові давньоруської культури, особливо в
організації та розвитку шкільної справи. Священики, дяки та ченці
поширювали початкову освіту серед усіх верств населення, тому церкви і
монастирі у ті часи дійсно стали осередками народного виховання і освіти.
Вихідці з духовенства також були науковцями і зробили вагомий внесок у
розвиток філософії, теології, історії, медицини та інших наук. Монастирі
Київської Русі були своєрідними академіями, у яких працювали такі видатні
вчені, як Іларіон, Никон, Нестор, Теодосій та багатьох інших.
Проаналізовано давньоруську літературу, яка розвивалась під впливом
християнства, оскільки перекладне письменництво в ній було представлене
переважно творами релігійного змісту, а саме Євангелією, Апостолом,
Псалтирем, Часословом, Октоїхом, Мінеєю, Тріоддю та ін. В оригінальній 5
літературній творчості виокремлювалися такі жанри як повчання, житія,
паломницькі твори, ораторсько-проповідницька проза тощо. Їхніми творцями
у переважній більшості були церковно-релігійні діячі.
Висвітлено процес формування сакральної культури як наслідок
запровадження християнства як державної релігії в Київській Русі. Він
втілився у зведенні величних мурованих храмів, монастирських комплексів
та інших культових споруд, зародженні таких видів сакрального мистецтва,
як мозаїка, фреска, іконописне малярство, декоративно-ужиткове мистецтво.
Невід’ємними складовими релігійного культу та обряду стали церковна
музика та хоровий спів.
Таким чином, на основі проведеного дослідження, варто зауважити, що
християнська віра і Церква в Київській Русі були важливими і невід’ємними
чинниками давньоруського державотворення. Історичний досвід руського
державотворення та участь у цьому процесі Церкви може бути використаним
у процесі сучасного українського державного будівництва. Християнська
православна церква як повноцінна інституція громадянського суспільства не
повинна перебувати осторонь суспільних процесів. Вона повинна тісно
співпрацювати з державою задля зміцнення державності та незалежності
України, задля миру, добробуту і процвітання нашої держави і народу. Усі
християнські церкви в Україні, незалежно від обряду, повинні об’єднати
українське суспільство на ґрунті громадянської християнської релігії, яка
поєднує у собі загальні християнські цінності з національно-державним
патріотизмом. Церква повинна активніше працювати у напрямі встановлення
миру на Сході України і сприяти об’єднанню «східних» і «західних»
українців на основі християнської віри і моралі, яка пропонує братню любов,
у боротьбі проти зовнішньої агресії. Церква в Україні повинна не лише
підтримувати владу, налаштовувати мирян бути лояльними до неї, а й
сприяти її очищенню, морально і публічно засуджувати такі явища
українського повсякдення як корупція і беззаконня. Вона повинна впливати
на політику держави з метою подолання масового зубожіння населення, піднесення культурного рівня народу, стати духовною опорою для українців
як в Україні, так і за її межами. Щоб скріпити єдність українського
суспільства, Православна церква в Україні має сама подати приклад
об’єднання. На жаль українське православ’я нині розділене і значна його
частина залишається під деструктивним впливом Москви, яка на державному
рівні визнана агресором проти України. Цю об’єднавчу роль на себе може
взяти щойно створена Єдина Помісна Православна Церква в Україні, яка за
своїм статусом є автокефальною.
Ключові слова: Київська Русь, держава, релігія, християнство,
громадянська релігія, Руська Православна Церква, духовенство,
державотворення, суспільно-політичне життя, культурне будівництво.

Феномен комунікативної влади: соціально-філософський аналіз (Сергій Колесніченко)

Додано твір Феномен комунікативної влади: соціально-філософський аналіз (Сергій Колесніченко). Колесніченко С. С.Феномен комунікативної влади: соціально-
філософський аналіз. – На правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських
наук (доктора філософії) за спеціальністю 09.00.03 – «Соціальна філософія
та філософія історії» (033 – філософія). – Київський університет туризму,
економіки і права, Київ, 2019; Державний вищий навчальний заклад
«Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені
Григорія Сковороди», Переяслав-Хмельницький, 2019.
Зміст анотації
В дисертації досліджується феномен комунікативної влади як
актуального феномену соціокультурної дійсності. Автором досліджено
історичний генезис феномену комунікативної влади як прогресу людської
свободи. У контексті “комунікативного повороту” сучасної філософії та
відповідних комунікативних проектів, проаналізовано основні
концептуальні засади ролі комунікації в сучасних процесах соціального
життя, наведено дефініцію концепту комунікативної влади.
В межах розробки проблеми становлення інформаційного
суспільства та впливу медійних технологій на феномен влади та владних
відносин актуалізовано діалектичний та реверсний характер зв’язку та
процедур легітимізації. Також у роботі було проаналізовано основні
принципи етико-аксіологічного фундаменту комунікативної влади та
відповідних дискурсивних практик. Зазначені дослідницькі кроки
здійснено з урахуванням поточної політичної ситуації в Україні, зокрема,
враховуючи її транзитивний характер у змісті та системі державного
устрою, визначено можливі перспективи та наслідки реалізації повноти
комунікативної влади.
В рамках дисертаційного дослідження впроваджується спроба
авторського обґрунтування комунікативного дискурсу влади, який
передбачає не тільки теоретичну концептуалізацію феномену, але й 3
аналітику його практичної складової, а саме етико-аксіологічного базису.
Дотримуючись переконання про розуміння комунікації як зв’язків на
основі спільних цінностей, вважаємо за доречне та необхідне актуалізацію
волюнтативно-мотиваційної аргументації у дослідженні дискурсу влади.
Послідовно впроваджується думка про визначальну роль комунікації в
процедурах легітимізації влади. Розглядаючи нові форми, методи,
механізми комунікації, які стали можливими завдяки сучасним
інформаційно-комунікаційним технологіям було уточнено механізми
реалізації комунікативної влади у інформаційному суспільстві, а саме:
електронна демократія (Інтернет-демократія), електронне урядування
(відкритий уряд), е-державні послуги.
Доведено, що інноваційні інформаційно-комунікаційні технології
піддають деконструкції системно-структурний характер владних відносин.
Натомість посилюється і поширюється ризомний та мережевий характер
тотального дискурсу влади. З одного боку, публічність і прозорість
реалізації владних повноважень є дотриманням принципів демократії та
лібералізму. З іншого – доступність інформації нівелює межу приватного
простору і публічного. Тому артикульовано висновок, що комунікативна
влада є результатом кореляції екзистенційної присутності множини
суб’єктивностей в єдиному соціальному просторі та реалізацією
системності соціальної стратифікації як об’єктивованої волі та суспільної
думки. У дисертації було виявлено, що найбільшу повноту владних
повноважень отримують репрезентанти найпоширеніших дискурсивних
практик. Тому сформульовано розуміння комунікативної влади як процесу
легітимізації, конкуренції та компрометації дискурсивних практик
означення соціальних цінностей і цілей.
У дисертації продемонстровано зв’язок громадянського суспільства
із інституціями влади в просторі комунікацій. В комунікативному аспекті
ця проблема представлена діалектикою інституціоналізованої системи
управління та хаотично-інерційної соціальної спільноти. Обґрунтовано, що 4
основними завданнями громадянського суспільства є моніторинг,
контроль за владою та участь у прийнятті управлінських рішень. В межах
розробки проблеми доведено, що сучасний стан розвитку суспільства
передбачає набагато більший набір форм, методів та інструментів
комунікації між владою і суспільством. Тому важливою проблемою для
етики комунікативної влади є фрагментарність та контекстуальність
пріоритетів та цінностей, що обґрунтовують ухвалу важливих рішень.
Відповідно, сформульовані наступні ціннісні пріоритети реалізації
комунікативної влади: справедливість соціального устрою як мета та
контент процедури консенсусу; публічність реалізації влади та владних
відносин, раціональність у діалектиці егоїстичних/альтруїстичних
мотивацій та пошуку оптимальної стратегії колективної дії; толерантність
як реалізація принципу єдності різноманітного, прогнозованість дієвості та
наслідків ухвалених рішень.
На основі вивчення специфіки владних відносин у сучасному
українському політикумі, пропонується висновок, що нехтування
принципами комунікативної влади містить загрозу не тільки зростання
рівня конфліктності між державою та демосом, не тільки зростання
протестних настроїв та недовіри до адміністративної влади, але й несе
пряму загрозу існуванню української державності. На сьогодні суспільство
стоїть перед необхідністю переходу на міждержавний (глобальний) рівень
вирішення проблем, а це в свою чергу вимагає відповідної
«універсалізації» усіх понять, якими оперує суспільство зараз.
Теоретичне та практичне значення дослідження полягає в тому, що
вперше запропоновано інтерпретацію громадянського суспільства крізь
фокус визначальної предикації комунікативності. Під цією формою
громадянського суспільства варто розуміти діалектику приватного та
публічного у дискурсивних практиках комунікативної влади. Вдалося
розвинути сучасні уявлення про механізми реалізації комунікативної влади
в інформаційному суспільстві. Показано, що на сучасному етапі розвитку 5
суспільно-політичного життя, комунікативна влада у бутті суспільства
реалізується інструментами публічності, прозорості, принципами
демократії та лібералізму, свободи слова та совісті, реверсності владних
відносин між адміністрацією та громадянським суспільством. Також
важливим у теоретичному плані є аналіз щодо ролі комунікативного права
у реалізації трансформації сучасної влади до комунікативної. В умовах
«комунікативного повороту» відбувається концептуальне оновлення змісту
та ролі ключових елементів соціальної архітектури. Показано, що
комунікативне право виступає інструментом легітимізації механізмів
комунікативної влади. Окремі результати дослідження доведені до рівня
практичних рекомендацій і можуть використані науковими та навчальними
установами при викладанні курсів «Філософія», «Соціальна філософія»,
«Правознавство», «Політологія» тощо.
Ключові слова: комунікація, комунікативна влада, інституція,
інформація, громадянське суспільство, медійність, соціальна
справедливість, цінність, дискурс, легітимізація.

Соціальне буття людини у християнській та ісламській культурах (Лія Сулєйманова)

Додано твір Соціальне буття людини у християнській та ісламській культурах (Лія Сулєйманова). Сулєйманова Л.Ф. Соціальне буття людини у християнській та
ісламській культурах. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук
за спеціальністю 09.00.03 – соціальна філософія та філософія історії. –
Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова, Київ, 2019;
ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені
Григорія Сковороди», Переяслав-Хмельницький, 2019.
Дисертація присвячена компаративістському аналізу соціального буття
людини в християнській та ісламській культурах. Для досягнення мети і
вирішення поставлених завдань у дисертаційній роботі застосовано
компаративістський та герменевтичний підходи, зокрема ідея Г.Г. Гадамера
щодо значущості осмислення сакральних текстів для продуктивного
соціального буття людини тієї чи іншої культури.
Для порівняння соціального буття людини в християнській та ісламській
культурних спільнотах плідною була теорія архетипів колективного
позасвідомого К.Г. Юнга, а також теорія архетипів культури, що визначає
соціальне й ментальне «обличчя» тих чи інших спільнот. У контексті
дослідження особливостей соціального буття людини у християнській та
ісламській культурах значущим був також підхід Е. Фромма стосовно пошуку
сенсу існування та поділу соціальних і релігійних систем на авторитарні й
гуманістичні. Такі підходи сприяли розумінню і виникненню можливостей
для діалогу і взаємодії християнської та ісламської соціокультурних спільнот.
Осмислення архетипових глибин соціального буття людини в культурі
зумовлює звернення до фундаментальної онтології М. Гайдеґґера, а також до
її розвитку у роботах Є. Бистрицького, який розробляє онтологічне розуміння
культури. У дослідженні соціального буття людини в християнській та
ісламській культурах також плідним виявився персоналістичний підхід
М. Бердяєва, Е. Муньє, а також «метафізика акту» пізнього М. Шелера, на
основі якої Н. Хамітов створив метаантропологію як теорію буттєвого й 3
світоглядного розвитку особистості. В роботі доводиться, що поділ людського
буття на буденне, граничне й метаграничне як методологічна основа
метаантропології, а також використання цієї типології стосовно соціального
буття людини (методологія соціальної метаантропології, запропонована
С. Криловою), дають змогу проаналізувати суперечливий характер і
особистісного, і комунікативного вимірів буття в християнській та ісламській
соціокультурних спільнотах. Це дозволило усвідомити суперечливий характер
онтологічних основ людини Заходу та Сходу, які є неоднозначними та
амбівалентними і в особистісному, і в суспільно-комунікативному вимірах, та
знайти не лише відмінне, а й спільне.
Під соціальним буттям людини в культурі розуміються відносини
особистостей цієї культури між собою і особистостями інших культур як
безпосередньо, так і опосередковано через соціальні структури й інституції. В
дослідженні аналізуються архетипові параметри соціального буття людини
християнської та ісламської культур, і це зумовлює звернення до детального
компаративістського аналізу сакральних текстів цих культур, в яких і
виявляються указані параметри. Завдяки цьому робота є соціально-
філософською, а не політологічною чи релігієзнавчою.
У дослідженні доведено, що ксенофобія на глибинному рівні не є
органічною як для християнської, так і для ісламської культур. В соціальному
бутті людини цих культур, незважаючи на національні, соціальні, культурні і
релігійні особливості, ми знаходимо поцінування таких чеснот, як розуміння,
толерантність, милосердя, здатність до співтворчості, що є основою природи
людини та суспільства і виражає сенс їхнього буття.
Визначено, що і в християнській, і в ісламській соціокультурних
спільнотах маємо вимогу ставитися до влади з повагою. Однак, виходячи з
духу сакральних текстів цих культур, можна зробити висновок, що людина не
повинна сліпо підкорятися правителям, які здійснюють державне управління,
якщо порушуються вищі принципи справедливості та добра. 4
Доведено, що гендерні відносини в соціальному бутті людини
християнської та ісламської культур мають суттєві відмінності. З‟ясовано, що
в мусульманській культурі жінці не надається того сакрального значення, яке
ми знаходимо в християнській. Якщо в ісламській культурі акцент робиться
на можливості близьких стосунків чоловіка з різними жінками, що формує
практику полігамної сім‟ї, то в християнському соціокультурному просторі
маємо установку на стійку пару чоловіка та жінки і моногамну сім‟ю. Саме це
зумовлює важливі відмінності соціального буття людини в християнській та
ісламській культурах, проте ця відмінність у ХХІ ст. стає все менш помітною
завдяки системним міграціям в глобалізованому світі і практикам
мультикультуралізму.
В сакральних текстах християнської та ісламської культур йдеться про
те, що суспільне єднання людей є необхідним для того, щоб вони мали
можливість виявити свої найкращі чесноти, властиві цілісній духовній і
душевній людині, які згідно з методологією метаантропології відповідають
філософському світогляду, для якого характерні принципи толерантності,
співтворчості, що обумовлюють любов та свободу і в особистісному, і в
соціальному просторі людського буття. При цьому і Біблія, і Коран
закликають наслідувати вищі цінності та погляди, навіть якщо доведеться
протистояти позиції більшості.
Визначено, що методологія метаантропології дає можливість осягнути
не лише буденний вимір соціального буття і світогляду представників
християнської та ісламської культур, а й його граничний вимір з особистісним
типом світогляду, в якому головними цінностями стають вже не безпека й
здоров‟я, а влада і творчість, а також осмислити метаграничний вимір, якому
відповідає філософський світогляд, де основоположними цінностями стають
любов, свобода й розуміння Іншого. З‟ясовано, що для продуктивного діалогу
й партнерства представників християнської та ісламської культур потрібен
перехід буденного й особистісного світогляду людини, які продукують 5
ксенофобію і ворожнечу, у гуманістичний філософський світогляд, для якого
органічною є толерантність і відкритість представникам інших культур.
Показано поліфонічний характер соціального буття людини як
християнської, так і ісламської культур сучасності. Зокрема, доволі
відрізняється соціальне буття людини у протестантській та православній
соціокультурних спільнотах – мова передусім іде про домінанту цінностей
самореалізації та успіху в протестантських країнах та жертовного служіння
Іншому й суспільству в країнах православних. Ісламській світ при всій
світоглядно-ціннісній єдності теж не є однорідним, відповідно неоднорідним
буде і соціальне буття людини. Показовим прикладом є соціокультурні
відмінності Об‟єднаних Арабських Еміратів та Ірану. Жертовне служіння як
чеснота постає спільною для ісламської й православної культур, вона їх
об‟єднує і дає точки дотику у діалозі. У свою чергу, це може стати
поясненням ворожнечі між соціальними системами ісламського
фундаменталізму й Сполученими Штатами Америки.
Звертається увага на те, що в українському суспільстві маємо перетин
цінностей та способів життя православної, протестантської й католицької
соціокультурних спільнот у їх взаємодії з ісламською. Враховуючи, що у
більшості положень сакральних текстів християнської та ісламської культур,
які є суперечливими, немає антагонізмів, можна говорити про принципову
можливість продуктивного суспільного діалогу представників християнської
та ісламської культур України.
Ключові слова: соціальне буття людини, культура, християнська
культура, ісламська культура, Захід, Схід, ментальність, соціокультурна
спільнота, сенс буття, влада, ксенофобія, гендерні відносини,
метаантропологія, соціальна метаантропологія.

Зовнішня політика Азербайджанської Республіки в Каспійському регіоні (Парвана Телман Кизи Мустафазаде)

Додано твір Зовнішня політика Азербайджанської Республіки в Каспійському регіоні (Парвана Телман Кизи Мустафазаде). Мустафазаде П.Т. Зовнішня політика Азербайджанської
Республіки в Каспійському регіоні. – Кваліфікаційна наукова праця на
правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних
наук (доктора філософії) за спеціальністю 23.00.04 – політичні проблеми
міжнародних систем та глобального розвитку. – Львівський національний
університет імені Івана Франка. Львів, 2019.
Дисертацію присвячено дослідженню особливостей зовнішньої
політики Азербайджанської Республіки в Каспійському регіоні.
Визначені основні пріоритети, стратегія та інтереси
Азербайджанської Республіки в Каспійському регіоні, обґрунтована
значимість ініційованих нею міжнародних транспортно-енергетичних
проектів. Здійснено комплексний аналіз питання двостороннього
співробітництва Азербайджану з прикаспійськими країнами та досліджена
стратегія безпеки держави у Каспійського регіоні.
У першому розділі «Теоретичні основи дослідження зовнішньої
політики Азербайджанської Республіки в Каспійському регіоні» детально
розглянуто теоретико-методологічні аспекти дослідження зовнішньої
політики Азербайджанської Республіки в Каспійському регіоні та
джерельну базу роботи. Аналізується рівень наукової розробки проблеми.
Зокрема, з метою аналізу політичних інтересів США в Каспійському
регіоні, використані найбільш відомі наукові праці азербайджанських
вчених. Дж. Гасанли, Я. Махмудова, Дж. Бахрамова, А. Гасанова, М.
Гасимли, С. Чернявський, Н. Маммедова, Х. Бабаогли.
Історія Каспійського регіону та геополітичні процеси розглянуто в
працях професора П. Дарабаді. Автор підкреслює наявність
геополітичного суперництва та аналізує перспективи розвитку
Каспійського регіону в системі сучасних геополітичних процесів. В книзі
Ч. Султанова аналізується історія Каспійського моря та азербайджанської
нафти. Стратегічна значимість Каспійського регіону відображена в
роботах С. Жильцова та І. Зонна. 3

Вплив нафтового фактору на реалізацію зовнішньої політики
Азербайджану, початок формування нафтової дипломатії, побудова
багатовекторної зовнішньої політики та етапи створення нового курсу
державності досліджуються в праці чинного президента Азербайджану І.
Алієва.
Аналіз зовнішньої політики та енергетичної дипломатії займають
центральне місце в книзі І. Ібрагімова. Автор підтримує ідею концепції
«м’якої сили», завдяки якій Азербайджан залишається головним гравцем в
Каспійському регіоні.
Проблема правового статусу Каспійського моря вперше
досліджується в праці азербайджанського юриста-міжнародника Р.
Мамедова. В монографії здійснено міжнародно-правовий аналіз статусу
Каспійського моря, причини суперництва прикаспійських держав. Автор
підтримує ідею надання Каспійському морю статусу прикордонного озера.
Проаналізовано стан вивчення проблематики, пов’язаної із зовнішньою
політикою Азербайджану загалом і в Каспійському басейні зокрема.
У другому розділі «Формування і становлення зовнішньої політики
Азербайджанської Республіки в Каспійському регіоні» проведено
теоретичний аналіз поняття «зовнішня політика», що розглядається в
рамках основних теорій міжнародних відносин. На основі здобутих
спостережень здійснений практичний аналіз зовнішньої політики
Азербайджану, визначені основні пріоритети держави, обґрунтована
стратегічна важливість Каспійського регіону в системі сучасних
міжнародних відносин. На основі концепції Дж. Ная та категорії «м’якої
сили» доведена важливість культурної дипломатії як інструменту
зовнішньої політики. Підтверджується важливість проведених
міжнародних культурних форумів та конференцій, які демонструють
прихильність Азербайджану проводити багатовекторну зовнішню
політику. Завдяки реалізації «м’якої сили» зменшуються ризики зовнішніх
загроз та війн. Аналізуються основні пріоритети зовнішньої політики
Азербайджану в Каспійському регіоні. Досліджується особливість 4

Каспійського регіону в сучасній системі міжнародних відносин,
визначається його транскордонна специфіка та інтеграційна особливість.
Підтверджується ефективне регіональне співробітництво між
прибережними державами та особливе значення енергетичних проектів.
Підкреслюється стратегічна значимість підписання Конвенції про
правовий статус Каспійського моря, здійснено політико-правовий аналіз
документу.
Проведено аналіз основних факторів на формування зовнішньої
політики Азербайджанської Республіки в Каспійському регіоні. Доведено,
що наявність нафти та газу, а також транспортний потенціал
Азербайджану вплинули на побудову зовнішньополітичного курсу
держави. Реалізація стратегічно важливих проектів в Каспійському регіоні
за ініціативою Азербайджану посилюють регіональний та міжнародний
статус держави. Визначено, що багатовекторна та збалансована зовнішня
політика Азербайджану сприяє подоланню зовнішніх загроз та можливих
конфліктів з різними центрами сили.
Доцільно підкреслити, що Азербайджан проводить таку зовнішню
політику, яка зміцнює стабільність в регіоні. Використовуючи економічну
силу як інструмент зовнішньої політики, держава розширює коло своїх
партнерів.
Досліджено становлення нафтової стратегії Азербайджану після
приходу до влади Гейдара Алієва та визначено основний напрямок
сучасної зовнішньої політики Азербайджану. Одним із основних
пріоритетів зовнішньої політики Азербайджану з дня проголошення
незалежності був захист державного суверенітету. Цей пріоритет сьогодні
є одним із основних завдань зовнішньополітичного курсу. Повне
забезпечення цього пріоритету залежить від вирішення таких питань як
виведення окупаційних військ з території Азербайджану та відновлення
територіальної цілісності. Тобто пріоритетом залишається вирішення
Нагірно-Карабахського конфлікту. Важливою подією в історії зовнішньої
політики Азербайджанської Республіки стало підписання «Контракту 5

століття» (1994 року). Пріоритети зовнішньої політики Азербайджанської
Республіки відображають стратегічні цілі та можливості.
Досліджена особливість Каспійського регіону в сучасній системі
міжнародних відносин, визначена його транскордонна специфіка та
інтеграційна особливість. Підтверджується ефективне регіональне
співробітництво між прибережними державами та особливе значення
енергетичних проектів. Аналізується питання «регіону» в теорії
міжнародних відносин. Якщо регіон є політичним простором, де існують
декілька держав за певними спільними і відмінними критеріями, то
регіоналізм – є процес тісної політико-економічної та культурної співпраці
держав цього регіону. Особливу увагу заслуговують регіони, які мають
стратегічне значення, де перетинаються інтереси провідних держав світу.
Наприклад, не дивлячись на відсутність єдиного економічного простору в
Каспійському регіоні, прибережні держави діють в рамках прикаспійських
самітів.
Каспійський регіон або регіон Каспійського моря, можна назвати
геополітичним регіоном держав з різними політико-економічними
інтересами. Домінуючий вплив на геополітику Каспію має вигідне
географічне розташування та наявність природних ресурсів прибережних
держав. Поступово регіон перетворюється на міжнародний транзитний
коридор, де прикаспійські держави об’єднані готовністю ведення діалогу із
зовнішніми гравцями та прийняттям спільних рішень. Визначена
відмінність поняття «Каспійський регіон» досліджується в географічному
та геополітичному вимірі. Географічний підхід вивчає Каспійський регіон
як простір, де віддалені адміністративні одиниці прибережних держав не
можуть бути складовою частиною регіону. Однак, геополітичний підхід
розглядає Каспійський регіон як єдину систему, що включає Каспійське
море та всю територію прибережних держав.
Підкреслюється стратегічна значимість підписання Конвенції про
правовий статус Каспійського моря, робиться політико-правовий аналіз
документу. Визначені наукові підходи щодо дослідження та вивчення 6

проблеми статусу Каспійського моря. Основною причиною відсутності
єдиної позиції були суттєві відмінності політичних та економічних
інтересів прикаспійських держав. З прийняттям Конвенції про правовий
статус 12 серпня 2018 року було вирішено питання правового режиму в
Каспійському морі. Окрім того, підписання Конвенції було необхідною
умовою для забезпечення стабільності в регіоні.
До прийняття Конвенції гарантії безпеки в Каспійському морі
обговорювались під час прикаспійських самітів, прибережні держави
одноголосно виступали проти присутності військових кораблів третіх
сторін. Ця позиція прибережних держав закріплена в положеннях нової
Конвенції.
Основною проблемою залишається відсутність чіткої делімітації дна
Каспійського моря. Конвенція регламентує лише загальні права та
обов’язки щодо реалізації правового режиму. Однак розмежування
внутрішніх та територіальних вод, континентального шельфу здійснюється
за умовами домовленостей прибережних держав.
Таким чином, прийняття тексту Конвенції є результатом численних
зустрічей та домовленостей, що в майбутньому гарантуватиме стабільність
і безпеку Каспійського регіону.
У третьому розділі «Основні напрями зовнішньої політики
Азербайджанської Республіки в Каспійському регіоні» аналізуються
відносини Азербайджану з прикаспійськими державами та США – як
однієї із основних провідних країн світу. Комплексно досліджено формати
співробітництва Азербайджану в Каспійському регіоні. Визначено
проблемні аспекти двосторонніх відносин, серед яких є статус
Каспійського моря, питання мілітаризації, суперечності щодо реалізації
транспортно-енергетичних проектів. Підкреслюється важливість
прикаспійських самітів. В умовах зростаючої регіональної конкуренції
існує проблема домінування, тобто кожна з прикаспійських держав прагне
встановити свій вплив і контроль у регіоні. Найбільш активними
реалізаторами цього процесу є Російська Федерація та Ісламська 7

Республіка Іран, які запобігають поширенню західного (європейського та
американського) впливу в Каспійському регіоні.
Міжнародні проекти, ініційовані Азербайджаном зацікавлюють
уряди більшості прибережних держав. На основі цих спостережень
визначається сучасний вектор зовнішньої політики Азербайджанської
Республіки.
Досліджуючи історичні етапи формування дипломатичних відносин
Азербайджану та США, підкреслюються проблемні аспекти, серед яких
найбільш важливим залишається прийняття 907 поправки – акту,
спрямованого на заборону гуманітарної допомоги Азербайджану. Також
досліджується участь азербайджанських військовослужбовців в
антитерористичних операціях НАТО на Близькому Сході. Обґрунтовано
політико-економічні інтереси США щодо розробок нафтових родовищ в
Каспійському морі та участь американських компаній в «Контракті
століття». Сьогодні США розглядають Азербайджан як ключового гравця
Південного Кавказу, який географічно знаходиться між двома ворожими
центрами сили США – Ірану та Росії. Азербайджан є енергетичним
постачальником «західного напряму», який відіграє важливу роль в
забезпеченні енергетичної безпеки регіону. Також збільшується політична
вага проекту Баку – Тбілісі – Карс, що об’єднує Європу та Азію через
перевезення транспортних вантажів. Проблемою двосторонніх відносин в
Каспійському регіоні залишається питання втручання США у внутрішні
справи та реалізація політики подвійних стандартів відносно
Азербайджану.
Досліджено питання енергетичної безпеки, теоретична сутність
поняття та практична значимість в зовнішній політиці Азербайджану в
Каспійському регіоні. Обґрунтовано, що Азербайджан надає важливого
значення посиленню системи безпеки Каспійського регіону. Енергетична
політика, в основу якої покладені національні інтереси Азербайджану,
базується на принципах взаємовигідного та рівноправного міждержавного
партнерства. Аналізуються основні загрози енергетичній безпеці та шляхи 8

їхнього вирішення.
Визначено загрози, які існують в Каспійському регіоні, зокрема
політичні, економічні, екологічні. Найбільш важливою проблемою в
регіоні є питання нагірно-карабахського конфлікту, вирішення якого є
пріоритетним завданням зовнішньої політики Азербайджанської
Республіки. Доведено, що нестабільність цін на нафту та значні витрати
щодо реалізації нафтогазових проектів створюють економічні проблеми.
Серед екологічних питань, які потребують вирішення є проблема
забруднення моря нафтою. Вирішення проблеми екологічної безпеки
повинно займати пріоритетне місце в шкалі основних цілей політики
національної безпеки прибережних держав. Не зважаючи на прийняття
Рамкової Конвенції про захист морського середовища, прикаспійські
держави іноді порушують положення цього документу. Уряд
Азербайджану приймає необхідні заходи для запобігання забруднення
морського середовища та контролює діяльність ТНК у цьому напрямку.
В роботі помітну увагу приділено дослідженню двосторонніх
азербайджано-українських відносин у контексті предмету дисертаційного
дослідження. Зокрема, розглядаються загальні питання історії
встановлення дипломатичних відносин Азербайджану та України, позиція
Азербайджану щодо Кримського питання, визначено основні напрямки
співробітництва та перспективи спільної участі в міжнародних
енергетичних проектах та особлива роль проекту Південного газового
коридору. Порівнюється геополітична ситуація Каспійського і
Чорноморського регіонів. Доведено необхідність посиленої співпраці
держав регіону в сфері безпеки. Аналізується проблема Криму та Карабаху
як окупованих земель. Загроза існуючих конфліктів на території України
та Азербайджану залишається основною проблемою регіональної безпеки.
Досліджено питання участі Азербайджану та України в програмах
ЄС, зокрема у програмі Східного партнерства, Організації Чорноморського
економічного співробітництва, Чорноморської Синергії. Доведено, що в
зовнішній політиці ЄС Чорноморсько-Каспійський регіон має стратегічне 9

значення. Зацікавленість ЄС у співпраці з Україною та Азербайджаном
базується на одній із основних зовнішньополітичних цілей ЄС –
поширенні впливу в Каспійсько-Чорноморському регіоні через
підтримання енергетично-транспортних проектів.
Аналізується потенційна можливість участі України в цьому проекті.
Обґрунтовано стратегічну важливість енергетичної безпеки Каспійсько-
Чорноморського регіону. Підкреслюється важливість участі Азербайджану
та України в міжнародних та регіональних об’єднаннях, таких як програма
Східного партнерства ЄС, ГУАМ, ОБСЄ, Організація Чорноморського
Економічного Співробітництва.
Важливе значення в роботі надається питанню енергетичної безпеки,
насамперед, теоретичній сутності поняття та його практичній значимості в
політиці Азербайджану в Каспійському регіоні. Обґрунтовано, що
Азербайджан надає важливого значення посиленню системи безпеки
Каспійського регіону. Енергетична політика, в основу якої покладені
національні інтереси Азербайджану, базується на принципах
взаємовигідного та рівноправного міждержавного партнерства.
Аналізуються основні загрози енергетичної безпеки та шляхи їх
вирішення. Підкреслюється стратегічна важливість енергетичної безпеки
Азербайджану як основного фактору співпраці з ЄС. Завдяки енергетичній
політиці та активній співпраці з міжнародними нафтовими компаніями,
Азербайджан може виступати однією із основних домінуючих сил в
Каспійському регіоні. На основі цього визначається енергетична співпраця
з державами Європейського Союзу та визначна роль проектів TAP,
TANAP.
Визначено пріоритетне значення проекту Південного газового
коридору у відносинах між ЄС та Азербайджаном. Зближення ЄС з
державами Каспійського регіону, зокрема з Азербайджаном в енергетичній
сфері зумовлене в першу чергу економічною вигодою. Обґрунтовано
зростаючі показники економічного розвитку між сторонами. Аналізуючи
питання транспортного діалогу між Азербайджаном та ЄС, варто
наголосити на важливості ролі проекту ТРАСЕКА – транспортування
енергоресурсів за маршрутом Центральна Азія – Кавказ – Європа. Основна
нормативна база цієї програми була підписана в Баку 1998 року –
«Багатостороння угода з розвитку транспортно-комунікаційного коридору
Європа – Кавказ – Азія». Основними цілями угоди є розвиток економічних
відносин, торгівлі і транспортних зв’язків в регіонах Чорного моря,
Кавказу, Каспійського моря та Азії. Підкреслюється важливість вступу
Азербайджану до СОТ, що безумовно сприятиме розвитку торговельних
відносин між Азербайджаном і ЄС.
Ключові слова: Азербайджанська Республіка, Каспійський регіон,
зовнішня політика, енергетична безпека, транспортно-енергетичні проекти,
прикаспійські держави, Прикаспійський саміт, регіональна безпека.

Польські історики Львова другої половини ХІХ ст.: до питання про термінологічне визначення осередку в історіографії (Оксана Пестрикова)

Додано твір Польські історики Львова другої половини ХІХ ст.: до питання про термінологічне визначення осередку в історіографії (Оксана Пестрикова). Пестрикова О. Польські історики Львова другої половини ХІХ ст.: до питання про термінологічне визначення осередку в історіографії. Вісник Дніпропетровського національного університету. Дніпропетровськ, 2014. Т. 22. С. 145-152

Досліджено проблему термінологічного визначення спільноти польських істориків
Львова другої половини ХІХ ст. Проаналізовано історіографічну традицію з вичення цієї
проблеми в сучасній польській та українській історичних науках.
Ключові слова: К. Ліске, «львівська історична школа», історична школа,
львівський історичний осередок, історики Львова.

Науковий доробок та біографія Людвіка Кубалі: історіографічні аспекти (Оксана Пестрикова)

Додано твір Науковий доробок та біографія Людвіка Кубалі: історіографічні аспекти (Оксана Пестрикова). Пестрикова О. Науковий доробок та біографія Людвіка Кубалі: історіографічні аспекти. Гілея. Науковий вісник. Збірник наукових праць. Київ, 2016. Вип. 115 (12). С. 98–102.


Розкривається історіографічна традиція вивчення дослідження
життєвого та творчого шляху львівського історика другої половини ХІХ –
початку ХХ ст. Л. Кубалі. Було проаналізовано ключові праці українських та
польських істориків з цієї проблеми. В результаті було зроблено висновок, що
біографічні розвідки присвячені Л. Кубалі малочислені. Більше уваги дослідники
присвятили вивченню його наукового доробку. Переважна більшість істориків
досліджували його спадок в контексті вивчення українсько–польських відносин
XVII ст. та козацької проблематики.
Ключові слова: Людвік Кубаля, історіографічна традиція, наукова
біографія, тематична історіографія.

Доба Хмельниччини в інтерпретації польського історика Людвіка Кубалі (Оксана Пестрикова)

Додано твір Доба Хмельниччини в інтерпретації польського історика Людвіка Кубалі (Оксана Пестрикова). Пестрикова О. Доба Хмельниччини в інтерпретації польського історика Людвіка Кубалі. Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті. Дніпро, 2018. Т. 21. №2. С. 83–91.


и ХІХ ст.; повстання Б. Хмельницького;
суспільно-політичні події 1648-1654 рр.; військові кампанії 1648-1654 рр.; польсько-козацькі договори;
Переяславська рада
Аналізуються праці польського історика другої половини ХІХ ст. – початку ХХ ст. Л. Кубалі, присвячені добі
Хмельниччини. Зроблено спробу встановити, яке місце подіям 1648 – 1654 рр. в історії Речі Посполитої відводив
дослідник. Окреслено його погляди на події сер. XVII ст. у порівняльному контексті з історіографічною тради-
цією того часу. З’ясовано особливості термінологічного означення та причин повстання під проводом Б. Хмель-
ницького, інтерпретації Л. Кубалею загального перебігу бойових дій та їх головних наслідків.

Образ українських козаків у творчості польського історика Людвіка Кубалі (Оксана Пестрикова)

Додано твір Образ українських козаків у творчості польського історика Людвіка Кубалі (Оксана Пестрикова). Пестрикова О. Образ українських козаків у творчості польського історика Людвіка Кубалі. Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті. Дніпро, 2017. Вип. 15. С. 19–29.

Здійснено спробу подати й проаналізувати основні риси образу
українського козака в науковому доробку львівського історика кінця
ХІХ – початку ХХ ст. Л. Кубалі. Загалом розглянута історіографічна
традиція дослідження козацької тематики на сторінках його праць. Ви-
значено місце наукових праць Л. Кубалі в польській історіографії дру-
гої половини ХІХ – початку ХХ ст. у рамках вивчення історії Речі По-
сполитої XVII ст.
Ключові слова: Л. Кубаля, «Szkice Historyczne», польська історіографія,
образ козака, Б. Хмельницький, І. Виговський.

Формування та еволюція образу Богдана Хмельницького у творчості Людвіка Кубалі (Оксана Пестрикова)

Додано твір Формування та еволюція образу Богдана Хмельницького у творчості Людвіка Кубалі (Оксана Пестрикова). Пестрикова О. Формування та еволюція образу Богдана Хмельницького у творчості Людвіка Кубалі. Східноєвропейський історичний вісник. Дрогобич, 2017. Вип. 5. С. 199–208.

У статті вперше узагальнюється і аналізується історіографічна традиція дослідження особливостей
образу Б. Хмельницького в інтерпретації відомого польського історика Л. Кубалі. Окреслені особливості
його стилю історіописання, які вилинули на формування образу українського гетьмана у працях ученого.
Виокремлено два етапи формування та зміни образу Б. Хмельницького у творчому доробку історика. Зро-
блено висновок щодо чинників, які могли вплинути на специфічні підходи у відтворенні постаті україн-
ського гетьмана Л. Кубалею.
Ключові слова: Л. Кубаля, Б. Хмельницький, історіографічна традиція, польська історіографія кінця
ХІХ – початку ХХ ст., Хмельниччина, «Szkice historyczne».

Польський історик Людвік Кубаля та його внесок у дослідження проблем історії України (Оксана Пестрикова)

Додано твір Польський історик Людвік Кубаля та його внесок у дослідження проблем історії України (Оксана Пестрикова). Пестрикова О. В. Польський історик Людвік Кубаля та його внесок у
дослідження проблем історії України. – Кваліфікаційна наукова праця на правах
рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
за спеціальністю 07.00.06 «Історіографія, джерелознавство та спеціальні
історичні дисципліни». – Дніпровський національний університет імені Олеся
Гончара; Дніпро, 2019.
Дисертаційна робота присвячена встановленню загального внеску
польського історика другої половини ХІХ–початку ХХ ст. Людвіка Кубалі у
дослідження подій української історії XVII ст.

У першому розділі дисертації висвітлено стан та рівень вивчення проблеми
в історіографії, охарактеризовано джерельну базу, розкрито її теоретичне та
методологічне підґрунтя. У наявній історіографічній традиції дослідження життя
та наукового доробку Л. Кубалі виокремлено чотири етапи формування
історіографічного образу. На першому етапі Л. Кубаля постає як історик з
особливим письменницьким талантом, але такого, який не достатньою мірою
володів методами історичного дослідження. Другий, «некрологічний» етап
репрезентував Л. Кубалю як польського патріота, який писав для підтримки
національного духу поляків в умовах поділів. На третьому, науковому етапі
Л. Кубаля зображувався як історик, який серйозно постраждав від політичних
колізій другої половини ХІХ ст. Починаючи з 1970-х рр. тематична
історіографічна традиція переважно повернулася до характеристик,
притаманних прижиттєвому образу.
У другому розділі виокремлено два основні періоди в біографії історика
відповідно до місця його проживання і творчої активності та охарактеризовано
його стиль історіописання з притаманними йому рисами. На перший краківський
період (1838–1869 рр.) припало навчання Л. Кубалі в Ягеллонському 2


університеті, його участь у Січневому повстанні 1863 р., спроби драматургічної
діяльності та власне початок його становлення як історика. Другий, львівський
період (1869–1918 рр.) позначився публікацією визначних праць дослідника
«Szkice historyczne» та «Jerzy Ossoliński», переважно присвячених висвітленню
подій козацько-польського конфлікту.
Можна констатувати, що поглядам Л. Кубалі на місце й роль історії були
властиві романтичні риси. Згідно з ним, історія як наука повинна перш за все
навчити. Своєму баченню дослідник підпорядковував спосіб викладення
матеріалу та засоби конструювання історичної нарації. Обраний для цього жанр
нарису та уведені дослідником до наукового тексту художні засоби сприяли
доступності його праць для широкого кола читачів.
У третьому розділі розглянуто питання географічної локалізації та
змістовного наповнення поняття «Україна» у дослідженнях Л. Кубалі та
охарактеризовано основні риси збірного образу козаків в інтерпретації історика.
Доведено, що у працях Л. Кубалі поняття «Україна» використовується доволі
часто, але без чіткого визначення його просторової локалізації та змістовного
наповнення. Історик вбачав в «Україні» передусім географічний об’єкт,
рівнозначний з Поліссям, Волинню та Поділлям, а її адміністративні кордони
переважно обмежувались Київським, Чернігівським та Брацлавським
воєводствами. Встановлено, що характеризуючи українське козацтво Л. Кубаля
продемонстрував помітну різницю у конструюванні узагальненого образу козака
та образу окремих ключових історичних осіб з його середовища. Загальному
образу козацтва надані риси винятково деструктивної, анархічної, нездатної до
державотворення сили.
Виокремлено та охарактеризовано два етапи формування образу
Б. Хмельницького у творчому доробку Л. Кубалі. Для першого етапу було
характерне зображення козацького гетьмана винятково як ворога з відповідним
набором суто негативних рис. У свою чергу, другий етап характеризується

зміщенням акценту з образу гетьмана-бунтівника на образ його як державного
діяча, що було характерно для його останніх нарисів.
Розглянуто місце постаті Б. Хмельницького у козацько-польському
конфлікт середини XVII ст. та встановлено погляди Л. Кубалі на його причини,
перебіг та наслідки цього конфлікту. Дослідник виокремив комплекс
економічних і політичних причин, які спровокували повстання та відзначив роль
особистого конфлікту Б. Хмельницького з Д. Чаплинським. Широке та детальне
представлення у дослідженнях історика отримали битви часів Хмельниччини:
облога Львова, Збараж, Берестечко та Жванець. В оцінці Л. Кубалі спроби усі
спроби мирного залагодження польсько-козацького конфлікту були приречені на
невдачу, оскільки жодна зі сторін не мала наміру його дотримуватися.
Події Переяславської ради та союз Б. Хмельницького з Московським
царством на думку дослідника, були зумовлені безвихідним становищем
гетьмана, а на вибір ним нового союзника перш за все вплинула спільність
віросповідання. Зрештою саме події в Переяславі, згідно з Л. Кубалею, розпочали
якісно новий етап в історії Речі Посполитої, тобто нову тривалу війну з Москвою.
У Гадяцькій унії історик убачав можливістю примирення двох сторін після
тривалих воєн. Проте він не вірив у можливість її тривалого існування, оскільки
вона загрожувала існуванню перш за все самої шляхетської Речі Посполитої.

Ключові слова: Людвік Кубаля, історіографічний образ, польська
історіографія, українська історія, козацтво, Богдан Хмельницький,
Хмельниччина, Переяславська рада, Гадяцький договір.

Російсько-румунське військово-політичне співробітництво періоду Першої світової війни (Віталій Соловйов)

Додано твір Російсько-румунське військово-політичне співробітництво періоду Першої світової війни (Віталій Соловйов).
АНОТАЦІЯ

Соловйов В. В. Російсько-румунське військово-політичне співробітництво
періоду Першої світової війни. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за
спеціальністю 07.00.02 – всесвітня історія. – Дніпровський національний
університет імені Олеся Гончара, Дніпро, 2019.

У дисертації досліджуються зародження, розвиток та трансформація
російсько-румунських воєнно-політичних відносин періоду Першої світової
війни. Автором було розглянуто стан і еволюцію стосунків обох країн від другої
половини XIX до початку XX ст. Стримуючим фактором розвитку воєнно-
політичного партнерства Російської імперії та Румунії була позиція царського
уряду проти передавання Румунії території Бессарабії (за результатами війни
1854–1856 рр.), що, зрештою, призвело до заморожування відносин обох країн.
Лише сприятлива світова політична кон’юнктура, сформована специфікою
Балканської кризи 1870-х років, стала передумовою воєнно-політичної
російсько-румунської співпраці. Внаслідок перерозподілу сфер впливу на
Балканах між Росією, Великою Британією, Францією та Туреччиною, Румунія
отримала незалежність від Туреччини. Проте на заваді подальшому російсько-
румунському зближенню стали побоювання стосовно російської експансії на
Балканах та економічна залежність від Німеччини й Австро-Угорщини. Це,
зрештою, призвело до входження Румунії до Четверного союзу. Союз,
побудований на засадах політичної кон’юнктури 80-х років ХІХ ст., являв собою
тимчасове явище, оскільки не міг задовольнити національних, територіальних й
економічних інтересів молодої країни та її національних еліт. У наступні роки
відбулося подальше політичне й економічне зближення з країнами Антанти
(окрім Росії). Лише в ході Балканських війн (1912–1913 рр.) австро-румунські 3


суперечності (через бажання румунів стати домінуючою силою в регіоні)
досягли апогею, що сприяло початку російсько-румунського зближення.
В дисертації було проаналізовано особливості розвитку відносин Румунії і
Росії в умовах початку Першої світової війни. В ході дослідження було
з’ясовано, що протиріччя між Австро-Угорщиною та Румунією в 1890–1910-х рр.
разом зі зміною внутрішньополітичної ситуації в Румунії виявилися причиною
того, що Центральним державам не вдалося домогтися її вступу у війну на
своєму боці. Замість цього влітку – восени 1914 р. розпочався процес
оформлення російсько-румунських воєнно-політичних відносин. Головним
мотивом зближення країн були пріоритетні напрями зовнішньої політики.
Остаточному затвердженню відносин заважав вичікувальний характер
румунської зовнішньої політики. Головним результатом цього періоду стосунків
між обома країнами стало закріплення зовнішньополітичного курсу Румунії за
країнами Антанти.
Автором встановлено, як під впливом воєнно-політичних подій літа-осені
1915 р. Росія змушена була поступитись Антанті керівною роллю у вибудові
стосунків з Румунією коли весною 1915 р. ситуація на Східному фронті
стабілізувалася інтерес російського МЗС до Румунії помітно охолов. Водночас
англо-французька дипломатія активізувалася у балканському напрямку:
приєднання нейтральних балканських держав до коаліції мав сприяти успіху
Дарданелльської операції. Активність англо-французької дипломатії навела
румунських політиків на думку про можливість використати ситуацію для
подальшого територіального торгу. В березні 1915 р. румунський посол відвідав
міністра закордонних справ Великої Британії та повідомив, про готовність
Румунії підтримати Антанту в обмін на задоволення її територіальних вимог. З
огляду на слабку перспективу сербсько-болгарського зближення, у Лондоні
ухопилися за цю можливість. Важке становище російської армії (у квітні 1915 р.
відступила за р. Сян) змусило російське МЗС задовольнити всі вимоги румунів.
Велика Британія очікувала термінового вступу румунської сторони у війну. У
липні 1915 р. І. Бретіану погодився на підписання угоди з Антантою, одночасно 4


вимагаючи інших поступків, та порушуючи попередні домовленості. Намагання
російського МЗС анулювати угоду з румунською стороною наштовхнулось на
супротив інших країн альянсу, які прагнули закріпити Румунію за блоком держав
Антанти. До кінця літа 1915 р. воєнна ситуація для держав Антанти залишалася
напруженою, адже успіхи Троїстого союзу вплинули на рішучість Болгарії
виступити на їхньому боці. Останнє могло остаточно зламати опір Сербії.
Велика Британія і Франція намагались добитися утворення грецько-румунського
союзу. Через постійний зрив домовленостей з румунської стороною ця спроба
була не вдалою.
Розкриваючи процес оформлення воєнно-політичного партнерства Румунії
та Росії влітку 1916 р., автор приходить до висновку, що співробітництво обох
країн перейняло загальносоюзні принципи військової взаємодії, які передбачали
для кожної країни збереження права вибору дій та незалежність у воєнно-
стратегічних питаннях. Взимку 1916 р. обидві сторони почали готувалися до
майбутньої воєнної кампанії, яка мала стати вирішальною і принести
довгоочікувану перемогу. Через специфіку розвитку російсько-румунських
відносин держави Антанти не приділяли великого значення можливому
залученню Румунії до своїх воєнних планів, що було закріплене в ході третьої
конференції в Шантільї (28 лютого 1916 р.).
Коли восени 1916 р. становище французької армії під Верденом
погіршилося, французька дипломатія спробувала натиснути на Бухарест з метою
прискорення підписання російсько-румунського воєнного договору та вступу
Румунії у війну. Одночасно велось обговорення на рівні вищого військового
керівництва Франції і Росії. Російське командування вважало участь Румунії
лише допоміжним фактором успіху російського наступу на Західному фронті.
Ставка розробляла план нового генерального наступу, який передбачав
нанесення головного удару силами Південно-Західного фронту (румунський
наступ у Трансільванії був вигідний російському командуванню). Інтереси
російської та румунської сторін збігалися. Французький, англійський та
італійський уряди провели самостійні перемовини з представником румунської 5


армії, вимагаючи виступу проти Болгарії. Хоча румунська сторона наполягала на
розвитку свого наступу тільки в напрямку Трансільванії з подальшим
просуванням на м. Будапешт, під тиском румунської дипломатії французька
сторона пішла на поступки.
Визначено основні причини і наслідки військової поразки російсько-
румунських армій восени 1916 р. На момент вступу Румунії у війну російські і
румунські війська мали тактичну перевагу над супротивником. Разом з цим, на
відміну від своїх супротивників, російською і румунською стороною не було
утворено спільного єдиного штабу для керівництва своїми військами, як і не
існувало загальносоюзного воєнного плану дій обох армій. Перші поразки в
Трансільванії змусили обидві сторони замислитись над спільною військовою
стратегією. Командуванням не вдалось прийти згоди: РГК планувала нанести
потужний військовий удар на Півдні, російська Ставка планувала виправити
положення наступом 9-ї російської армії на Півночі (збільшуючи її чисельність
до 12 піхотних і 8 кавалерійських дивізій). У результаті неузгодженості дій
союзників та низки військових помилок на початку жовтня 1916 р. російсько-
румунська Добруджанська армія була розбита, найважливішу транспортну
артерію втрачено. Це стало поштовхом оформлення російського стратегічного
бачення воєнної кампанії в Румунії: поступове залишення противнику території
країни за для збереження румунської армії. Реалізація чого мала відбутись
шляхом проведення наступу
9-ї російської армії. Через затримку доставки підкріплень (24-го, 40-го і 8-
го піхотних корпусів), наступ розпочався лише 15 листопада. Час було втрачено.
Наступ, навколо якого будувалася вся російська стратегія в Румунії, виявився
провальним. Румунська сторона вважала доцільним створення єдиного спільного
військового штабу, що не було підтримано Росією. Ситуація докорінно змінилася
лише після воєнних поразок російських військ у Добруджі і румунсько-
російських військ під містом Бухарест наприкінці листопада 1916 р., після яких
румунська армія фактично перестала існувати. Ці обставини стали вирішальним
поштовхом остаточної інституалізації воєнно-політичних відносин між 6


Російською імперією та Румунією й підписанням нової воєнно-політичної угоди
між ними.
Розглянуто роль військової і матеріальної допомоги, наданої імперією
румунській стороні, в перевантаженні економіки Росії. Формування Росією
Румунського фронту в грудні 1916 р. спричинило гостру нестачу військово-
технічних ресурсів та продовольства як для російської, так і румунської армій.
До того ж постало питання воєнно-стратегічних перспектив Румунського ТВД,
що було особливо важливим для російської сторони, яка взяла на себе
відповідальність за утримання цього відрізку Східного фронту. Ці питання мала
вирішити Петроградська конференція союзників, скликана наприкінці лютого
1917 р. Румунія не була залучена до участі в роботі конференції, хоча дискусійні
нагальні питання матеріально-технічного, продовольчого і воєнно-стратегічного
планів безпосередньо торкалися румунських національних інтересів, а від їх
вирішення залежало існування румунської держави. Таким чином, Румунія
втратила позиції рівноправного партнера в російсько-румунських відносинах, і
конференція закріпила підлегле становище румунської сторони. Це суперечило
румунським національним інтересам і негативно позначилося на стані відносин
між двома країнами.
В дисертації з’ясовано, що захоплення Центральними державами більшої
території Румунії вимагало від царської Росії надзвичайного напруження сил для
захисту свого невдалого союзника. Воєнна поразка російсько-румунських військ
восени 1916 р. призвела до гуманітарної кризи в Румунії. В умовах нестачі
місцевих ресурсів подолання кризи постачання було можливе лише за умов
допомоги союзників Румунії. В результаті російській владі разом з Румунією,
Великою Британією та Францією вдалося виробити механізми й оптимальні
шляхи вирішення проблеми постачання румунської армії і населення країни.
Заходи полягали в раціональному використанні місцевих ресурсів Румунії для
задоволення потреб населення і військ, а також постачанні ресурсів з Росії.
Російська імперія, яка сама опинилася в умовах кризи, була не в змозі впоратися
з матеріальним напруженням, що виникало після утворення Румунського фронту 7


та у зв’язку з необхідністю вирішування питання матеріального забезпечення
румунської армії і населення. Це, опосередковано сприяло остаточному краху
всієї державної системи царської Росії, і приходу до влади Тимчасового уряду.
Досліджено хід та вплив політичних реформ, впроваджуваних Тимчасовим
урядом на Румунському фронті, на стан відносин двох країн. При вибудовуванні
відносин з румунською стороною представники Тимчасового уряду
дотримувалися традицій, встановлених попередньою владою. Румунія не
вважалася рівноправним партнером. Проте нова влада прагнула до збереження
воєнно-політичного партнерства з Румунією та намагалася не допустити його
погіршення. На заваді прагненням Тимчасового уряду стала надмірна та майже
неконтрольована владою політизація російських військ Румунського фронту.
Нездатність взяти під контроль політичні процесі в середовищі російських військ
і тилу принижувала нову владу в очах її румунських союзників. Намагання влади
навести лад у сфері політичного життя війська, як шляхом контрольованих
реформ (організації комітетів, системи рад), так і більш жорсткими
репресивними заходами (після призначення на пост головнокомандувача
російської армії Л. Г. Корнілова), не було успішним.
З’ясовано, як під впливом внутрішньополітичних подій у колишній
Російській імперії відбулася трансформація російсько-румунських відносин, що
привела до їх поділу на українсько-румунські, молдавсько-румунські та
радянсько-румунські.
Таким чином, за характером та наповненістю російсько-румунські воєнно-
політичні відносини періоду 1914–1918 рр. пройшли шлях від «доброзичливого
нейтралітету» до взаємозалежного союзу.
Вивчення проблем російсько-румунських відносин періоду Першої
світової війни доводить теоретичну та інструментальну значущість теми, яка
сприяє розумінню багатьох макроісторичних явищ: важливість ролі малих
держав у формуванні геополітичної ситуації в регіонах та світі, вплив молодих
націоналізмів на світову політику, розвиток та формування політичних відносин
між малими та великими державами в ході загальносвітових конфліктів.

Ключові слова: воєнно-політичне партнерство, російсько-румунські
відносини, імперія, національна держава, Румунія, Росія, Антанта, Четверний
союз.

Середня освіта на Катеринославщині другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (Сергій Прокопенко)

Додано твір Середня освіта на Катеринославщині другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (Сергій Прокопенко). Прокопенко С. Л. Середня освіта на Катеринославщині другої половини
ХІХ – початку ХХ ст. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук
(доктора філософії) за спеціальністю 07.00.01 «Історія України». –
Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара, Дніпро, 2019.
Друга половина ХІХ ст. – початок ХХ ст. були переломним періодом у
розвитку Придніпров’я, в тому числі й у розвитку середньої освіти.
Актуальність теми зумовлена необхідністю історичної реконструкції процесу
становлення та функцiонування системи середнiх навчальних закладів
Катеринославської губернії другої половини ХІХ – початку ХХ ст.,
з’ясуванні основних тенденцій її розвитку.
З’ясовано, що в Росії протягом усього досліджуваного періоду йшло
постійне протиборство двох політико-освітніх парадигм – консервативної і
ліберальної, що обумовило непослідовність урядової політики в сфері освіти.
Як результат реформи середньої освіти 1849-1852 рр. та кінця 50-х – першої
половини 60-х рр. змінилися контрреформою 1871-1872 рр., спробою другої
контрреформи у 1880-х рр., а з кінця ХІХ ст. і до 1917 р. – пошуком підходів
до чергового реформування середньої освіти, які так і не увінчалися успіхом.
Встановлено, що незважаючи на суперечливий характер урядової
політики, досліджуваний період характеризувався послідовним розвитком
середньої освіти: відбувалась модернізація чоловічої класичної і реальної
освіти, оновлювався її зміст; сформувалась потужна система жіночої
середньої освіти; на рубежі ХІХ-ХХ ст. почала активно розвиватися середня
комерційна освіта. Підсумком цього розвитку стало створення
багатопрофільної шкільної системи. Важливе значення для розвитку
середньої освіти мала ліквідація в ході реформи школи кінця 1850-х – першої
половини 1860-х рр. монополії держави на освіту, надання права засновувати
навчальні заклади земствам і міським думам, станам, товариствам і
приватним особам. 3

Визначено, що у розвитку середньої освіти Катеринославської губернії у
досліджуваний період можна виокремити три основні періоди: 1852-1875 рр.,
1876-1900 рр. і 1901-1917 рр. Головним критерієм періодизації є якісні і
кількісні зміни в розвитку середньої освіти краю. Протягом першого періоду
відбулась реорганізація Катеринославської чоловічої гімназії, з’явилися нові
типи середніх навчальних закладів: Катеринославська Маріїнська жіноча
гімназія, Катеринославське єпархіальне жіноче училище, Катеринославське
реальне училище. Другий період характеризувався розширенням мережі
середніх навчальних закладів у повітових містах. Третій період позначився
бурхливим розвитком середніх навчальних закладів, їх створенням не лише у
губернському і повітових центрах, але й у багатьох промислових містах і
селищах, а також ряді сіл губернії. У цілому протягом досліджуваного
періоду мережа середніх шкіл губернії зросла з 1 до 87.
Аналіз показує, що ініціатива їх заснування належала переважно
органам міського і земського самоврядування, громадськості. Характерною
прикметою часу було створення різноманітних громадських організацій, які
опікувалися розвитком освіти. Значних масштабів досягла благодійність у
сфері освіти представників місцевої еліти та ділових кіл. Певною мірою
розвиток середніх навчальних закладів був обумовлений їх постійною
матеріальною підтримкою, яка компенсувала недостатність державного
фінансування. Широкого поширення набула практика заснування за рахунок
благодійних внесків іменних стипендій. Завдяки діяльності громадських
організацій, благодійності багато талановитої молоді змогли отримати освіту.
Показано, що протиборство консервативної і ліберальної політико-
освітніх парадигм найбільше позначилося на розвитку чоловічої середньої
освіти. Як наслідок, чоловічі гімназії і реальні училища розвивалися різними
темпами. У розвитку чоловічої середньої освіти в Катеринославській губернії
можна виокремити два основні періоди: друга половина ХІХ ст. та початок
ХХ ст. Для них характерною є загальна тенденція: зростання темпів
відкриття нових середніх навчальних закладів, особливо на початку ХХ ст., 4

коли їх кількість зросла до 32. Проте, оскільки закінчення реального
училища, на відміну від гімназії, не надавало права вступу до університету,
розвиток гімназій відбувався випереджальними темпами. Якщо чисельність
чоловічих гімназій протягом другої половини ХІХ – початку ХХ ст. на
Катеринославщині зросла до 25, то реальних училищ – до 7.
З’ясовано, що друга половина ХІХ – початок ХХ ст. характеризувалися
значним поступом у розвитку середньої жіночої освіти. У ході реформ 50-х –
70-х рр. ХІХ ст. сформувався потужний сектор середньої жіночої освіти,
який мав три основні складові: жіночі навчальні заклади відомства установ
імператриці Марії, жіночі навчальні заклади відомства міністерства народної
освіти і жіночі навчальні заклади духовного відомства, кожні з яких мали
свій сегмент надання освітніх послуг. Процес становлення системи жіночої
освіти супроводжувався формуванням відповідної нормативно-правової бази.
У Катеринославській губернії навчальні заклади ВУІМ у пореформений
період не були створені, лише на початку ХХ ст. відомству були
перепідпорядковані Катеринославська і Маріупольська Маріїнські жіночі
гімназії. Основним типом середніх жіночих навчальних закладів у губернії
стали так звані міністерські жіночі гімназії і прогімназії. Середня жіноча
освіта на Катеринославщині розвивалася найбільш динамічно. Особливо слід
відзначити період 1901-1917 рр., коли чисельність середніх жіночих
навчальних закладів порівняно з кінцем ХІХ ст. зросла у шість разів. Про
загальний рівень жіночої освіти в регіоні свідчить той факт, що з 1915 р.
середні жіночі навчальні заклади щорічно випускали понад 400 осіб.
Встановлено, що жіночі гімназії і прогімназії розвивалися як
громадські та приватні навчальні заклади за мінімальної підтримки держави.
Зростання попиту на середню освіту обумовило розвиток мережі приватних
гімназій і прогімназій. Завдяки цьому жіноча середня освіта розвивалася
випереджальними темпами порівняно з чоловічою. Наприкінці
досліджуваного періоду на Катеринославщині діяв 41 жіночий навчальний
заклад – 38 жіночих гімназій та прогімназій та 3 (Катеринославське,
Маріупольське та евакуйоване Волинське) єпархіальні жіночі училища.
Показано, що початок ХХ ст. знаменувався появою нового типу
середніх навчальних закладів – комерційних училищ, які вдало поєднували
надання повної середньої освіти і професійної підготовки своїх учнів для
роботи в економічній галузі. Це обумовлювалося рядом чинників, як
об’єктивних, насамперед, соціально-економічним розвитком країни, так і
суб’єктивних. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. сформувалися соціально-
економічні, нормативно-правові та організаційні передумови, які, поряд з
суспільним запитом на комерційну освіту, обумовили бурхливий розвиток
комерційних навчальних закладів у Катеринославській губернії.
Завдяки організаційним та фінансовим зусиллям органів міського та
земського самоврядування, громадських організацій, підприємців на початку
ХХ ст. в Катеринославській губернії сформувалася розгалужена мережа
комерційних училищ трьох типів: чоловічих, жіночих і змішаних. Перше
комерційне училище було створено катеринославським купецтвом у 1901 р.
До кінця досліджуваного періоду їх чисельність зросла до 11. Важливе
значення для розвитку комерційних училищ мала діяльність опікунських рад,
які у взаємодії з педагогічними комітетами училищ успішно вирішували
багато складних питань їх діяльності, насамперед, зміцнення матеріальної
бази.
Визначено, що у розвитку середньої освіти Катеринославської губернії
у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. велику роль відіграв особистісний
чинник. Досвід діяльності ряду визначних керівників закладів освіти свідчить
про роль особистості, коли її ініціативність, бажання досягти кращих
результатів у розвитку системи освіти є запорукою успіху. Багато в розвитку
освіти залежало від ставлення до своїх обов’язків катеринославських
губернаторів, керівників губернської і повітових земських управ, міських
голів, гласних міських дум, почесних попечителів навчальних закладів,
владик Катеринославської єпархії тощо.

Україна та Республіка Польща: від білатеральних відносин до євроатлантичної інтеграції (історичний аспект) (Кирило Мєлєкєсцев)

Додано твір Україна та Республіка Польща: від білатеральних відносин до євроатлантичної інтеграції (історичний аспект) (Кирило Мєлєкєсцев). Мєлєкєсцев К. І. Україна та Республіка Польща: від білатеральних відносин
до євроатлантичної інтеграції (історичний аспект). – Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за
спеціальністю 07.00.01 «Історія України». – Донецький національний університет
імені Василя Стуса, Вінниця, 2019 / Дніпровський національний університет імені
Олеся Гончара, Дніпро, 2019.

Дисертаційне дослідження присвячено актуальній і недостатньо
розробленій в історіографії темі – комплексному дослідженню процесів
трансформації українсько-польських відносин у 1991–2015 рр. від білатерального
співробітництва до унікальної частини комплексу мультилатеральних відносин у
контексті європейської та атлантичної інтеграції. У комплексному дослідженні
відображено взаємозв’язок українсько-польських відносин із реалізацією
пріоритетних напрямів розвитку України у новому геополітичному становищі в
Європі та світі. Обрані для аналізу хронологічні рами охоплюють події, які
відрізняються від усього попереднього історичного досвіду співіснування України
та Польщі на світовій арені.
Виявлений масив історіографії українських та іноземних дослідників, які
розглядали питання українсько-польських відносин та їхнього європейського
контексту, дозволив провести виокремлення та ґрунтовне дослідження об’єкта й
предмета дослідження. Досягненню мети та реалізації завдань сприяло залучення
до дослідження різноманітних джерел, зокрема вперше введених у науковий обіг
архівних матеріалів, що відображають втілення українсько-польського
співробітництва на рівні місцевих органів влади. Історіографічний аналіз показав
необхідність використання у дослідженні принципів та методів суміжних наук.
Розкрито та переосмислено таке поняття як «євроатлантична інтеграція».
Поняття розглянуто з позицій дедукції, через розділення фактів співпраці України та Польщі з ЄС та НАТО. Відповідно, «європейська інтеграція» розглядається як
комплексний процес багатосторонньої інтеграції держав у контексті асоціації з
ЄС, Радою Європи та Європейською комісією. Окремо розглянуто перебіг
співпраці України з Польщею в «атлантичній інтеграції» – відносинах з блоком
НАТО та участі у його програмах. На цих засадах показані відмінності у
контактах України та Польщі з НАТО й ЄС, окремішність хронології українсько-
польського співробітництва у контекстах європейської та атлантичної інтеграції.
Розглянуто поняття, які пов’язані з тезою автора про трансформацію українсько-
польських відносин від білатеральних до таких, що мають ознаки частини
мультилатеральних відносин у межах загальноєвропейських процесів інтеграції.
Відповідно, «білатеральні відносини» розкриті як такі, що пов’язані із
двосторонньою співпрацею суб’єктів задля вирішення конкретних питань, а
«мультилатеральні відносини» розглянуті в контексті залучення країн до
багатосторонніх взаємозв’язків. Крім того, розглянуті інші поняття, що
потребують визначення для концептуальної сторони дослідження: «стратегічне
партнерство», «міждержавні економічні відносини», «національна безпека».
Розкрито історичні передумови оформлення українсько-польської співпраці,
перші контакти між польськими та українськими демократичними силами, роль у
цьому Є. Ґєдройця. Досліджено становлення білатеральних відносин незалежної
України та Республіки Польща: від їхнього договірно-правового оформлення на
міждержавному рівні у 1991–1995 рр до повноцінного втілення цих договорів на
рівні місцевої влади протягом 1995–2004 рр. Відповідний аналіз дає підстави
говорити про дискусійний характер тез попередників про середину 1990-х рр. як
часи «занепаду» в українсько-польських відносинах. Показано, як нестачу
співробітництва на вищому рівні компенсувала міжрегіональна співпраця, що
демонструють джерела про взаємозв’язки областей та воєводств. Дослідження
шляху становлення двосторонніх відносин України і Польщі вказує й на перші
ознаки співпраці в межах ініціатив «об’єднаної Європи», конкретно єврорегіонів,
що створило засади для подальшого співробітництва у вимірі євроінтеграції. Всебічно розглянуто вплив чинника євроінтеграції на українсько-польські
відносини. Показано, яким чином двостороння співпраця із Республікою Польща
в 2005–2007 рр. у різних галузях впливала на виконання Україною своїх
обов’язків щодо проведення реформ відповідно до «Плану дій Україна – ЄС».
Авторський погляд на трансформацію відносин набуває розкриття з огляду на
ініціативи Республіки Польща щодо втілення політики «Східного партнерства» у
2007–2010 рр. та, відповідно, побудови відносин з Україною в межах цієї
політики Європейського Союзу. Досліджено вплив приєднання Польщі до
Шенгенської зони на міждержавне та транскордонне співробітництво, розкрито
методи подолання проблем, що постали перед країнами, шляхом співпраці на
рівні як загальнодержавної, так і місцевої влади та громадських організацій.
Завдяки залученню до наукового обігу новітніх джерел було детально
досліджено проблемні моменти українсько-польських відносин, які
викристалізувалися на шляху України до європейської інтеграції у 2010–2013 рр.
та підходи щодо вирішення цих проблем у 2014–2015 рр., із виявленням основних
напрямків, перебігу, об’єктивних і суб’єктивних причин таких проблем.
Визначено найефективніші напрями, форми і види співпраці та найкритичніші
моменти у відносинах цього періоду. Розглянуто питання «відходу» Польщі від
проукраїнської «Доктрини Ґєдройця», із висновком про те, що ідеї видатного
польського публіциста залишаються актуальними, а геополітична стратегія
доповнюється іншими («Пястівська», «Ягеллонська»).
Висвітлено тенденції співробітництва України та Республіки Польща в
умовах розширення блоку НАТО та у процесах атлантичної інтеграції в різних
аспектах. Найважливішим серед них визначено аспект безпеко-оборонного
співробітництва, у якому країни співпрацювали як білатерально, так і в межах
програми НАТО «Партнерство заради миру». Розглянуто причини малої кількості
контактів обох країн із НАТО у 1991–1994 рр., досвід швидкої польської
атлантичної інтеграції у 1995–1999 рр., який Україна втілювала протягом 2000–
2015 рр., відповідно до опублікованих та архівних джерел. Залучена джерельна
база продемонструвала проблеми втілення польського досвіду у життя через неузгодженість дій різних гілок влади та окремі випадки саботування політики
атлантичної інтеграції у 2005–2007 рр., а також розкрила ініціативи щодо
атлантичної інтеграції, які пропонували керівництву країни місцеві органи влади.
Уперше в історіографії досліджень відносин проаналізовано значення
раніше засекречених «Тез про політику Польщі щодо Росії і України» 2008 р., а
також архівних матеріалів щодо діяльності місцевих органів влади у питаннях
співпраці у 1991–2015 рр., низку яких уперше введено до наукового обігу.
Запропоновано авторську хронологію українсько-польських відносин
сучасності за принципом рівня залучення питань європейської інтеграції в
міждержавних відносинах.
Доповнено і уточнено особливості економічної допомоги Єврокомісії та
структур НАТО Республіці Польща та значення для України досвіду посилення
польської економіки; результати втілення попередніх угод у процесі активізації
відносин після Революції гідності; місце співробітництва між польськими та
українськими університетами в процесах євроінтеграції.
Подальший розвиток й конкретизацію отримали положення української
історіографії щодо українсько-польської співпраці як невід’ємну складову
частину загальноісторичного процесу європейсько-атлантичної інтеграції.
Загалом проаналізований у дисертаційному дослідженні досвід українсько-
польських відносин у євроатлантичному контексті є важливим для розуміння
подібних трансформаційних процесів, які відбувалися в державах колишнього
«Східного блоку». Їхнє подальше вивчення актуальне для пришвидшення
євроінтеграційних процесів в Україні. Відповідно, у роботі запропоновані
рекомендації державним органам, навчальним закладам, громадським
організаціям щодо вирішення негайних проблем українсько-польських відносин.
Ключові слова: Україна, Республіка Польща, зовнішня політика і
дипломатія, НАТО, Європейський Союз, європейська інтеграція, євроатлантична
інтеграція, білатеральні відносини, мультилатеральні відносини.

Англійська метафізична поезія XVII ст. в контексті риторики західноєвропейського бароко (Андрій Безруков)

Додано твір Англійська метафізична поезія XVII ст. в контексті риторики західноєвропейського бароко (Андрій Безруков). Безруков А. В. Англійська метафізична поезія XVII ст. в контексті
риторики західноєвропейського бароко. – Кваліфікаційна наукова праця на
правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних
наук за спеціальністю 10.01.04 – література зарубіжних країн. – Дніпровський
національний університет імені Олеся Гончара Міністерства освіти і науки
України. – Дніпро, 2018.
У дисертації зроблено спробу осмислення творчості літераторів
англійської «метафізичної школи» в поетико-риторичному континуумі
західноєвропейського бароко. Розширення контексту, включення в
дослідницьке поле віршованих творів найрепрезентативніших поетів-
метафізиків XVII ст., що розглядаються на тлі типологічно схожих явищ
континентальної поезії (зокрема гонгоризму і консептизму, маринізму,
німецької сілезької школи, французької релігійної лірики тощо), дозволило
зупинитися на кожному аспекті поетизування, демонструючи оригінальність
поетичного стилю метафізиків, що проявляється через вишукані метафори-
концепти та складний синтез антонімічних категорій, принципи подвійного
буття й контрастності, дотепність, іронію, емблематизм.
Такий підхід, а також залучення до аналізу різножанрових віршованих
творів покликані насамперед увиразнити шляхи поєднання мистецтва
«готового слова» з авторською поетикою та продемонструвати риторичні
стратегії поетів-метафізиків, їхню «риторичну позицію, що у вітчизняному
літературознавстві ще не ставало предметом окремої розвідки.
Систематизовано наукові уявлення про персональний склад
«метафізичної школи», типологічні параметри метафізичної поезії. І хоча на
сьогодні не існує усталеної точки зору щодо персонального складу «школи»,
як, власне, і щодо трактування терміну «метафізична поезія», спираючись на
поширені у сучасному літературознавчому дискурсі погляди, визначено коло
найрепрезентативніших представників «школи Дж. Донна». Тож окрім її 3


видатного засновника, до нього можуть бути зараховані Дж. Герберт,
Ф. Кверлз, Г. Воен, Р. Крешоу, Е. Марвелл.
У роботі розрізняються поняття метафізичної поезії, що розглядається
виключно у межах епохи бароко, та метафізичної традиції, що поширюється
на всю світову літературу. Такий підхід покликаний не лише спростити
дослідження напрочуд гетерогенного явища метафізичної поезії, а й надати
більш широкі можливості для прискіпливішого вивчення англійських
авторів-першовідкривачів «школи Донна», оскільки саме у їхній творчості
відбулося становлення того поетичного методу, що надалі став називатися
стилем метафізичної поезії. Приймається теза, що під метафізичною поезією
вже у XVII ст. мався на увазі новий духовний зміст мови, виведення її за
рамки конкретності, однозначності висловлювання, вміння у єдиній
словесній конструкції пов’язати предмети і явища, далекі одне від одного.
Відтворено загальну картину сучасної наукової рецепції XVII ст. з
урахуванням іманентності процесів історичного й літературного розвитку
епохи. Саме у цю пору, час формування творчих орієнтирів і світоглядних
принципів англійських метафізиків, мала місце наростаюча соціально-
політична криза, що в Англії характеризувалася як період «бродіння умів»
(А. М. Горбунов).
Простежено становлення рис стилю метафізичної поезії на тлі
оновлення поетичного мислення в Англії кінця XVI – початку XVII ст., коли
чи не вперше можна говорити про появу в Англії літературної рефлексії, яка
була зсередини підготовлена англійською риторичною традицією.
Встановлено риторико-філософські витоки метафізичного в англійській
літературі, знайдені в філософських трактатах і художніх творах ренесансних
мислителів (Ф. Бекона, Дж. Бруно, М. Кузанського) та митців (Ф. Сідні,
В. Шекспіра, Дж. Лілі, Е. Спенсера), якими було закладено основу тих
художніх засобів і прийомів, що набули ключового значення в поетичній
практиці метафізиків (метафора-концепт (conceit), евфуїзм, іронія).
Англійська поетика як теоретична дисципліна починає оформлюватися
саме в останні десятиліття XVI ст. і процес її становлення історично 4


нерозривно пов’язаний з риторикою. Будь-який текст того часу, чи то
проповідь або поетичний пасаж, будується за риторичним формулами. І вже
у XVII ст. література вступає, являючи собою «усвідомлену поетико-
риторичну єдність» (С. С. Аверінцев). Риторика і логіка так міцно увійшли у
свідомість тогочасних митців, що прийнято навіть говорити про культуру
«готового слова» (О. В. Михайлов).
Продемонстровано, що метафізичне начало у поезії Дж. Донна і його
однодумців не могло базуватися лише на художньому досвіді попереднього
покоління авторів. Активний пошук і постійне самозаглиблення сприяли
маніфестації тих вишуканих засобів передачі трансперсонального досвіду,
про які попередні покоління митців могли лише здогадуватися. Ключовий
принцип «школи метафізиків» полягав у виявленні механізмів дії Бога на
землі, інтелектуальному доведенні існування Абсолюту за допомогою
мудрості й глибокого розуму, що в оточуючому світі дозволяло вбачати
надію на духовний порятунок людства.
Новою моделлю мислення метафізиків XVII ст. постає дотепність (wit),
що сприяє формуванню тієї складної образності їхніх творів, яка постає
об’єктом нового досвіду. Дотепність і метафізика утворюють цілісну систему
поетичного висловлювання, поетичного тексту, що моделюється метафорою
conceit, широке використання якої вирізняє твори Донна і перших
метафізиків серед поетів старшого покоління. Барокова дотепність розширює
потенції для прояву фантазії митця, а поєднання поетичного, наукового й
релігійного відкриває для неї таку проекцію, як образне сприйняття різних
сфер людського буття, в основі якого – ідея про безмежні можливості
художньої уяви, здатної опоетизувати будь-що.
Інтелект у «метафізичній школі» стає активним інструментом для
відображення поетами власного світосприйняття. Його активність завжди
спрямована до єдиного джерела образності й натхнення метафізиків, до Бога.
Ключового значення в художньому світобаченні епохи набуває
трактування теми життя і смерті, ставлення поетів до якої дозволяє глибоко
зрозуміти характер XVII ст. Авторська інтерпретація цієї теми, як і інших 5


провідних поетичних категорій (час, релігія, віра, любов), відбивається на
імагологічному рівні та постає наслідком різних світоглядних принципів
творців острівного й континентального бароко. Установка на духовний
порятунок людства сприяла зануренню поетів у найтонші відтінки почуттів,
глибокодумні стани-медитації, душевні переживання покликані передати
болісне відчуття усвідомлення становища людини як духовно загубленого
створіння.
У досліджуваній поезії метафізичне проявляється в здатності
сприймати світ дуалістично: від матеріального до духовного, від земного до
небесного, від людського до божественного. Так у поетичному одкровенні
метафізиків за допомогою художніх засобів реалізується особистісне
сприйняття оточуючої реальності.
Англійська метафізична поезія XVII ст. постає самобутнім і плідним
феноменом, що вирізняється своєю інтелектуальною основою, тобто
намаганням відтворити у поетичному тексті логічну картину світу; «грою
розуму», яка дозволяє вводити у вірші зовсім непоетичні категорії, що стають
матрицею для формування незвичної образності творів; спрямованістю до
розуму і уяви читача, а не до його почуттів та емоцій, що позначається на
виборі мовних та стильових засобів зображення оточуючої реальності;
зануренням у християнську релігійну філософію, яка виявляється основою для
викладення власних сакральних уявлень про витоки світоустрою.
Метафізична поезія, в якій художніх контурів набуває надматеріальна
сутність буття, переживання ототожнення з онтологічною першоосновою
(Бог, Абсолют), продовжує залишатися актуальним предметом
літературознавчих дослідницьких студій, у яких здійснюється спроба
наблизитися до розуміння неосяжної глибини думки, закладеної у вишуканих
рядках поетів-метафізиків. При цьому метафізична поезія залишається
відкритою для нових змістовних і формальних вимірів світового
літературного процесу.
Важливим здається основний вектор дисертації – побачити англійську
метафізичну поезію частиною загальноєвропейських пошуків свого часу, або

взагалі побачити барокову поезію як певну єдність (і метафізичну,
інтелектуальну поезію як домінанту пошуків).
Ключові слова: метафізики, поезія, бароко, риторика, інтелект, концепт,
духовний вимір, поетико-риторична єдність, світосприйняття, метафізична
парадигма.

Вербалізація стереотипів родинної спорідненості в українській, польській і британській реалістичній прозі другої половини ХІХ століття (Віра Бурак)

Додано твір Вербалізація стереотипів родинної спорідненості в українській, польській і британській реалістичній прозі другої половини ХІХ століття (Віра Бурак). Бурак В. В. Вербалізація родинних стереотипів в українській,
польській і британській реалістичній прозі другої половини ХІХ століття.
– Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
за спеціальністю 10.02.15 – загальне мовознавство, Львівський національний
університет імені Івана Франка, Львів, 2019.
Дисертацію присвячено розвитку етнолінгвістичної теорії у межах
функціонального, когнітивно та комунікативно зорієнтованого підходу до
вивчення центрального лінгвокультурного феномену – стереотипу. Створено
динамічну модель стереотипу, здійснено функціональну диференціацію засобів
вербалізації стереотипів у мові та мовленні. Описано особливості референції
реалістичної прози та визначено референційний статус стереотипу.
Уперше в межах української етнолінгвістики встановлено семіотичні
критерії для виокремлення вербалізаторів стереотипів різних ступенів
сформованості (різної сили / культурно відображального потенціалу) на
матеріалі художніх текстів реалістичного стилю. Розмежовано поняття
„типовість прототипова‟ і „типовість стереотипна‟. Виведено семіотичні
універсалії функціонування і вербалізації колективного досвіду.
Подальшого розвитку набула ідея ядерно-периферійної моделі
колективного досвіду з прототипом у центрі та стереотипами різного культурно
відображального потенціалу навколо. Описано кореляцію між когнітивною і
комунікативною семіотичними системами, які детермінують форму і значення
вербалізатора стереотипа, щоб знак міг транслювати актуальну культурно
зумовлену інформацію.
Встановлено закономірність, що чим сильніший стереотип, тим коротша
форма його номінативного вербалізатора. Також існує обернена закономірність:
зі збільшенням структурної складності форми мовного знака, слабшає його
арбітральність, тобто слабшим стає і стереотип. У дослідженні описано 3

динаміку номінативних процесів під час вербалізації стереотипів. Структурно
складні вербалізатори стереотипів схильні втрачати комунікативну функцію,
зменшуватися у формі і набувати при цьому власне номінативної функції.
Однак зафіксовано також зворотній процес, коли внаслідок десемантизації
інформація, закріплена номінативною одиницею, втрачає свою комунікативну
релевантність і конвенційність, тоді форма вербалізатора збільшується, починає
реалізувати комунікативну функцію.
У роботі врегулювано співвідношення номінативної та комунікативної
функцій засобів вербалізації стереотипів (розрізняємо номінативні і
комунікативні вербалізатори стереотипів); урахувано особливості
вербалізаторів стереотипів різної структурної складності та різних ступенів
сформованості (непохідне слово, дериват, фразеологізм, семантично зв’язане
словосполучення; паремія; семантично зв’язане речення); вдосконалено
методику когнітивної дефініції шляхом розмежування ширини референції
комунікативних смислів, які відсилають до складових конвенційного поняття
різної структурної складності й абстрактності (тобто – до ознак, суджень та
умовиводів).
У роботі висвітлено теоретичні аспекти аналізу стереотипів у суміжних
галузях наук про людину. Також розкрито еволюцію поглядів на лінгвістичну
природу стереотипа і методологію дослідження цього феномену в
етнолінгвістиці. З‟ясовано, що функціонування стереотипів зумовлене
здатністю людини оперувати знаковими системами. Стереотипи специфічні
дуальною оцінкою «добре» – «погано», тож вони мають перформативний
характер. Бінарна оцінка стереотипа пов‟язана із такою формою мислення як
умовивід, тож культурно відображальний потенціал стереотипа залежить від
кількості умовиводів, які стали реакцією на стимули об‟єкта спостереження.
На рівні тексту існування стереотипів – це необхідна і достатня умова
порозуміння між мовцями. Функціонування стереотипів адаптоване до
динаміки когнітивної й артикуляційної систем. З метою здійснення
функціональної диференціації засобів вербалізації стереотипів у креативних 4

текстах обґрунтовано кореляцію термінів поняття, стереотип, прототип і
мовне значення. Два основних підходи до аналізу засобів вербалізації
стереотипа (статичний і динамічний) дозволили методологічно розрізнити
культурне профілювання стереотипа як конотаційного абстракту, що
вербалізується номінативними одиницями різної структурної та семантичної
складності, і текстове профілювання конкретних реалізацій стереотипа через
конотаційні стежки, вербалізовані у мікро-, макро- та мегаконтекстах
порівнюваних художніх текстів другої пол. ХІХ ст.
Як форма колективного досвіду стереотип утворюється в процесі
пізнання внаслідок комбінації відомого (напр., баба, базар) та нового (сварки).
Відтак, стереотип є формою поняття, яку розглядаємо в динаміці. Він
утворюється синтагматично у повторюваних контекстах (напр., „баба на базарі
постійно свариться‟). Сформований стереотип закріплюється номінативною
одиницею, яка за семіотичними критеріями відповідає ступеням конвенційності
та комунікативної релевантності цього фрагменту колективного досвіду (напр.,
базарна баба).
Семантичні компоненти номінативного вербалізатора стереотипа
здійснюють референцію до складових поняття різної структурної складності й
абстрактності (ознак, суджень, умовиводів). Семантичні компоненти
відрізняються також за ступенями «об‟єктивності – суб‟єктивності». Тому у
ядерно-периферійній структурі значення семантичні компоненти можуть
належати до трьох сфер: десигнації, системних конотацій, текстових
конотацій.
Аргументовано доцільність залучення художніх тексів як матеріалу
етнолінгвістичних досліджень, адже художній дискурс відіграє важливу роль у
формуванні, поширенні та збереженні колективного досвіду. Встановлено
проблеми ідентифікації стереотипів у художньому тексті з огляду на
креативність літератури. З‟ясовано, що важливим критерієм дослідження
вербалізації стереотипів у художніх текстах є категорія точки зору (далі ТЗ). 5

Розрізняємо індивідуальну (авторську) та колективну (етнічну) ТЗ, які існують
лише стосовно сформованих стереотипів.
Художні тексти, як застиглий дискурс, відображають динаміку
номінативних засобів вербалізації стереотипів. Частотність вживання
синонімічних номенів різної структурної складності вказують на процес
зміцнення або слабшання вербалізованого стереотипу. До вербалізаторів
одного конвенційного поняття зараховуємо демінутиви, синоніми та похідні
номени різної структурної складності. Виокремлено 494 номінативні одиниці.
Зі збільшенням форми номена збільшується роль людського фактора, тож
слабшає конвенційність знака. Тому найсильніші стереотипи з найвищим
ступенем об‟єктивності, абстрактності та конвенційності вербалізовані
найбільш арбітральними одиницями мови – непохідними словами, а
стереотипи, які вже сформувалися, але мають невисоку комунікативну
релевантність і культурно відображальний потенціал, вербалізовані структурно
найбільш складними номенами – семантично зв‟язаними реченнями.
Непохідні однокомпонентні номени завжди функціонують у контекстах
як самостійні одиниці, часто входять до складу похідних номінативних сполук.
Під похідними номенами розуміємо стабілізовані форми вербалізації, які
містять у своїй структурі компоненти форми чи значення іншої номінативної
одиниці з цього ж номінативного поля або цілком включають її у свій склад. За
ступенями похідності від непохідних номенів стереотипів серед номенів-
дериватів роздізняємо: 1) семантичні деривати; 2) формально-семантичні
деривати на лексичній основі; 3) формально-семантичні деривати на
синтаксичній основі. Синтаксичні номени стереотипів розрізняємо за
граматичною структурою словосполучення або речення.
На рівні мікроконтексту функціонування родинних стереотипів у текстах
порівнюваних лінгвокультур (вживання номена у висловлюваннях)
встановлено градацію стереотипів за їх силою і культурно відображальним
потенціалом. Сила стереотипу визначається за кількістю умовиводів, які
породжує актуалізація номена стереотипа в контекстах, і те, скільки з цих 6

умовиводів стали самостійними стереотипами, які закріплені в стабілізованих
контекстах похідними номінативними одиницями.
На рівні макроконтексту функціонування родинних стереотипів
(вживання номена у межах текстів письменників однієї лінгвокультури)
вербалізовано стереотипи, що стосуються різних типів сімей (за кількістю
членів; етапами функціонування; місцем проживання; суспільним класом;
рівнем майнового забезпечення; віросповіданням) і видів родинних стосунків.
На рівні мегаконтексту повторюються центральні сюжетні лінії, засновані
на таких родинних стереотипах: 1) укладання шлюбу з розрахунку: батьки
насильно віддають дочку заміж; сирота/вдова намагається стати частиною
багатої та впливової родини; 2) кровний обов‟язок: брат бере під опіку самотню
сестру або дітей покійного брата чи сестри; батько бере під опіку овдовілу
дочку; діти доглядають старих батьків; 3) конфлікт поколінь: дорослий син
конкурує з батьком за владу в сім‟ї; доросла дочка конкурує з матір‟ю за владу
в сім‟ї; 4) вдовине життя: матір-вдова не справляється з вихованням сина;
5) емансипація жінки у сім'ї: жінка активна, намагається взяти на себе
обов‟язки чоловіка, але їй це не вдається зробити так, щоб суспільство
схвалило.
Ключові слова: стереотип, стереотипізація, вербалізація, номінативна
одиниця, комунікативні одиниця, конвенційність, комунікативна релевантність.
RSS-матеріал