— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ —
СОВи

Рон, завдяки якому Ґрифіндору пощастило завоювати квідичний кубок, був у такій ейфорії, що на другий день у нього ні до чого не лежали руки. Він безперестанку говорив про матч, тому Гаррі з Герміоною було нелегко знайти момент для згадки про Ґропа. Щоправда, вони не особливо цього й прагнули. Не хотілося так різко повертати Рона до реальності. Знову був гарний теплий день, тож вони переконали його піти з ними повторювати матеріал до бука на березі озера. Там було менше шансів, ніж у вітальні, що їх підслухають. Рона спочатку не надто захопила ця ідея, адже у вітальні кожен ґрифіндорець, минаючи Ронове крісло, обов’язково поплескував його по плечі і час від часу хтось затягував пісеньку “Візлі — наш король”. Однак згодом він таки погодився, що подихати свіжим повітрям йому не завадить. Вони посідали в затінку під буком, порозкладали підручники, а Рон, мабуть, уже вдвадцяте розповідав, як уперше врятував ворота від гола.
— Тобто я вже пропустив один гол від Девіса і не був дуже впевнений, але чомусь, коли на мене невідомо звідки вилетів Бредлі, я подумав: “Я відіб’ю!” Мав якусь секунду, щоб вирішити, куди кидатися. Він, здавалося, цілився в праве кільце… праве для мене, а для нього, зрозуміло, ліве… але я чомусь відчув, що він хоче мене обдурити, тож ризикнув і кинувся ліворуч… тобто праворуч для нього… і… та ви ж бачили, що сталося, — скромно додав він, невідомо навіщо провівши рукою по волоссю, після чого здалося, ніби його щойно розкуйовдив вітер, а тоді ще й озирнувся, чи чує його неподалік зграйка балакучих гафелпафських третьокласниць. — А потім, через п’ять хвилин, коли на мене помчав Чеймберз… Що таке? — зупинився на півслові Рон, побачивши вираз Гарріного обличчя. — Чого ти шкіришся?
— Нічого, — і Гаррі швиденько нахилився над конспектом з трансфігурації, намагаючись приховати посмішку. Рон щойно був дуже схожий на іншого ґрифіндорського квідичиста, що розкуйовджував собі волосся, сидячи під цим самим деревом. — Просто я радий, що ми виграли, ось і все.
— Так, — з насолодою промовив Рон, — ми виграли. Ви бачили вираз обличчя в Чанґ, коли Джіні вихопила в неї снича з-під самісінького носа?
— Мабуть, вона заплакала? — скрушно буркнув Гаррі.
— Так… не стрималася… — трохи насупився Рон. — А бачили, як вона кинула мітлу, коли приземлилася?
— Е-е… — завагався Гаррі.
— Якщо чесно, Роне… то не бачили, — важко зітхнула Герміона, відклала підручник і глянула на нього, ніби просила вибачення. — Ми з Гаррі, власне, тільки й бачили, що перший гол Девіса.
Ретельно розкуйовджене Ронове волосся аж розгладилося від розчарування. — Ви що, не дивилися? — ледь чутно спитав він, округлюючи очі. — Не бачили, як я відбивав м’ячі?
— Не бачили, — розвела руками Герміона. — Роне, ми не хотіли йти зі стадіону… Та довелося!
— Так, — розчервонівся Рон. — Чому?
— Через Геґріда, — пояснив Гаррі. — Він вирішив нам розповісти, чому після повернення від велетнів весь час ходить побитий. Благав, щоб ми пішли з ним до лісу. Ми не змогли відкараскатись. Ти ж знаєш, який він буває. Так от…
На розповідь пішло хвилин з п’ять, і під кінець Ронове обурення змінилося відвертою недовірою.
— Він його привів з собою і заховав у лісі?
— Так, — похмуро підтвердив Гаррі.
— Ні, — заперечив Рон, ніби це могло щось змінити. — Він не міг такого зробити.
— Але зробив, — твердо сказала Герміона. — Ґроп має п’ять метрів заввишки, любить видирати з корінням шестиметрові дерева і знає, — гмикнула вона, — що мене звати Гермі.
Рон нервово реготнув.
— І Геґрід хоче, щоб ми…
— Навчили його людської мови, — доказав за нього Гаррі.
— Він здурів, — майже захоплено сказав Рон.
— Так, — роздратовано погодилася Герміона, перегортаючи сторінку “Проміжної трансфігурації” й розглядаючи малюнки з поясненнями, як перетворювати сову на театральний бінокль. — Я починаю думати, що це з ним серйозно. Але, на жаль, він витяг з мене і з Гаррі обіцянку.
— То порушите обіцянку та й усе, — рішуче сказав Рон. — Тобто слухайте… у нас на носі екзамени, і нам залишається ось стілечки… — він майже докупи склав великий і вказівний пальці, — …щоб нас і без цього викинули зі школи. До речі… пам’ятаєте Норберта? Або Араґоґа? Чи це хоч раз доводило до добра, якщо ми зв’язувалися з якоюсь Геґрідовою почварою?
— Я знаю, але ж… ми пообіцяли, — тихенько сказала Герміона.
Рон задумливо пригладив волосся й зітхнув:
— Геґріда ж іще не звільнили. Він стільки протримався, що дотягне, можливо, й до кінця року, і нам тоді взагалі не доведеться потикатися до Ґропа.

*

Подвір’я замку сяяло під сонцем, ніби щойно пофарбоване. Безхмарне небо всміхалося самому собі з гладесенької іскристої поверхні озера. Зелена шовковиста трава погойдувалася під лагідним вітерцем. Настав червень, але для п’ятикласників це означало тільки одне — початок іспитів для отримання СОВ.
Учителі вже не завдавали їм домашніх завдань. На уроках повторювали ті теми, що швидше за все, на думку вчителів, могли трапитися на іспитах. Цілеспрямована, гарячкова атмосфера не зашиїпала в Гарріній голові місця ні для чого, крім СОВ. Та на уроках настійок він інколи все ж думав, чи сказав Люпин Снейпові, щоб той і далі навчав Гаррі блокології. Якщо й сказав, то Снейп знехтував Люпином так само відверто, як нехтував тепер Гаррі. Втім, Гаррі це було зручно. Справ і мороки вистачало й без додаткових уроків у Снейпа. Герміона, на його щастя, теж цими днями не мала часу, щоб набридати йому ще й з блокологією. Вона безперервно щось бурмотіла собі під ніс і вже багато днів не залишала ніде одягу для ельфів.
З наближенням іспитів для СОВ не лише Герміона поводилася дивно. Ерні Макмілан виробив дратівливу звичку розпитувати всіх, як саме вони повторюють матеріал.
— Скільки годин на добу ви присвячуєте повторенню? — допитувався він з маніакальним блиском в очах у Гаррі й Рона перед уроком гербалогії.
— Не знаю, — відповів Рон. — Кілька.
— Більше восьми чи менше?
— Менше, мабуть, — трохи стривожився Рон.
— А я працюю по вісім годин, — гордо випнув груди Ерні. — Вісім або дев’ять. Обов’язково годину щодня перед сніданком. У середньому вісім. Іноді, у вихідні, працюю по десять годин. У понеділок було дев’ять з половиною. У вівторок гірше… тільки сім і п’ятнадцять хвилин. А от у середу…
Гаррі був страшенно вдячний професорці Спраут, яка саме тієї миті запросила всіх до оранжереї, змусивши Ерні урвати свій монолог.
Драко Мелфой тим часом винайшов інший спосіб сіяти паніку.
— Карочє, головне не те, що ви знаєте, — голосно казав він Кребові й Ґойлу біля кабінету настійок за кілька днів до іспитів, — а кого ви знаєте. Так от, мій старий уже багато років дружить з головою чаклунської екзаменаційної комісії… з Ґрізельдою Марчбенкс… вона буває у нас в гостях…
— Думаєте, це правда? — стурбовано прошепотіла Герміона до Гаррі й Рона.
— Навіть якщо й так, ми все одно нічого не вдіємо, — невесело відповів Рон.
— А я думаю, що це неправда, — тихенько сказав Невіл, що стояв позаду. — Бо Ґрізельда Марчбенкс дружить з моєю бабусею, і вона про Мелфоїв ніколи й не згадувала.
— А яка вона, Невіле? — відразу зацікавилася Герміона. — Сувора?
— Трохи схожа на бабусю, — пригнічено відповів Невіл.
— Але ж від того, що ти її знаєш, гірше тобі не буде, правда? — підбадьорив його Рон.
— Ох, не знаю, чи це поможе, — ще нещасніше промимрив Невіл. — Бабуся завжди каже професорці Марчбенкс, що я гірший за тата… та ви ж її самі бачили в лікарні Святого Мунґо.
Невіл утупився в підлогу. Гаррі, Рон і Герміона перезирнулися, але не знали, що сказати. Це вперше Невіл заговорив про їхню зустріч у чаклунській лікарні.
Тим часом у школі розквітнув чорний ринок, на якому п’яти— й семикласники торгували засобами для зосередження, кмітливості й невсипущості. Гаррі й Рон мало не спокусилися на пляшку “Розумового еліксиру від Баруфіо”, яку їм запропонував рейвенкловський шестикласник Еді ІСармаикл. Він присягався, що лише завдяки еліксиру отримав торік дев’ять “відмінних” СОВ. Півлітрову пляшку він пропонував усього за дванадцять ґалеонів. Рон пообіцяв Гаррі віддати борг за свою половину, коли закінчить Гоґвортс і знайде роботу. Та не встигли вони домовитися про цю оборудку, як Герміона конфіскувала в Кармайкла пляшку і весь її вміст вилила в унітаз.
— Герміоно, ми ж хотіли купити! — закричав Рон.
— Не будьте дурнями, — огризнулася вона. — 3 таким самим успіхом ви могли б купити в Гарольда Дінґла порошок з драконячого пазура.
— А що, Дінґл має порошок з драконячого пазура? — зацікавився Рон.
— Уже ні, — відповіла Герміона. — Я його теж конфіскувала. Ви ж знаєте, що все це дурниці.
— Драконячий пазур не дурниця! — заперечив Рон. — Це неймовірний препарат! Прискорює роботу мозку, на кілька годин стаєш страшенно здібним… Герміоно, дай хоч дрібку, це ж не зашкодить…
— Якраз зашкодить, — невблаганно відрубала Герміона. — Я його перевірила — і виявилося, що то сушене лайно доксь.
Ця інформація вгамувала бажання Гаррі й Рона знайти розумовий стимулятор.
На наступному уроці трансфігурації вони отримали розклад іспитів для отримання СОВ і детальний опис порядку складання.
— Як бачите, — сказала професорка Макґонеґел учням, що переписували з класної дошки дати й години, — ви складаєте іспити для СОВ два тижні. Теорію здаєте зранку, а практику — після обіду. Зрозуміло, що практичні іспити з астрономії відбудуться вночі.
Мушу вас попередити, що ваші екзаменаційні бланки зачакловані потужними протишахрайськими закляттями. В залі для іспитів заборонено користуватися самовідповідальними перами, а також нагадайками, відривними манжетами-шпаргалками і чистоправним чорнилом. Щороку, мушу вам сказати, з’являється хоч один учень чи учениця, які гадають, що можуть порушити приписи чаклунської екзаменаційної комісії. Сподіваюся, що в Ґрифіндорі таких не знайдеться. Наша нова… директорка… — професорка Макґонеґел вимовила це слово з таким виразом, який з’являвся на обличчі тітки Петунії, коли та дивилася на особливо велику й непіддатливу пляму, — попросила вихователів гуртожитків попередити своїх учнів, що шахрайство каратиметься суворо… адже результати ваших іспитів враховуватимуться при оцінці нового режиму, запровадженого в школі директоркою…
Професорка Макґонеґел ледь помітно зітхнула. Гаррі бачив, як сіпнулися ніздрі її гострого носа.
— …та це аж ніяк не означає, що ви не повинні старатися. Думайте про власне майбутнє.
— Скажіть, пані професорко, — підняла руку Герміона, — коли ми отримаємо результати іспитів?
— Вам пришлють сову десь у липні, — відповіла професорка Макґонеґел.
— Чудово, — досить голосно прошепотів Дін Томас, — до канікул можна за них не переживати.
Гаррі уявив, як він через півтора місяця у кімнаті на Прівіт-драйв очікує своїх СОВ. Принаймні буду знати, сумно подумав він, що влітку прийде хоч один лист.
Перший іспит — теорію замовлянь — було заплановано на понеділок зранку. Гаррі погодився перевірити Герміонині відповіді в неділю по обіді й майже відразу про це пошкодував. Вона страшенно хвилювалася й весь час виривала в нього з рук підручника, щоб пересвідчитись, чи відповіла абсолютно точно. Врешті-решт вона боляче вдарила його по носі гострим краєм “Досягнень у замовлянні”.
— Навіщо я взагалі тобі потрібний? — рішуче віддав він їй підручника, витираючи сльози, що виступили на очах.
Тим часом Рон перечитував конспекти з замовлянь за попередні два роки, заткнувши пальцями вуха й беззвучно ворушачи губами. Шеймус Фініґан лежав горілиць на підлозі й напам’ять декламував означення субстантивного замовляння, а Дін звіряв це зі “Стандартною книгою замовлянь” для п’ятого класу. Парваті й Лаванда повторювали пересувне замовляння, примушуючи свої пенали гасати один за одним по краю стола.
Вечеря в той день проходила в спокійній атмосфері. Гаррі й Рон майже не розмовляли, зате після цілісінького дня важкої праці їли з великим апетитом. А от Герміона весь час відкладала ножа й виделку, пірнала під стіл і витягала з портфеля черговий підручник, щоб перевірити якусь деталь чи факт. Рон почав її вмовляти нормально попоїсти, інакше вона вночі погано спатиме, але тут з її кволих пальців вислизнула виделка і, голосно дзенькнувши, впала на тарілку.
— О Господи, — ледь чутно сказала вона, озираючись на вестибюль. — Це вони? Екзаменатори?
Гаррі з Роном негайно озирнулися. За дверима у Велику залу стояла Амбридж з гуртом старезних чарівників і чарівниць. Гаррі зі зловтіхою відзначив, що Амбридж нервує.
— Може, глянемо на них зблизька? — запропонував Рон.
Гаррі й Герміона кивнули головами, й вони втрьох підбігли до подвійних дверей у вестибюль, тоді поволі вийшли за поріг і неквапом рушили повз екзаменаторів. Гаррі подумав, що професорка Марчбенкс — це, мабуть, мініатюрна
згорблена чаклунка з павутиною зморшок на лиці. Амбридж розмовляла з нею дуже поштиво. Здавалося, що професорка Марчбенкс недочувала, бо відповідала професорці Амбридж трохи заголосно, зважаючи, що вони стояли зовсім поруч.
— Доїхали нормально, нормально доїхали, це ж нам не вперше! — нетерпляче пояснювала вона. — Але останнім часом щось нічого не чути від Дамблдора! — додала вона, озираючись у вестибюлі, ніби сподівалася, що він раптом з’явиться з комірчини для мітел. — Не знаєте, де він?
— Гадки не маю, — відповіла Амбридж, лиховісно зиркаючи на Гаррі, Рона й Герміону, які затримались біля сходів, бо Рон вдав, що зав’язує шнурки. — Але впевнена, що Міністерство магії незабаром його розшукає.
— Сумніваюся, — крикнула крихітна професорка Марчбенкс, — якщо тільки Дамблдор сам цього не захоче! Кому ж це знати, як не мені… я особисто приймала в нього іспити з трансфігурації та замовлянь, коли він складав НОЧІ… він таке виробляв своєю чарівною паличкою… я ніколи такого не бачила.
— Так. . . — пробелькотіла професорка Амбридж, а Гаррі, Рон і Герміона поволеньки попленталися сходами нагору, — дозвольте показати вам нашу вчительську. Ви ж, мабуть, хотіли б попити з дороги чаю.
Вечір був доволі напружений. Кожен намагався ще щось повторити, але мало кому це приносило велику користь. Гаррі рано пішов спати, але довго не міг заснути. Пригадував консультацію з працевлаштування й категоричну заяву професорки Макґонеґел про те, що вона допоможе йому стати аврором, хоч би чого це їй коштувало. Тепер, коли настав час іспитів, він уже шкодував, що не назвав тоді якоїсь реальнішої для себе професії. Знав, що не спиться не тільки йому, але ніхто в спальні не озивався і, врешті-решт, усі позасинали.
За сніданком п’ятикласники теж майже не розмовляли. Парваті бурмотіла собі під ніс закляття, і сільничка перед нею здригалася. Герміона так швидко перечитувала “Досягнення в замовлянні”, що її зіниці зливалися в одну пляму, а Невіл весь час випускав з рук ножа й виделку і перекидав вазочку з варенням.
Коли закінчився сніданок, п’яти— й семикласники зібралися у вестибюлі, а всі інші учні порозходилися по класах. О пів на десяту їх усіх знову покликали до Великої зали. Вона тепер мала такий самий вигляд, як і в ситі спогадів, коли Гаррі бачив свого батька, Сіріуса та Снейпа, що складали іспити для СОВ. Зникли чотири гуртожитські столи, а замість них з’явилося безліч столиків — окремий для кожного учня. За вчительським столом стояла професорка Макґонеґел. Коли всі повсідалися й замовкли, вона сказала: — Можете починати, — і перевернула величезний пісочний годинник, що стояв на столі біля неї. Ще там були запасні пера, чорнильниці та сувої пергаменту.
Гаррі розгорнув екзаменаційний білет — і серце його закалатало… Герміона, що сиділа за три ряди праворуч і на чотири столики попереду, вже щось писала… він глянув на перше запитання: “а) Напишіть закляття і б) опишіть рухи чарівної палички, необхідні для літання предметів”.
Гаррі на мить пригадав довбню, що злетіла високо вгору, а тоді гепнулася на масивний череп троля… усміхнувся, схилився над пергаментом і почав писати.

*

— Було не так і погано, правда? — схвильовано запитала Герміона через дві години, все ще стискаючи в руках екзаменаційний білет. — Не знаю, чи я добре описала підбадьорливі замовляння — мені трохи не вистачило часу. Ви описали протизакляття від гикавки? Я не була певна, чи варто, — мені здалося, що воно було вже зайве… а в двадцять третьому питанні…
— Герміоно, — суворо урвав її Рон, — скільки ж можна… ми не збираємося складати кожнісінький іспит двічі. Вистачить з нас по горло й одного разу.
П’ятикласники пообідали разом з усією школою (в залі знову з’явилися чотири гуртожитські столи), а тоді зібралися в маленькій кімнатці біля Великої зали, де мали чекати початку практичних іспитів. Учнів викликали за абеткою невеличкими групками, а решта бурмотіли закляття й махали чарівними паличками, зрідка випадково штурхаючи одне одного в спину чи в око.
Назвали Герміонине прізвище. Вона затремтіла й вийшла з приміщення разом з Ентоні Ґольдштейном, Ґреґорі Ґойлом та Дафною Ґрінґрас. Після іспиту учні не поверталися, тож Гаррі й Рон не знали, як складала Герміона.
— Усе буде нормально, пам’ятаєш, як вона отримала п’ятірку з трьома плюсами на одному тесті із замовлянь? — нагадав Рон.
За десять хвилин професор Флитвік покликав: — Паркінсон Пенсі… Патіл Падма… Патіл Парваті… Поттер Гаррі.
— Ні пуху, — тихенько побажав Рон. Гаррі зайшов до Великої зали, так міцно стискаючи чарівну паличку, що аж тремтіла рука.
— Підходь до професора Тофті, Поттере, — пискнув професор Флитвік, що стояв біля самих дверей. Він скерував Гаррі до старезного лисого екзаменатора, що сидів за невеличким столиком у дальньому кутку, неподалік від професорки Марчбенкс, яка приймала іспиту Драко Мелфоя.
— Поттер, так? — запитав професор Тофті, звіряючись зі списком і дивлячись на Гаррі поверх пенсне. — Знаменитий Поттер?
Краєм ока Гаррі добре помітив, яким нищівним поглядом зиркнув на нього Мелфой. Келих для вина, що його Мелфой підняв у повітря, впав на підлогу й розбився. Гаррі не зміг стримати сміху. Професор Тофті підбадьорливо всміхнувся у відповідь.
— Правильно, — сказав він старечим тремтячим голосом, — не треба хвилюватися. Ну, а тепер, чи не міг би ти поперевертати в повітрі оцю підставку для яйця.
Загалом Гаррі був задоволений іспитом. Його замовляння-піднімання вдалося, безперечно, значно краще, ніж у Мелфоя, однак він переплутав кольорозмінне й розбухальне закляття, бо щурик, який мав стати помаранчевим, зненацька розбух до розмірів борсука, перш ніж Гаррі виправив помилку. Він був радий, що цього не бачила Герміона, і пізніше їй про це не розповідав. А от Ронові розповів, бо Ронова тарілка перетворилася на величезний гриб, і Рон не мав зеленого поняття, чому це сталося.
Того вечора було не до відпочинку. Після вечері всі одразу пішли до вітальні готуватися до завтрашнього іспиту з трансфігурації. Коли Гаррі лягав у ліжко, голова в нього гула від складних магічних формул і теорій.
Наступного ранку на письмовому іспиті він забув означення обмінного закляття, але практичний іспит пройшов доволі непогано. Принаймні він зумів “щезнути” цілу ігуану, тоді як бідолашна Анна Ебот за сусіднім столиком геть розгубилася й невідомо яким чином перетворила свого тхора на зграю фламінго, зупинивши іспити на десять хвилин, доки птахів ловили й виносили з зали.
У середу був іспит з гербалогії. Якщо не брати до уваги, що його легенько вкусила зубата герань, Гаррі цілком непогано впорався з цим іспитом. У четвер — екзамен із захисту від темних мистецтв. Тут Гаррі вперше був упевнений, що склав добре. Він не мав ніяких проблем з письмовими питаннями, а на практичному іспиті з величезною насолодою виконав усі протипристрітні й захисні закляття просто перед носом у Амбридж, яка холодно за ним спостерігала.
— Браво! — вигукнув професор Тофті, коли Гаррі бездоганно виконав закляття для виганяння ховчика. — Просто чудово! Мабуть, це вже все, Поттере… хіба що… — Він трохи нахилився вперед. — Я чув від свого друга Тіберіуса Оґдена, щоти вмієш вичакловувати патронуса? Хочеш отримати додаткові бали?..
Гаррі підняв чарівну паличку, глянув на Амбридж і уявив, що її виганяють з роботи.
— Експекто патронум!
З кінчика чарівної палички вистрибнув сріблястий олень і пустився залою навскач. Усі екзаменатори не зводили з нього очей, а коли патронус розвіявся срібною імлою, професор Тофті радісно заплескав у свої жилаві, зморшкуваті долоні.
— Чудово! — вигукнув він. — Дуже добре, Поттере, можеш іти!
Коли Гаррі проходив повз професорку Амбридж, що стояла біля дверей, їхні погляди перетнулися. Її широкий обвислий рот шкірився гидкою посмішкою, але Гаррі на це не зважав. Якщо він не помилявся, то щойно мусив отримати “відмінну” СОВу.
П’ятниця в Гаррі й Рона була вільна, а Герміона складала іспити зі стародавніх рун. Маючи попереду ще й вихідні, вони вирішили трошки перепочити від повторення. Потягуючись і позіхаючи, хлопці грали в зачаровані шахи біля відчиненого вікна, крізь яке повівав теплий літній вітерець. Гаррі бачив удалині Геґріда, що проводив урок на узліссі. Намагався вгадати, яких істот там зараз вивчають… мабуть, то були єдинороги, бо хлопці стояли трохи ззаду…
Тут відчинився отвір за портретом і крізь нього пролізла Герміона. Настрій у неї був жахливий.
— Як руни? — позіхнув і потягся Рон.
— Я неправильно переклала слово “егваз”, — сердито відповіла вона. — Це “партнерство”, а не “захист”. Я переплутала його з “ейгвазом”.
— Не страшно, — ліниво сказав Рон, — це ж тільки одна помилочка, ти все одно отримаєш…
— Ой, замовкни! — гримнула Герміона. — Іноді вистачить однієї помилки, щоб провалити іспит. А крім того, хтось знову підкинув ніфлера в кабінет Амбриджки. Не знаю, як його пропхнули в нові двері, але я щойно там проходила, і Амбридж верещала як недорізана… здається, він хотів відгризти в неї кусень ноги…
— Класно, — зраділи Гаррі й Рон.
— Нічого не класно! — гаряче заперечила Герміона. — Вона ж думає, що це робить Геґрід, ви що, забули? А ми не хочемо, щоб Геґріда вигнали з роботи!
— Та він же зараз на уроці, його не можна звинуватити, — показав Гаррі на вікно.
— Гаррі, ти іноді такий наївний. Невже ти думаєш, що Амбридж потрібні якісь докази? — спитала Герміона, якій, видно, хотілося побути в поганому настрої. Грюкнувши дверима, вона подалася до дівчачих спалень.
— Яка мила, приязна дівчина, — тихенько сказав Рон і побив своєю королевою Гарріного офіцера.
Поганий настрій не покидав Герміону і на вихідні, але Гаррі й Ронові було не до цього. Майже всю суботу й неділю вони готувалися до іспиту з настійок, що мав відбутися в понеділок, і якого Гаррі очікував з найбільшим страхом — не сумнівався, що тут настане крах його честолюбному прагненню стати аврором. І справді, письмовий іспит виявився складним, хоч Гаррі міг сподіватися високої оцінки за питання про багатозільну настійку. Він дуже точно описав її дію, адже ще в другому класі незаконно випробував її на собі. Практичний іспит після обіду був не такий страшний, як Гаррі думав. Снейп не брав у ньому безпосередньої участі, тож Гаррі виготовляв настоянки значно спокійніше. Невіл, що сидів неподалік, теж був набагато веселіший, ніж завжди на уроках настійок. Коли професорка Марчбенкс оголосила: — Прошу всіх відійти від казанів, іспит завершено, — Гаррі закоркував пляшечку зі зразком своєї настоянки, відчуваючи, що доброї оцінки, може, й не отримає, але принаймні іспиту не провалив.
— Залишилося тільки чотири екзамени, — втомлено сказала Парваті Патіл, коли вони верталися до ґрифіндорської вітальні.
— Тільки! — сердито обізвалася Герміона. — Я маю складати числомагію, а це, мабуть, найскладніший предмет!
Усім вистачило глузду промовчати, тож вона не мала змоги зігнати на комусь злість і змушена була висварити якихось першокласників, бо ті дуже голосно сміялися.
Гаррі був сповнений рішучості добре себе показати у вівторок на іспиті з догляду за магічними істотами і не підвести Геґріда. На практичному іспиті, що відбувався після обіду на узліссі Забороненого лісу, учні мали знайти кнарла, схованого серед десятка їжаків. Найпростіше було це зробити, пропонуючи їм по черзі молоко, бо кнарли, ці вкрай недовірливі істоти, чиї голки наділені багатьма магічними якостями, скаженіли, підозрюючи, що їх намагаються отруїти. Ще треба було продемонструвати вміння поводитися з посіпачками, нагодувати й почистити вогняного краба, не зазнавши при цьому серйозних опіків, і скласти дієту для хворого єдинорога.
Гаррі бачив, як стурбовано визирав Геґрід з віконечка своєї хижі. Коли Гарріна екзаменаторка, цього разу пухкенька низенька відьмочка, всміхнулася йому й сказала, що він може йти, Гаррі швидко показав Геґрідові великого пальця і подався назад до замку.
Теоретичний іспит з астрономії пройшов у середу досить добре. Гаррі не був певен, що правильно написав назви супутників Юпітера, зате добре пам’ятав, що жоден з них не вкритий глодом. Практичний іспит мав відбуватися вночі, а вдень вони складали віщування.
Іспит з віщування пройшов дуже погано. Гаррі, мабуть, скоріше побачив би якісь образи на поверхні свого стола, ніж у кришталевій кулі, що вперто залишалася порожня. Він геть розгубився при тлумаченні чайного листя і сказав, що професорка Марчбенкс має невдовзі зустрітися з круглим, темним і вогким незнайомцем. А завершив своє фіаско тим, що переплутав на її долоні лінію життя з лінією розуму й оголосив, що вона мала вмерти ще тиждень тому.
— Ми ж знали, що провалимо цей іспит, — похмуро буркнув Рон, коли вони спускалися мармуровими сходами. Він щойно трошки поліпшив Гаррі настрій, зізнавшись, як розписував екзаменаторові гидкого чоловіка з бородавкою на носі, якого побачив у кришталевій кулі, — а тоді підняв голову й зрозумів, що описував віддзеркалення в кулі самого екзаменатора.
— Не треба було взагалі братися за цей ідіотський предмет, — сказав Гаррі.
— Зате ми тепер можемо про нього забути.
— Так, — погодився Гаррі. — Не треба буде більше прикидатися, що наближення Юпітера до Урана має для нас якесь значення.
— Мені тепер начхати, якщо мої чайні листочки провіщатимуть “смерть, Роне, смерть” … я їх викидатиму у сміття, де їм і місце.
Гаррі розреготався, але тут їх наздогнала Герміона. Він одразу перестав сміятися, щоб її не дратувати.
— Здається, з числомагією в мене все добре, — повідомила вона, і Гаррі з Роном полегшено зітхнули. — До вечора ми ще маємо час швиденько переглянути зоряні карти…
Коли вони об одинадцятій ночі вилізли на астрономічну вежу, нічне небо було безхмарне й чисте, а зорі виднілися просто ідеально. Шкільну територію заливало срібне місячне сяйво. Віяв прохолодний вітерець. Учні налаштували телескопи і, за вказівкою професорки Марчбенкс, почали заповнювати роздані їм зоряні карти.
Професори Марчбенкс і Тофті прогулювалися між учнями, дивилися, як ті, зазираючи в телескопи, фіксують точні позиції зірок і планет. Тишу порушувало тільки шарудіння пергаменту, рипіння штативів і скрипіння численних пер. Минуло півгодини, тоді година. Маленькі золотисті квадратики замкових вікон потроху зникали — у замку гасили світло.
Гаррі вже домальовував на карті сузір’я Оріона, коли прямо під парапетом, біля якого він стояв, відчинилися вхідні двері замку, і світло залило кам’яні сходи й частину галявини. Гаррі глянув униз, міняючи положення свого телескопа, і встиг помітити п’ять-шість видовжених тіней, що ковзнули по яскраво освітленій траві. Потім двері зачинилися й галявина знову занурилася в суцільну темряву.
Гаррі ще раз притулив око до телескопа і настроїв його на Венеру. Глянув на зоряну карту, щоб нанести позицію планети, але щось відвернуло його увагу. Затримав перо над аркушем пергаменту, примружився й побачив, що галявиною, внизу, йде шість постатей. Якби вони не рухалися, а місячне світло не золотило їм маківки, то розрізнити їх на темній землі було б неможливо. Навіть з такої відстані Гаррі, здається, впізнав найкоротшу з тих постатей, що йшла на чолі групи.
Не міг зрозуміти, чого б то Амбридж заманулося гуляти опівночі, та ще й у супроводі п’яти осіб. Тут у нього за спиною хтось кашлянув, і він згадав, що складає іспит. Уже й забув, де була Венера. Припавши оком до вічка телескопа, знайшов її знову і вже вдруге зібрався нанести на карту, коли почув далекий стук, що луною розлігся по безлюдній території школи. За стуком почувся глухий гавкіт великого пса.
Серце його закалатало, і він придивився уважніше. Вікна Геґрідової хижі засвітилися й навколо неї вирізнилися силуети людей, що перед цим ішли галявиною. Двері відчинилися, і Гаррі побачив, як усі шестеро зайшли в хатину.
Гаррі відчув тривогу. Озирнувся на Рона й Герміону, щоб побачити, чи вони щось помітили, але в цю мить ззаду до нього підійшла професорка Марчбенкс, і він, не бажаючи, щоб його запідозрили ніби він підглядає до інших учнів, квапливо схилився над зоряною картою, вдаючи, що додає там якісь записи, а сам тим часом зиркав з-над парапету на Геґрідову хижу. Постаті ходили по хатині, періодично затуляючи лампу.
Гаррі відчув на потилиці погляд професорки Марчбенкс і знову зазирнув у телескоп, дивлячись на місяць, положення якого зафіксував ще годину тому. Та коли професорка Марчбенкс відійшла, почув у далекій хижі ревіння, що пронизало темряву аж до верху астрономічної вежі. Кілька учнів біля Гаррі визирнули з-під телескопів і подивилися в бік Геґрідової хатини.
Професор Тофті знову легенько й сухо кашлянув.
— Прошу зосередитися, хлопці й дівчата, — неголосно сказав він.
Учні знову припали до телескопів. Гаррі глянув ліворуч. Герміона приголомшено дивилася на Геґрідову хижу.
— Залишилося двадцять хвилин, — оголосив професор Тофті.
Герміона аж підскочила й знову схилилася над зоряною картою. Гаррі глянув на свою й побачив, що помилково підписав Венеру Марсом. Почав виправляти помилку.
Раптом удалині щось бабахнуло. Хтось з учнів зойкнув, хтось стукнувся лобом об телескоп — так квапився побачити, що ж там діється внизу.
Двері Геґрідової хижі рвучко відчинилися, і в світлі, що лилося зсередини, можна було чітко розгледіти його величезну постать, що ревіла й розмахувала кулаками, а шестеро дрібніших постатей намагалися влучити в нього приголомшливими закляттями, судячи з тонесеньких ниточок червоного світла, що проскакували в його бік.
— Ні! — вигукнула Герміона.
— Та що це таке! — обурився професор Тофті. — Це ж іспити!
Але ніхто вже не звертав уваги на зоряні карти. Струмені червоного світла й далі металися біля Геґрідової хижі, але чомусь від Геґріда відскакували. Він і далі стояв на ногах і, як бачив Гаррі, чинив опір. У повітрі лунали крики й верески. Якийсь чоловік закричав: — Не дурій, Геґріде!
Геґрід заревів: — Шляк би тебе трафив, Доліш! Мене так легонько не візьмеш!
Гаррі бачив удалині контури Ікланя, що захищав Геґріда, стрибаючи на чаклунів, а тоді в нього влучило приголомшливе закляття і пес упав на землю. Геґрід люто завив, схопив винуватця в оберемок і кинув. Той пролетів метрів три й більше не піднімався. Герміона зойкнула й затулила рота руками. Гаррі озирнувся на Рона й побачив, що той теж переляканий. Ніхто з них ще не бачив Геґріда таким розлюченим.
— Дивіться! — пискнула Парваті, що перехилилася через парапет і показувала на вхідні двері до замку, які знову відчинилися. Темну галявину залило світло, й було видно, як там рухається самотня довга чорна тінь.
— Увага! — стурбовано вигукнув професор Тофті. — Вам залишилося всього шістнадцять хвилин!
Але ніхто його не слухав. Усі стежили за постаттю, яка бігла в напрямку Геґрідової хижі, біля якої точилася бійка.
— Як ви посміли! — заволала ця постать, не зупиняючись. — Як ви посміли!
— Це Макґонеґел! — прошепотіла Герміона.
— Відчепіться від нього! Відчепіться, я сказала! — долинув з пітьми голос професорки Макґонеґел. — На якій підставі ви на нього напали? Він нічого не зробив!
Герміона, Парваті й Лаванда заверещали. Постаті навколо хатини вистрілили в професорку Макґонеґел не менш, ніж чотирма приголомшувачами. Чотири промені влучили в неї на півдорозі між хатиною й замком. На якусь мить професорка засвітилася моторошним червоним сяйвом, а тоді підлетіла вгору, впала з усього розмаху на спину й завмерла.
— Хай йому гаргуйлець! — закричав професор Тофті, який теж забув про іспит. — Без попередження! Ганебно!
— БОЯГУЗИ! — заревів Геґрід. Його голос було добре чути навіть зверху на вежі, а в замку аж хитнулося сяйво свічок. — КЛЯТІ БОЯЗУГИ! НАТЕ ВАМ… І ЩЕ НАТЕ…
— Ой матінко… — зойкнула Герміона.
Геґрід завдав двох могутніх ударів найближчим до нього напасникам. Судячи з усього, він миттю відправив їх у глибокий нокаут. Гаррі побачив, як Геґрід нахилився, і подумав, що на нього нарешті подіяло закляття. Та вже наступної миті Геґрід знову випростався, а на спині в нього був якийсь лантух… Гаррі зрозумів, що він поклав собі на плечі Ікланя.
— Хапай його, хапай! — верещала Амбридж, але останній дієздатний її помічник аж ніяк не палав бажанням кидатися під Геґрідові кулаки. І замість хапати, він так швидко позадкував, що перечепився через когось зі своїх непритомних колег і впав. Геґрід відвернувся й почав тікати, несучи на плечах Ікланя. Амбридж послала йому навздогін ще одне приголомшливе закляття, але не влучила, і Геґрід, який щодуху біг до дальніх воріт, розчинився в пітьмі.
Запала довга напружена тиша. Учні з роззявленими ротами дивилися в той бік. Тоді пролунав тремтячий голос професора Тофті:
— Е-е… вам лишилося п’ять хвилин.
Хоч Гаррі заповнив тільки дві третини карти, він ледве дочекався кінця іспиту. Потім абияк склав телескоп і помчав ґвинтовими сходами донизу. Ніхто з учнів і не збирався йти спати. Усі, збившись докупи біля підніжжя сходів, голосно й схвильовано обговорювали те, свідками чого стали.
— Яка паскудна жінка! — аж задихалася від люті Герміона. — Підкралася до Геґріда нишком, серед ночі!
— Мабуть, хотіла уникнути чергової сцени, такої, як з Трелоні, — велемудро сказав Ерні Макмілан, протискаючись до них.
— Геґрід класно себе показав, правда? — не так вражено, як стурбовано сказав Рон. — А як це від нього відбивалися всі закляття?
— Бо він має кров велетня, — тремтячим голосом пояснила Герміона. — Дуже важко приголомшити велетня. Вони як тролі, дуже міцні… але бідна професорка Макґонеґел… отримати чотири приголомшувачі в груди. А вона ж не така й молода.
— Жахіття, жахіття, — помпезно похитав головою Ерні. — Ну, я пішов спати. На добраніч усім.
Учні почали розходитись, схвильовано обговорюючи побачене.
— Добре, хоч Геґріда не потягли в Азкабан, — сказав Рон. — Мабуть, він приєднається до Дамблдора…
— Мабуть, — ледь не плакала Герміона. — Це жахливо! Я думала, що скоро повернеться Дамблдор, а тепер ми ще й Геґріда втратили.
Вони попленталися до ґрифіндорської вітальні й виявили, що там повнісінько учнів. Метушня знадвору розбудила декого, і ті попіднімали з ліжок друзів. Шеймус і Дін, які прийшли раніше за Гаррі, Рона та Герміону розповідали всім, що вони бачили й чули з астрономічної вежі.
— Але навіщо їм звільняти Геґріда зараз? — похитала головою Анжеліна Джонсон. — Це ж не Трелоні, він цього року викладав набагато краще, ніж раніше!
— Амбриджка ненавидить покручів, — з гіркотою пояснила Герміона, падаючи в крісло. — Вона завжди хотіла вигнати Геґріда.
— А ще вона підозрювала, що Геґрід підкидав їй у кабінет ніфлерів, — додала Кеті Бел.
— Отакої, — затулив рота Лі Джордан. — Та то ж я їй підкинув тих ніфлерів. Фред із Джорджем залишили мені двох, і я чарами закидав їх крізь вікно.
— Вона б його все одно вигнала, — сказав Дін. — Він був дуже близький до Дамблдора.
— Це правда, — погодився Гаррі, сідаючи в крісло біля Герміони.
— Сподіваюся, що з професоркою Макґонеґел усе добре, — трохи не плакала Лаванда.
— її занесли до замку, ми бачили з вікна спальні, — повідомив Колін Кріві. — Вигляд у неї був не найкращий.
— Мадам Помфрі її вилікує, — впевнено сказала Алісія Спінет. — У неї не було ще жодної невдачі.
Вітальня спорожніла майже о четвертій ранку. Гаррі не спалося. Його не полишав образ Геґріда, що тікав кудись у темряву. Гаррі був такий злий на Амбридж, що навіть не міг придумати для неї гідної кари, хоч Ронова пропозиція — кинути її в ящик з голодними вибухозадими скрутами — мала свої плюси. Заснув, уявляючи різні варіанти жахливої помсти, а через три години прокинувся страшенно втомлений. Останній іспит, історія магії, мав відбутися аж по обіді. Гаррі з величезним задоволенням після сніданку заснув би знову, але перед іспитом треба було повторити матеріал, тож він сів біля вікна вітальні, обхопивши голову руками і, переборюючи дрімоту, перечитував стос позичених йому Герміоною конспектів заввишки з півметра.
О другій годині п’ятикласники зайшли до Великої зали й посідали за столиками, на яких лежали перевернуті екзаменаційні білети. Гаррі був цілком виснажений. Хотів, щоб усе це закінчилося, щоб нарешті виспатися. Завтра вони з Роном збиралися піти на квідичне поле, політати на Ро-новій мітлі й насолодитися нарешті свободою від нескінченних повторень матеріалу.
— Відкрийте екзаменаційні білети, — промовила професорка Марчбенкс і поставила перед собою пісочний годинник. — Можете починати.
Гаррі втупився в перше питання. Минуло кілька секунд, перш ніж до нього дійшло, що він не збагнув ані словечка. За шибкою височенного вікна гула оса, відвертаючи увагу. Поволі й невпевнено він нарешті почав писати відповідь. Дуже важко було пригадувати імена, а дати постійно плуталися. Пропустив четверте питання (“На вашу думку, за конодавство про чарівні палички сприяло ґоблінським бун там XVIII століття, чи поклало їм край?”), вирішивши повернутися до нього наприкінці, якщо матиме час. Спробував відповісти на п’яте запитання (“Як було порушено Ста тут про секретність 1749 року, і які заходи запровадили для уникнення повторних порушень?’), але мав серйозну підозру що пропустив кілька важливих деталей. Чомусь подумав, що це все мало якийсь стосунок до упирів.
Пошукав запитання, на яке міг би відповісти впевнено, і його очі засвітилися, коли побачив десяте питання: “Опи шіть обставини, що призвели до створення Міжнародної конфедерації чаклунів, і поясніть, чому в неї відмовилися вступати маги з Ліхтенштейну” .
“Я це знаю” , — подумав Гаррі, хоч його мозок і досі працював мляво й повільно. Побачив у голові заголовок, написаний Герміониною рукою: “Створення Міжнародної конфедера ції чаклунів…” , бо прочитав цей конспект сьогодні зранку.
Почав писати, коли-не-коли поглядаючи на великий пісочний годинник, що стояв на столі перед професоркою Марчбенкс. Сидів одразу за Парваті Патіл. Її довге темне волосся звисало аж на спинку стільця. Разів два задивлявся на крихітні золотисті іскорки, що виблискували в її волоссі, й мусив трусити головою, щоб позбутися цього видіння.
” …першим Верховним головою Міжнародної конфедера ції чаклунів був П’єр Бонакор, але це призначення опро тестувала чаклунська громада Ліхтенштейну, бо…”
Навколо Гаррі метушливими щурами шкряботіли пера. Сонце нестерпно пекло в потилицю. Чим саме скривдив Бонакор ліхтенштейнських чаклунів? Гаррі мав відчуття, що це було пов’язано з тролями… знову тупо глянув на волосся Парваті. Якби ж він міг виконати виманливі чари, відкрити в її голові віконечко й побачити, як саме тролі спричинили сварку між П’єром Бонакором та Ліхтенштейном…
Гаррі заплющив очі, затулив долонями обличчя і замість червоного сяйва побачив під повіками прохолодну пітьму. “Бонакор хотів заборонити полювання на тролів і надати тролям певні права… але Ліхтенштейн у цей час вів бо ротьбу з особливо злими гірськими тролями…” Он воно що.
Розплющив очі. Вони засльозилися й запекли від сліпучого білого пергаменту. Помалу написав два рядки про тролів, а тоді перечитав усе написане. Небагато там було інформації й деталей, хоч Гаррі пам’ятав, що Герміонин конспект на тему конфедерації налічував чимало сторінок.
Знову заплющив очі, намагаючись їх побачити, згадати… “Конфедерація вперше зібралася у Франції…” Так, він це вже написав…
Ґобліни хотіли взяти участь, але їх не допустили… він і це вже написав…
А з Ліхтенштейну ніхто не захотів приїхати.
“Думай” ,— звелів він собі, затуливши обличчя руками, а пера навколо писали нескінченні відповіді, а пісок у годиннику на столі все сипався…
Він знову йшов прохолодним темним коридором до відділу таємниць, ішов рішуче й цілеспрямовано, часто поривався бігти, прагнув нарешті досягти своєї мети… чорні двері звично відчинилися перед ним, і ось він уже був у круглому приміщенні з численними дверима…
Перетнув його і зайшов у другі двері… плями мерехтливого світла на стінах і підлозі, а ще химерне клацання якихось механізмів, але ніколи зупинятися, треба поспішати… Пробіг останні метри до третіх дверей, що відчинилися так само, як і попередні…
Знову опинився у великому, мов собор, приміщенні, де було повно полиць зі скляними кулями… серце шалено калатало… тепер він свого досягне… біля дев’яносто сьомого номера повернув ліворуч і кинувся в прохід між двома рядами…
Але з самого краю на підлозі хтось лежав, хтось чорний, він ворушився долі, мов поранений звір… у Гаррі всередині все стислося від страху… від хвилювання…
З рота видобувся голос, пронизливий, холодний голос, позбавлений людського тепла…
— Забери це для мене… зніми негайно… я не можу доторкнутися… а ти можеш…
Чорна постать на підлозі ворухнулася. Гаррі побачив, як його рука — біла долоня з довжелезними пальцями — простяглася вперед, стискаючи чарівну паличку… почув, як пронизливий, холодний голос сказав: — Круціо! Чоловік на підлозі закричав від болю, спробував устати, але впав, зсудомлений. Гаррі реготав. Підняв чарівну паличку, націлив її на чоловіка, а той застогнав і завмер.
— Лорд Волдеморт чекає…
Руки чоловіка на землі затремтіли, він дуже повільно розправив плечі й підняв голову. Його закривавлене й виснажене обличчя скривилося від болю, але було сповнене незламної рішучості…
— Тобі доведеться мене вбити, — прошепотів Сіріус.
— Безперечно, наприкінці я так і зроблю, — озвався холодний голос. — Але ти, Блек, спочатку це мені дістанеш… Думаєш, досі ти відчував біль? Подумай добре… часу ми маємо досить, а твоїх криків ніхто не почує…
Але в ту мить, як Волдеморт знову опустив чарівну паличку, хтось закричав. Закричав і впав боком з теплого стільця на холодне каміння підлоги. Гаррі опритомнів, ударившись об підлогу, але й далі кричав, шрам палав, а довкола вирувала Велика зала.

— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ —
З каміна

— Я не піду… мені не треба до лікарні… не хочу… Гаррі щось нерозбірливо бурмотів, вириваючись з рук професора Тофті, що допоміг йому вийти у вестибюль і тепер з великою тривогою поглядав на нього. Учні мовчки стояли навколо й дивилися.
— Я… зі мною все гаразд, пане професоре, — затинався Гаррі, витираючи піт з лоба. — Справді… я просто задрімав… щось страшне наснилося…
— Іспитове перенапруження! — співчутливо сказав старенький чаклун і поплескав Гаррі по плечі тремтячою рукою. — Буває, юначе, буває! Випий холодної водички і повертайся до Великої зали. Іспит уже закінчується, але ти ще, мабуть, зможеш гарненько дописати останню відповідь.
— Так, — ошаліло відповів Гаррі. — Тобто… ні… я все зробив… усе, що міг…
— Чудово, чудово, — лагідно сказав старенький чаклун. — Я заберу твою екзаменаційну роботу, а тобі раджу піти й гарненько відлежатися.
— Я так і зроблю, — енергійно закивав головою Гаррі. — Дуже вам дякую.
Щойно старенький переступив поріг Великої зали, як Гаррі вибіг сходами нагору, а тоді помчав коридорами з такою швидкістю, що портрети, повз які він біг, докірливо буркотіли йому вслід. Піднявся ще на кілька поверхів і нарешті кулею влетів у подвійні двері шкільної лікарні, аж мадам Помфрі, що саме заливала ложечкою якусь яскраво-синю рідину в роззявлений рот Монтеґю, перелякано зойкнула.
— Поттере, що ти виробляєш?
— Мушу побачити професорку Макґонеґел, — Гаррі так важко дихав, що легені ледь не розривалися. — Негайно… це терміново!
— Її тут немає, Поттере, — сумно відповіла мадам Помфрі — Вранці її перевели до лікарні Святого Мунґо. Отримати в її віці чотири приголомшливі закляття в груди? Це ще диво, що вона жива.
— Її… немає? — отетеріло перепитав Гаррі.
Здалеку пролунав дзвоник, і він почув знайомий галас учнів, що вибігали з класів у коридори. Стояв нерухомо й дивився на мадам Помфрі. Його охопив жах.
Нікого не залишилося, Дамблдора немає, Геґріда немає, але він завжди сподівався, що лишатиметься професорка Макґонеґел. Можливо, дратівлива й сувора, але завжди надійна і незмінно тут присутня…
— Не дивно, Поттере, що тебе це шокувало, — схвально сказала мадам Помфрі. — Спробували б вони приголомшити Мінерву Макґонеґел серед білого дня, віч-на-віч! Боягузи, ось хто вони такі… нікчемні боягузи… якби я не переймалася, що з вами, учнями, без мене може тут статися, то з протесту негайно б подала у відставку.
— Так, — безпорадно видихнув Гаррі.
Розвернувся і сліпо попрямував з лікарні у переповнений коридор. Натовп штовхав його і відпихав, а він стояв, заповнюючись, немов отруйним газом, панічним жахом, доки не закрутилася голова. Він не знав, що робити…
“Рон і Герміона”, — пролунав голосок у голові.
Він знову кинувся бігти, розштовхуючи учнів і не зважаючи на їхні сердиті крики. Збіг двома поверхами нижче і вибігав уже на мармурові сходи, коли побачив друзів, що квапливо піднімалися до нього.
— Гаррі! — вигукнула перелякана Герміона. — Що сталося? З тобою все гаразд? Ти не захворів?
— Де ти був? — допитувався Рон.
— Ідіть за мною, — звелів їм Гаррі. — Маю вам щось сказати.
Повів їх коридором другого поверху, зазираючи в усі двері, аж доки знайшов порожній клас. Затяг туди Рона й Герміону, зачинив двері, притулився до них спиною і глянув на друзів.
— Волдеморт напав на Сіріуса.
— Що ?
— Звідки ти…
— Побачив. Щойно. Коли задрімав на екзамені.
— Але… де? Як? — зблідла Герміона.
— Як — не знаю, — відповів Гаррі. — Зате знаю — де. У відділі таємниць є приміщення, в якому повно полиць з маленькими скляними кулями. Це сталося наприкінці дев’яносто сьомого ряду… Він хоче використати Сіріуса, щоб той йому звідти щось дістав… катує його… погрожує потім убити!
Голос Гаррі тремтів так само, як і коліна. Підійшов до парти й сів, намагаючись заспокоїтися.
— Як нам туди потрапити? — запитав у друзів.
На мить запала мовчанка. Тоді Рон пробелькотів: — К-куди потрапити?
— У відділ таємниць, щоб урятувати Сіріуса! — голосно пояснив Гаррі.
— Але ж… Гаррі… — ледь чутно сказав Рон.
— Що? Що? — крикнув Гаррі.
Не міг зрозуміти, чому вони дивляться на нього так, ніби він верзе якісь нісенітниці.
— Гаррі, — перелякано почала Герміона, — як… як міг Волдеморт потрапити в Міністерство магії, щоб ніхто цього не помітив?
— Хіба я знаю? — закричав Гаррі. — Питання в тому, як нам туди потрапити!
— Гаррі… подумай сам, — підступила до нього на крок Герміона, — зараз п’ята година… в Міністерстві магії повно працівників… як там могли опинитися непомітно для всіх Волдеморт і Сіріус? Гаррі… це чаклуни, яких шукають по цілому світі… невже вони могли непомітно пробратися в будинок, де повно аврорів?
— Не знаю! Може, Волдеморт був у плащі-невидимці! — знову закричав Гаррі. — Та й у відділі таємниць завжди було порожньо, коли я там бував…
— Гаррі, ти там ніколи не бував, — спокійно заперечила Герміона. — Тобі тільки снилося.
— Це не звичайні сни! — крикнув їй в обличчя Гаррі, зриваючись на ноги і теж підступаючи на крок. Хотілося трусонути нею, мов грушею. — Як ти тоді поясниш випадок з Роновим татом? Що це було? Звідки я знав, що з ним щось сталося?
— Це правда, — тихенько сказав Рон, поглядаючи на Герміону.
— Але ж це так… так неправдоподібно! — з розпачем вигукнула Герміона. — Гаррі, як міг Волдеморт напасти на Сіріуса, якщо той весь час сидить на площі Ґримо!
— Може, Сіріус не витримав і вийшов подихати свіжим повітрям, — схвильовано пояснив Рон. — Він уже давно хотів вирватися з того будинку…
— Але навіщо, — наполягала Герміона, — навіщо Волдемортові використовувати саме Сіріуса, щоб дістати зброю чи що там ще?
— Не знаю! Може бути безліч різних причин! — закричав на неї Гаррі. — Може, Волдеморт просто вибрав Сіріуса, бо йому начхати, що з ним станеться…
— Знаєте, я оце щойно подумав, — приглушеним голосом сказав Рон. — Сіріусів брат був смертежером. Може, він розкрив Сіріусові таємницю, як здобути зброю!
— Так… і саме тому Дамблдор намагався весь час тримати Сіріуса під замком! — погодився Гаррі.
— Ви мені вибачте, — крикнула Герміона, — але це все нісенітниці! Ми не маємо жодних доказів, що Волдеморт і Сіріус насправді там були…
— Герміоно, Гаррі їх бачив! — накинувся на неї Рон.
— Що ж, — налякано, але рішуче відказала вона, — я таки мушу це сказати…
— Що сказати?
— Гаррі, це не критика… Але ти робиш… так, ніби… я маю на увазі… тобі не здається, що ти весь час граєш роль… роль… рятівника?— запитала вона.
Гаррі уважно на неї подивився.
— Що означає “роль рятівника”?
— Ти… — вона ще ніколи так боязко на нього не дивилася. — Тобто… скажімо, торік… на озері… під час турніру… ти не повинен був… тобто тобі зовсім не потрібно було рятувати ту малу Делякур… тебе трохи… занесло…
Гаррі залила гаряча хвиля злості. Як вона зараз могла нагадувати йому про ту помилку?
— Тобто це було дуже шляхетно з твого боку і все таке, — негайно почала виправдовуватися Герміона, яку до смерті налякав вираз Гарріного обличчя, — усі вважали, що ти вчинив просто чудово…
— Дивно-дивно… — процідив крізь зуби Гаррі, — бо я добре пам’ятаю, як Рон казав, що я гаяв час і корчив з себе героя. .. ви й зараз так вважаєте? Думаєте, я знову вирішив корчити з себе героя?
— Ні-ні-ні! — заперечила вражена жахом Герміона. — Я не це мала на увазі!
— То швидше пояснюй, бо ми справді марнуємо час! — крикнув Гаррі.
— Я хочу сказати, що… Гаррі, Волдеморт тебе знає! Він затяг Джіні в Таємну кімнату, щоб заманити туди тебе. Це якраз у його стилі, він знає, що ти… примчиш Сіріусові на поміч! А що, як він просто заманює тебе у відділ таєм…?
— Герміоно, немає значення, заманює він мене чи ні… Макґонеґел забрали в лікарню Святого Мунґо, у Гоґвортсі нікого з Ордену не лишилося, нам нема з ким порадитись, але якщо ми не кинемося на порятунок, то Сіріус загине!
— Гаррі… а що, як твій сон був… якщо то був просто сон? Гаррі аж загарчав з роздратування. Герміона злякано
від нього відсахнулася.
— До тебе не доходить! — закричав Гаррі. — Це не кошмари, мені це не сниться! Як ти думаєш, навіщо мені потрібна була блокологія?! Чому Дамблдор так не хотів, щоб я усе те бачив? Бо це все СПРАВЖНЄ. Герміоно… Сіріус у пастці, я його там бачив. Волдеморт на нього напав, і ніхто нічого не знає! А це означає, що тільки ми можемо його врятувати! І якщо ви не хочете — що ж, я все зроблю сам! Але якщо мене не зраджує пам’ять, вас не дуже дратувала моя роль рятівника, коли я рятував вас від дементорів, або… — обернувся він до Рона… — коли я рятував від Василіска твою сестру…
— Я й не казав, що мене це дратувало! — сердито вигукнув Рон.
— Гаррі, ти сам щойно сказав, — зашипіла Герміона, — що
Дамблдор хотів, щоб ти навчився захищати мозок. Якби ти ретельно вивчав блокологію, ти ніколи б не побачив…
— ЯКЩО ТИ ДУМАЄШ, ЩО Я ЗРОБЛЮ ВИГЛЯД, НІБИ ЦЬОГО НЕ БАЧИВ…
— Сіріус тобі сказав, що немає нічого важливішого, ніж навчитися перекривати доступ у мозок!
— А Я ВВАЖАЮ, ЩО ВІН ЗАГОВОРИВ БИ ІНАКШЕ, ЯКБИ ЗНАВ, ЩО Я…
Відчинилися двері. Гаррі, Рон і Герміона рвучко озирнулися. До класу зайшла зацікавлена Джіні, а за нею — Луна, у якої, як завжди, був такий вигляд, ніби вона тут опинилася цілком випадково.
— Привіт, — невпевнено проказала Джіні. — Ми почули голос Гаррі. Чого це ви тут розкричалися?
— Не твоя справа, — огризнувся Гаррі. Джіні здивовано підняла брови.
— Зі мною не треба розмовляти таким тоном, — холодно промовила вона, — я просто хотіла знати, чи можу якось допомогти.
— Не можеш, — кинув Гаррі.
— Знаєш, ти страшенний грубіян, — незворушно сказала Луна.
Гаррі вилаявся і відвернувся. Йому зараз тільки бракує встрягти в суперечку з Луною Лавґуд.
— Заждіть, — раптом обізвалася Герміона. — Заждіть… Гаррі, вони можуть допомогти.
Гаррі з Роном подивилися на неї.
— Слухай, Гаррі, — затято мовила вона, — нам треба з’ясувати, чи справді Сіріус виходив зі штаб-квартири.
— Я ж тобі кажу, що бачив…
— Гаррі. я тебе благаю! — розпачливо вигукнула Герміона. — Дозволь нам, перш ніж мчати до Лондона, перевірити, чи Сіріуса немає вдома. Якщо виявиться, що немає, то клянуся, я не стану тебе зупиняти. Піду з тобою і зроблю все, щоб його врятувати.
— Сіріуса катують ЗАРАЗ! — закричав Гаррі. — Не можна гаяти часу.
— Гаррі, а якщо це Волдемортова пастка?! Ми мусимо перевірити! Мусимо!
— І як? — запитав Гаррі. — Як це перевірити?
— Доведеться скористатися каміном Амбридж і спробувати з ним зв’язатися, — сказала Герміона, яку й саму нажахала ця думка. — Ми знову відвернемо увагу Амбридж, але комусь треба буде за нею стежити, і отут нам допоможуть Джіні й Луна.
Безуспішно намагаючись зрозуміти, що відбувається, Джіні негайно погодилася: — Так, ми допоможемо. А Луна поцікавилася:
— Коли ви кажете “Сіріус”, то маєте на увазі Стаббі Бордмена?
Ніхто їй не відповів.
— Гаразд, — гаркнув Гаррі до Герміони, — якщо ти придумаєш, як це зробити швидко, то я згоден, бо інакше негайно рушаю у відділ таємниць.
— У відділ таємниць? — здивувалася Луна. — А як ти туди потрапиш?
Гаррі знову не звернув на неї уваги.
— Отож, — Герміона, склавши на грудях руки, походжала між партами, — хтось із нас повинен знайти Амбридж… і заманити її якнайдалі від кабінету. Можна їй сказати… не знаю… може, що Півз знову задумав щось жахливе…
— Беру це на себе, — відразу зголосився Рон. — Скажу їй, що Півз громить кабінет трансфігурації, це за сто кілометрів від її кабінету. До речі, якщо зустріну по дорозі Півза, попрошу, щоб він і справді вчинив там погром.
Те, що Герміона навіть не заперечила проти погрому в кабінеті трансфігурації, свідчило про серйозність ситуації.
— Гаразд, — не переставала вона крокувати класом, наморщивши чоло. — Ще треба буде зробити так, щоб біля її кабінету не було інших учнів, бо інакше слизеринці їй про все донесуть.
— Ми з Луною можемо стояти з обох кінців коридору, — запропонувала Джіні, — й попереджати, щоб ніхто туди не йшов, бо там хтось начебто напустив задушливого газу. — Герміона аж здивувалася, що Джіні так легко все це вигадала, але Джіні лише стенула плечима й пояснила: — Фред з Джорджем планували зробити таке на прощання.
— Гаразд, — погодилася Герміона. — Тоді ми з тобою, Гаррі, проникнемо в кабінет під плащем-невидимкою, і ти зможеш порозмовляти з Сіріусом…
— Його там немає, Герміоно!
— Я мала на увазі, що ти зможеш… зможеш перевірити, вдома Сіріус чи ні, а я стоятиму на варті, бо тобі не можна залишатися самому. Лі вже довів, що вікно там незахищене, коли закидав крізь нього ніфлерів.
Попри всю свою злість і нетерплячку, Гаррі визнав, що готовність Герміони супроводжувати його до кабінету Амбридж свідчила про вірність і солідарність.
— Я… добре, дякую, — пробурмотів він.
— Але нам однак не варто розраховувати більше, ніж на п’ять хвилин, — полегшено зітхнула Герміона, коли Гаррі погодився з її задумом, — бо не треба забувати про її інквізиторський загін та про Філча, які все тут винюхують.
— П’яти хвилин вистачить, — сказав Гаррі. — То йдемо…
— Вже? — отетеріла Герміона.
— Звичайно, вже! — розсердився Гаррі. — А що, чекати, поки закінчиться вечеря, чи як?.. Герміоно, Сіріуса катують зараз, у цю мить!
— Ну добре, — з розпачем погодилася вона. — Біжи за плащем-невидимкою, й зустрінемося на початку коридору, що веде до її кабінету.
Гаррі кинувся з класу й помчав, розштовхуючи юрбу учнів у коридорах. Двома поверхами вище зустрів Шеймуса і Діна, які весело його привітали й повідомили, що планують до самого світанку святкувати у вітальні завершення екзаменів. Гаррі їх майже не слухав. Поки хлопці сперечалися, скільки маслопива треба роздобути на чорному ринку, він заліз у отвір за портретом і так швидко повернувся назад з надійно захованими у портфелі плащем-невидимкою та Сіріусовим ножем, що ті й не помітили, що він кудись зникав.
— Гаррі, може, підкинеш кілька ґалеонів? Гарольд Дінґл обіцяв продати нам вогневіскі…
Але Гаррі вже мчав коридором. За кілька хвилин він перестрибнув останні сходинки й приєднався до Рона, Герміони, Джіні й Луни, які стояли на самому початку коридору, що вів до кабінету Амбридж.
— Я готовий, — видихнув він. — А ви?
— Ну що ж, — прошепотіла Герміона, коли повз них пройшла зграйка галасливих шестикласників. — Ти, Роне… береш на себе Амбриджку… Джіні й Луна, можете звільняти коридор від учнів… а ми з Гаррі надягаємо плащ і чекаємо, коли буде безпечно зайти…
Рон пішов і його яскраво-руду потилицю було видно навіть з кінця коридору. Тим часом не менш примітна потилиця Джіні в супроводі білявої Луниної голови попливла в протилежний бік, вигулькуючи то тут, то там у натовпі учнів.
— Іди сюди, — Герміона потягла Гаррі за руку до ніші за колоною, на якій розмовляла сама з собою кам’яна голова якогось бридкого середньовічного чаклуна. — Гаррі… з тобою справді все нормально? Ти страшенно блідий.
— Усе нормально, — коротко сказав він, витягаючи з портфеля плащ-невидимку. Насправді в нього болів шрам, але не дуже сильно, тож Волдеморт ще не завдав Сіріусові смертельного удару, бо коли він катував Ейвері, біль у шрамі був просто нестерпний…
— На, — він накинув на них обох плащ-невидимку, й вони почали уважно прислухатися, не зважаючи на латинські фрази, які бурмотіло погруддя чаклуна.
— Сюди не можна! — попереджала учнів Джіні. — Вибачте, треба йти в обхід отими сходами, бо тут хтось напустив задушливого газу…
Учні обурювались, а один сердито сказав: — Не бачу я тут ніякого газу.
— Бо він безбарвний, — досить переконливо вдала гнів Джіні, — але, якщо хочеш, то йди. Твій труп стане доказом для наступного ідіота, який нам не повірить.
Поволі натовп почав рідшати. Новина про задушливий газ розійшлася між учнями, і вже ніхто туди не йшов. Коли в коридорі збезлюдніло, Герміона неголосно сказала: — Гаррі, краще вже не буде… ходімо.
І вони рушили, ховаючись під плащем-невидимкою. У дальньому кінці коридору спиною до них стояла Луна. Проходячи повз Джіні, Герміона прошепотіла:
— Молодець… але не забудь про сигнал.
— Який сигнал? — пробурмотів Гаррі перед дверима кабінету Амбридж.
— Коли вони побачать Амбриджку, то почнуть голосно виспівувати “Візлі — наш король”, — пояснила Герміона. а Гаррі застромив лезо Сіріусового ножа в щілину між дверима й стіною. Замок, клацнувши, відімкнувся, і вони зайшли в кабінет.
Недоладні кошенята вигрівалися на пообідньому сонечку, що осявало їхні тарілки, а в кабінеті було тихо й порожньо, як і минулого разу. Герміона полегшено зітхнула.
— Я боялася, що після другого ніфлера вона тут виставить охорону.
Скинули плаща-невидимку. Герміона підбігла до вікна й крадькома визирнула надвір, тримаючи чарівну паличку напоготові. Гаррі метнувся до каміна, схопив горщик з порошком флу і кинув дрібку в камін — спалахнув смарагдовий вогонь. Швидко став навколішки, запхав голову в мерехтливе полум’я й крикнув: — Площа Ґримо, дванадцять!
Голова закрутилася, ніби він щойно зійшов з ярмаркової каруселі, але коліна не відривалися від холодної підлоги кабінету. Замружився від вируючого попелу а коли обертання припинилося, розплющив очі й побачив, що дивиться на довжелезну холодну кухню будинку на площі Ґримо.
Там нікого не було. Він цього сподівався, але не був готовий до гарячої хвилі жаху й паніки, яка на нього накотила від вигляду порожнього приміщення.
— Сіріусе? — гукнув він. — Сіріусе, ти є?
Його голос луною розійшовся по кухні, але ніхто не відповів, хіба що справа від каміна почулося якесь шарудіння.
— Хто там? — крикнув він, думаючи, що то миша. Перед ним з’явився ельф-домовик Крічер. Він був чимось страшенно задоволений, хоч обидві руки мав, здається, поранені, судячи з грубого шару бинтів.
— У каміні голова Поттера, — оголосив він порожній кухні, кидаючи на Гаррі дивно радісні погляди. — Крічеру цікаво, навіщо він прибув?
— Крічере, де Сіріус? — нетерпляче запитав Гаррі. Ельф-домовик хрипко реготнув.
— Хазяїн вийшов, Гаррі Поттере.
— Куди вийшов? Куди він вийшов, Крічере? Крічер тільки гигикнув.
— Попереджаю тебе! — крикнув Гаррі, чудово розуміючи, що в цій ситуації покарати Крічера ніяк не зможе. — А де Люпин? Де Дикозор? Чи є тут хтось із них?
— Нема нікого, крім Крічера! — радісно повідомив ельф, а тоді відвернувся від Гаррі й помалу пішов до дверей. — Крічер, мабуть, зараз побалакає трохи зі своєю хазяєчкою, авжеж, бо він уже давно не мав такої нагоди, Крічерів хазяїн не підпускав його до неї…
— Куди пішов Сіріус? — гукнув услід ельфові Гаррі. — Крічере, він пішов у відділ таємниць?
Крічер завмер на місці. Гаррі з-за лісу ніжок від стільців ледве бачив його лису голову.
— Хазяїн не каже бідненькому Крічерові, куди він ходить.
— Але ж ти знаєш! — крикнув Гаррі. — Правда? Ти знаєш, де він зараз!
На мить запала тиша, а тоді ельф голосно гигикнув.
— Хазяїн не повернеться з відділу таємниць! — радісно повідомив він. — Крічер тут знову сам зі своєю хазяєчкою!
Він рвонув до дверей і вислизнув у коридор.
— Ти!..
Та не встиг Гаррі вилаятись чи крикнути якусь образу, як відчув лютий біль у тімені. Вдихнув цілу хмару попелу, відчув, задихаючись, як його тягнуть з полум’я, а тоді з жахливою раптовістю побачив перед собою широке обвисле обличчя професорки Амбридж, що тягла його з каміна за волосся, заломивши голову до самої спини, ніби збиралася перерізати йому горло.
— Ти думав, — засичала вона, заламуючи йому голову ще сильніше, так, що він тепер дивився в стелю, — що після двох ніфлерів я дозволю проникнути в мій кабінет хоч одній паскудній нишпорці? Я зачаклувала двері хитрочуйними чарами, дурнику. Забери в нього чарівну паличку, — прогавкала вона комусь, кого Гаррі не бачив, але відчув, як чужа рука витягує з нагрудної кишені його мантії чарівну паличку. — І в неї забери.
Гаррі почув човгання ніг і зрозумів, що Герміона теж залишилася без чарівної палички.
— Кажи, що ти робив у моєму кабінеті, — звеліла Амбридж, смикнувши Гаррі за волосся так, що він аж захитався.
— Я хотів… забрати “Вогнеблискавку”! — прохрипів він.
— Брешеш. — Вона знову смикнула його за чуба. — Твоя “Вогнеблискавка” під пильною охороною зберігається в підвалі, і ти, Поттере, дуже добре це знаєш. Твоя голова була в каміні. З ким ти спілкувався?
— Ні з ким… — спробував вивільнитися Гаррі. Відчув, як з голови висмикнулося кілька волосин.
— Брешеш! — крикнула Амбридж. Штовхнула його від себе, і він вгатився в стіл. Бачив тепер, що Герміону притисла до стіни Мілісент Булстроуд. Мелфой спирався на підвіконня і шкірився, підкидаючи й ловлячи його чарівну паличку.
У коридорі почулася метушня, і в кабінет зайшло кілька здорованів-слизеринців, тягнучи Рона, Джіні, Луну і — на превеликий подив Гаррі — Невіла, який уже ледве дихав, бо його мертвою хваткою тримав за горло Креб. У всіх чотирьох роти були заткнуті кляпами.
— Піймали всіх, — сказав Ворінґтон і грубо штовхнув Рона в кабінет. — А цей, — наставив він жирного пальця на Невіла, — заважав мені схопити її, — показав він на Джіні, що намагалася копнути по кісточках величезну слизеринку, яка її тримала, — тож я його теж притяг.
— Добре, добре, — сказала Амбридж, дивлячись, як пручається Джіні. — Схоже на те, що Гоґвортс незабаром стане зоною, вільною од Візлів!
Мелфой зареготав голосно й улесливо. Амбридж видала свою широку самовдоволену усмішку і всілася в крісло з ситцевою оббивкою, вилупившись на своїх бранців, наче та ропуха з клумби.
— То що, Поттере, — почала вона. — Ти виставив навколо мого кабінету вартових і послав цього блазня, — кивнула вона на Рона, а Мелфой засміявся ще голосніше, — з повідомленням, ніби Полтерґейст чинить розгардіяш у кабінеті трансфігурації, хоч я прекрасно знала, що він у цей час заливав чорнилом окуляри шкільних телескопів… мене про це проінформував містер Філч.
Ясно, що тобі було необхідно з кимось поговорити. Це був Албус Дамблдор? Чи той покруч Геґрід? Сумнівно, щоб то була Мінерва Макґонеґел — я чула, що вона ще надто квола для розмов.
Мелфой і деякі інші члени інквізиторського загону після цих слів зареготали. Гаррі відчув, що його аж трусить зі злості й ненависті.
— Не ваше діло, з ким я розмовляв, — огризнувся він. Обвисле лице Амбридж напружилося.
— Ну що ж, — промовила вона своїм найнебезпечнішим фальшиво-солодким голосом. — Ну що ж, містере Поттере… я дала вам нагоду зізнатися добровільно. Ви відмовилися. В мене немає іншого вибору, як змусити вас силою. Драко… приведи професора Снейпа.
Мелфой поклав Гарріну чарівну паличку в кишеню мантії і вийшов з кабінету, криво посміхаючись, але Гаррі не звернув на це уваги. Щойно він збагнув. Як він міг про це забути! Думав, що тут не залишилося жодного члена Ордену, що нема кому допомогти врятувати Сіріуса — але він помилявся. Бо в Гоґвортсі ще був член Ордену Фенікса — Снейп. У кабінеті панувала тиша, якщо не зважати на штурханину й шарпанину, викликану намаганнями слизеринців утримати Рона та інших затриманих. На килим крапала кров з Ронової губи, а він уперто намагався вирватися від Ворінґтона, що заломив йому руку за спину. Джіні не полишала спроб копнути по нозі шестикласницю, яка міцно скрутила їй обидві руки. Невіл увесь посинів, але й далі пручався, вивільняючись із Кребової хватки. Герміона робила безуспішні спроби відкинути Мілісент Булстроуд. А ось Луна дивилася собі у вікно, мовби їй тут було нудно.
Гаррі знову зиркнув на Амбридж, яка уважно за ним спостерігала. Напустив на лице незворушний вираз, коли в коридорі почулися кроки, і до кабінету увійшов спочатку Драко Мелфой, а за ним Снейп.
— Хотіли мене бачити, пані директорко? — запитав Снейп, байдуже глянувши на пари учнів, що й далі борюкалися.
— А-а, професор Снейп, — широко всміхнулася і підвелася Амбридж. — Так, мені потрібна ще пляшечка сироватки правди, і то якнайшвидше.
— Ви взяли в мене останню, щоб допитати Поттера, — відказав він, незворушно дивлячись на неї крізь масну завісу свого чорного волосся. — Ви ж не використали її всю? Я казав, що вистачить трьох крапель.
Амбридж почервоніла.
— Можете зробити ще трохи? — її голос став солодким, мов у дівчинки, що бувало завжди, коли вона лютувала.
— Авжеж, — підтвердив Снейп, скрививши губу. — Вона має настоюватися повний місячний цикл, тож буде готова десь за місяць.
— За місяць? — заволала Амбридж, роздуваючись, мов ропуха. — Місяць? Снейп, вона мені потрібна сьогодні! Я щойно впіймала Поттера, коли він використовував мій камін для спілкування з невідомою особою чи особами!
— Справді? — вперше виявив хоч якесь зацікавлення Снейп і подивився на Гаррі. — Мене це не дивує. Поттер ніколи не виявляв особливої пошани до шкільних правил.
Його холодні чорні очі пронизали Гаррі, але той не відвів погляду, а тільки щосили зосередився на своєму сні, прагнучи, щоб Снейп проник у його мозок і все збагнув…
— Я бажаю його допитати! — сердито повторила Амбридж, а Снейп відвернувся від Гаррі і знову глянув у її тремтяче від люті обличчя. — Бажаю, щоб ви забезпечили мене настійкою, яка змусить його розповісти мені правду!
— Я вже вам сказав, — незворушно відповів Снейп, — що запасів сироватки правди не маю. Хіба що ви хочете Поттера отруїти… отрута в мене є. І запевняю, що я з превеликим задоволенням підтримав би цей ваш задум… але більше нічим допомогти не можу. Біда тільки в тому, що більшість отрут діють надто швидко, не залишаючи жертві часу для зізнання.
Снейп знову глянув на Гаррі, котрий уп’явся йому в очі, розпачливо намагаючись переказати все без слів.
“Волдеморт напав на Сіріуса у відділі таємниць”, — відчайдушно посилав він думку. “Волдеморт напав на Сіріуса…”
— Я призначаю вам іспитовий термін! — вереснула професорка Амбридж, а Снейп глянув на неї, здивовано піднявши брови. — Ви навмисне не хочете допомогти! Я сподівалася більшого! Луціус Мелфой завжди був про вас найвищої думки! Геть з мого кабінету!
Снейп іронічно їй уклонився і вийшов. Гаррі знав, що ось-ось буде втрачено останню нагоду повідомити Орден про те, що відбувається.
— Він напав на Гультяя! — крикнув Гаррі. — Напав на Гультяя там, де це заховано! Снейп зупинився, тримаючи руку на клямці дверей.
— На Гультяя? — вигукнула професорка Амбридж, пильно поглядаючи то на Гаррі, то на Снейпа. — Що це за Гультяй? Де і що саме заховано? Що це все означає, Снейп?
Снейп озирнувся на Гаррі. Обличчя його було незворушне. Гаррі не знав, зрозумів той щось чи ні, але перед Амбридж не наважувався говорити відвертіше.
— Поняття не маю, — холодно відповів Снейп. — Поттере, коли я захочу, щоб ти кричав мені різні дурниці, я дам тобі лепетального напою. А ти, Кребе, послаб хоч трохи хватку. Якщо Лонґботом задихнеться, нам доведеться заповнювати безліч нудних паперів, а ще, боюсь, доведеться згадати про це у твоїй характеристиці, коли шукатимеш собі роботу.
Грюкнув за собою дверима, а Гаррі ще більше розгубився, адже Снейп був його останньою надією. Зиркнув на Амбридж. Вона була не менш розгублена. Важко дихала, не приховуючи злості й роздратування.
— Нехай, — витягла вона чарівну паличку. — Нехай… У мене нема вибору… йдеться не лише про шкільну дисципліну… це питання безпеки міністерства… так… так…
Здавалося, Амбридж сама себе в чомусь переконує. Вона нервово переступала з ноги на ногу, дивилася на Гаррі, постукуючи чарівною паличкою по долоні й важко дихаючи. Гаррі спостерігав за нею і почувався жахливо безсилим без чарівної палички.
— Поттере, ти мене змушуєш… я не хотіла, — і далі неспокійно тупцяла на місці Амбридж, — але іноді мета виправдовує засоби… впевнена, що пан міністр зрозуміє, що я не мала іншого вибору…
Мелфой втупився в неї голодними очима.
— Гадаю, закляття “Круціатус” розв’яже тобі язика, — тихо проказала Амбридж.
— Ні! — закричала Герміона. — Пані професорко… це незаконно.
Але Амбридж не звернула на це уваги. Обличчя її мало огидний збуджений, нетерплячий вираз, якого Гаррі в неї ще ніколи не бачив. Професорка підняла чарівну паличку.
— Пан міністр був би проти цього порушення закону,
пані професорко! — крикнула Герміона.
— Корнеліус не переймається тим, про що не знає, — задихано проказала Амбридж і почала послідовно націляти чарівну паличку на різні частини Гарріного тіла, очевидно, вирішуючи, де болітиме найдужче. — Він так і не довідався, що це я торік наслала на Поттера дементорів, але все одно був радий нагоді вигнати його зі школи.
— То це ви? — трохи не задихнувся Гаррі. — Це ви наслали на мене дементорів?
— Хтось же мусив діяти, — видихнула Амбридж і спрямувала чарівну паличку прямісінько в чоло. — Усі тільки патякали, що тебе треба якось угамувати… зганьбити тебе… та лише я щось зробила… Але ти, Поттере, тоді викрутився! Та тепер не викрутишся… — Вона набрала повні груди повітря й вигукнула: — Круц…
— Ні! — заверещала надтріснутим голосом Герміона з-за спини Мілісент Булстроуд. — Не треба! Гаррі… доведеться сказати!
— Нізащо! — крикнув Гаррі, дивлячись на Герміону, якої за Мілісент майже не було видно.
— Ми мусимо, Гаррі! Вона все одно витисне правду силою! Який… який у цьому сенс?
І Герміона безпомічно заридала, уткнувшись у мантію Мілісент Булстроуд. Та негайно перестала притискати її до стіни й гидливо відступила набік.
— Так-так-так! — переможно проказала Амбридж. — Наша маленька міс Запитайко цього разу нам щось відповість! Ану, дівчино, говори!
— Ер… мі.. .о… ні! — закричав Рон з кляпом у роті.
Джіні дивилася на Герміону такими очима, ніби ще ніколи її не бачила. Невіл, який уже ледве дихав, теж не відводив від неї очей. Але Гаррі раптом щось помітив. Хоч Герміона й ридала розпачливо, затуливши лице руками, однак жодної сльозинки не було видно.
— Я… пробачте, — пробелькотіла Герміона. — Але… я вже не витримую…
— Усе гаразд, дівчино, все гаразд! — схопила Амбридж Герміону за плечі, штовхнула в крісло з ситцевою оббивкою й нависла над нею. — Ну, кажи… з ким щойно спілкувався Поттер?
— Він, — схлипнула в долоні Герміона, — намагався поговорити з професором Дамблдором.
Рон завмер, очі його розширилися. Джіні перестала тупцяти по ногах слизеринки, яка її тримала. Навіть Луна трохи здивувалася. На щастя, увага Амбридж та її посіпак була прикута до Герміони, й вони не помітили цих підозрілих змін.
— З Дамблдором? — перепитала Амбридж. — То ви знаєте, де зараз Дамблдор?
— Та ні! — ридала Герміона. — Ми шукали в “Дірявому казані” на алеї Діаґон, і в “Трьох мітлах”, і навіть у “Кабанячій голові”…
— Дурне дівчисько… Дамблдор не сидітиме в шинку, коли за ним полює все міністерство! — закричала Амбридж і кожнісінька риса її обвислого обличчя просякла розчаруванням.
— Але… нам треба було сказати йому щось дуже важливе! — завивала Герміона, ще щільніше затуляючи обличчя руками, і Гаррі знав, що це було не з розпачу, а для того щоб приховати цілковиту відсутність сліз.
— Так? — знову розхвилювалася Амбридж. — І що ж ви хотіли йому сказати?
— Ми… ми хотіли сказати, що все вже г-готове! — заходилася плачем Герміона.
— Що готове? — Амбридж знову схопила її за плечі й труснула. — Що готове, дівчино?
— 3б… зброя, — відповіла Герміона.
— Зброя? Зброя?! — очі Амбридж трохи не луснули від збудження. — Ви розробили якийсь спосіб опору? Зброю, щоб використати її проти міністерства? За наказом Дамблдора, зрозуміло?
— Т-т-так. — затиналася Герміона, — але він був змушений звідси піти, перш ніж ми її закінчили, а т-т-тепер ми все зробили і н-н-не знаємо, як йому про це с-с-сказати!
— Що це за зброя? — хрипко спитала Амбридж, усе ще стискаючи Герміонині плечі своїми куцими пальцями.
— Ми с-с-самі не розуміємо, — зашморгала носом Герміона. — Ми т-т-тільки зробили те, що нас п-п-попросив професор Д-д-дамблдор.
Амбридж радісно випросталась.
— Веди мене до цієї зброї. — звеліла вона.
— Я не покажу… їм, — пронизливо вискнула Герміона, крізь пальці поглядаючи на слизеринців.
— Ти тут не став нам умов, — різко сказала професорка Амбридж.
— Добре, — знову заридала в долоні Герміона. — Добре… нехай дивляться, може, використають її проти вас! Якщо чесно, то я хотіла б, аби ви покликали якомога більше людей… хай приходять і дивляться! Ц-це вам буде добра наука… ой, як би було чудово, якби ц-ціла школа довідалася, де вона і як нею к-користуватися, а тоді, якби ви когось роздратували, вам би п-показали, де раки зимують!
Ці слова справили на Амбридж могутнє враження. Вона підозршиво зиркнула на інквізиторськиїї загін, затримавши на якусь мить вирячені очі на Мелфоєві, що не встиг приховати пожадливий і нетерплячий вираз обличчя.
Амбридж досить довго розглядала Герміону, а тоді промовила, як їй, очевидно, здавалося, материнським голосом.
— Що ж, дорогенька, підемо вдвох… і ще візьмемо Поттера, так? Ходімо.
— Пані професорко, — втрутився Мелфой, — мені здається, з вами має піти представник загону, щоб простежити…
— Я міністерський працівник найвищої кваліфікації, Мелфою! Невже ти вважаєш, що я сама не впораюся з двома підлітками, які не мають чарівних паличок? — гостро спитала Амбридж. — До того ж, думаю, що цю зброю не варто бачити іншим школярам. Залишайтесь тут до мого повернення і простежте, щоб ніхто з них, — вона показала на Рона, Джіні, Невіла й Луну, — не втік.
— Ясно, — похмуро й розчаровано буркнув Мелфой.
— А ви йдіть попереду й показуйте мені дорогу, — націлила Амбридж чарівну паличку на Гаррі й Герміону. — Ведіть.

— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ —
Бійка й політ

Гаррі навіть не здогадувався, що задумала Герміона, та й узагалі, чи мала вона якийсь задум. Він тримався на півкроку позад неї в коридорі, що вів від кабінету Амбридж, бо розумів, що викличе підозру, якщо покаже, що не знає, куди йти. Не наважувався заговорити. Амбридж ішла майже впритул за ними, і він чув її нерівне дихання.
Герміона вивела їх сходами у вестибюль. З Великої зали долинали голоси, брязкіт ножів та виделок. Гаррі вразило, що за якихось п’ять-шість метрів люди мирно вечеряють, святкують завершення іспитів і нічим на світі не переймаються.
Герміона вийшла з дубових вхідних дверей і спустилася кам’яними сходами у духмяний літній вечір. Сонце майже торкалося верхівок дерев Забороненого лісу, і коли Герміона впевнено попрямувала через галявину — Амбридж дріботіла позаду, намагаючись не відставати, — їхні довгі темні тіні тяглися за ними по траві, немов плащі.
— Вона захована в Геґрідовій хатині? — прокричала Амбридж просто Гаррі у вухо.
— Авжеж, ні, — в’їдливо відповіла Герміона. — Геґрід міг би ненароком привести її в дію.
— Так, — погодилася Амбридж. Її збудження наростало. — Він так і зробив би, здоровецький тупий виродок.
Вона засміялася. Гаррі відчув величезне бажання обернутися й схопити її за горло, але стримався. Його шрам пульсував у м’якому тихому вечірньому повітрі, але ще не почав нестерпно пекти, а Гаррі знав, що це сталося б, якби Волдеморт налаштувався до вбивства.
— То… де ж вона? — не зовсім впевнено запитала Амбридж, коли Герміона заглибилася в ліс.
— Там, зрозуміло. — показала Герміона на темні дерева. — Її ж треба було добре сховати, щоб учні випадково не знайшли.
— Ну, так, — погодилася Амбридж трохи боязко. — Авжеж… дуже добре… то ви йдіть попереду.
— Може, дайте нам вашу чарівну паличку, якщо ми вже йдемо перші? — запитав Гаррі.
— Ні, Поттере, не дам, — солодко заперечила Амбридж штурхаючи його паличкою в спину. — Моє життя міністерство цінує значно більше, ніж ваше.
Коли вони зайшли у прохолодний затінок перших дерев, Гаррі спробував перехопити Герміонин погляд. Прогулянка Забороненим лісом без чарівних паличок здалася йому найнеобачнішим вчинком за весь сьогоднішній вечір. Але Герміона лише зневажливо глипнула на Амбридж і попрямувала просто в гущавину, йдучи так швидко, що коротконога Амбридж ледве за ними встигала.
— Ще далеко? — спитала Амбридж, коли її мантія роздерлася об кущ ожини.
— О, так, — відповіла Герміона, — вона захована надійно. Гаррі охопила тривога. Герміона вибрала не ту стежку,
що вела до Ґропа, а ту, яка три року тому привела його до лігва монстра Араґоґа. Герміони тоді з ним не було. Чи вона здогадується, яка небезпека чигає там на них?
— Е-е… ти впевнена, що це правильна дорога? — багатозначно запитав він.
— Так, — рипуче підтвердила вона, ламаючи зарості із зайвим, як він подумав, завзяттям. Позаду Амбридж перечепилася об деревце, що лежало на землі. Ніхто не зупинився, щоб допомогти їй устати.
Герміона прямувала вперед, голосно крикнувши через плече:
— Ще трохи далі!
— Герміоно, не кричи, — пробурмотів Гаррі, намагаючись від неї не відставати. — Нас може почути хто завгодно…
— Я цього й хочу, — ледь чутно відповіла вона, доки Амбридж, важко дихаючи, наздоганяла їх. — Побачиш…
Вони йшли ще досить довго і нарешті забрели в таку гущавину, що крони дерев узагалі не пропускали світла.
Знову, як і колись у цьому лісі. Гаррі відчув, що за ними стежать невидимі очі.
— Ще далеко? — сердито запитала ззаду Амбридж.
— Уже близько! — крикнула Герміона, коли вони вийшли на тьмяну й вогку просіку. — Ще трошечки…
Повітря пронизала стріла й грізно вп’ялася в дерево прямо над її головою. Звідусіль раптом почувся тупіт копит. Гаррі відчув, як задрижала під ногами земля. Амбридж вереснула і випхала його поперед себе, як щит…
Гаррі вирвався з її рук і озирнувся. Їх оточило з півсотні кентаврів, і всі вони цілилися у них з луків. Гаррі з Герміоною поволі позадкували до середини просіки, а Амбридж заскімлила з жаху.
— Хто ви такі? — пролунав голос.
Гаррі глянув ліворуч. З кола до них вийшов гнідий кентавр Маґор’ян. У руках, як і всі решта, він тримав натягнутого лука. Праворуч від Гаррі скімлила Амбридж, цілячись у кентавра тремтячою чарівною паличкою.
— Я запитав вас, люди, хто ви такі, — грубо повторив Маґор’ян.
— Я Долорес Амбридж! — вигукнула директорка пронизливим переляканим голосом. — Перший заступник міністра магії, а також директор і Верховний інквізитор Гоґвортсу!
— Ви з Міністерства магії? — перепитав Маґор’ян, а кентаври довкола неспокійно заворушилися.
— Саме так! — ще пронизливішим голосом підтвердила Амбридж. — Тож бережіться! За законами, затвердженими відділом нагляду й контролю за магічними істотами, напад покручів на людину…
— Як ви нас назвали? — крикнув дикий на вигляд вороний кентавр, у якому Гаррі впізнав Бейна. Решта кентаврів сердито загомоніли і ще дужче натягли тятиви луків.
— Не називайте їх так! — розлючено сказала Герміона, але Амбридж її мовби й не чула. Не зводячи з Маґор’яна тремтячої чарівної палички, вона провадила далі: — Закон номер 15 “Б” чітко зазначає: “Напад магічної істоти, що, як вважається, має наближений до людського інтелект, а отже, несе відповідальність за свої дії…”
— “Наближений до людського інтелект”? — перепитав Маґор’ян, а Бейн та деякі інші кентаври заревіли від гніву, б’ючи копитами землю. — Ми це вважаємо великою образою, людино! Наш інтелект, дякувати Богові, набагато перевершує ваш.
— Що ви робите в нашому лісі? — вигукнув суворий сивий кентавр, якого Гаррі з Герміоною бачили під час останньої подорожі в ліс. — Чого ви сюди прийшли?
— У вашому лісі? — перепитала Амбридж, трясучись тепер не тільки від жаху, а й від обурення. — Мушу нагадати — ви мешкаєте тут лише тому, що Міністерство магії дало вам дозвіл займати певні ділянки землі…
Стріла просвистіла над її головою, зачепивши волосся мишачого кольору. Амбридж оглушливо заверещала і затулила голову руками. Деякі кентаври схвально заревіли, а інші хрипко зареготали. Їхній дикий регіт луною розлігся темною просікою. Вони загрозливо затупотіли копитами.
— То чий це тепер ліс, людино? — закричав Бейн.
— Брудні покручі! — заверещала Амбридж, затуляючи голову руками. — Звірі! Дикі тварюки!
— Тихо! — крикнула Герміона, та було вже пізно. Амбридж махнула чарівною паличкою на Маґор’яна й вереснула:
— Зв’язатус!
Просто з повітря з’явилися мотузки, що, наче товстенні змії, міцно обмотали кентаврові груди й руки. Він гнівно заревів і став дибки, намагаючись вивільнитися, а інші кентаври кинулися в атаку.
Гаррі повалив Герміону на землю. Лежачи долілиць, він відчув дикий жах, коли навколо, мов грім, затупотіли копита, одначе кентаври з лютими криками їх перестрибували.
— Ні-і-і-і-і-і! — верещала Амбридж. — Ні-і-і-і-і-і-і… я перший заступник… не маєте права… пустіть мене, тварюки… ні-і-і-і-і!
Гаррі побачив червоний спалах і зрозумів, що вона спробувала вразити когось приголомшливим закляттям; а потім заверещала ще голосніше. Підвівши трохи голову, Гаррі побачив, що Бейн схопив Амбридж за поперек і підняв високо вгору. Вона звивалася й верещала з жаху. Її чарівна паличку впала на землю, і серце в Гаррі закалатало. Якби ж до неї дотягтися…
Та щойно він простяг руку, як на чарівну паличку наступило копито якогось кентавра й переламало її навпіл.
— Ану! — прогримів над Гарріним вухом голос, і груба волохата рука виринула мовби з повітря й поставила його на ноги. Герміону теж підняли з землі. Гаррі бачив над рухливими різномастими спинами й головами кентаврів, як Бейн поволік Амбридж кудись між дерева. Її безупинний вереск дедалі слабшав і врешті-решт його цілком заглушило тупотіння копит.
— А з цими що? — запитав суворий сивий кентавр, що тримав Герміону.
— Це молодняк, — пролунав неквапливий скорботний голос у Гаррі за спиною. — Ми не чіпаємо лошат.
— Ронане, це вони її сюди привели, — відказав кентавр, що міцно тримав Гаррі. — І не такі вони й молоді… оцей скоро досягне зрілості.
Він потрусив Гаррі за комір мантії.
— Будь ласка, — затамувавши подих, промовила Герміона, — будь ласка, не займайте нас, ми не поділяємо її думок, ми не працюємо в міністерстві! Ми сюди прийшли, бо сподівалися, що ви її від нас відженете.
З виразу обличчя сивого кентавра, який тримав Герміону, Гаррі відразу зрозумів, що, сказавши це, вона припустилася жахливої помилки. Сивий кентавр відкинув назад голову, люто затупотів задніми ногами й заревів: — Ти бачиш, Ронане? Вони вже такі самі пихаті, як і все їхнє плем’я! То ми мали виконати за тебе брудну роботу? Так, людська дівчино? Ми мали поводитись, як твої слуги, відганяти твоїх ворогів, наче слухняні пси?
— Ні! — пискнула пройнята жахом Герміона. — Прошу вас… я не це мала на увазі! Я просто сподівалася, що ви зможете… допомогти нам…
Що далі, то гірше.
— Ми не допомагаємо людям! — прогарчав той кентавр, що тримав Гаррі, ще міцніше його стискаючи й одночасно стаючи дибки — на якусь мить Гарріні ноги відірвалися від землі. — Наша раса живе своїм життям і цим пишається. Ми не дозволимо вам звідси піти й вихвалятися, що ми виконали вашу забаганку!
— Ми не збираємося такого казати! — закричав Гаррі. — Ми знаємо, що ви все робите з власної волі!
Але ніхто його, здається, не слухав.
Бородатий кентавр, що стояв оддалік, вигукнув: — Вони прийшли сюди непрохані й повинні за це відповісти!
На ці його слова табун відгукнувся схвальним ревінням, а якийсь сірої масті кентавр крикнув: — Відправмо їх до тої жінки!
— Ви ж казали, що не чіпаєте невинних! — закричала Герміона, і з її очей бризнули справжні сльози. — Ми вам нічого поганого не зробили, ми не погрожували вам чарівними паличками! Ми хочемо назад до школи, будь ласка, відпустіть нас…
— Ми не такі, як той зрадник Фіренце, людська дівчино! — вигукнув сивий кентавр, а його приятелі схвально заіржали. — Може, ти думала, що ми — гарненькі балакучі коні? Ми древнє плем’я, яке не терпітиме чаклунських зазіхань і образ! Ми не дотримуємося ваших законів, не визнаємо вашої вищості, ми…
Та вони так і не почули, чого ще не роблять кентаври, бо тієї миті на краю просіки щось так голосно затріщало, що Гаррі, Герміона й півсотні кентаврів миттю озирнулися. Кентавр знову кинув Гаррі на землю, сягнувши по лук і сагайдак зі стрілами. Герміона теж упала, і Гаррі кинувся до неї, але тут зловісно розхилилися два товстелезні стовбури, і між ними з’явилася гігантська постать велетня Ґропа.
Кентаври, що були найближче до нього, позадкували на тих, що стояли далі. Просіка перетворилася на ліс натягнутих луків та стріл. Усі цілилися у величезне сірувате обличчя, нависле над ними між густого плетива гілок. Ґроп дурнувато роззявив перекошеного рота. Було видно його схожі на цеглини жовті зуби, що відсвічували в напівтемряві, а тупі, багнистого кольору, очі звузилися, коли він покосився на істот біля його ніг, обплутаних обірваними канатами.
Він ще ширше роззявив рота.
— Геґер.
Гаррі не знав, що означає “геґер” і яка то мова. Його турбувало інше. Він стежив за Ґроповими ступнями, завдовжки з Гаррі. Герміона міцно стисла його руку. Кентаври принишкли й дивилися на велетня, що крутив величезною круглою головою з боку набік і теж розглядав тих, хто внизу, мовби щось шукав.
— Геґер! — ще наполегливіше гукнув він.
— Іде звідси, велетню! — крикнув Маґор’ян. — Тебе ніхто сюди не кликав!
Проте на Ґропа ці слова не справили ніякого враження. Він трохи нахилився (кентаври ще міцніше стисли в руках луки), а тоді заревів: — ГЕҐЕР!
Деякі кентаври занервувалися, а Герміона раптом зойкнула.
— Гаррі! — прошепотіла вона. — Здається, він намагається сказати “Геґрід”!
Саме в цю мить Ґроп помітив їх, єдиних людей серед моря кентаврів, і ще нижче нахилив голову, уважно до них приглядаючись. Гаррі відчув, як затремтіла Герміона, коли Ґроп знову широко роззявив рота і промовив глибоким гримотливим голосом: — Гермі.
— Господи, — Герміона так міцно стисла Гарріну руку, що та аж заніміла, а сама Герміона, здавалося, от-от зомліє, — він… він запам’ятав!
— ГЕРМІ! — заревів Ґроп. — ДЕ ГЕҐЕР?
— Я не знаю! — пропищала перелякана Герміона. — Вибач, Ґроп, але я не знаю!
— ҐРОП ХОЧЕ ГЕҐЕР!
Велетень простяг униз здоровецьку руку. Герміона дико заверещала, відсахнулася на кілька кроків назад і впала. Без чарівної палички Гаррі зібрався бити, штовхати, кусати — що завгодно, — коли рука потяглася до нього, збивши при цьому з ніг білосніжного кентавра.
Кентаври тільки цього й чекали. Ґропові простягнуті пальці були вже біля Гаррі, коли з півсотні стріл просвистіли в повітрі й уп’ялися в гігантське обличчя велетня. Той завив від болю й люті, випростався й почав терти собі щоки величезними долонями, ламаючи стріли, але ще глибше заганяючи їхні наконечники.
Він кричав і гупав ножиськами, а кентаври кинулися врозтіч. Краплини Ґропової крові завбільшки як галька заляпували Гаррі з голови до ніг, поки він допомагав Герміоні встати. Удвох вони щодуху помчали під захист дерев і лише там озирнулися. Ґроп із залитим кров’ю лицем наосліп намацував кентаврів. Ті безладно тікали, галопуючи поміж дерев обабіч просіки. Гаррі й Герміона дивилися, як Ґроп, люто ревучи й ламаючи дерева, кинувся за кентаврами.
— Ой, — Герміона так трусилася, аж їй підгиналися коліна. — Ой, яке жахіття. Він же їх повбиває.
— Якщо чесно, то я не проти, — з гіркотою зітхнув Гаррі. Тупіт кентаврів і гупання велета поступово слабшали.
І раптом шрам у Гаррі тьохнув болем. Його охопив жах.
Вони згаяли стільки часу — і тепер були ще далі від порятунку Сіріуса, ніж тоді, коли він побачив видіння. Без чарівної палички, серед Забороненого лісу, без можливості перенестися деінде.
— Чудовий задум, — крикнув він Герміоні, бажаючи зігнати на комусь злість. — Просто надзвичайний! І що ж нам тепер робити?
— Повертатися до замку, — ледь чутно пробелькотіла Герміона.
— Поки ми туди доліземо, Сіріус буде мертвий! — люто стукнув Гаррі ногою по дереву. Згори почулося верескливе скрекотання. Сердитий посіпачка розмахував стиснутими в кулачки довжелезними пальцями-галузками.
— Без чарівних паличок ми нічого не вдіємо, — безнадійно мовила Герміона, намагаючись зосередитися. — До речі, Гаррі, а як ти взагалі планував добиратися до Лондона?
— Нас це теж цікавить, — пролунав за її спиною знайомий голос.
Гаррі й Герміона інстинктивно притислися одне до одного й озирнулися.
З-за дерев вийшов Рон, а за ним — Джіні, Невіл і Луна. Вигляд у них був не найкращий. У Джіні по щоці тяглося кілька довгих подряпин, у Невіла над правим оком набрякала велика фіолетова ґуля, а Ронова губа кривавила ще більше — проте всі були дуже собою вдоволені.
— То що, — Рон відхилив низьку гілку і простяг Гаррі його чарівну паличку, — щось придумав?
— Як ви вирвалися? — здивувався Гаррі.
— Кілька приголомшувачів, роззброювальні чари, а Невіл виконав дуже класне стримувальне закляття, — безтурботно пояснив Рон, віддаючи чарівну паличку і Герміоні. — Але Джіні була найкраща, вона зачаклувала Мелфоя “Кажанячими шмарклями”. Було на що подивитися, бо йому заліпило морду тією гидотою з крильцями. А тоді ми побачили з вікна, що ви йдете в ліс, і побігли за вами. А що ви зробили з Амбридж?
— Її кудись понесли, — відповів Гаррі. — Кентаври.
— А вас просто так покинули? — здивувалася Джіні.
— Та ні, їх розігнав Ґроп, — пояснив Гаррі.
— Який Ґроп? — зацікавилася Луна.
— Геґрідів молодший братик, — зразу ж відказав Рон. — Але це вже не має значення. Гаррі, що ти з’ясував у каміні? Відомо-Хто напав на Сіріуса чи…
— Так, — підтвердив Гаррі, і його шрам знову боляче тьохнув, — я впевнений, що Сіріус ще живий, але не знаю, як туди потрапити, щоб йому допомогти.
Усі злякано вмовкли. Ця перешкода здавалася нездоланною.
— Доведеться нам полетіти, — сказала Луна своїм найбуденнішим голосом.
— Якраз, — роздратовано озирнувся на неї Гаррі. — По-перше, не існує ніяких “нас”, якщо ти під цим словом маєш на увазі й себе, а по-друге, Рон єдиний серед нас має мітлу, яку не охороняє озброєний троль, отож…
— Я теж маю мітлу! — втрутилася Джіні.
— Але ти не полетиш, — сердито заперечив Рон.
— Вибачай, але я не менше, ніж ти, переживаю за Сіріуса! — рішуче випнула підборіддя Джіні, від чого раптом стала разюче схожа на Фреда з Джорджем.
— Ти теж… — почав було Гаррі, але Джіні люто його урвала:
— Я вже на три роки старша, ніж був ти, коли змагався з Відомо-Ким за філософський камінь, і саме завдяки мені Мелфой і досі стирчить у кабінеті Амбридж і відбивається від величезних летючих шмарклів…
— Так, але…
— Ми всі разом були в ДА, — тихенько додав Невіл. — Це ж було задумано для боротьби з Відомо-Ким, так? І це для нас перша нагода зробити щось справжнє… Чи то все була звичайна гра?
— Ні… звичайно, не гра… — невпевнено заперечив Гаррі. — Тоді ми з вами, — сказав Невіл. — Ми хочемо допомогти.
— Це правда, — радісно всміхнулася Луна.
Гаррі перехопив Ронів погляд. Він знав, що Рон думає точнісінько те ж саме — якщо вибирати когось із членів ДА для порятунку Сіріуса, то Джіні, Невіла й Луну вони не вибрали б ніколи.
— Це не має ніякого значення, — процідив крізь зуби Гаррі, — бо ми все одно не знаємо, як туди потрапити.
— А я думала, що ми це вже вирішили, — здивувалася Луна. — Ми ж летимо!
— Слухай, — ледве стримував роздратування Рон, — можливо, ти й умієш літати без мітли, але ми крила собі не відростимо…
— Літають не тільки на мітлі, — незворушно заперечила Луна.
— Що, полетимо на спині того задриганого хрипача, чи як там його? — скривився Рон.
— Зім’яторогий хропач не літає, — відповіла Луна з погордою, — а ось вони літають, і до того ж, казав Геґрід, дуже легко знаходять дорогу туди, куди прагнуть потрапити їхні вершники.
Гаррі миттю озирнувся. Між деревами стояли, моторошно поблискуючи очима, два тестрали. Здавалося, вони розуміють кожнісіньке слово їхньої розмови.
— Справді! — прошепотів він, підходячи до них. Тестрали кивали своїми рептилячими головами, відкидаючи назад довгі чорні гриви, і Гаррі хвацько поплескав блискучу шию найближчого з них. Невже він колись вважав, що вони бридкі?
— Це ті ненормальні коні? — непевно запитав Рон, дивлячись кудись убік від тестрала, якого погладжував Гаррі. — Ті, яких не видно, доки не бачив чиєїсь смерті?
— Так, — підтвердив Гаррі.
— І скільки їх?
— Лише двоє.
— А нам треба трьох, — приголомшено, але рішуче сказала Герміона.
— Чотирьох, Герміоно, — насупилася Джіні.
— Здається, нас тут шестеро, — спокійно полічила всіх Луна.
— Не мели дурниць, ми не всі летимо! — розсердився Гаррі. — Послухайте, ви… — показав він на Невіла, Джіні й Луну, — ви тут ні до чого, вам не…
Ті бурхливо запротестували. Шрам заболів ще дужче. Не можна було гаяти жодної миті. Часу на суперечки не було.
— Добре, як собі хочете, — кинув він, — але якщо ми не знайдемо ще тестралів, ви все одно не зможете…
— Ой, та вони ще прийдуть, — впевнено сказала Джіні, дивлячись, як і Рон, у зовсім протилежний бік і, очевидно, вважаючи, що дивиться саме на коней.
— Чого ти так гадаєш?
— Може, це для вас новина, але ви з Герміоною заляпані кров’ю, — незворушно пояснила Джіні, — а ми знаємо, що Геґрід заманює тестралів сирим м’ясом. Саме тому, мабуть, і ці тут з’явилися.
Тієї миті Гаррі відчув, як його щось легенько смикнуло за мантію, і побачив, що тестрал облизує його вогкий від Ґропової крові рукав.
— Ну що ж, — сказав Гаррі, а в голові його сяйнула цікава думка, — ми з Роном вилітаємо на цих двох, а Герміона побуде з вами, щоб заманити інших тестралів…
— Я тут не залишуся! — розсердилася Герміона.
— То й не треба, — усміхнулася Луна. — Дивіться, їх уже більше… мабуть, запах від вас таки нічогенький…
Гаррі обернувся. Між деревами, притискаючи до боків великі шкірясті крила й світячи в темряві очима, до них продиралося ще шестеро-семеро тестралів. І що було робити?
— Гаразд, — сердито буркнув він, — тоді — на коні.

— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ —
Відділ таємниць

Гаррі міцно вхопився за гриву найближчого тестрала, поставив ногу на пеньок і незграбно виліз на шовковисту кінську спину. Тестрал не пручався, тільки крутив головою, шкірив ікла і намагався ще раз лизнути мантію.
Щоб почуватися безпечніше, Гаррі притиснувся колінами там, де крила з’єднувалися з тілом, і озирнувся. Невіл тим часом перехилився через спину іншого тестрала й намагався тепер закинути на нього свою коротку ногу. Луна всілася на свого коня боком і буденно розправляла мантію, ніби їздила так щодня. А Рон, Герміона й Джіні завмерли з роззявленими ротами й витріщеними очима.
— Що таке? — запитав Гаррі.
— А як ми маємо сідати? — слабким голосом промовив Рон. — Ми ж їх не бачимо.
— Ой, та це легко, — Луна зісковзнула зі свого тестрала й підійшла до Рона, Джіні й Герміони. — Йдіть сюди…
Вона потягла їх до інших тестралів і допомогла по черзі повилазити на спини. Усі троє страшенно нервувалися. Луна поклала їхні руки на гриви, наказала триматися міцно й повернулася до свого тестрала.
— Якесь божевілля, — пробелькотів Рон, боязко проводячи рукою по шиї коня. — Завал… Якби я його хоч бачив…
— Нехай краще залишається невидимим, — несхвально буркнув Гаррі. — Ну що, всі готові?
Вони ствердно кивнули, і Гаррі побачив, як напружилися під мантіями їхні коліна.
— Добре…
Він глянув на чорний лискучий загривок свого тестрала й ковтнув слину.
— Міністерство магії, вхід для відвідувачів, Лондон, — невпевнено промовив він. — Е-е… якщо ви знаєте… як туди добиратися…
Якусь мить тестрал навіть не ворушився. А тоді розгорнув свої крила, ледь не змівши Гаррі, зігнув ноги — і так швидко й стрімко рвонув угору, що Гаррі мусив руками й ногами міцно вчепитися в його кістлявий круп, щоб не впасти. Заплющив очі й притис обличчя до шовковистої гриви. Продершись крізь найвищі гілки дерев, вони вилетіли в криваво-червоний захід сонця.
Гаррі, мабуть, ще ніколи так швидко не літав. Тестрал промчав над замком, майже не махаючи своїми широченними крильми. Прохолодне повітря било по обличчю. Примружившись від вітру, Гаррі озирнувся й побачив п’ятьох товаришів, що летіли за ним. припавши до ший своїх тестралів. щоб їх не здуло.
Пролетіли над територією Гоґвортсу, проминули Гоґсмід. Внизу пропливали гори й виярки. Уже сутеніло, і Гаррі бачив скупчення вогників, коли вони проминали села, і звивисту дорогу, якою піднімалася самотня машина…
— Повний прикол! — ледве розчув Гаррі за спиною Ронів крик і уявив собі, що можна відчувати, якщо кулею мчати на такій висоті, не бачачи навіть, на чому летиш.
Сутеніло. Темно-фіолетове небо всіяли крихітні срібні зорі, і незабаром лише за вогнями маґлівських містечок можна було зорієнтуватися, як високо та з якою швидкістю вони летять. Гаррі міцно обхопив руками кінську шию, прагнучи летіти ще швидше. Скільки вже часу минуло відтоді, як він побачив Сіріуса, що лежав на підлозі відділу таємниць? Як довго він ще зможе чинити опір Волдемортові? Гаррі був упевнений лише в тому, що його хрещений батько не виконав Волдемортового бажання, і не помер, бо тоді Гаррі відчув би Волдемортів тріумф або лють — шрам відразу почав би нестерпно пекти, як це було в ніч нападу на містера Візлі.
Темрява дедалі густішала. Обличчя в Гаррі затерпло и замерзло, ноги заніміли від стискання тестралових боків, але він не наважувався міняти позу, щоб не зірватися… Від пронизливого свисту повітря позакладало у вухах, в роті пересохло від холодного нічного вітру. Не мав уявлення, як далеко вони залетіли. Усю надію покладав на тестрала, що цілеспрямовано мчав кудись у ніч, зрідка помахуючи крильми.
Якщо вони запізняться…
Він ще живий, ще бореться, я це відчуваю…
Якщо Волдеморт зрозуміє, що Сіріуса не зламати… Я це відчув би…
Раптом Гаррі у грудях усе ніби обірвалося: тестралова голова зненацька нахилилася до землі, і Гаррі аж зісковзнув з його шиї на кілька сантиметрів униз. Нарешті вони заходили на посадку… Здалося, позаду почувся крик, Гаррі озирнувся, ледве втримавшись на коні, але ніхто, начебто, не падав… мабуть, когось просто налякала різка зміна напрямку, як і його самого.
Аж ось зусібіч почали насуватися яскраво-оранжеві вогні. Було видно дахи будинків, фари, що нагадували блискучі очі комах, блідо-жовті квадратики вікон. Ще трошки, і вони впадуть на тротуар. Гаррі з останніх сил ухопився за тестрала й зіщулився, очікуючи різкого удару, але кінь торкнувся землі легесенько, мов тінь, і Гаррі зісковзнув з його спини, озираючи вулицю, де недалечко від пошарпаної телефонної будки стояв той самий переповнений сміттям контейнер. У тьмяному оранжевому світлі вуличних ліхтарів важко було розібрати кольори.
Рон приземлився поряд з Гаррі і негайно зіскочив зі свого тестрала на тротуар.
— Більше ніколи… — аж заточився він. Спробував відійти від тестрала, та, не бачачи, наштовхнувся на нього ззаду й трохи не впав. — Ніколи в житті… Нічого гіршого я не переживав…
Джіні й Герміона торкнулися землі поруч з ним. Зістрибнули зграбніше, ніж Рон. але теж полегшено зітхнули, коли відчули під ногами тверду землю. Трохи згодом зіскочив з тестрала тремтячий Невіл, і легенько зісковзнула Луна.
— Куди тепер? — ввічливо спитала вона в Гаррі, немовби це була просто цікава екскурсія.
— Сюди, — відповів Гаррі. Вдячно поплескав свого тестрала, хутко підійшов до розбитої телефонної будки і відчинив дверцята. — Та заходьте! — поквапив він тих, хто вагався.
Рон і Джіні слухняно зайшли. За ними втислися Герміона, Невіл і Луна. Гаррі востаннє зиркнув на тестралів, що нишпорили в контейнері, обнюхуючи зогнилі недоїдки, і слідом за Луною заліз у будку.
— Хто там найближче до телефону, наберіть шість-два-чотири-чотири-два! — звелів він.
Рон якимось дивом вигнув руку і дотягся до телефонного диска. Коли диск відсюркотів, у будці пролунав холодний жіночий голос.
— Вітаємо вас у Міністерстві магії. Прошу назвати ваше прізвище та справу, в якій ви прийшли.
— Гаррі Поттер, Рон Візлі, Герміона Ґрейнджер, — затарабанив Гаррі, — Джіні Візлі, Невіл Лонґботом, Луна Лавґуд…
— Дякую, — озвався холодний жіночий голос. — Відвідувачі, прошу взяти значки й начепити спереду на одяг.
З металевого жолобка, з якого зазвичай вискакують дрібні монетки здачі, вилетіло з півдесятка значків. Герміона зібрала їх у жменю й мовчки передала Гаррі над головою Джіні. На верхньому було написано “Гаррі Поттер, рятувальна місія”.
— Відвідувачі міністерства, ви зобов’язані пройти обшук і пред’явити свої чарівні палички для реєстрації працівникові служби безпеки, який сидить за столом в кінці Великої зали.
— Гаразд! — голосно відповів Гаррі, а його шрам знову засіпався. — Ми можемо вже рушати?
Підлога телефонної будки здригнулася, і тротуар поплив повз шибки вгору. Тестрали, що порпалися в смітті, поступово зникли з поля зору. Друзів огорнула темрява, і з глухим скреготом вони занурилися в глибини Міністерства магії.
Смужечка м’якого золотистого світла спочатку впала їм на ноги, а потім, розширюючись, залила їх цілком. Гаррі зігнув коліна й наготував, наскільки це було можливо у такій тісноті, чарівну паличку. Визирнув крізь шибку, щоб перевірити, чи ніхто їх не чекає — у Великій залі було безлюдно. Люстри світили тьмяніше, ніж удень. Вбудовані в стіни каміни не горіли, але, коли ліфт безгучно зупинився, Гаррі побачив, що на темно-синій стелі й далі звиваються золотисті символи.
— Міністерство магії бажає вам приємного вечора, — пролунав жіночий голос.
Дверцята телефонної будки відчинилися. Гаррі вибрався перший, за ним Невіл і Луна. Тишу Великої зали порушувало хіба що невпинне дзюрчання води в золотому фонтані. Струмені били з чарівних паличок чаклуна та чарівниці, з вістря кентаврової стріли, з гострячка ґоблінового капелюха і з вух ельфа-домовика.
— Ходімо, — неголосно сказав Гаррі й повів друзів повз фонтан до стола, за яким колись чаклун служби безпеки зважував Гарріну чарівну паличку. Але тепер за столом нікого не було.
Гаррі був переконаний, що представник служби безпеки має бути десь тут. Його відсутність — лиховісна ознака. Погані передчуття лише посилилися, коли вони крізь золоті ворота вийшли до ліфтів. Гаррі натиснув кнопку “вниз”, і майже відразу з дзенькотом з’явився ліфт. Золоті ґратчасті двері голосно брязнули й розійшлися, а друзі зайшли в кабінку. Гаррі вдарив по кнопці з дев’ятим номером. Двері зачинилися, і ліфт, брязкаючи й дзенькаючи, почав опускатися. Гаррі, коли був тут з містером Візлі, не звернув уваги, які деренчливі ці ліфти. Здавалося, це підійме на ноги всіх працівників служби безпеки! Аж тут ліфт зупинився, холодний жіночий голос повідомив: “Відділ таємниць” — і ґратки роз’їхалися. Вони вийшли в коридор, де нічого не ворушилося, крім полум’я смолоскипів — потік повітря з ліфта змусив їх замерехтіти.
Гаррі обернувся до звичайних чорних дверей. Багато місяців він бачив їх у снах, аж ось нарешті опинився тут.
— Ходімо, — прошепотів він і перший пішов коридором. За ним з роззявленим ротом ішла Луна.
— Слухайте, — зупинився Гаррі за два метри від дверей. — Може… може, хто залишився б тут… на варті…
— А як же тебе попередити про небезпеку? — здивувалася Джіні. — Ти ж можеш бути хтозна-де.
— Гаррі, ми підемо з тобою, — сказав Невіл.
— Ідемо всі разом, — рішуче підтримав його Рон. Гаррі й далі не хотів тягти їх усіх за собою, але вибору не
було. Повернувся обличчям до дверей і… точнісінько, як уві сні, двері відчинилися, він переступив поріг, а за ним зайшли всі решта.
Вони стояли у великому круглому приміщенні. Усе тут було чорне — разом з підлогою і стелею. Однакові двері без табличок і ручок з рівними інтервалами розташовувалися вздовж чорних стін. У проміжках між ними виднілися ряди свічок, що горіли блакитним полум’ям. Їхнє холодне мерехтливе світло відбивалося в блискучій мармуровій підлозі, від чого здавалося, що під ногами — басейн з темною водою.
— Зачиніть хтось двері, — пробурмотів Гаррі.
Пошкодував, що дав цей наказ у ту ж мить, коли Невіл його виконав. Без довгої смужки світла з осяяного смолоскипами коридору тут стало так темно, що якийсь час вони нічого не бачили, крім мерехтливих язичків блакитного полум’я на стінах і власних примарних відображень на підлозі.
У снах Гаррі завжди впевнено проходив через приміщення до дверей навпроти входу, а потім ішов ще далі. Але тут було з десяток однакових дверей. Він глянув на двері перед собою, намагаючись вирішити, котрі ж їм потрібні, аж раптом пролунав громовий гуркіт, і свічки почали переміщатися. Це рухалася кругла стіна.
Герміона вчепилася в Гарріну руку, ніби злякалася, що підлога теж зрушить з місця. На кілька секунд, поки крутилася стіна, блакитне полум’я злилося в одну смугу, немовби спалахнули якісь довжелезні неонові лампи, а потім гуркіт припинився так само несподівано, як і почався, і все навколо знову завмерло.
Перед Гарріними очима світилися блакитні смужки. Більше він нічого не бачив.
— Що це було? — налякано прошепотів Рон.
— Мабуть, це щоб ми забули, крізь які двері зайшли. — ледь чутно припустила Джіні.
Гаррі відразу збагнув, що вона мала рацію. Вхідні двері знайти тепер було не легше, ніж розшукати на цій чорнющій підлозі мураху. А потрібні їм двері ховалися десь серед десятка інших.
— Як ми тепер повернемося? — занепокоївся Невіл.
— Зараз це не має значення, — рішуче сказав Гаррі, кліпаючи, щоб позбутися блакитних смуг перед очима, й міцно стискаючи чарівну паличку, — нам нема чого вертатися, доки не знайдемо Сіріуса…
— Тільки не треба його кликати! — стурбовано втрутилася Герміона, але Гаррі й сам це добре розумів. Інстинкт підказував йому поводитися якомога тихіше.
— Куди ж нам іти? — спитав Рон.
— Я не… — почав було Гаррі. Тоді ковтнув слину. — У снах я заходив у двері вкінці коридору, який веде від ліфтів. Опинявся в темному приміщенні… тобто тут… а потім крізь інші двері заходив до зали, яка мовби… мерехтить. Треба спробувати різні двері, — швиденько додав він. — Я зрозумію, куди йти, коли побачу те приміщення. Ходімо.
Він підійшов до дверей навпроти, торкнувся лівою рукою прохолодної блискучої поверхні, і, тримаючи напоготові чарівну паличку, штовхнув їх.
Двері легко відчинилися.
Після темряви першої зали лампи, що низько звисали зі стелі на золотих ланцюгах, створювали враження, ніби це довге прямокутне приміщення набагато яскравіше, хоч там і не було того іскристого мерехтливого світла, що його Гаррі бачив у снах. Там майже нічого не було, крім кількох столів, а в самому центрі стояв величезний скляний резервуар з темно-зеленою рідиною, в якому спокійно могли б поміститися вони всі. Там ліниво погойдувались якісь перламутрово-білі предмети.
— Що то там плаває? — прошепотів Рон.
— Не знаю, — відповів Гаррі.
— Якась риба? — припустила Джіні.
— Аквавірусні личинки! — схвильовано вигукнула Луна. — Тато казав, що в міністерстві розводять…
— Ні, — урвала її Герміона. Голос її прозвучав якось дивно. Вона підійшла ближче до резервуара. — Це мізки.
— Мізки?
— Так… Цікаво, що тут з ними роблять?
Гаррі теж підійшов до резервуара. Роздивившись зблизька, побачив, що Герміона не помилилася. Моторошно виблискуючи, мізки поволі рухалися в цій зеленій рідині, ніби якась слизька цвітна капуста.
— Ходімо звідси, — сказав Гаррі. — Треба спробувати інші двері.
— Тут теж є двері, — показав на стіни Рон. Серце в Гаррі завмерло — який він великий, цей відділ таємниць!
— Уві сні я минав темну залу і з неї заходив у іншу, — пояснив він. — Треба вернутися й пошукати там.
Вони швидко повернулися в темну округлу залу. Тепер у Гаррі перед очима замість блакитного полум’я свічок пливли примарні обриси мізків.
— Зачекай! — вигукнула Герміона, коли Луна зібралася вже зачинити двері кімнати з мізками. — Флаґрате!
Вона провела в повітрі чарівною паличкою, і на дверях з’явилася палаюча літера “X”.
Тільки-но двері клацнули й зачинилися, як знову загуркотіло, і стіна почала дуже швидко крутитися, але тепер серед блакитного світла, що злилося в одну смугу, вирізнялася золотисто-червона пляма, а коли все знову завмерло, вогняний хрест і далі палав, позначаючи вже перевірені ними двері.
— Добра думка, — похвалив її Гаррі. — Тепер спробуємо оці…
І відчинив другі двері, тримаючи чарівну паличку напоготові. Усі пішли за ним.
Ця зала була більша за попередню, тьмяно освітлена й прямокутна, вона знижувалася до середини, утворюючи западину завглибшки метрів із шість. Вони стояли на верхньому ярусі кам’яних лав, які оточували залу, мов у амфітеатрі чи в тій судовій залі, де Гарріну справу розглядав Чарверсуд. Але замість крісла з ланцюгами посеред западини було кам’яне підвищення, на якому стояла така старезна потріскана й облуплена кам’яна арка, що Гаррі взагалі дивувався, як це вона й досі тримається. Арка не була нічим підперта, але з неї звисала якась пошарпана чорна завіса. Хоч холодне повітря в залі було нерухоме, завіса легесенько колихалася, немовби до неї хтось щойно торкнувся.
— Хто там? — гукнув Гаррі, зістрибуючи на одну лаву нижче. Ніхто не відповів, але завіса все ще колихалася.
— Обережно! — прошепотіла Герміона.
Гаррі почав спускатися по лавах, мов по сходах, поки не опинився на кам’яному дні западини. Помалу підійшов до підвищення, і кроки його відлунювали на всю залу. Знизу арка здавалася значно вищою, ніж згори. Завіса й далі легесенько колихалася, ніби щойно хтось зайшов у арку.
— Сіріусе? — ще раз гукнув Гаррі, але тепер ледь чутно. Мав чудернацьке відчуття, ніби по той бік завіси хтось стоїть. Міцно стискаючи чарівну паличку, обійшов навколо підвищення, але там нікого не було. Побачив тільки зворотний бік пошарпаної чорної тканини.
— Гаррі, — покликала Герміона згори. — Тут щось не те. Ходімо звідси.
У її голосі чувся переляк, причому значно більший, ніж у приміщенні, де плавали мізки. Проте ця старезна арка чомусь вабила Гаррі. Його заінтригувала хитка завіса. Страшенно хотілося вилізти на підвищення і зайти в арку.
— Гаррі, ходімо вже, чуєш? — наполягала Герміона.
— Добре, — відповів він, але з місця не зрушив. Здалося, ніби він щось почув. З того боку завіси долинав якийсь ледь чутний шепіт і бурмотіння.
— Що ви кажете? — голосно спитав він, і його слова лупою полетіли вздовж кам’яних лав.
— Ніхто нічого не казав, Гаррі! — Герміона рушила до нього.
— Там хтось шепочеться, — ухилився від неї Гаррі, вдивляючись у завісу. — Роне, це ти?
— Я тут, старий, — озвався Рон збоку від арки.
— Невже ніхто не чує? — здивувався Гаррі, бо шепіт і бурмотіння дедалі голоснішали. Гаррі навіть не помітив, як його нога опинилася на підвищенні.
— Я теж чую, — підійшла до них біля арки Луна, задивляючись на хитку завісу. — Там усередині люди!
— Як це, “там усередині”? — значно сердитіше, ніж того вимагала ситуація, спитала Герміона, зістрибуючи з останньої сходинки, — там нема ніякої “середини”, це просто арка, там нікого не може бути. Гаррі, годі вже, ходімо звідси…
Вона схопила його за руку й потягла, але він не підкорився.
— Гаррі, ми прийшли сюди заради Сіріуса! — розпачливо вигукнула вона.
— Сіріус, — повторив за нею Гаррі. що й далі заворожено дивився на тріпотливу завісу. — Так-так…
Щось врешті стало на місце в його голові. Сіріус, його впіймали і катують, а він тут розглядає арку… Позадкував від підвищення й ледве відірвав очі від завіси.
— Ходімо, — пробурмотів ледь чутно.
— А я що кажу?! Ходімо вже! — Герміона повела їх за собою довкола підвищення. З протилежного боку на завісу, мов заворожені, дивилися Джіні й Невіл. Герміона мовчки взяла Джіні за руку. Рон схопив Невіла, й вони рішуче потягли їх назад до кам’яних лав, і вгору до дверей.
— Що то була за арка, як ти думаєш? — запитав Гаррі у Герміони. коли вони знову опинилися у темній круглій залі.
— Не знаю, але то було щось небезпечне, — твердо мовила вона, знову виводячи на дверях вогняний хрест.
Стіна ще раз закрутилася, а потім завмерла. Гаррі навмання підійшов до наступних дверей і штовхнув їх. Вони не відчинялися.
— Що таке? — запитала Герміона.
— Вони… замкнені… — Гаррі натис плечем, але двері не піддавалися.
— Це, мабуть, те, що нам треба? — розхвилювався Рон, штовхаючи разом з Гаррі двері. — Це точно!
— Відійдіть! — крикнула Герміона. Спрямувала чарівну паличку туди, де мав би бути в нормальних дверях замок, і вигукнула: Алогомора!
Нічого не сталося.
— Сіріусів ніж! — згадав Гаррі. Витяг його з кишені мантії і застромив у щілину між дверима й стіною. Усі нетерпляче спостерігали, як він провів лезом згори донизу, витяг ножа і знову вперся в двері плечем. Проте вони й не думали відчинятися. Ба більше, коли Гаррі глянув на ножа, то побачив, що лезо розплавилося.
— Облишмо цю кімнату, — рішуче сказала Герміона.
— А якщо це саме та, що треба? — заперечив Рон, дивлячись на неї боязко і водночас якось засмучено.
— Такого не може бути, бо Гаррі уві сні проходив у всі двері. — Герміона намалювала ще одного вогняного хреста, а Гаррі тим часом сховав у кишеню ні до чого вже непридатне руків’я Сіріусового ножа.
— Знаєте, що там могло бути? — сказала Луна, коли стіна знову закружляла.
— Безперечно, якесь базікало, — ледь чутно буркнула Герміона, а Невіл нервово захихотів.
Стіна зупинилася, й Гаррі, відчуваючи дедалі сильніший розпач, штовхнув наступні двері.
— Це тут!
Відразу впізнав це дивовижне, танцююче, іскристе, мов діаманти, світло. Коли очі звикли до яскравого сяйва, побачив скрізь безліч годинників — великих і маленьких, високих стоячих і кишенькових, настінних, що висіли в проміжках між книжковими шафами, і настільних, розміщених на численних столах. Невпинне, надокучливе цокання заповнювало весь простір, неначе тут крокували тисячі крихітних ніг. Джерелом танцюючого іскристого світла був кришталевий, подібний до дзвона, ковпак, що височів у глибині кімнати.
— Сюди!
Серце Гаррі шалено закалатало, коли він зрозумів, що знайшов потрібне приміщення. Повів усіх за собою вузеньким проходом поміж столами, прямуючи, як і в сні, до джерела світла. Кришталевий ковпак, заввишки з Гаррі, стояв на столі, і в ньому вирував буйний сліпучий вихор.
— Ой, дивіться! — вигукнула Джіні, коли вони підійшли ближче, й показала на самісіньку середину ковпака.
Там, у середині іскристого потоку, рухалося й виблискувало, мов коштовний камінчик, крихітне яєчко. Піднявшись угору, воно розкололося, з нього вискочило пташеня колібрі, і вихор відніс його на самий верх ковпака, але там його пір’ячко знову стало вологе й обважніле. Потік поніс пташеня на дно ковпака, й воно знову опинилося в яєчку.
— Йдемо далі! — різко звелів Гаррі, бо помітив, що Джіні захотілося постояти й порозглядати процес чергової появи колібрі з яйця.
— А ти сам скільки стовбичив біля старої арки! — сердито буркнула вона, однак пішла за ним до єдиних дверей, що були за ковпаком.
— Це тут, — знову сказав Гаррі, і серце в нього закалатало з такою силою і швидкістю, що він ледве міг говорити, треба зайти сюди…
Він озирнувся на друзів. Усі з серйозним і стурбованим виглядом тримали чарівні палички напоготові. Ще раз глянув на двері — і штовхнув їх. Вони відчинилися.
Це було саме те приміщення — височенне, мов церква, з безліччю стелажів, заставлених маленькими запорошеними скляними кулями. Вони тьмяно поблискували в сяйві свічок у підсвічниках, розвішаних з певними інтервалами між поличками. Полум’я свічок було блакитне, як і в тій округлій залі, що лишилася позаду. Тут було дуже холодно.
Гаррі ступив ще кілька кроків і зазирнув у темний прохід поміж двома рядами стелажів. Нічого не почув і не помітив там ані найменшого руху.
— Ти казав, що то був дев’яносто сьомий ряд, — прошепотіла Герміона.
— Так, — видихнув Гаррі, придивляючись до найближчого ряду. Внизу під свічками з блакитним полум’ям поблискували срібні цифри “п’ятдесят три”.
— Треба, мабуть, піти праворуч, — знову прошепотіла Герміона, поглядаючи на сусідній ряд. — Так… це п’ятдесят четвертий…
— Приготуй чарівну паличку, — ледь чутно нагадав Гаррі. Вони крадькома просувалися далі, весь час озираючись і минаючи довжелезні ряди стелажів, що вели в майже суцільну темряву. Під кожною скляною кулею були приліплені крихітні пожовклі наклейки. Деякі кулі дивно відсвічували, ніби в них була якась рідина. Інші були темні, наче перегорілі електролампочки.
Минули вісімдесят четвертий ряд… вісімдесят п’ятий… Гаррі прислухався до найменшого шарудіння… але ж Сіріусові могли заткнути рота кляпом, або ж він знепритомнів… або, озвався непроханий голосок у голові, він уже мертвий…
“Я це відчув би, — переконував Гаррі сам себе, а серце калатало вже десь аж під самісіньким горлом, — я це знав би…”
— Дев’яносто сьомий! — прошепотіла Герміона.
Вони скупчилися на початку ряду, зазираючи в прохід. Там нікого не було.
— Він десь там, наприкінці, — вимовив пересохлими губами Гаррі. — Звідси просто не видно.
І повів їх між височенними рядами зі скляними кулями.
— Він має бути тут, — прошепотів Гаррі, переконаний, що вони от-от побачать на темній підлозі замученого Сіріуса. — Десь тут… дуже близько…
— Гаррі? — невпевнено покликала Герміона, але він не хотів відповідати. У горлі йому пересохло.
— Уже десь… тут… — бурмотів він.
Дісталися до кінця ряду й вийшли під тьмяне сяйво свічок. Там нікого не було. Тільки лунка, припала порохом тиша.
— Він може бути тут… — хрипко зашепотів Гаррі, зазираючи в наступний прохід. — Або тут… — поспішив до ще одного ряду.
— Гаррі? — знову озвалася Герміона.
— Що? — гаркнув він.
— Мені… мені здається, що Сіріуса тут немає.
Ніхто не говорив. Гаррі не хотів ні на кого дивитися. Його аж знудило. Не розумів, чому тут немає Сіріуса. Він мусив тут бути… Я ж його бачив…
Побіг між рядами, зазираючи в порожні проходи. Один змінювався іншим. Побіг у протилежний бік, минаючи друзів, що дивилися на нього. Ніде не було ані сліду Сіріуса, чи бодай натяку на бійку.
— Гаррі? — покликав Рон.
— Що?
Не хотів слухати Рона. Не хотів почути, що він виявився останнім дурнем і що треба вертатися в Гоґвортс… Обличчя його палало, і він волів би якомога довше скрадатися тут, у темряві, ніж вертатися в освітлену Велику залу й бачити їхні докірливі погляди…
— Ти це бачив? — запитав Рон.
— Що? — відразу обізвався Гаррі. Мабуть, то було якесь свідчення, що Сіріус тут-таки був, якийсь ключ до розгадки. Побіг назад до друзів, що стояли біля дев’яносто сьомого ряду, але нічого там не побачив, окрім Рона, що дивився на якусь запорошену скляну кулю на полиці.
— Що? — похмуро перепитав Гаррі.
— Тут… тут твоє ім’я. — пояснив Рон.
— Моє ім’я? — не зрозумів Гаррі.
Підступив ближче. Був нижчий за Рона, тож мусив витягати шию, щоб прочитати пожовклу наліпку, приклеєну до полички під запорошеною скляною кулею. Шістнадцять років тому, судячи з дати, тонким нерівним почерком там було написано таке:

С.П.Т. для А.П.В.Б.Д.
Темний Лорд
і (?) Гаррі Поттер

Гаррі втупився в напис.
— Що це таке? — занепокоївся Рон. — Чому тут твоє ім’я? Він глянув на інші наліпки в ряду.
— Мене тут немає. — приголомшено сказав Рон. — І нікого з наших.
— Гаррі, краще не займай, — різко попередила Герміона, коли він простяг руку.
— Чому? — здивувався Гаррі. — Це ж пов’язане зі мною!
— Не треба, Гаррі, — зненацька втрутився Невіл. Гаррі глянув на нього. Кругле Невілове обличчя блищало від поту. Здавалося, він уже не витримує цього напруження.
— Там моє ім’я. — наполягав Гаррі.
І, усвідомлюючи власну нерозсудливість, він обхопив пальцями запорошену поверхню кулі. Сподівався, що вона буде холодна, але помилився. Навпаки, здавалося, ніби вона багато годин простояла на сонці, немовби її розігріло те сяйво, яким вона світилася.
Передчуваючи, навіть маючи надію, що станеться щось дивовижне, щось неочікуване, що врешті виправдає їхню довгу й небезпечну подорож, Гаррі зняв скляну кулю з полиці і втупився в неї.
Не сталося нічого особливого. Усі обступили Гаррі, дивлячись на кулю, а він стер з неї товстий шар пилюки.
І тут за їхніми спинами пролунав тягучо-лінивий голос.
— Дуже добре, Поттере. А тепер повернися, чемно й повільно, і віддай це мені.

— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П’ЯТИЙ —
За завісою

Довкола них раптом виринули чорні постаті, перекриваючи їм шлях. Крізь прорізи у їхніх масках світилися очі, з десяток чарівних паличок націлилися сяючими кінчиками просто в серця друзям. Джіні зойкнула з жаху.
— Мені, Поттере, — ліниво повторив Луціус Мелфой, простягаючи руку долонею вгору.
У Гаррі в грудях усе обірвалося. Вони потрапили в пастку, і їх було вдвоє менше.
— Мені, — знову повторив Мелфой.
— Де Сіріус? — запитав Гаррі.
Кілька смертежерів зареготали. Темна постать ліворуч від Гаррі переможно промовила хрипким жіночим голосом:
— Темний Лорд завжди все знає!
— Завжди, — м’яко повторив Мелфой. — Давай сюди пророцтво, Поттере.
— Я хочу знати, де Сіріус!
— Я хочу знати, де Сіріус! — перекривила його та жінка.
Зграя смертежерів підступила ближче й зупинилася зовсім поруч з Гаррі та його друзями. Світло чарівних паличок сліпило хлопцеві очі.
— Ви напали на нього! — вигукнув Гаррі, намагаючись не зважати на паніку, яка його охоплювала, на жах, з яким він боровся, відколи вони зайшли в дев’яносто сьомий ряд. — Він тут. Я знаю.
— Дитинка плокинулася від стлаху й подумала, со її сон був плавдивий, — бридко закривлялася й засюсюкала жінка. Гаррі відчув, як у нього за спиною заворушився Рон.
— Нічого не роби, — пробурмотів Гаррі. — Ще рано… Жінка, що з нього глузувала, пронизливо розреготалася.
— Ви його чули? Ви його чули? Дає вказівки дітлахам, ніби думає з нами битися!
— О, Белатрисо, ти ще не знаєш Поттера, — спокійно озвався Мелфой. — Він має велику слабкість до героїзму. Темний Лорд прекрасно це збагнув. Віддай мені пророцтво, Поттере.
— Я знаю, що Сіріус тут, — повторив Гаррі, хоч паніка і тискала йому груди, і він не міг нормально дихати. — Я знаю, що ви на нього напали!
Це викликало новий вибух реготу смертежерів, але жінка сміялася найголосніше.
— Пора б уже зрозуміти різницю між снами й життям, Поттере, — озвався Мелфой. — Віддай мені пророцтво, або ми пустимо в діло чарівні палички.
— То використовуйте, — огризнувся Гаррі й підняв свою чарівну паличку на рівень грудей. Миттєво довкола нього піднялося ще п’ять чарівних паличок — Ронова, Герміонина, Невілова, палички Джіні й Луни. Гаррі ще дужче стисло в грудях. Якщо Сіріуса й справді тут нема, то його друзі загинуть даремно…
Але смертежери не ворухнулися.
— Передай сюди пророцтво — й ніхто не постраждає, — холодно звелів Мелфой.
Тепер уже Гаррі засміявся.
— Аякже! — глузливо мовив він. — Я віддам вам це… пророцтво, так? І ви отак просто відпустите нас додому? І все?
Не встиг він договорити, як смертежерка вигукнула:
— Акціо пророц…
Та Гаррі був до цього готовий. Вигукнув “Протеґо!”, перш ніж та закінчила своє закляття, і хоч куля почала вислизати з його пальців, зумів її втримати.
— О, він уміє гратися, наш хлопчик-горобчик Поттер, — блиснула жінка божевільними очима крізь щілини маски. — Дуже добре, тоді…
— НЕ СМІЙ! Я Ж ТОБІ КАЗАВ! — загорлав на неї Луціус Мелфой. — Якщо ти розіб’єш!..
Гаррі гарячково міркував. Смертежерам була потрібна ця запорошена кулька зі скловолокна. Його ж вона нітрохи не цікавила. Він хотів єдиного — щоб усі залишилися живі, щоб ніхто з друзів не заплатив жахливу ціну за його тупість…
Жінка вийшла зі зграї смертежерів і відкинула з обличчя каптур. Азкабан виснажив Белатрису Лестранж, зробив її лице худющим і кістлявим, мов череп, але очі її світилися гарячковим, фанатичним блиском.
— Тебе треба переконувати ще? — запитала вона, швидко дихаючи. — Дуже добре… візьміть оту найменшу, — наказала вона найближчим від неї смертежерам. — Нехай дивиться, як ми будемо мучити дівчинку. Я сама нею займуся.
Гаррі відчув, як друзі заступили собою Джіні. Він теж зробив крок убік, щоб закрити її спиною. Пророцтво притис до грудей.
— Якщо нападете на нас, то розіб’єте цю штуку, — застеріг він Белатрису. — Не думаю, що ваш шеф дуже зрадіє, якщо ви повернетеся без неї.
Белатриса не ворухнулася. Тільки дивилася на нього, облизуючи язиком тонкі губи.
— До речі, — вів далі Гаррі, — про яке пророцтво йдеться?
Не знав, що робити, тому й спитав. Невілова рука, що торкалася його, тремтіла. Відчував на потилиці ще чиєсь швидке дихання. Сподівався, що друзі міркують, як вибратися з халепи, бо його голова була порожня.
— Про яке пророцтво? — перепитала Белатриса, і на її обличчі зів’яла посмішка. — Гаррі Поттер, ти що, смієшся?
— Ні, не сміюся, — заперечив Гаррі, поглядаючи то на одного смертежера, то на другого, шукаючи найслабшу ланку, проміжок, у який можна було б прослизнути. — Навіщо воно Волдемортові?
Кілька смертежерів засичали.
— Ти смієш вимовляти його ім’я? — прошепотіла Белатриса.
— Так, — відповів Гаррі, міцно стискаючи в руці скляну кулю в очікуванні нових спроб вирвати її чарами. — Я легко вимовляю ім’я Вол…
— Стули пельку! — крикнула Белатриса. — Як ти смієш вимовляти це ім’я нечистими вустами, як ти смієш оскверняти його своїм язиком покруча, як смієш…
— А ви не знаєте, що він теж покруч? — відчайдушно урвав її Гаррі. Герміона аж застогнала в нього над вухом. — Ваш Волдеморт. Його мати була чаклунка, але тато — маґл… чи, може, він вам казав, що чистокровний?
— ЗАКЛЯК…
— НІ!
З чарівної палички Белатриси Лестранж вирвався червоний струмінь, але Мелфой одразу відхилив його вбік. Закляття влучило в полицю за півметра від Гаррі й розбило кілька скляних куль.
Дві перламутрово-білі, мов привиди, і плинні, наче дим, постаті здійнялися з розбитого скла, розкиданого по підлозі, й заговорили. Їхні голоси перепліталися між собою, тож можна було розібрати лише уривки, та й ті заглушували крики Мелфоя та Белатриси.
— … сонцестояння матиме новий… — промовив образ старого бородатого чоловіка.
— НЕ НАПАДАЙ! НАМ ЦЕ ПРОРОЦТВО ПОТРІБНЕ!
— Він посмів… як він сміє… — незв’язно верещала Белатриса, — стоїть тут… брудний покруч…
— ЗАЧЕКАЙ, ПОКИ ЗДОБУДЕМО ПРОРОЦТВО! — горлав Мелфой.
— … і потім ніхто не прийде… — виголосила примара молодої жінки.
Два образи, що зринули з розбитих куль, розчинилися в повітрі. Від них і від їхніх колишніх осель залишилися тільки скляні друзки на підлозі. Проте вони підказали Гаррі одну думку. Але як поділитися нею з друзями?
— Ви мені не сказали, що такого важливого в цьому пророцтві, яке я мав би вам віддати, — почав він тягти час. Ледь помітно пересунув убік ногу, шукаючи ноги друзів.
— Поттере, не треба водити нас за носа, — застеріг Мелфой.
— Нікого я не воджу, — заперечив Гаррі, а сам і далі крадькома шукав чию-небудь ногу. Нарешті наткнувся на чиюсь і наступив. Почув за спиною ледь чутний зойк і зрозумів, що то була нога Герміони.
— Що? — прошепотіла вона.
— Хіба Дамблдор тобі не розповідав, що згадка про причину появи твого шраму зберігається в глибинах відділу таємниць? — глузливо запитав Мелфой.
— Я… що? — розгубився Гаррі й на якусь мить забув про свій задум. — До чого тут мій шрам?
— Що? — настирливіше зашепотіла за спиною Герміона.
— Як же так? — з лиховісною втіхою спитав Мелфой. Дехто зі смертежерів знову зареготав, а Гаррі скористався цим і прошепотів Герміоні, майже не розтуляючи губ: — Громіть полиці…
— То Дамблдор нічого тобі не сказав? — перепитав Мелфой. — Тоді зрозуміло, Поттере, чого ти не прийшов раніше. Темний Лорд ще дивувався, чому…
— …коли я скажу “давай”…
— …ти побіг не відразу, коли він показав тобі у снах, де ця куля захована. Думав, що ти з природної цікавості захочеш почути точні слова…
— Он як? — сказав, аби щось сказати, Гаррі. Не так почув, як відчув спиною, що Герміона переповідає його наказ іншим, і тому намагався розмовою відвернути увагу смертежерів. — То він хотів, щоб я прийшов по цю кулю? А чому?
— Чому? — Мелфой, здавалося, страшенно зрадів. — А тому, Поттере, що забрати пророцтво з відділу таємниць можуть лише ті, кого воно безпосередньо стосується. Темний Лорд це з’ясував, коли змушував інших його викрасти.
— А чому він хотів викрасти пророцтво, що стосувалося мене?
— Вас обох, Поттере, обох… невже ти ніколи не задумувався, чому Темний Лорд хотів убити тебе ще немовлям?
Гаррі втупився в щілини маски, крізь які виблискували Мелфоєві очі. Невже це пророцтво було причиною смерті його батьків, причиною появи його шраму-блискавки? Невже він тримає в руці відповідь на всі ці запитання?
— Хтось напророкував про мене й про Волдеморта? — неголосно перепитав Гаррі, дивлячись на Луціуса Мелфоя й міцно стискаючи пальцями теплу скляну кульку. Була вона не більша за снича і шорстка від прикипілого пилу. — А він змусив мене прийти й забрати це пророцтво для нього? Чого ж він не прийшов сам?
— Сам? — аж зайшлася божевільним реготом Белатриса. — Щоб Темний Лорд приходив у Міністерство магії, де всі так мило ігнорують його повернення? Щоб з’являвся тут перед аврорами, які марнують час на пошуки мого любого двоюрідного братика?
— То він послав вас виконати за нього всю брудну роботу? — вколов Гаррі. — Спочатку змушував викрасти пророцтво Стержиса… потім Боуда?
— Дуже добре, Поттере, дуже добре… — протяг Мелфой. — Темний Лорд знає, що ти маєш голову на пле…
— ДАВАЙ! — крикнув Гаррі.
П’ять голосів за його спиною гримнули “РЕДУКТО!” П’ять заклять полетіли в п’ять різних боків, і полиці, в які вони влучили, негайно вибухли. Височенні стелажі захиталися, а сотні скляних куль порозбивалися на друзки. З них вилітали перламутрово-білі постаті, що зависали в повітрі, а їхні голоси з невідь-якої минувшини відлунювали серед оглушливого тріску скла й дерева, серед уламків, що густим дощем сипалися на підлогу…
— ТІКАЙТЕ! — загорлав Гаррі, а зі стелажів, що загрозливо хиталися, летіли все нові й нові скляні кулі. Гаррі схопив Герміону за мантію й поволік за собою, прикриваючись другою рукою від друзок скла, що падали згори. Якийсь смертежер кинувся до них крізь хмару пилюки, і Гаррі щосили вгатив його ліктем у пику, приховану маскою. Усі кричали, хтось горлав від болю, лунав оглушливий тріск, полиці падали одна на одну, а химерні уривки пророцтв лунали з безлічі кульок…
Гаррі побачив, що шлях попереду вільний. Повз нього, затуляючи голови руками, промчали Рон, Джіні й Луна. Щось важке вдарило його в щоку, але він лише пригнувся й побіг далі. Чиясь рука схопила його за плече. Почув Герміонин крик “Закляктус!” — і рука негайно його відпустила…
Добігли до кінця дев’яносто сьомого ряду. Гаррі повернув праворуч і побіг ще швидше. Чув за спиною кроки й голос Герміони — вона підганяла Невіла. Попереду були відчинені двері, крізь які вони сюди зайшли. Гаррі вже бачив мерехтливе сяйво схожого на дзвін ковпака. Шаснув у двері, міцно стискаючи в руці пророцтво, зачекав, поки всі перестрибнуть поріг, і, грюкнувши, зачинив двері…
— Колопортус! — видихнула Герміона, і двері запечаталися з химерним чваканням.
— А де… де всі інші? — захекано спитав Гаррі.
Йому здавалося, що Рон, Луна й Джіні бігли попереду, що вони чекають їх у цій залі, але тут нікого не було.
— Мабуть, побігли не в той бік! — з жахом прошепотіла Герміона.
— Слухайте! — теж прошепотів Невіл.
За дверима, які вони щойно запечатали, чулися вигуки й біганина. Гаррі притулив до дверей вухо й почув Мелфоєве гарчання:
— Покинь Нота, покинь, кажу… Його рани — ніщо порівняно з тим, що зробить Темний Лорд, якщо ми втратимо пророцтво. Джаґсон, сюди, треба організуватися! Ділимося на пари й шукаємо дітлахів! Тільки будьте обережні з Поттером, поки не заберете в нього пророцтво! Інших, якщо треба, можна вбивати… Белатрисо, Родольфусе — ви йдіть ліворуч. Креб з Рабастаном — біжіть направо… Джаґсон, Дологов — до тих дверей попереду… Макнейр та Ейвері, сюди… Руквуде, туди… Мульцибер іде зі мною!
— Що нам робити? — запитала в Гаррі Герміона, трусячись усім тілом.
— Насамперед, не будемо тут чекати, поки нас знайдуть, — відповів Гаррі. — Тікаймо від цих дверей.
Якомога тихіше вони пробігли повз мерехтливий ковпак, де з крихітного яєчка постійно вилуплювалася й знову поверталася в нього пташка колібрі. Майже добігли до входу в круглу залу, коли Гаррі почув, як щось велике й важке вгатилося в запечатані Герміоною двері.
— Відійди! — наказав хтось хрипко. — Алогомора!
Двері вилетіли, а Гаррі, Герміона й Невіл кинулися під столи. Бачили, як наближаються краї двох смертежерських мантій, і чули кроки.
— Вони могли вибігти в коридор, — припустив хрипкий голос.
— Перевір під столами, — порадив другий голос. Гаррі побачив, як згинаються коліна смертежерів. Виставив з-під стола чарівну паличку й вигукнув:
— ЗАКЛЯКТУС!
Струмінь червоного світла влучив у найближчого смертежера. Той гепнувся спиною на високий стоячий годинник і перекинув його на підлогу. Але другий смертежер устиг відскочити й ухилитися від Гарріного закляття. Тепер він уже й сам спрямував чарівну паличку на Герміону, яка виповзала з-під стола, щоб краще прицілитися.
— Авада…
Гаррі стрибнув і схопив смертежера за коліна. Той повалився додолу і не влучив у Герміону. Невіл аж стола перекинув, так спішив допомогти. Не тямлячись, наставив чарівну паличку на них обох і вигукнув:
— ЕКСПЕЛІАРМУС!
Як Гарріна, так і смертежерова палички вислизнули їм з рук і полетіли до входу в залу Пророцтв. Обидва зірвалися на ноги й помчали за паличками — смертежер попереду, а Гаррі на півкроку позаду. Приголомшений тим, що зробив, Невіл побіг на ними.
— Гаррі, відійди! — закричав Невіл, сповнений рішучості виправити помилку.
Гаррі відскочив, а Невіл прицілився й загорлав:
— ЗАКЛЯКТУС!
Струмінь червоного світла пролетів над самісіньким смертежеровим плечем і влучив у засклену настінну шафку де було повно різноманітних годинників. Шафка впала на підлогу й розлетілася, вибухнувши на всі боки битим склом. а тоді застрибнула назад на стіну і знову стала як нова. а за мить ще раз упала і вибухла…
Смертежер схопив свою чарівну паличку, що лежала на підлозі біля мерехтливого скляного ковпака. Гаррі пірнув під найближчий стіл. Смертежер обернувся, але його маска перекосилася, й він нічого не бачив. Зірвав її вільною рукою й закричав: — ЗАКЛЯ…
— ЗАКЛЯКТУС! — встигла поперед нього Герміона, яка щойно їх наздогнала. Червоний струмінь ударив смертежера в груди. Смертежер завмер з піднятою рукою, його чарівна паличка впала на підлогу, а сам він повалився спиною на скляний ковпак з колібрі. Гаррі чекав, що зараз почує дзенькіт розбитого скла і смертежер сповзе на підлогу. — натомість його голова провалилася крізь поверхню ковпака, наче то була мильна бульбашка, і смертежер завмер горілиць на столі, а його голова так і стриміла в ковпаку, де мерехтів сліпучий вихор.
— Акціо чарівна паличка! — крикнула Герміона. Гарріна паличка прилетіла з темного кутка прямо їй у руку, й вона кинула її йому.
— Дякую, — проказав Гаррі. — Змиваємося звідси…
— Дивіться! — з жахом вигукнув Невіл. Він не відводив очей від смертежерової голови в скляному ковпаку
Усі троє підняли чарівні палички, але ніхто не завдав удару. Роззявивши роти, вони отетеріло дивилися на те, що сталося з головою смертежера.
Вона швидко зменшувалася й лисіла, чорне волосся й щетина зникали під шкірою, щоки ставали гладенькі, а череп округлювався і вкривався ніжним пушком…
З товстої, м’язистої шиї смертежера, який і досі намагався звестися на ноги, тепер химерно стирчала голівка немовляти. Аж ось на їхніх очах ця голівка знову почала розбухати до початкових розмірів, а з маківки й підборіддя проросло густе чорне волосся…
— Це Час, — благоговійно промовила Герміона. — Час…
Смертежер потрусив своєю бридкою головою, намагаючись отямитися, але не встиг, бо голова знову стала дитячою…
У сусідній залі хтось крикнув, тоді почувся тріск і вереск.
— РОН? — закричав Гаррі, швидко відвернувшись від ковпака з його потворним видовищем. — ДЖІНІ? ЛУНА?
— Гаррі! — зойкнула Герміона.
Смертежер витяг голову з-під ковпака. Вигляд у нього тепер був чудернацький. Його дитяча голівка заходилася плачем, а товстелезні руки небезпечно розмахували навсібіч, трохи не зачепивши Гаррі — той ледве встиг пригнутися. Гаррі підняв чарівну паличку, але Герміона, на превеликий подив, схопила його за руку.
— Не можна кривдити дитину!
Сперечатися було ніколи. У залі Пророцтв тупотіли кроки, вони наближалися, й Гаррі із запізненням зрозумів, що не треба було йому кричати й видавати себе.
— Тікаймо! — гукнув він, і, залишивши позаду потворного смертежера з дитячою голівкою, вони кинулись до відчинених дверей, що вели до темної зали.
Пробігли вже половину відстані, коли Гаррі помітив, що назустріч їм через темну залу мчать ще двоє смертежерів. Завернув ліворуч, разом з друзями влетів у темний захаращений кабінетик і зачинив за собою двері.
— Колопо… — почала Герміона, та не встигла закінчити закляття, бо двері рвучко відчинилися, і смертежери ввірвалися в кабінет.
Обидва тріумфально заволали:
— ІМПЕДІМЕНТА!
Гаррі, Герміону й Невіла збило з ніг. Невіла кинуло через стіл і він зник з очей. Герміону, що врізалася в книжкову шафу, засипало важкими книжками. Гаррі гупнувся потилицею об кам’яну стіну, з очей йому посипалися дрібні іскорки, і якусь мить він був такий запаморочений і очманілий, що ні на що не реагував.
— МИ ЙОГО ВПІЙМАЛИ! — загорлав найближчий до Гаррі смертежер. — ТУТ, У БІЧНОМУ КАБІНЕТІ…
— Сіленціо! — крикнула Герміона, і в смертежера пропав
голос. Він і далі роззявляв рота крізь проріз у масці, але не чути було ні звуку. Його відштовхнув другий смертежер.
— Петрифікус тоталус! — закричав Гаррі, щойно другий смсртежер підняв чарівну паличку. Смертежерові руки й ноги зліпилися докупи, і він, наче дошка, гепнувся долілиць на килимок у Гаррі під ногами, не в змозі поворухнутися.
— Молодець, Га…
Але смертежер, якого Герміона щойно позбавила мови, хльоснув зненацька чарівною паличкою, мов батогом. Смужка якогось пурпурового полум’я пронизала Герміоні груди. Вона зойкнула, мовби від подиву, повалилася на підлогу й завмерла.
— ГЕРМІОНО!
Гаррі впав біля неї навколішки, а Невіл швидко поповз із-під стола, тримаючи напоготові чарівну паличку. Смертежер щосили вдарив Невіла ногою. Його черевик розламав надвоє Невілову чарівну паличку і зачепив обличчя. Невіл завив від болю й скрутився на підлозі, затуляючи рота й носа.
Гаррі крутнувся, тримаючи напоготові чарівну паличку, і побачив, як смертежер зриває з себе маску й цілиться чарівною паличкою просто в нього. Гаррі впізнав з фотографії в “Щоденному віщуні” це довге бліде й викривлене обличчя — перед ним був Антонін Дологов, чаклун, що замордував Преветів.
Дологов криво посміхнувся. Вільною рукою показав на пророцтво, що його Гаррі й далі стискав у руці, тоді на себе, потім на Герміону. Хоч він і не говорив, усе було зрозуміло й без слів. Віддай мені пророцтво, або буде те саме, що й з нею…
— Ніби ти все одно нас не вб’єш, коли я віддам! — скривився Гаррі.
Жах, що його охопив, заважав чітко думати. Він стискав Герміонине плече, ще тепле, але не наважувався на неї глянути. Хоч би вона не померла, хоч би не померла, я буду винен у її смерті…
— ‘і за що, ‘Арі, — люто пробелькотів з-під столу Невіл, ніс у якого був переламаний, а з рота на підборіддя текла кров, — не ві’авай йому!
За дверима щось гупнуло, і Дологов озирнувся. У дверях з’явився смертежер з дитячою голівкою, що аж заходилася плачем. Його величезні кулаки некеровано махали на всі боки. Гаррі скористався нагодою:
— ПЕТРИФІКУС ТОТАЛУС!
Дологов не встиг захиститися, закляття влучило в нього, смертежер повалився на свого дружка, й обидва завмерли на підлозі.
— Герміоно, — Гаррі почав її трясти одразу, як смертежер з дитячою голівкою кудись поповз. — Герміоно, прокинься…
— ‘о він їй з’обив? — виповз із-під стола і став біля неї навколішки Невіл. Ніс його швидко розпухав, а кров юшила не спиняючись.
— Не знаю…
Невіл намацав Герміонине зап’ястя.
— ‘Арі, ‘ульс є, це ‘очно.
Гаррі охопила така хвиля полегкості, що аж запаморочилася голова.
— Вона жива?
— ‘умаю, шо ‘ак.
Якусь мить Гаррі пильно прислухався, чи не чути ще кроків, але з сусіднього приміщення долинало тільки рюмсання й лепет смертежера з дитячою голівкою.
— Невіле, ми близько до виходу, — прошепотів Гаррі, поруч з тією круглою залою… Якщо до того, як з’явиться решта смертежерів, нам пощастить її перебігти й знайти потрібні двері, ти понесеш Герміону коридором прямісінько до ліфта… а тоді когось знайдеш… здіймеш тривогу…
— А ‘и шо оби’имеш? — Невіл витер рукавом закривавленого носа.
— Мушу знайти всіх наших, — відповів Гаррі. — ‘оді я піду з ‘обою, — рішуче сказав Невіл.
— А Герміона?..
— ‘Ізьмемо її з обою, — наполягав Невіл, — я її ‘онесу, а ти укатимеш наших…
Він устав і взяв Герміону за руку, рішуче дивлячись на Гаррі. Той завагався, а тоді взяв її за другу руку й допоміг завдати безвольне тіло Невілові на плечі.
— Чекай, — Гаррі підняв з підлоги Герміонину чарівну паличку й тицьнув її Невілові в руку, — пригодиться.
Невіл відкинув ногою уламки своєї чарівної палички, й вони помалу рушили до дверей.
— ‘Абуся мене п’иб’є, — бідкався Невіл, і кров з його носа аж хлюпала, — па’ичка була ше ‘ідова.
Гаррі зазирнув у двері й уважно придивився. Смертежер з дитячою голівкою лементував, натикався на різні предмети, топтав старовинні годинники й перекидав столи, а засклена шафка, в якій, — подумав Гаррі, — мабуть, зберігалися часовороти, все собі падала, розбивалась і знов опинялася на стіні як нова.
— Він нас не помітить, — прошепотів Гаррі. — Ходімо… тільки не відставай…
Вони вислизнули з кабінету й рушили до дверей у чорну залу. Невіл заточувався під вагою Герміони. Двері зали Часу зачинилися за ними, і стіни закрутилися знову. Від недавнього удару по потилиці Гаррі нетвердо стояв на ногах і бачив усе трохи розмито. Коли стіна нарешті зупинилася, він примружив очі і з розпачем побачив, що Герміонині вогненні хрести з дверей позникали.
— Куди ж нам тепер?..
Та не встигли вони вирішити, куди йти, як одні двері відчинилися, і з них вискочили три постаті.
— Роне! — кинувся до них Гаррі. — Джіні… що з вами?..
— Гаррі, — захихотів Рон, схопив Гаррі за мантію і втупився в нього нетвердим поглядом, — ось і ти… ги-ги… ти такий смішний, Гаррі… весь розпатланий…
Обличчя в Рона було бліде, а з кутика рота сочилася темна цівочка. Наступної миті коліна в нього підкосилися, але він і далі тримав за мантію Гаррі, який аж вигнувся, мов лук, щоб і собі не впасти.
— Джіні? — злякано запитав Гаррі. — Що сталося?
Та Джіні лише похитала головою, сповзла по стіні на підлогу й сіла, важко дихаючи й тримаючись за ногу.
— Думаю, в неї перелом, я чула, як щось тріснуло, — прошепотіла Луна й схилилася до неї. Луна, здається, єдина не постраждала. — Їх було четверо, й вони нас загнали в залу з планетами. Там так дивно. Ми якийсь час просто пливли в темряві…
— Гаррі, ми зблизька бачили Уран! — знову кволо гигикнув Рон. — Врубався, Гаррі? Ми бачили Уран… ги-ги-ги…
У кутику Ронового рота надулася й луснула кривава бульбашка.
— …так ось, один з них упіймав Джіні за ногу, я використала зменшувальне закляття й метнула йому в пику Плутоном, але…
Луна розпачливо показала на Джіні, яка ледве дихала і не розплющувала очі.
— А що з Роном? — зі страхом поцікавився Гаррі, бо Рон не переставав хихотіти, чіпляючись за Гарріну мантію.
— Не знаю, чим його закляли, — сумно відповіла Луна, — але він став трохи дивний. Я його ледве сюди дотягла.
— Гаррі, — Рон потяг його до себе, щоб сказати на вухо, кволо хихочучи, — знаєш, хто ця дівчина, Гаррі? Це Лунатичка… Лунатичка Лавґуд… ги-ги-ги…
— Ми мусимо звідси вибратися, — рішуче сказав Гаррі. — Луно, зможеш допомогти Джіні?
— Так, — Луна заклала чарівну паличку собі за вухо, обняла Джіні рукою за талію і спробувала підняти.
— Звичайний вивих, я можу й сама! — запротестувала Джіні, та вже наступної миті повалилася набік, хапаючись за Луну. Гаррі закинув Ронову руку собі на плече, як це робив влітку з Дадлі. Озирнувся — у них був один шанс із дванадцяти з першого разу вгадати потрібні двері…
Поволік Рона до дверей. Їм залишалося буквально півметра, коли з протилежного боку зали різко відчинилися двері й увірвалося троє смертежерів на чолі з Белатрисою Лестранж.
— Ось вони! — закричала Белатриса.
По залі шугнули приголомшливі закляття. Гаррі влетів у двері, безцеремонно скинув з себе Рона й кинувся назад — допомогти Невілові з Герміоною. Вони встигли перестрибнути поріг і зачинити двері перед самим носом Белатриси.
— Колопортус! — вигукнув Гаррі й почув, як у двері з того боку з розгону врізалося троє тіл.
— Нічого! — почувся чоловічий голос. — Є й інші двері… МИ ЇХ УПІЙМАЛИ, ВОНИ ТАМ!
Гаррі озирнувся. Вони були в залі Мозку. І справді, уздовж стін було багато інших дверей. Почув здалеку кроки смертежерів, що бігли їх відчиняти.
— Луно… Невіл… поможіть!
Вони утрьох заметалися по залі, запечатуючи всі входи й виходи. Гаррі наштовхнувся на стіл і перелетів через нього, — так поспішав до наступних дверей.
— Колопортус!
За стіною лунали швидкі кроки, час від часу чиєсь важке тіло гупалося в чергові двері, аж ті тріщали й здригалися. Луна й Невіл зачакловували двері уздовж протилежної стіни… і тут, коли Гаррі добіг уже до самого кінця кімнати, почувся Лунин крик:
— Коло… а-а-а-а-а-а-ай…
Він озирнувся й побачив, як дівчина відлетіла вбік. У двері, що їх вона не встигла запечатати, ввірвалося п’ятеро смертежерів. Луна вдарилася об стіл, проїхалася по ньому і впала з другого боку на підлогу, розпростершись так само нерухомо, як і Герміона.
— Хапайте Поттера! — заверещала Белатриса й рвонула до нього. Він крутнувся й чкурнув у протилежний бік зали. Був у безпеці, поки вони боялися влучити в пророцтво…
— Гей! — це Рон зіп’явся на ноги і поплентався до Гаррі, п’яно похитуючись і хихочучи. — Гей, Гаррі, тут є мізки, ги-ги-ги, прикольно, правда, Гаррі?
— Роне, відійди, пригнися…
Але Рон уже націлився чарівною паличкою на резервуар.
— Чесно, Гаррі, це мізки… дивися… Акціо мозок!
Усі на якусь мить завмерли. Гаррі, Джіні, Невіл і всі смертежери мимоволі обернулися до резервуара, з зеленої рідини якого вилегів, немов якась стрибуча риба, мозок. Спочатку завис у повітрі, а тоді помчав, обертаючись, до Рона, і з нього, немов рулони плівки, розкручувалися стрічки рухомих картинок…
— Ги-ги-ги, Гаррі, ти ба… — захихотів Рон, дивлячись, як мозок вивергає свої барвисті нутрощі, — Гаррі, ану помацай, так прикольно…
— РОНЕ, НЕ ЗАЙМАЙ!
Гаррі не знав, що станеться, коли Рон доторкнеться до цих летючих щупалець з думками, але був певний, що нічого доброго не вийде. Кинувся до Рона, але той уже впіймав мозок простягненими руками.
Щупальці торкнулися шкіри й умлівіч обмотали Ронові руки, немов мотузки.
— Гаррі, дивися, що стал… Ні… ні… мені не подобається… перестаньте… перестаньте…
Але тоненькі стрічки вже обвили Ронові груди. Він борсався і віддирав їх, а мозок присмоктався до нього, мов спрут.
— Діфіндо! — закричав Гаррі, намагаючись розірвати щупальця, які в нього на очах міцно обмотували Рона, але ті не піддавалися. Рон упав на підлогу борсаючись з останньої сили.
— Гаррі, він задушиться! — крикнула Джіні, яка не могла встати через перелом ноги. Тут з чарівної палички котрогось зі смертежерів вилетів червоний струмінь і влучив їй в обличчя. Вона впала боком і знепритомніла.
— ЗА’ЛЯ’ТУС! — вереснув Невіл, замахуючись Герміониною чарівною паличкою на смертежерів, що насувалися, — ЗА’ЛЯ’ТУС, ЗА’ЛЯ’ТУС! Але нічого не сталося.
Один зі смертежерів вистрілив приголомшливим закляттям у Невіла, але не влучив. Гаррі з Невілом залишилися вдвох проти п’яти смертежерів, двоє з яких стріляли струменями сріблястого світла, що пролітали повз хлопців, наче стріли, й залишали в стіні за їхніми спинами вибоїни. Гаррі побіг, а Белатриса Лестранж кинулася за ним. Гаррі мчав залою з одною-єдиною думкою — відвести смертежерів якнайдалі від друзів.
Здається, йому це вдалося. Смертежери рвонули за ним, перекидаючи стільці й столи, але заклясти його не наважувалися — боялися знищити пророцтво. Гаррі кинувся в єдині відчинені двері, крізь які забігли смертежери. На бігу благав Невіла залишитися з Роном і якось допомогти йому звільнитися. Влетів у наступну залу й відчув, що підлога під ногами зникла…
Він котився вниз крутими кам’яними сходами, підскакуючи на кожному ряду, аж доки гупнувся спиною просто в западину, де на підвищенні височіла кам’яна арка. Йому забило дух. Уся зала аж дзвеніла від смертежерського реготу. Підвів голову й побачив, що до нього спускається та п’ятірка, що була в залі Мозку. Ще стільки ж смертежерів з’явилося з інших дверей. Вони стрибали з лави на лаву, теж насуваючись на нього. Гаррі схопився, хоч ноги страшенно тремтіли й ледве тримали тіло. Пророцтво в лівій руці, на диво, залишилося неушкоджене. А правою він міцно стискав чарівну паличку. Позадкував, озираючись і намагаючись не випустити з поля зору жодного смертежера. Наштовхнувся на щось тверде — то було підвищення з аркою. Не озираючись, виліз на нього. Смертежери зупинилися і втупились у Гаррі. Дехто був задиханий не менше за нього. Один страшенно кривавив. Дологов, позбувшись закляття-тілов’язу, криво посміхався. Його чарівна паличка цілила Гаррі прямо в лице.
— Усе, Поттере, ти програв, — ліниво проказав Луціус Мелфой, знімаючи маску, — тому віддай мені пророцтво як чемний хлопчик.
— Нехай… нехай вони всі заберуться, і я віддам його вам! — розпачливо вигукнув Гаррі.
Кілька смертежерів зареготали.
— Поттере, ти не в тому стані, щоб торгуватися, — бліде Мелфоєве лице аж розчервонілося від задоволення. —Ти ж бачиш, нас десятеро, а ти сам… Дамблдор не навчив тебе рахувати?
— ‘Ін не ‘ам! — пролунав угорі голос. — ‘Ше є я!
Гаррі похололо в грудях. Невіл спускався кам’яними лавами, стискаючи тремтячою рукою Герміонину чарівну паличку.
— Невіле… не треба… вертайся до Рона…
— ЗА’ЛЯКТУС! — закричав Невіл, цілячись по черзі у смертежерів. — ЗА’ЛЯКТУС! ЗА’ЛЯ…
Один з найкремезніших смертежерів схопив Невіла за поперек і притис йому руки до боків. Невіл звивався й борсався, а смертежери реготали.
— Це, здається, Лонґботом? — глузливо посміхнувся Луціус Мелфой. — Твоя баба вже звикла втрачати родичів заради нашої справи… твоя смерть її особливо й не засмутить.
— Лонґботом? — перепитала Белатриса, і лиха посмішка освітила її кістляве лице. — Я мала приємність знати твоїх батьків.
— НІЧОГО ‘И НЕ МА’А! — заревів Невіл і так несамовито почав видиратися зі смертежерових рук, що хтось інший крикнув:
— Та приголомште його!
— Ні-ні-ні, — заперечила Белатриса. Вона була в захваті, аж засвітилася від збудження, зиркаючи то на Гаррі, то знову на Невіла. — Давайте поглянемо, скільки протримається Лонґботом, перш ніж здуріє, як і його батьки… хіба що Поттер вирішить віддати нам пророцтво.
— НЕ ‘ІД’АВАЙ! — ревів Невіл, що наче сам не свій борсався й звивався, поки на нього насувалася Белатриса з піднятою чарівною паличкою. — НЕ ‘ІД’АВАЙ ЇМ, ‘АРРІ!
Белатриса націлилася чарівною паличкою. — Круціо!
Невіл закричав, його ноги підсмикнулися до грудей, відірвавшись на якусь мить від підлоги. Він упав, смикаючись і волаючи від болю.
— Це ще тільки квіточки! — знову підняла чарівну паличку Белатриса, а Невіл перестав кричати і лише скімлив біля її ніг. Белатриса озирнулася на Гаррі. — Отож, Поттере, або віддавай нам пророцтво, або твій дружок помре в нестерпних муках!
Гаррі довго не роздумував. Не мав іншого вибору. Куля з пророцтвом була аж гаряча від його руки, коли він простяг її перед собою. Мелфой кинувся до Гаррі.
І тут угорі рвучко відчинилося ще двоє дверей, і до зали ввірвалося п’ятеро: Сіріус, Люпин, Муді, Тонкс і Кінґслі.
Мелфой озирнувся, підняв чарівну паличку, але Тонкс уже вистрілила в нього приголомшливим закляттям. Гаррі навіть не дивився, чи воно влучило, бо негайно зістрибнув з підвищення. Увагу смертежерів відвернула поява членів Ордену, які обстрілювали їх закляттями, перестрибуючи сходинки і збігаючи в заглибину. У цій метушні серед спалахів світла Гаррі побачив, як відповзає вбік Невіл. Сам ухилився від чергового червоного струменя й кинувся додолу, щоб допомогти Невілу.
— Як ти? — крикнув Гаррі, а над головами просвистіло ще одне закляття.
— ‘Ормально, — відповів Невіл, намагаючись устати.
— А Рон?
— ‘Умаю, шо ‘еж… ‘ін бився з ‘озком, коли я ‘ішов…
Прямо між ними раптом вибухнула кам’яна підлога. Закляття влучило туди, де щойно лежав Невіл. Хлопці відповзли від вирви, аж тут невідомо звідки виринула масивна рука, схопила Гаррі за шию й підтягла вгору — він торкався підлоги лише кінчиками пальців.
— Віддай, — прогарчав на вухо чийсь голос, — віддай мені пророцтво…
Той чоловік так міцно стискав горло, що Гаррі не міг дихати. Побачив крізь сльози Сіріуса, що бився зі смертежером метри за три від нього. Кінґслі боровся відразу проти двох. Тонкс, яка встигла добігти до середніх ярусів, обстрілювала закляттями Белатрису… Ніхто не бачив, що Гаррі помирає. Спрямував чарівну паличку чоловікові в бік, але не міг промовити закляття… А вільна чоловікова рука вже тяглася до долоні, в якій Гаррі стискав пророцтво…
— А-А-А!
Хтозна звідки з’явився Невіл. Він не міг нормально проказати закляття, тому щосили штрикнув Герміониною паличкою в смертежерову маску, в щілину для очей. Чоловік завив од болю і відпустив Гаррі, що миттю обернувся до нього й видихнув:
— ЗАКЛЯКТУС!
Смертежер упав на спину, маска сповзла з його лиця. Це був Макнейр, той, що мав стати катом Бакбика. Око в Макнейра розпухло й надилося кров’ю.
— Дякую! — гукнув Гаррі Невілу, відштовхуючи його набік, бо на них ледь не наштовхнувся Сіріус, який так люто бився зі смертежером, що їхні чарівні палички зливалися в суцільні смуги. Тут Гарріна нога натрапила на щось кругле й тверде, і він послизнувся. На якусь мить йому здалося, що це впало пророцтво, але потім побачив — по підлозі котиться магічне Дикозорове око.
Власник ока лежав на боці з закривавленою головою, а його суперник насувався на Гаррі й Невіла. Це був Дологов. Його довге бліде обличчя судомилося дикою радістю.
— Тарантале ґ ра! — закричав він, махнувши чарівною паличкою на Невіла. Невілові ноги негайно почали вибивати якусь оскаженілу чечітку, від чого хлопець утратив рівновагу і знов упав на підлогу. — Ну, Поттере…
Він знову хльоснув, мов батогом, чарівною паличкою, як це зробив перед тим з Герміоною, але Гаррі встиг закричати:
— Протеґо!
Відчув, що по щоці ніби чиркнуло тупим ножем. Його збило з ніг — він повалився боком на Невіла, але закляття “щит” урятувало його від найгіршого.
Дологов ще раз підняв чарівну паличку. — Акціо проро…
Звідкись з’явився Сіріус, штовхнув Дологова плечем — і той полетів сторч головою. Пророцтво знову ледь не випало з Гарріних пальців, але він зумів його втримати. Тепер Сіріус бився з Дологовим, їхні чарівні палички виблискували, мов мечі, і розсипали іскри…
Дологов налаштувався хльоснути чарівною паличкою, як це зробив з Гаррі й Герміоною. Гаррі схопився на ноги і закричав:
— Петрифікус тоталус!
Руки й ноги Дологова притислися до боків, і він з розмаху беркицьнувся на спину.
— Молодець! — крикнув Сіріус і пригнув Гарріну голову, бо до них уже шугонуло двійко приголомшливих заклять. — А тепер тікай зві…
Вони знову мусили пригнутися. Струмінь зеленого світла мало не влучив у Сіріуса. Гаррі побачив, як упала й покотилася кам’яними сходами обм’якла Тонкс, а Белатриса, шаленіючи від радості, кинулася в саму гущу бійки.
— Гаррі, бери пророцтво, хапай Невіла й тікай! — крикнув Сіріус, кидаючись напереріз Белатрисі. Гаррі не бачив, що було далі, бо огляд йому затулила спина Кінґслі, який бився з Руквудом. Пооране віспою лице смертежера було вже без маски. Гаррі нахилився над Невілом, а над його головою просвистів ще один зелений струмінь…
— Ти можеш стояти? — закричав він просто Невілові у вухо, дивлячись, як безконтрольно смикаються його ноги. — Поклади руку мені на шию…
Невіл так і зробив… Гаррі напружився… Невілові ноги й далі сіпалися, не тримаючи його. І тут, невідомо звідки, на них налетів якийсь чоловік. Друзі попадали на спини, Невілові ноги несамовито засмикалися, мов у перевернутого догори ланками жука, а Гаррі підняв ліву руку, щоб не розбити скляної кульки.
— Пророцтво, віддай мені пророцтво! — загарчав йому на вухо Луціус Мелфой, і Гаррі відчув на ребрах Мелфоєву чарівну паличку.
— Не дам… геть… від… мене. Невіле… лови!
Гаррі покотив пророцтво по підлозі, а Невіл перекрутився на спині, схопив і притис його до грудей. Мелфой зопалу перевів чарівну паличку на Невіла, але Гаррі миттєво через плече махнув паличкою на смертежера і вигукнув:
— Імпедімента!
Закляття влучило Мелфоєві у спину. Встаючи, Гаррі озирнувся й побачив, що Мелфой з усього розмаху врізався в підвищення, на якому йшов двобій між Сіріусом і Белатрисою. Мелфой знову націлився паличкою на Гаррі й Невіла, та не встиг набрати в груди повітря, як між ними опинився Люпин.
— Гаррі, бери його й ТІКАЙ!
Гаррі схопив Невіла за плечі й поволік на перший ярус кам’яних сходів. Невілові ноги сіпалися і не тримали тіла. Гаррі тяг його щосили, й вони піднялися ще на одну сходинку…
Біля самісіньких Гарріних ніг у кам’яну лаву влучило закляття. Лава розвалилася, а Гаррі зірвався на нижчу сходинку. Невіл упав, не перестаючи смикати ногами, але таки спромігся заховати пророцтво в кишеню.
— Давай! — Гаррі розпачливо потяг Невіла за мантію. — Відштовхуйся ногами…
Зробив ще одне колосальне зусилля — і Невілова мантія роздерлася зліва по шву. Кулька зі скловолокна вилетіла з кишені, і, перш ніж вони встигли її впіймати, Невілові неслухняні ноги штовхнули її ще далі. Кулька відлетіла метрів на три праворуч від них, стукнулася об сходи й розбилася. Вони отетеріло втупилися в те місце, приголомшені тим, що сталося, а в повітря знялася перламутрово-біла постать з неприродно збільшеними очима. Ніхто, крім них, її не помітив. Гаррі бачив, як ворушаться її вуста, але навколо лунало стільки вибухів, криків і волань, що не чути було жодного слова пророцтва. Постать замовкла й безслідно розчинилася.
— ‘Аррі, п’обач мені! — Невілове обличчя викривилося з болю, а ноги й далі дриґалися. — П’обач, ‘Аррі, я не ‘отів…
— Уже не має значення! — крикнув Гаррі. — Вставай, треба звідси…
— ‘Амбл’ор! — дивлячись над Гарріним плечем, вимовив Невіл і його спітніле обличчя раптом аж засяяло.
— Що?
— ‘АМБЛ’ОР!
Гаррі озирнувся. У дверях до зали Мозку прямо над ними з піднятою чарівною паличкою стояв Албус Дамблдор. Обличчя його було бліде і люте. Гаррі відчув, ніби кожнісіньку клітину його тіла пронизало струмом — вони врятовані .
Дамблдор помчав униз повз Невіла й Гаррі, які вже й не думали тікати. Він був майже внизу, коли його помітив найближчий смертежер і відразу попередив решту. Якийсь смертежер кинувся тікати, дряпаючись по сходах рачки, наче мавпа. Дамблдорове закляття повернуло його назад так легко й невимушено, ніби той потрапив на гачок невидимої вудки…
Лише одна пара продовжувала двобій, мабуть, не помітивши Дамблдора. Гаррі бачив, як Сіріус, глузуючи, ухилився від Белатрисиного червоного струменя.
— Ану, ще! Ти ж здатна на більше! — вигукнув Сіріус, і його голос розійшовся луною в просторій залі.
Другий струмінь світла вдарив його прямо в груди.
Усмішка залишалася на його обличчі, але очі приголомшено розширились.
Гаррі випустив з рук Невіла, навіть цього не усвідомивши. Знову кинувся вниз, витягаючи чарівну паличку.
Дамблдор теж обернувся до підвищення.
Сіріус падав, здавалося, цілу вічність. Його тіло вигнулося зграбною дугою, і він повалився спиною на пошарпану завісу, що звисала з арки.
Гаррі помітив суміш страху й подиву на виснаженому, колись такому вродливому обличчі хрещеного батька, коли той падав у старезну арку і зникав за завісою, яка затріпотіла на мить, ніби від сильного вітру а тоді знову нерухомо завмерла.
Гаррі почув переможний крик Белатриси Лестранж, але знав, що це ще нічого не означає. Сіріус просто впав у арку і зараз вийде з другого боку…
Але Сіріус не виходив.
— СІРІУСЕ! — закричав Гаррі. — СІРІУСЕ!
Добіг до самого низу, уривчасто дихаючи. Сіріус там, відразу за завісою… Гаррі зараз його витягне…
Та коли він кинувся бігти до підвищення, Люпин схопив Гаррі за барки й не пустив.
— Гаррі, ти вже нічого не зробиш…
— Поможіть йому, врятуйте, він просто впав! — …пізно, Гаррі.
— Ми ще можемо його врятувати… — Гаррі несамовито виривався, та Люпин його не відпускав…
— Гаррі, ти вже нічого не вдієш… нічого… його вже немає…

— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ШОСТИЙ -
Єдиний, кого він боявся

— Він є! — закричав Гаррі.
Він не вірив, не міг повірити. Щосили виривався з рук Люпина. Люпин не розумів, що за цією завісою ховаються люди. Гаррі чув їхній шепіт, коли вперше тут опинився. Сіріус просто зачаївся, сховався від них…
— СІРІУСЕ! — волав він. — СІРІУСЕ!
— Гаррі, він не повернеться, — сказав Люпин надтріснутим голосом, намагаючись утримати Гаррі. — Він не повернеться, бо вже пом…
— ВІН… НЕ… ПОМЕР! — заревів Гаррі. — СІРІУС!
Довкола ще щось діялося — безглузда метушня, спалахи нових заклять. Для Гаррі все це не мало значення, він не звертав уваги на закляття. що пролітали повз них. Ніщо не мало значення, тільки б Люпин перестав удавати, що Сіріус — який був зовсім поруч, он, за тією старою завісою — не може повернутися будь-якої миті, відкидаючи назад чорне волосся і прагнучи продовжити бій.
Люпин відтягнув Гаррі від підвищення. Гаррі не зводив очей з арки і вже аж сердився на Сіріуса, що той примушує на себе чекати…
Але вириваючись із рук Люпина, він поступово почав усвідомлювати, що Сіріус ще ніколи не змушував його чекати… Сіріус завжди ризикував усім, щоб тільки побачити Гаррі, щоб допомогти йому… якщо Сіріус не виходив з тієї арки, хоч Гаррі кликав його так розпачливо, ніби від цього залежало все його життя, то це можна було пояснити лише одним — Сіріус не може повернутися… Сіріус і справді вже…
Дамбддор зібрав уцілілих смертежерів посеред зали, зв’язавши їх невидимими мотузками. Дикозор Муді підповз туди, де лежала Тонкс, і намагався її оживити. За підвищенням усе ще блискало світло, лунали крики й стогони — то Кінґслі продовжував Сіріусів двобій з Белатрисою.
— Гаррі!
Невіл, одну за одною долаючи кам’яні лапи, оповз туди, де стояв Гаррі. Гаррі вже не виривався від Люпина, який усе ще про всяк випадок тримав його за руку.
— ‘Аррі… мені ‘ак ‘рикро… — пробелькотів Невіл. Його ноги й далі безконтрольно витанцьовували. — Той ‘оловік… ‘Іріус ‘Лек… ‘о був ‘вій ‘руг?
Гаррі кивнув головою.
— Хвилинку, — тихенько сказав Люпин, спрямував чарівну паличку на Невілові ноги й промовив: — Фініте. — Закляття перестало діяти. Невілові ноги перестали смикатися. Обличчя в Люпина було бліде. — Треба… треба знайти інших. Де вони, Невіле?
Говорячи, Люпин відвернувся від арки. Здавалося, ніби кожне слово завдає йому болю.
— ‘Они ‘ишилися ‘ам, — показав Невіл. — На ‘Опа ‘апав ‘озок, але ‘адаю, шо з ним усе ‘аразд… а ‘Ер’іона ‘омліла, але ‘ульс ‘ув…
За підвищенням голосно бабахнуло й пролунав крик. Гаррі побачив, як Кінґслі впав, волаючи від болю. Белатриса Лестранж побачила Дамблдора й кинулася тікати. Дамблдор метнув у неї закляттям, але вона його відбила. Була вже на середині сходів…
— Гаррі… не смій! — крикнув Люпин, але Гаррі вже вирвався з його послабленої хватки.
— ВОНА ВБИЛА СІРІУСА! — кричав Гаррі. — ВОНА ЙОГО ВБИЛА… А Я ВБ’Ю ЇЇ!
І він помчав нагору. Услід йому щось гукали, та він не зважав. Перед його очима майнув край Белатрисиної мантії, і ось вони знову були в тій залі, де плавали мізки…
Не обертаючись, вона метнула закляття через плече. Резервуар піднявся в повітря й перевернувся. На Гаррі вилився смердючий розчин. Слизькі мізки почали обплутувати його довжелезними барвистими щупальцями, але він крикнув: “Вінґардіум левіоза!”— й вони з нього зіслизнули. Ковзаючи, побіг до дверей. Перестрибнув через Луну, що стогнала на підлозі, минув Джіні, яка спитала: “Гаррі… що…” — тоді Рона, який ледь чутно хихотів, та Герміону, що так і не прийшла до тями. Рвучко відчинив двері в округлу чорну залу й побачив, як Белатриса вибігла з дверей на протилежному кінці приміщення. Там був коридор, що вів до ліфтів.
Гаррі кинувся туди, але вона грюкнула за собою дверима, і стіни почали кружляти. Довкола знову з’явилися смуги блакитного світла з рухомих підсвічників.
— Де вихід? — розпачливо крикнув він, коли стіна з гуркотом зупинилася. — Як звідси вийти?
Зала ніби цього й чекала. За його спиною відчинилися двері, й перед ним простягся безлюдний, освітлений смолоскипами коридор, що вів до ліфтів. Він побіг…
Почувся брязкіт ліфта. Гаррі помчав коридором, завернув за ріг і вдарив кулаком по кнопці, викликаючи другий ліфт. Грюкаючи й дзенькаючи, той помаленьку опустився. Роз’їхалися ґратчасті двері, Гаррі заскочив усередину й затарабанив по кнопці з написом “Велика зала”. Двері зачинилися, і він поїхав нагору…
Вискочив з ліфта, не дочекавшись, коли повністю розсунуться ґратки, й роззирнувся. Белатриса була вже майже біля ліфта-телефону, але обернулася до нього й вистрілила ще одним закляттям. Гаррі сховався за фонтаном Магічної братії. Закляття просвистіло повз нього і влучило в ковані золотом ворота наприкінці великої зали, що забриніли, мов дзвони. Більше не чув її кроків. Вона вже не тікала. Гаррі зачаївся за статуями й прислухався.
— Виходь-виходь, Гаррічку! — почала вона сюсюкати й кривлятися. Її голос відбивався луною від блискучої дерев’яної підлоги. — Чого ж це ти за мною погнався? Хочеш, мабуть, помститися за мого любого двоюрідного братика?
— Хочу! — крикнув Гаррі, і в залі залунав цілий хор примарних Гарріних голосів: “Хочу! Хочу! Хочу!”
— Ага-а-а-а-а-а… то ти любив його, хлопчику-горобчику Поттере?
Гаррі ще ніколи не відчував більшої ненависті. Вискочив з-за фонтана й загорлав: — Круціо!
Белатриса заверещала. Закляття збило її з ніг, але вона не звивалася й не волала від болю, як Невіл. Одразу схопилася на ноги, важко дихаючи, та вже не посміхалася. Гаррі знову сховався за золотим фонтаном. Її закляття-відповідь влучило в голову вродливого чарівника. Голова пролетіла метрів шість і покотилася по дерев’яній підлозі, залишаючи глибокі подряпини.
— Що, ніколи ще не використовував непрощенні закляття, хлопче? — крикнула Белатриса, вже не сюсюкаючи. — Цього треба захотіти, Поттере! Треба прагнути завдати болю… насолоджуватися ним… праведний гнів на мене не діє… я зараз тобі покажу, як це робиться, чуєш? Дам тобі урок…
Гаррі крадькома обходив фонтан з другого боку, коли вона закричала: “Круціо!” — і він знову мусив пригнутися, а кентаврова рука з луком відірвалася і з гуркотом упала на підлогу неподалік від золотої голови чарівника.
— Поттере, ти мене не переможеш! — крикнула смертежерка.
Гаррі чув, як вона перебирається праворуч, щоб краще його бачити. Позадкував довкола статуї й заховався за ногами кентавра. Тепер його голова була на одному рівні з головою ельфа-домовика.
— Я була і є найвірнішою слугою Темного Лорда. Він мене навчав темних мистецтв, і я знаю такі потужні закляття, з якими тобі, жалюгідному хлопчику-горобчику, ніколи не впоратися…
— Закляктус! — крикнув Гаррі. Він дійшов до того місця, де ґоблін захоплено всміхався вже безголовому чарівникові, і вистрілив смертежерці в спину, коли вона зазирала за фонтан. Белатриса зреагувала так швидко, що він ледве встиг пригнутися.
— Протеґо!
На нього зрикошетив червоний струмінь його власного приголомшувального закляття. Гаррі відскочив за фонтан, а ґоблінове вухо полетіло через усю кімнату.
— Поттере, я дам тобі один-єдиний шанс! — крикнула Белатриса. — Віддай мені пророцтво… покоти його до мене… і я подарую тобі життя!
— Доведеться тобі мене вбити, бо його вже немає! — закричав Гаррі, і тієї ж миті його чоло пронизало болем. Шрам знову палав вогнем, і Гаррі відчув раптову хвилю ненависті, аж ніяк не пов’язану з його власною люттю. — І він це знає! — шалено зареготав Гаррі не гірше за саму Белатрису. — Твій любий Волдеморт знає, що пророцтва вже нема!
Мабуть, він буде не надто тобою задоволений?
— Що? Що ти хочеш цим сказати? — крикнула вона, і вперше в її голосі забринів страх.
— Пророцтво розбилося, коли я тягнув сходами Невіла! Цікаво, що тобі тепер скаже Волдеморт?
Шрам палав і пік… від болю на очах виступили сльози…
— БРЕШЕШ! — вереснула вона, але її лють уже не могла приховати переляку. — ПОТТЕРЕ, ВОНО В ТЕБЕ І ТИ ЙОГО
МЕНІ ВІДДАСИ! Акціо пророцтво! АКЦІО ПРОРОЦТВО!
Гаррі знову зареготав, бо знав, що це її розлютить. Голова боліла так, що, здавалося, череп зараз розколеться. Помахав рукою над одновухим ґобліном і миттю її відсмикнув, бо до нього вже летів черговий зелений промінь.
— Нічого вже немає! — крикнув він. — Нема що забирати! Пророцтво розбилося, й ніхто тих слів не почув! Так і передай своєму шефові!
— Ні! — заверещала вона. — Це неправда! Ти брешеш! ВОЛОДАРЮ, Я СТАРАЛАСЯ!.. НЕ КАРАЙТЕ МЕНЕ…
— Кидаєш слова на вітер! — крикнув Гаррі. Від жахливого, небувалого болю в шрамі, здавалося, аж вилазили очі. — Він все одно тебе не чує!
— Не чую, Поттере? — пролунав пронизливий, холодний голос.
Гаррі розплющив очі.
Високий худий, у чорному каптурі… страхітливе зміїне біло-кістляве обличчя… налиті кров’ю очі зі щілинками-зіницями… Лорд Волдеморт з’явився посеред зали, цілячись чарівною паличкою в Гаррі. Той завмер, не в змозі поворухнутися.
— Отже, ти розбив моє пророцтво? — вкрадливо мовив Волдеморт, пронизуючи Гаррі безжалісними червоними очима. — Ні, Бело, він не бреше… я бачу істину в глибині його нікчемної голови… місяці підготовки, місяці зусиль… і смертежери знову допустили, щоб Гаррі Поттер зірвав мої задуми…
— Володарю, пробачте, я не знала, я билася з анімагом Блеком! — ридаючи кинулася Белатриса в ноги Волдемортові. — Володарю, ви ж повинні знати…
— Помовч, Бело, — з погрозою сказав Волдеморт. — До тебе ще дійде черга. Чи ти гадаєш, що я прийшов у Міністерство магії, щоб вислуховувати твої слиняві виправдання?
— Володарю… він же тут… унизу… Волдеморт не звернув на її слова жодної уваги.
— Поттере, мені більше нічого тобі сказати, — спокійно промовив він. — Ти занадто часто мене дратував. І занадто довго. АВАДА КЕДАВРА!
Гаррі навіть пальцем не поворушив, щоб захиститися. У голові гула порожнеча, а чарівна паличка була спрямована в підлогу.
Але безголова золота статуя чарівника в фонтані зненацька ожила, зістрибнула з постаменту і брязнулася на підлогу між Гаррі й Волдемортом. Закляття чиркнуло по грудях статуї, що розставила свої руки, захищаючи Гаррі.
— Що?.. — закричав Волдеморт, озираючись довкола. А тоді видихнув: — Дамблдор!
Гаррі озирнувся, і серце в нього закалатало. Біля золотих воріт стояв Дамблдор.
Волдеморт націлився чарівною паличкою, і в Дамблдора шугнув черговий зелений промінь, але Дамблдор, майнувши мантією, раптом зник. Наступної секунди знову з’явився, тепер уже у Волдеморта за спиною. Махнув чарівною паличкою на рештки фонтану. Ожили й інші статуї. Статуя чарівниці кинулася на Белатрису. Смертежерка заверещала й почала відстрілюватися закляттями, але ніякої шкоди статуї вони не завдали, і та притисла Белатрису до підлоги. Тим часом ґоблін і ельф-домовик подріботіли до камінів, вимуруваних попід стіною, а однорукий кентавр учвал помчав до Волдеморта, який зник і знову з’явився вже біля басейну. Безголова статуя відштовхнула Гаррі назад, подалі від бійки, а Дамблдор пішов на Волдеморта. Золотий кентавр галопував навколо них.
— Томе, ти зробив дурницю, прийшовши сьогодні сюди, — спокійно мовив Дамблдор. — Зараз тут будуть аврори…
— Але мене вже тут не буде, а ти будеш мертвий! — гаркнув Волдеморт. Метнув у Дамблдора ще одне смертоносне закляття, проте не влучив, а тільки підпалив стіл служби безпеки.
Дамблдор змахнув чарівною паличкою. Закляття було таке потужне, що Гаррі, навіть захищений золотим охоронцем, відчув, як волосся стало дибки, коли закляття просвистіло повз нього. Волдеморт устиг вичаклувати прямо з повітря блискучий срібний щит. Закляття не завдало щитові видимої шкоди, він лише задзвенів глибоко, наче гонг — дивним моторошним звуком.
— Невже ти мене вб’єш, Дамблдоре? — гукнув Волдеморт, визираючи своїми вузькими червоними очима поверх щита. — Опустишся до такого звірства?
— Томе, ми обидва знаємо, що чоловіка можна знищити й іншими способами, — спокійно заперечив Дамблдор, йдучи до Волдеморта, ніби нічогісінько на світі не боявся, ніби ніщо не могло зупинити його ходи. — Мушу зізнатися: мені мало просто забрати в тебе життя…
— Немає нічого гіршого за смерть, Дамблдоре! — огризнувся Волдеморт.
— Помиляєшся, — Дамблдор і далі йшов на Волдеморта, говорячи так безтурботно, ніби вони спілкувалися за келихом вина. Гаррі було страшно дивитися, як він іде — абсолютно безборонний, без жодного щита… Хотів було щось йому крикнути, попередити, але безголовий охоронець спиною притис його до стіни, блокуючи найменші спроби вирватися. — Твоя неспроможність збагнути, що існують речі значно гірші за смерть, завжди була твоїм найслабшим місцем…
Ще один струмінь зеленого світла шугонув з-за срібного щита. Цього разу удар прийняв на себе однорукий кентавр, що вистрибував перед Дамблдором. Він розлетівся на сотні шматочків, але не встигли ці уламки торкнутися підлоги, як Дамблдор замахнувся чарівною паличкою і цвьохнув нею, наче батогом. Довгий тонкий струмінь полум’я вилетів з кінчика палички й обмотався навколо Волдеморта з його щитом. На якусь мить здалося, ніби Дамблдор переміг, але тут вогняна мотузка перетворилася на змію, негайно відпустила Волдеморта і з лютим сичанням кинулася до Дамблдора.
Волдеморт зник, а змія підняла голову над підлогою, готова завдати удару…
У повітрі над Дамблдором спалахнув вогонь, і Волдеморт з’явився цього разу на постаменті серед басейну, де ще недавно височіли п’ять статуй.
— Обережно! — закричав Гаррі.
Та водночас з його криком черговий струмінь зеленого світла вистрілив у Дамблдора з Волдемортової чарівної палички, а змія кинулася вперед…
Перед Дамблдором раптом виник Фоукс — він широко розкрив дзьоба й проковтнув увесь зелений промінь. Вибухнув вогнем і впав на підлогу — маленький, зморщений і безкрилий. У ту ж мить Дамблдор довгим і плавним рухом змахнув паличкою. Змія, що ось-ось мала вп’ястися в нього зубами, підлетіла високо вгору й перетворилася на пасмо темного диму, а вода в басейні піднялася і накрила Волдеморта, наче кокон з розтопленого скла.
Кілька секунд було видно тільки темну, розмиту, безлику Волдемортову постать, що невиразно мерехтіла на постаменті, намагаючись вирватися з тієї задушливої пастки… А далі він зник, і водяна маса з гуркотом ринула назад у басейн, переливаючись через краї і розхлюпуючись по блискучій підлозі.
— ВОЛОДАРЮ! — закричала Белатриса.
Було ясно, що все закінчилося, і ясно, що Волдеморт утік, тож Гаррі намірився вибігти з-за статуї-охоронця, але Дамблдор загорлав:
— Залишайся на місці, Гаррі!
Уперше в Дамблдоровім голосі забринів страх. Гаррі не міг зрозуміти, чому, адже в залі не було вже нікого, окрім них самих, ридаючої Белатриси, яку й досі не відпускала статуя чарівниці, та фенікса-пташеняти Фоукса, що кволо попискував на підлозі…
І тут Гаррін шрам вибухнув, і він зрозумів, що вмирає. Це був абсолютно пекельний, абсолютно нестерпний біль…
Його вже не було в цій залі, він був обмотаний кільцями якоїсь істоти з червоними очима, так туго, що Гаррі вже не знав, де закінчувалося його власне тіло і де починалося тіло істоти. Вони злилися в єдине ціле, пов’язані спільним болем, і не було рятунку…
А тоді істота заговорила Гарріними вустами, і він у муках відчув, як рухається його щелепа…
— Убий мене, Дамблдоре…
Гаррі був засліплений і помирав, кожною клітиною тіла волаючи про порятунок. Він відчув, як істота знову скористалася його вустами…
— Якщо смерть — це ніщо, Дамблдоре, то вбий хлопця…
Тільки б припинився цей біль, — думав Гаррі… — хай би нас убили… закінчуй, Дамблдоре… смерть — це ніщо порівняно з цим…
І я знову побачу Сіріуса…
Серце Гаррі затріпотіло від хвилювання, і тут кільця істоти ослабли, а біль ущух. Гаррі лежав долілиць, без окулярів, і тремтів, немовби підлога була крижана, а не дерев’яна…
А ще в залі лунали голоси, багато голосів…
Гаррі розплющив очі й побачив свої окуляри біля ніг безголової статуї, що перед цим його охороняла, а тепер лежала на спині, потріскана й нерухома. Надів їх, підняв голову й побачив прямо перед собою гачкуватий ніс Дамблдора.
— З тобою все гаразд, Гаррі?
— Так, — відповів він. Ним так трясло, що він ледве тримав голову. — Так, я… а де Волдеморт, де… хто всі ці… що…
У великій залі було повно людей. Підлога віддзеркалювала смарагдово-зелені язики полум’я, що ожило в усіх камінах уздовж стіни, і там з’являлися усе нові й нові чарівники та чарівниці. Коли Дамблдор допоміг йому встати, Гаррі побачив, що маленькі золоті статуї ельфа-домовика та ґобліна ведуть попід руки приголомшеного Корнеліуса Фаджа.
— Він тут був! — закричав чоловік у яскраво-червоній мантії з волоссям, зав’язаним на потилиці у хвостик, показуючи на купу золотих уламків з протилежного боку зали, де зовсім недавно лежала під статуєю Белатриса. — Я бачив його, містере Фадж! Клянуся, це був Відомо-Хто, він схопив жінку і роз’явився!
— Я знаю, Вільямсоне, знаю, я сам його бачив! — белькотів Фадж. З-під його смугастої мантії виднілася піжама, він важко дихав, наче щойно пробіг кілька кілометрів. — Мерлінова борода… тут… тут!.. у Міністерстві магії!.. пресвяті небеса… просто неймовірно… слово честі… як таке могло?..
— Корнеліусе… — сказав, помітно втішений, що з Гаррі все гаразд, Дамблдор і вийшов наперед (усі помітили його аж тепер — дехто наготував чарівні палички, а інші просто ошелешено дивилися. Статуї ельфа й ґобліна заплескали в долоні, а Фадж з несподіванки підстрибнув, і його ноги в капцях відірвалися від підлоги). — Якщо ти спустишся у відділ таємниць, то в залі Смерті знайдеш кількох утікачів-смертежерів, зачаклованих протироз’явним закляттям. Вони очікують твого рішення, що з ними робити.
— Дамблдоре! — отетеріло зойкнув сам не свій Фадж. Ти… тут… я… я…
Він дико зиркнув на аврорів, яких привів з собою, й було очевидно, що вже збирався, мабуть, крикнути: “Хапайте його!”
— Корнеліусе, я готовий боротися з твоїми людьми… і знову перемогти! — погрозливо застеріг Дамблдор. — Але кілька хвилин тому ти на власні очі бачив доказ того, що я цілий рік казав правду. Лорд Волдеморт повернувся. Ти увесь цей час полював не за тим, за ким було треба, тож нарешті настав час прислухатися до здорового глузду!
— Я… ні… ну… — почав було Фадж, озираючись довкола, ніби сподівався, що хтось підкаже, як вчинити. Коли ж ніхто не обізвався, він звелів: — Дуже добре… Доліш! Вільямсон! Спустіться у відділ таємниць і подивіться… Дамблдоре, ти… ти повинен пояснити… фонтан Магічної братії… що сталося? — трохи не заскімлив він наприкінці, поглядаючи на підлогу з розкиданими рештками статуй чарівника, чарівниці й кентавра.
— Ми про це поговоримо після того, як я відішлю Гаррі назад у Гоґвортс, — сказав Дамблдор.
— Гаррі… Гаррі Поттера?
Фадж обернувся і вп’явся очима в Гаррі, що й далі стояв під стіною біля лежачої статуї, яка охороняла його під час двобою Дамблдора з Волдемортом.
— Він… тут? — Фадж спантеличено розглядав Гаррі. — Як… Що це означає?
— Поясню згодом, — повторив Дамблдор, — коли Гаррі повернеться до школи.
Він пішов від басейну туди, де на підлозі лежала золота голова чарівника. Спрямував на неї чарівну патичку й пробурмотів: — Летус! — Голова засяяла блакиттю, кілька секунд зі стуком і брязкотом потрусилася на дерев’яній підлозі, а тоді знову завмерла.
— Стривай, Дамблдоре! — запротестував Фадж, коли Дамблдор підняв з підлоги голову й поніс її до Гаррі. — Ти не маєш дозволу на використання цього летиключа! Не можна такого виробляти на очах у міністра магії! Ти… ти…
Він затнувся, коли Дамблдор владно глянув на нього поверх своїх окулярів-півмісяців.
— Підготуєш наказ про звільнення з Гоґвортсу Долорес Амбридж, — звелів Дамблдор. — Скажеш, щоб твої аврори припинили розшук мого вчителя догляду за магічними істотами, бо він має повернутися на роботу. Пожертвую тобі сьогодні… — Дамблдор витяг з кишені годинника з дванадцятьма стрілками й подивився на нього, — …півгодини свого часу, впродовж якого ми, гадаю, зможемо обговорити усі важливі моменти того, що тут сталося. Після цього буду змушений повернутися до школи. Якщо буде потрібна моя допомога, зі мною завжди можна зв’язатися у Гоґвортсі. До мене дійдуть листи, адресовані директорові.
Фадж іще більше вибалушив очі, роззявив рота, а його кругле обличчя, облямоване розкошланим сивим волоссям, порожевіло.
— Я… ти…
Дамблдор повернувся до нього спиною.
— Бери летиключа, Гаррі.
Дамблдор простяг йому золоту голову статуї, і Гаррі поклав на неї долоню, не думаючи, що буде далі й де він опиниться.
— Побачимося за півгодини, — тихо сказав Дамблдор. — Раз… два… три…
Гаррі відчув знайоме смикання за уявний гачок біля пупа. Блискуча дерев’яна підлога провалилася з-під ніг. Велика зала, Фадж і Дамблдор зникли, а він помчав кудись у вирі барв та звуків…

— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ —
Втрачене пророцтво

Гаррі відчув під ногами тверду поверхню. Коліна підігнулися, а золота голова чарівника з лунким брязкотом упала на підлогу. Гаррі озирнувся й побачив, що прибув у Дамблдорів кабінет.
За час директорової відсутності тут усе знову стало на свої місця. Делікатні срібні прилади, як і раніше, стояли на тонконогих столиках, пихкаючи клубочками диму й тихенько сюркочучи. Портрети директорів і директорок куняли у своїх рамах, посхилявши голови на спинки крісел або тулячись до країв картин. Гаррі визирнув у вікно. На обрії з’явилася блідо-зелена смуга — наближався світанок.
Тиша і спокій, коли-не-коли порушувані лише похропуванням або сопінням сплячих портретів, були йому нестерпні. Якби персонажі навколишніх картин могли віддзеркалювати його почуття, то вони б зараз усі кричали від болю. Гаррі пройшовся спокійним, затишним кабінетом, уривчасто дихаючи й намагаючись ні про що не думати. Але ж мусив думати… іншого виходу не було…
Сіріус загинув через нього. Це все була його вина. Якби ж то він, Гаррі, не був такий дурний і не потрапив у Волдемортову пастку, якби не був такий упевнений, що його сни реальні, якби ж хоч трохи замислився, що Волдеморт, як і казала Герміона, міг зіграти на Гарріній любові корчити з себе героя…
Це було нестерпно, він не хотів про це думати… усередині в ньому зяяла жахлива порожнеча, та він не хотів її відчувати й досліджувати — ту темну діру, в якій був Сіріус… куди Сіріус зник. Гаррі не хотів залишатися наодинці з цією безмежною мовчазною пусткою, не міг цього витримати…
Портрет за його спиною дуже голосно захропів, а трохи згодом пролунав холодний голос:
— А, Гаррі Поттер…
Фінеас Ніґелус солодко позіхнув і потягся, дивлячись на Гаррі проникливими вузькими очима.
— Чого це тебе принесло сюди з самого ранку? — спитав нарешті він. — Доступ до кабінету заборонено всім, окрім справжнього директора. Чи тебе, може, прислав Дамблдор? Ой, навіть не кажи… — Він знову солодко позіхнув. — Невже зі ще якоюсь вісткою для мого нікчемного пра-правнука?
Гаррі не міг говорити. Фінеас Ніґелус не знав про Сіріусову смерть, але в Гаррі не повертався язик йому про це сказати. Висловленими вголос словами він би визнав, що це остаточно і безповоротно.
Заворушилися й деякі інші портрети. Злякавшись їхніх запитань, Гаррі пішов до виходу й ухопився за дверну ручку.
Вона не поверталася. Гаррі був тут замкнений.
— Сподіваюся, це означає, — припустив огрядний червононосий чарівник, портрет якого висів на стіні за директорським столом, — що Дамблдор незабаром до нас повернеться?
Гаррі обернувся. Чарівник дивився на нього зацікавлено. Гаррі ствердно кивнув головою. Знову посмикав ручку, але вона не ворухнулася.
— Чудово, — зрадів чарівник. — Без нього було дуже нудно, страшенно нудно.
Він умостився в своєму намальованому кріслі, схожому на трон, і милостиво всміхнувся Гаррі.
— Дамблдор про тебе дуже високої думки, хоч ти, мабуть, і сам це знаєш, — безтурботно вів далі чарівник. — О, так, вельми тебе шанує.
Почуття провини, що зачаїлося у Гаррі в грудях, немов якийсь потворний велетенський паразит, почало там звиватися й корчитися. Гаррі не міг цього витримати, йому було нестерпно залишатися тут на самоті… він ще ніколи не почувався так безнадійно в пастці власної голови й тіла. ніколи так спрагло не жадав стати кимось іншим, ким завгодно…
Порожній камін спалахнув смарагдово-зеленим полум’ям, змусивши Гаррі відскочити від дверей і втупитися в обриси чоловіка, що там обертався. З вогню виникла висока Дамблдорова постать, і на стінах попрокидалися чарівники з чарівницями, а деякі привітали його вигуками.
— Дякую, — м’яко відповів їм Дамблдор.
Спершу він навіть не глянув на Гаррі, а підійшов до сідала біля дверей, вийняв із внутрішньої кишені мантії крихітного, бридкого, обскубаного Фоукса, поклав його обережно на тацю з попелом під золотистим стовпом, на якому зазвичай сидів дорослий фенікс.
— Ну, Гаррі, — врешті відвернувся Дамблдор від пташеняти, — на щастя, ніхто з твоїх друзів-учнів після подій цієї ночі серйозно не постраждав.
Гаррі спробував сказати “добре”, але не зміг видушити з себе ні звуку. Йому здалося, що Дамблдор нагадує про всю завдану ним, Гаррі, шкоду. І хоч Дамблдор нарешті дивився йому в очі, причому швидше лагідно, ніж докірливо, Гаррі не наважувався зустрітися з ним поглядом.
— Мадам Помфрі зараз їх усіх латає, — додав Дамблдор. — Німфадорі Тонкс доведеться, мабуть, провести якийсь час у лікарні Святого Мунґо, але вона теж одужає.
Гаррі кивав головою, не відводячи очей від килима, що дедалі світлішав разом з небом за вікном. Він був переконаний, що всі портрети в кімнаті уважно прислухаються до кожнісінького Дамблдорового слова, прагнучи знати, де ж це були Гаррі з Дамблдором і звідки взялося стільки постраждалих.
— Гаррі, я знаю, що ти відчуваєш, — ледь чутно сказав Дамблдор.
— Ні, не знаєте, — раптом голосно вигукнув Гаррі. У ньому закипала лють. Дамблдор нічого не знає про його почуття.
— Бачиш, Дамблдоре? — лукаво втрутився Фінеас Ніґелус. — Ніколи не намагайся збагнути учнів. Вони цього не люблять. Їм краще трагічно нарікати, що їх ніхто не розуміє, втішатися жалістю до самих себе, варитися у власному…
— Годі вже, Фінеасе, — урвав його Дамблдор.
Гаррі повернувся до Дамблдора спиною і втупився у вікно. Бачив удалині квідичний стадіон. Колись там був з’явився Сіріус у вигляді кудлатого чорного пса, щоб подивитися, як грає Гаррі… мабуть, хотів побачити, чи Гаррі достойний Джеймса… Гаррі так у нього про це й не спитав…
— Гаррі, не треба соромитися своїх почуттів, — озвався Дамблдор. — Навпаки… твоя найбільша сила якраз у тому, що ти можеш почувати біль.
Гаррі відчував шалену лють, що палала в жахливій порожнечі його грудей, викликала бажання покарати Дамблдора за його спокій і порожні слова.
— Моя найбільша сила? — тремтячим голосом перепитав Гаррі, дивлячись на квідичний стадіон і не бачачи його. — Ви нічого не розумієте… не знаєте…
— Чого я не знаю? — спокійно спитав Дамблдор.
Це вже було занадто. Гаррі розвернувся, трясучись від люті.
— Я не хочу говорити про свої почуття, добре?
— Гаррі, твої страждання доводять, що ти залишаєшся людиною! Біль — це частина людського існування…
— ТО… Я… НЕ… ХОЧУ… БУТИ… ЛЮДИНОЮ! — загорлав Гаррі, а тоді схопив з тонконогого столика біля себе делікатний срібний прилад і кинув його через усю кімнату. Прилад вдарився об стіну й розбився на сотні крихітних шматочків. Деякі картини злякано або сердито закричали, а портрет Армандо Діпіта докірливо сказав:
— Оце так!
— МЕНІ ВСЕ ОДНО! — крикнув їм Гаррі, схопив лунаскоп і швиргонув його в камін. — З МЕНЕ ДОСИТЬ! Я ВЖЕ ТАКОГО НАДИВИВСЯ! ХОЧУ ВСЕ ПОКИНУТИ, ХОЧУ, ЩОБ УСЕ ЗАКІНЧИЛОСЯ! МЕНІ ВЖЕ ВСЕ ОДНО…
Схопив столик, на якому стояв перед тим срібний прилад, і перекинув його. Столик упав на підлогу, ніжки відламалися й покотилися в різні боки.
— Тобі не все одно, — заперечив Дамблдор. Він навіть не зморгнув і не намагався зупинити Гаррі, що нищив його кабінет. Вираз обличчя мав спокійний, майже відсторонений. — Аж ніяк не все одно, бо ти відчуваєш, що можеш від цього болю померти.
— МЕНІ… ВСЕ ОДНО! — так голосно закричав Гаррі, що трохи не зірвав горло. На якусь мить відчув бажання накинутися на Дамблдора, роздерти його на шматки, розбити це незворушне старече обличчя, струснути його, покалічити, примусити відчути бодай крихітку того жаху, що переповнював його.
— Ні, не все одно, — ще спокійніше повторив Дамблдор. — Ти втратив матір, батька, а тепер ще й найріднішу тобі людину. Тобі не все одно.
— ВИ НЕ ЗНАЄТЕ, ЩО Я ВІДЧУВАЮ! — заревів Гаррі. — ВИ… СТОЇТЕ СОБІ ТАМ… ВИ…
Але слів було вже замало, нищення теж не допомагало. Хотілося втекти, бігти й не озиратися, опинитися десь далеко, де нема цих ясно-блакитних очей, що дивляться на нього, цього нестерпно спокійного старечого лиця. Знову кинувся до дверей, схопився за ручку й почав її торсати.
Але двері не відчинялися.
Гаррі обернувся до Дамблдора.
— Випустіть мене, — сказав. Його всього трусило.
— Ні, — тільки й відповів Дамблдор.
Кілька секунд вони дивилися один на одного.
— Випустіть мене, — повторив Гаррі.
— Ні, — заперечив Дамблдор.
— Якщо ви не… якщо будете мене тут тримати… якщо не дозволите мені…
— Можеш і далі нищити мої речі, — спокійно урвав його Дамблдор. — Їх у мене й так забагато. Обійшов довкола столу і сів, дивлячись на Гаррі.
— Випустіть мене, — ще раз повторив Гаррі холодним і спокійним, майже як у Дамблдора, голосом.
— Не раніше, ніж усе тобі скажу, — відповів Дамблдор.
— Ви що… ви думаєте, я хочу… думаєте, мене цікавить… МЕНІ ОДНАКОВО, ЩО ВИ СКАЖЕТЕ! — закричав Гаррі. — Я нічого не хочу слухати!
— Вислухаєш, — незворушно вів своєї Дамблдор. — Бо ти ще й близько не такий на мене злий, як мав би бути. Якщо ти на мене нападеш, а тобі до цього лишилося небагато, то я хотів би принаймні отримати по заслузі.
— Що ви таке кажете?..
— Це моя вина, що Сіріус загинув, — чітко сказав Дамблдор. — Або майже моя вина… не буду аж такий самовпевнений, щоб брати на себе відповідальність за все. Сіріус був відважний, розумний і енергійний, а такі люди зазвичай не здатні сидіти вдома, у схованці, коли вважають, що іншим загрожує небезпека. Та все одно ти не повинен був проникати у відділ таємниць. Гаррі, якби я був з тобою відвертий, ти давно б уже зрозумів, що Волдеморт заманює тебе у відділ таємниць. Тоді б ти не піддався на його трюки. А Сіріус не мусив би тебе рятувати. У цьому винен я, тільки я.
Гаррі й далі стояв, тримаючись за дверну ручку. Дивився на Дамблдора, затамувавши подих, слухав, але майже не розумів його слів.
— Сідай, будь ласка, — сказав Дамблдор. Це був не наказ, а прохання.
Гаррі завагався, а тоді перетнув кімнату, захаращену срібними коліщатками та дерев’яними уламками, і сів на стілець біля Дамблдорового стола.
— Чи я правильно зрозумів, — поволі промовив зліва від Гаррі Фінеас Ніґелус, — що мій пра-правнук… останній з роду Блеків… загинув?
— Так, Фінеасе, — підтвердив Дамблдор.
— Не може бути, — різко відказав Фінеас.
Гаррі повернув голову, побачив, як Фінеас іде з портрета, і зрозумів, що той вирішив відвідати свої портрети на площі Ґримо. Ходитиме, мабуть, з картини в картину, гукаючи Сіріуса…
— Гаррі, я мушу тобі все пояснити, — сказав Дамблдор. — Пояснити помилки старого чоловіка. Бо я тепер бачу, що все зроблене й незроблене мною щодо тебе має всі ознаки старечих прорахунків. Юність не може знати, що думає й почуває людина в старості. Але старим не можна забувати власної молодості… а я останнім часом забув, і в цьому моя провина…
Сходило сонце. З-за гір уже визирнув краєчок сліпучо-оранжевого світила, а небо над ним було яскраве й безбарвне. Перший промінець освітив Дамблдора, срібло його брів та бороди, глибокі зморшки на обличчі.
— Я здогадався ще п’ятнадцять років тому, — вів Дамблдор, — коли побачив шрам у тебе на чолі, що він означає. Здогадався, що це, мабуть, свідчення зв’язку між тобою та Волдемортом.
— Ви вже мені про це казали, — нагадав Гаррі, не дбаючи про чемність. Як, зрештою, і про все інше.
— Так, — Дамблдор ніби просив пробачення. — Так, але розумієш… я мушу почати від твого шраму. Невдовзі після того як ти долучився до світу чарівників, стало очевидно, що я не помилився — твій шрам попереджав тебе про наближення Волдеморта або про те, що той відчуває сильні емоції.
— Знаю, — втомлено буркнув Гаррі.
— І ця твоя здатність відчувати Волдемортову присутність, навіть коли він замаскований, і знати, що саме він відчуває, коли охоплений сильними емоціями, ставала дедалі виразніша, особливо після того, як Волдеморт повернув собі тіло й могутність.
Гаррі навіть не кивав головою. І так усе це знав.
— Останнім часом, — вів далі Дамблдор, — мене почало турбувати, що Волдеморт може дізнатися про існування цього зв’язку між вами. І справді, настав час. коли ти так заглибився в його свідомість і думки, що він відчув твою присутність. Зрозуміло, я маю на увазі ту ніч, коли ти став свідком нападу на містера Візлі.
— Так, Снейп мені казав, — пробурмотів Гаррі.
— Професор Снейп, Гаррі, — незворушно виправив його Дамблдор. — А тебе не здивувало, чому це все тобі поясню вав не я? Чому не я навчав тебе блокології? Чому я місяцями на тебе навіть не дивився?
Гаррі підвів голову. Бачив, що Дамблдор сумний і втомлений.
— Так, — проказав Гаррі. — Мене це дивувало.
— Розумієш, — провадив далі Дамблдор, — я вважав, що незабаром Волдеморт спробує проникнути в твій мозок, щоб керувати твоїми думками, і я не хотів, щоб він мав для цього зайві підстави. Я був переконаний — він збагне, що наші стосунки ближчі, ніж звичайні стосунки між директором та учнем, і вхопиться за цю можливість, щоб зробити з тебе свого шпигуна. Боявся, що він використає тебе у своїх цілях і спробує тобою заволодіти. Гаррі, в цьому я, мабуть, таки не помилився. У тих рідкісних випадках, коли ми з тобою спілкувалися зблизька, мені здавалося, ніби я бачив у твоїх очах його тінь…
Гаррі пригадав, як у ті миті, коли перетиналися його з Дамблдором погляди, у ньому начебто прокидалася спляча змія, готова кинутися і вкусити.
— Заволодіваючи тобою, Волдеморт не мав на меті мого знищення, що він сьогодні й продемонстрував. Він хотів знищити тебе. Коли він сьогодні на коротку мить був у тебе проник, то сподівався, що я пожертвую тобою, аби тільки його вбити. Тепер ти, Гаррі, бачиш, що я намагався тебе захистити, відштовхуючи від себе. Помилка старого чоловіка…
Він тяжко зітхнув. Гаррі пропускав ці слова повз вуха. Кілька місяців тому йому було б дуже цікаво все це почути, але тепер яке воно мало значення порівняно з зяючою порожнечею від втрати Сіріуса? Ніщо не мало значення…
— Сіріус мені розповідав, як у тобі прокинувся Волдеморт тієї ночі, коли ти бачив сон про напад на містера Віз-лі. Я відразу збагнув, що збуваються мої найгірші побоювання — Волдеморт зрозумів, що зможе тебе використати. Намагаючись дати тобі зброю для захисту від Волдемортових проникнень у твій мозок, я домовився з професором Снейпом про уроки блокології.
Він зробив паузу. Гаррі стежив за сонячним промінцем, що поволі просувався по полірованій поверхні Дамблдорового стола, освітивши срібний каламар і красиве яскраво-червоне перо. Гаррі знав, що портрети в кабінеті не сплять, уважно прислухаючись до Дамблдорових пояснень. Чув, як іноді шелестіла чиясь мантія, або хтось ледь чутно прокашлювався. Фінеас Ніґелус і досі не повернувся…
— Професор Снейп виявив, — продовжив розповідь Дамблдор, — що тобі вже місяцями снилися двері у відділ таємниць. Волдеморт, відколи знову здобув своє тіло, був одержимий ідеєю почути пророцтво, тож він безперестанку думав про ті двері, і тому вони тобі снилися.
А потім ти побачив, як Руквуд, що працював перед арештом у відділі таємниць, сказав Волдемортові те, про що ми всі знали — що пророцтва відділу таємниць надійно охороняються. Тільки ті, кого ці пророцтва стосуються, можуть зняти їх з полиць і не збожеволіти. Отож Волдеморт або сам мусив проникати у відділ таємниць, ризикуючи себе викрити, або це мав зробити для нього ти. Тепер тобі ще наполегливіше треба було братися за вивчення блокології.
— Але я цього не зробив, — пробурмотів Гаррі. Вирішив це сказати, щоб хоч трохи зменшити тягар своєї вини, адже щире зізнання мусило б послабити жахливий тиск лещат, у яких опинилося його серце. — Я не тренувався, не зважав, а міг би тих снів не бачити. Герміона постійно мені про це торочила. Якби я заблокувався, Волдеморт не зміг би мені показати, куди йти, і… Сіріус би не… Сіріус би не…
Щось вибухло у Гаррі в голові — потреба виправдатися, пояснити…
— Я намагався перевірити, чи справді він напав на Сіріуса, пішов у кабінет до Амбридж, говорив у каміні з Крічером, і той сказав, що Сіріуса немає, що він кудись пішов! — Крічер збрехав, — спокійно промовив Дамблдор. — Ти ж не його хазяїн, і він може тобі брехати, навіть себе не караючи. Крічер зумисне послав тебе в Міністерство магії.
— Він… він це зробив зумисне?
— Авжеж. На жаль. Крічер уже кілька місяців служив не одному хазяїнові.
— Як це? — не зрозумів Гаррі. — Він же роками не покидав площі Ґримо.
— Крічер скористався нагодою перед Різдвом. — пояснив Дамблдор, — коли Сіріус, очевидно, звелів йому “забиратися геть”. Той сприйняв Сіріусові слова буквально, витлумачивши їх як наказ покинути будинок. Подався до єдиної особи з родини Блеків, до якої відчував хоч якусь повагу… до Блекової двоюрідної сестри Нарциси, рідної сестри Белатриси та дружини Луціуса Мелфоя.
— А звідки ви це знаєте? — здивувався Гаррі. Серце його калатало. Підступала нудота. Він пам’ятав дивне Крічерове зникнення на Різдво, пригадував, як потім той знайшовся на горищі…
— Мені вчора розповів сам Крічер. — відказав Дамблдор. — Коли ти в кабінеті Амбридж намагався приховано попередити професора Снейпа, він тебе зрозумів — тобі привиділося, ніби Сіріус потрапив у пастку десь у відділі таємниць. Снейп, як і ти, негайно спробував зв’язатися з Сіріусом. Мушу зазначити, що члени Ордену Фенікса мають надійніші засоби зв’язку, ніж камін у кабінеті Долорес Амбридж.
Одначе, коли ти пішов з Амбридж у ліс і не повернувся. Снейп стривожився, бо зрозумів — ти й далі віриш, ніби Сіріус потрапив у полон до Лорда Волдеморта. Він негайно попередив декого з членів Ордену.
Дамблдор важко зітхнув і провадив далі: — Коли він зв’язався зі штаб-квартирою, там були Атастор Муді. Німфа-дора Тонкс, Кінґслі Шеклболт і Ремус Люпин. Усі відразу викликалися прийти тобі на допомогу. Професор Снейп просив Сіріуса залишитися, щоб пояснити мені, що сталося. бо я ж будь-якої миті міг прибути до штаб-квартири. Тим часом сам професор Снейп мав намір пошукати тебе в лісі.
Але Сіріус не хотів залишатися, коли всі вирушили на твої пошуки. Наказав Крічерові розповісти мені, що сталося. Отож, коли я невдовзі після того, як усі подалися в міністерство, прибув на площу Ґримо, саме ельф розповів мені, мало не лускаючи зі сміху, що Сіріуса немає.
— Він сміявся? — перепитав порожнім голосом Гаррі.
— Ще й як, — підтвердив Дамблдор. — Розумієш, Крічер не міг зрадити нас цілком. Він же не Тайнохоронець Ордену, тож не міг повідомити Мелфоєві, де ми перебуваємо, або переказати йому якісь таємні плани Ордену. Він пов’язаний певними ельфівськими закляттями — наприклад, не може не підкорятися прямим наказам свого хазяїна, Сіріуса. Але він передав Нарцисі певну інформацію, що виявилася дуже цінною для Волдеморта, хоч Сіріус не надавав їй ваги і не забороняв ельфові про це говорити.
— Наприклад? — запитав Гаррі.
— Наприклад, що найдорожчою на світі людиною для Сіріуса був ти, — тихо сказав Дамблдор. — Або те, що ти ставився до Сіріуса як до батька й брата водночас. Волдеморт уже, звичайно, знав, що Сіріус належав до Ордену, і що тобі відомо, де він перебуває… але Крічерова інформація наштовхнула його на думку, що заради порятунку Сіріуса Блека ти підеш на все.
Губи в Гаррі були холодні й затерплі.
— Отож… коли я вчора запитав у Крічера, чи Сіріус удома…
— Мелфої… безсумнівно, за вказівкою Волдеморта… звеліли Крічеру придумати для Сіріуса якісь невідкладні справи саме тоді, як ти побачиш у видінні, що Сіріуса катують. Якщо ти вирішиш перевірити, вдома Сіріус чи ні, Крічер скаже, що його немає. Учора Крічер поранив гіпогрифа Бакбика, тож, коли ти з’явився в каміні, Сіріус доглядав його нагорі, і внизу, на кухні, його не було.
В легенях у Гаррі, здавалося, зовсім не лишилося повітря. Дихання стало швидке й уривчасте.
— І Крічер усе це вам розповів… регочучи? — прохрипів він. — Він не збирався мені розповідати, — відказав Дамблдор. — Але я достатньо добре володію виманологією, щоб знати, коли мені брешуть, тому я… переконав його… все мені розповісти, а вже тоді подався у відділ таємниць.
— А Герміона, — прошепотів Гаррі, стискаючи холодні руки в кулаки. — ще нам казала добре до нього ставитися…
— Цілком правильно казала, Гаррі, — мовив Дамблдор. — Коли ми зробили в будинку номер дванадцять на площі Ґримо нашу штаб-квартиру, я попереджав Сіріуса, що до Крічера треба ставитися з чемністю й повагою. Казав йому також, що Крічер може бути небезпечний. Не думаю, що Сіріус серйозно поставився до моїх слів і що він узагалі сприймав Крічера як істоту з розвиненими, як у людини, почуттями…
— Не смійте звинувачувати… не смійте… говорити… про Сіріуса як… — Гаррі не вистачало повітря, він не міг нормально говорити, але лють, що ненадовго була вщухла, вибухла з новою силою. Він не дозволить Дамблдорові критикувати Сіріуса. — Крічер брехун… брудний… він заслужив…
— Крічера таким зробили чаклуни, Гаррі, — заперечив Дамблдор. — Повір, йому варто поспівчувати. Його існування не менш жалюгідне, ніж у твого приятеля Добі. Він був змушений коритися наказам Сіріуса, бо Сіріус залишився останнім представником роду, що колись його поневолив. Але Крічер не відчував справжньої відданості. І хоч би які були в Крічера вади, треба визнати, що Сіріус пальцем об палець не вдарив, щоб хоч якось полегшити його долю…
— НЕ КАЖІТЬ ТАКОГО ПРО СІРІУСА! — закричав Гаррі. Він знову зірвався на ноги, був злий і готовий кинутися
на Дамблдора. який зовсім не розумів Сіріуса. не розумів, який той був відважний, скільки вистраждав у житті…
— А що тоді Снейп? — крикнув Гаррі. — Про нього ви мовчите? Коли я йому сказав, що Волдеморт напав на Сіріуса, він тільки вишкірився на мене, як завжди…
— Гаррі, ти ж розумієш, що професор Снейп мусив прикидатися перед Долорес Амбридж, ніби він до твоїх слів серйозно не поставився, — незворушно пояснив Дамблдор, — але, як я тобі вже казав, він негайно повідомив Орден про те. що ти йому сказав. Саме він вирахував, куди ти подався, коли не повернувся з лісу. І саме він дав професорці Амбридж фальшиву сироватку правди, коли вона хотіла тебе допитати, де перебуває Сіріус.
Гаррі пропустив ці слова повз вуха. Відчував дике задоволення, звинувачуючи Снейпа, бо це ніби послаблювало відчуття його власної жахливої вини, і він хотів почути, що Дамблдор з ним погоджується.
— Снейп… Снейп глузував з Сіріуса, що той залишається вдома… робив з Сіріуса боягуза…
— Сіріус був досить зрілий і розумний, щоб не зважати на такі дрібні образи, — відповів на це Дамблдор.
— Снейп перестав давати мені уроки блокології! — зарепетував Гаррі. — Викинув мене зі свого кабінету!
— Мені це відомо, — важко зітхнув Дамблдор. — Я вже казав, що помилився, не навчаючи тебе самостійно, хоч тоді я був переконаний, що не існувало більшої небезпеки, ніж відкрити твій мозок Волдемортові в моїй присутності…
— Зі Снейпом було ще гірше! Після його уроків мій шрам завжди страшенно болів… — Гаррі пригадав Ронові міркування на цю тему, — звідки ви знаєте, що він не намагався послабити мене перед Волдемортом, полегшити йому завдання проникнути в мій…
— Я довіряю Северусу Снейпу, — просто сказав Дамблдор. — Проте я забув… це ще одна помилка старого чоловіка… що деякі рани дуже глибокі й не гояться. Я думав, що професор Снейп приборкав свою ненависть до твого батька… та я помилився.
— І це нормально? — закричав Гаррі, не зважаючи на обурені обличчя й несхвальне бурмотіння портретів на стінах. Снейпові можна ненавидіти мого тата, а от Сіріусові Крічера ненавидіти не можна?
— А я й не казав, що Сіріус ненавидів Крічера, — заперечив Дамблдор. — Він ставився до нього як до слуги, якого можна навіть не помічати. Байдужість і зневага часто завдають більшої шкоди, ніж відверта неприязнь… Фонтан, який ми сьогодні розгромили, зображав неправдиві сцени. Ми, чаклуни, надто довго кривдили наших побратимів, а тепер ось пожинаємо плоди.
— ТО ЩО. ПО-ВАШОМУ, СІРІУС ЗАСЛУЖИВ СВОЄЇ ДОЛІ? — крикнув Гаррі.
— Я такого не казав і ніколи не скажу, — тихо відповів Дамблдор. — Сіріус не був жорстокий і загалом добре ставився до ельфів-домовиків. Він не любив Крічера, бо Крічер йому постійно нагадував про ненависний Сіріусові дім.
— Так, ненависний! — надтріснутим голосом вигукнув Гаррі, а тоді відвернувся від Дамблдора й відійшов. Сонце вже яскраво освітлювало кімнату, а очі портретів спостерігали, як він іде, сам не розуміючи, що робить, навіть не бачачи нічого в кабінеті. — Ви змусили його стирчати в тому будинку під замком, а він його ненавидів, ось чому вчора й вирішив з нього вирватися…
— Я намагався зберегти Сіріусові життя. — ледь чутно проказав Дамблдор.
— Ніхто не любить сидіти під замком! — розлючено обернувся до нього Гаррі. — Ви торік ціле літо змусили мене так пронидіти…
Дамблдор заплющив очі й затулив обличчя руками. Та цей незвичний вияв Дамблдорової втоми чи смутку Гаррі не вгамував. Навпаки, він ще більше розізлився, що Дамблдор виявляє ознаки слабкості. Чого це він має бути слабким, коли Гаррі хоче лютувати й зганяти на ньому злість?
Дамблдор опустив руки і глянув на Гаррі поверх окулярів-півмісяців.
— Уже пора, — почав він, — розповісти тобі, Гаррі, те, що я мав би розповісти ще п’ять років тому. Сядь, будь ласкавий. Я розповім тобі все. Прошу тільки мати терпіння. Злитимешся на мене, лютуватимеш… ти вільний робити, що схочеш… коли я закінчу. Тоді я тебе не зупинятиму.
Якусь мить Гаррі сердито дивився на нього, а тоді бухнувся на стілець навпроти Дамблдора і став чекати.
Дамблдор якийсь час дивився у вікно на залите сонцем подвір’я, а тоді глянув на Гаррі й заговорив:
— Гаррі, п’ять років тому ти прибув до Гоґвортсу цілий і неушкоджений, як я й планував і задумував. Ну… не зовсім неушкоджений. Ти вже зазнав страждань. Я знав, що так буде, коли залишав тебе на порозі будинку твоїх тітки й дядька. Знав, що прирікаю тебе на десять гірких і нелегких років. Він зробив паузу. Гаррі мовчав.
— Ти можеш запитати… з повним на те правом… чому так мало бути. Чому тебе не могла взяти до себе якась чаклунська родина? Багато хто всиновив би тебе з великою радістю, мав би за щастя й за честь виховувати тебе як рідного. У відповідь можу сказати, що найголовніше для мене було зберегти тобі життя. Ніхто, крім мене, не усвідомлював, яка страшна небезпека тобі загрожувала. Волдеморт зазнав поразки всього кілька годин тому. Але його посіпаки… деякі з них не менш жахливі за нього самого… були й далі на волі — злі, люті й жорстокі. А я мав прийняти рішення, думаючи ще й про майбутнє. Чи вірив я, що Волдеморт зник назавжди? Ні. Я не знав, десять, двадцять чи п’ятдесят років мине, поки він повернеться, але був переконаний, що так воно й буде. І ще я, добре його знаючи, не сумнівався, що він не заспокоїться, доки тебе не вб’є.
Я знав, що до Волдеморта, з його знанням чарів, не зможе дорівнятися, мабуть, ніхто з сучасних чаклунів. Знав, що навіть мої найскладніші і наймогутніші захисні закляття й замовляння навряд чи встоять, якщо він відновить усю свою могутність.
Але я знав також і Волдемортові слабини. Тому я й прийняв таке рішення. Тебе мали оберігати стародавні чари, про які він знає, але які зневажає і, відповідно, завжди недооцінює — а це йому вилазить боком. Я маю на увазі те, що твоя мати померла, рятуючи тебе. Вона забезпечила тебе тривалим захистом, чого він аж ніяк не очікував, захистом, що й досі тече у твоїх жилах. Отож я довірився роду твоєї матері. Віддав тебе її єдиній живій родичці — сестрі.
— Вона мене не любить, — нарешті озвався Гаррі. — Їй наплювати…
— Але вона тебе прийняла. — урвав його Дамблдор. — Можливо, неохоче, без бажання, з обуренням, сердито, але прийняла і цим запечатала чари, які я на тебе наклав. Жертва твоєї матері перетворила кровний зв’язок на найпотужніший щит, яким я міг тебе захистити.
— Я все одно не…
— Доки ти мешкаєш під одним дахом з ріднею твоєї матері, Волдеморт не може завдати тобі ніякої шкоди. Мати пролила свою кров, але ця кров і далі тече в твоїх жилах і в жилах її сестри. Її кров стала твоїм захистом. Тобі потрібно повертатися туди всього раз на рік, та доки то буде твій дім, Волдеморт нічим тобі не зашкодить. Твоя тітка про це знає. Я пояснив усе в листі, залишеному на порозі разом з тобою. Вона знає, що минулі п’ятнадцять років її житло вберігало тебе від смерті.
— Стривайте, — втрутився Гаррі. — Хвилиночку. Він випростався на стільці і глянув на Дамблдора.
— Ви прислали їй ревуна. Казали, щоб вона пам’ятала… це ж був ваш голос…
— Я думав, — трохи нахилив голову Дамблдор, — що їй треба нагадати про угоду, яку вона уклала, прийнявши тебе. Я підозрював, що напад дементорів її налякає, покаже, як небезпечно мати такого названого сина, як ти.
— Він і налякав, — тихо підтвердив Гаррі. — Та не так її, як дядька. Він хотів мене вигнати, але тоді прийшов ревун, і вона… сказала, що я повинен залишитися.
Якийсь час він дивився в підлогу, а тоді сказав:
— Але який стосунок це має до… Не міг вимовити Сіріусове ім’я.
— І ось п’ять років тому, — вів далі Дамблдор, наче й не переривав своєї розповіді, — ти прибув у Гоґвортс, не такий щасливий і не такий доглянутий, як би мені хотілося, напівголодний, але живий і здоровий. Ти був не розманіженим принцом, а цілком нормальним, як для твоєї ситуації, хлопцем. Мій задум вдавався.
А потім… та ти й сам прекрасно пам’ятаєш усі події твого першого року в Гоґвортсі. Ти подолав усі труднощі й набагато раніше, ніж я собі думав, віч-на-віч зіткнувся з Волдемортом. Ти знову вижив. Ба більше. Ти загальмував його повернення до влади й могутності. Ти бився, як зрілий муж. Моя гордість за тебе не мала меж.
Але мій чудовий задум мав одну ваду, — провадив далі Дамблдор. — Очевидну ваду, яка могла все занапастити. Я це розумів ще тоді. Та успіх мого задуму мав величезне значення, тож я вирішив не допустити, щоб через цю ваду все пропало. Тільки я міг це зробити, тож мусив бути сильним. І ось настало перше моє випробування, коли ти лежав у шкільній лікарні, одужуючи після битви з Волдемортом.
— Не розумію, про що ви говорите, — здивувався Гаррі.
— Пригадуєш, ти запитав мене в шкільній лікарю, чому Волдеморт намагався вбити тебе ще немовлям?
Гаррі ствердно кивнув головою.
— Може, я ще тоді мав тобі все сказати?
Гаррі мовчки дивився в блакитні Дамблдорові очі, а серце його знову несамовито закалатало.
— Ти ще не помітив вади мого задуму? Мабуть, ні. Як ти пам’ятаєш, я вирішив тобі не відповідати. В одинадцять років, подумав я, ще рано все знати. Я не мав наміру розповідати тобі правду в одинадцять років. Занадто серйозні знання для такого юного віку.
Але я ще тоді мав би розпізнати небезпечні ознаки. Мав би спитати себе, чому я не відчув тривоги, що ти так рано поставив запитання, на яке мені колись доведеться давати жахливу відповідь. Мав би усвідомити, що я в той день надто охоче вхопився за можливість нічого тобі не відповідати… ти був ще такий малий… занадто малий.
І ось почався другий рік твого навчання в Гоґвортсі. І знову ти постав перед випробуваннями, які не випадають на долю навіть дорослих чаклунів. Знову ти перевершив мої найсміливіші сподівання. Але ти більше не питав, чому Волдеморт залишив на тобі цю мітку. Так, ми говорили про твій шрам… майже впритул наблизилися до цієї теми. Чому я тобі нічого не розповів?
Бо мені здавалося, що в дванадцять років одержати таку інформацію не набагато краще, ніж в одинадцять. Я дозволив тобі піти від мене, закривавленому, виснаженому, але радісному. Якщо й відчував певну незручність, що не розповів тобі абсолютно все, то швидко про неї забув. Ти все ще залишався великою дитиною, і я не наважився зіпсувати тобі той переможний вечір…
Помітив, Гаррі? Ти вже бачиш, у чому полягала вада мого чудового задуму? Я потрапив у пастку, яку сам і передбачав, якої хотів уникнути і мусив уникнути.
— Я не…
— Я занадто тебе оберігав, — відверто зізнався Дамблдор. — Мені більше хотілося, щоб ти був щасливий, аніж щоб знав правду, я більше дбав про твій спокій, ніж про мій задум, про твоє життя, а не про життя інших, що могли б його втратити, якби мій задум зазнав невдачі. Іншими словами, я діяв саме так безглуздо, як і розраховував Волдеморт.
Що можна сказати на моє виправдання? Нехай би хтось спробував стежити за тобою так, як я… Я пильнував тебе набагато ретельніше, ніж ти собі можеш уявити… Нехай хтось скаже, що я не хотів тебе вберегти від зайвого болю після стількох страждань. Мене не обходило, скільки безіменних і безликих людей чи істот загине в туманному майбутньому, якщо зараз ти був живий, здоровий і щасливий. Я ж ніколи й не мріяв відповідати за такого, як ти.
Почався третій рік твого навчання. Я здалеку спостерігав, як ти боровся з дементорами, як знайшов Сіріуса, дізнався, хто він такий і врятував його…
Чи мав я сказати все тоді, коли ти тріумфально вирвав свого хрещеного батька з міністерських лабетів? Коли тобі вже було тринадцять, мої виправдання звучали надто надумано. Ти був ще юний, але вже довів свою винятковість. Гаррі, мене гризли докори сумління. Я знав, що скоро настане час…
А торік ти вибрався з лабіринту, побачивши, як загинув Седрик Діґорі, і сам ледве уникнув смерті… і я знову не сказав тобі, хоч знав, що мушу зробити це якнайшвидше, бо Волдеморт повернувся. І ось сьогодні я розумію, що ти давно вже був готовий отримати знання, які я так довго від тебе приховував. Ти давно довів, що можеш нести цей тягар. Мене виправдовує тільки те, що ти й так мав на собі більше тягарів, ніж будь-який учень у цій школі. Тож я не наважувався додати ще один… найважчий.
Гаррі чекав, але Дамблдор мовчав.
— Я все одно нічого не розумію.
— Волдеморт намагався тебе вбити ще немовлям через пророцтво, зроблене незадовго до твого народження. Він знав про це пророцтво, хоч і не знав його повного змісту. Вирішив убити тебе немовлям, бо вважав, що таким чином звершить саме пророцтво. Виявив, що помилився, і це дорого йому коштувало, бо смертоносне закляття вразило рикошетом його самого. Отож, повернувши собі тіло, а особливо після того як ти неймовірним чином урятувався від нього торік, він забажав почути це пророцтво повністю. Це й була та зброя, що він її так невтомно шукав, відколи повернувся: знання про те, як тебе знищити.
Сонце вже піднялося досить високо, і Дамблдорів кабінет був залитий ним ущерть. Скляна шафка, у якій лежав меч Ґодрика Ґрифіндора, відсвічувала біло і тьмяно, уламки приладів, розкидані Гаррі по підлозі, іскрилися, наче дощові краплини, а за спиною в нього ледь чутно цвірінькало в гніздечку з попелу пташеня Фоукс.
— Пророцтво розбилося, — безпорадно проказав Гаррі. — Я тяг Невіла догори по тих лавах… у залі з аркою, а мантія в нього роздерлася й воно випало…
— Розбився тільки запис пророцтва, що зберігався у відділі таємниць. Але пророцтво було зроблено для певної особи, і та особа має змогу досконало його відтворити.
— А хто його чув? — запитав Гаррі, хоч і здогадувався, яка буде відповідь.
— Я, — зізнався Дамблдор. — Холодної вогкої ночі шістнадцять років тому в кімнаті готельчика над шинком “Кабаняча голова” я мав зустрітися з кандидаткою на посаду вчителя віщування, хоч узагалі не збирався залишати в школі цей предмет. Кандидатка, одначе, була пра-пра-правнучкою дуже відомої й обдарованої провидиці, тож я з люб’язності вирішив з нею побачитися. Був розчарований. Мені здалося, що вона сама не мала й крихти того дару. Якомога чемніше я їй відповів, що вона, на жаль, не відповідає вимогам посади, і вже розвернувся, щоб вийти.
Дамблдор підвівся і пішов повз Гаррі до чорної шафки біля Фоуксового сідала. Нахилився, відсунув засув і витяг звідти неглибоку кам’яну чашу з вирізьбленими на ній рунами, ту, в якій Гаррі побачив, як його батько знущався зі Снейпа. Дамблдор знову підійшов до свого стола, поставив на нього сито спогадів і приклав чарівну паличку собі до скроні. Видобув з неї сріблясті, тонкі, мов павутиння, ниточки думок і чарівною паличкою переніс їх у чашу. Знову сів за стіл і якийсь час дивився, як кружляють у ситі спогадів його думки. Тоді зітхнув і торкнувся сріблястої речовини кінчиком чарівної палички.
Звідти виросла загорнута в шалі постать з неймовірно побільшеними за скельцями окулярів очима. Постать повільно оберталася, не відриваючи ніг від чаші. І раптом Сивіла Трелоні заговорила не звичним своїм ефемерним, потойбічним голосом, а хрипким і різким тоном, який Гаррі вже доводилося колись чути:
“Наближається той, хто зможе перемогти Темного Лор да. .. народжений наприкінці сьомого місяця тими, хто три чі кидав йому виклик… і Темний Лорд позначить його як рівного собі, але він володітиме силою, недоступною Тем ному Лордові… і хтось один загине від руки іншого, бо ра зом їм жити не судилося… той, хто зможе перемогти Темного Лорда, народиться наприкінці сьомого місяця…”
Повільно обертаючись, професорка Трелоні занурилася в срібну масу і зникла.
Тиша в кабінеті аж бриніла. Ні Дамблдор, ні Гаррі, ні жоден портрет не промовили й словечка. Принишк навіть Фоукс.
— Професоре Дамблдоре? — ледь чутно озвався Гаррі, бо Дамблдор, що й далі дивився на сито спогадів, був занурений у власні думки. — Це… це означало… що це означало?
— Це означало, — пояснив Дамблдор, — що особа, котра єдина має змогу остаточно подолати Лорда Волдеморта, народилася в кінці липня майже шістнадцять років тому. Цей хлопець мав народитися в батьків, котрі вже тричі кидали виклик Волдемортові.
Гаррі відчув, ніби щось на нього насувається. Йому знову стало важко дихати.
— Тобто… я?
Дамблдор якусь мить дивився на нього крізь окуляри.
— Найдивніше, Гаррі, — спокійно мовив він, — що це міг би бути й не ти. Сивілине пророцтво могло стосуватися двох хлопців, народжених того року наприкінці липня, чиї батьки були в Ордені Фенікса і тричі ледве рятувалися від Волдеморта. Один з них — ти. А другий — Невіл Лонґботом.
— Але ж… чому тоді на кулі з пророцтвом було моє, а не Невілове ім’я?
— На офіційному записі пророцтва поміняли наліпку після того, як Волдеморт напав на тебе, коли ти ще був немовлям, — пояснив Дамблдор. — Доглядач зали Пророцтв вирішив, що Волдеморт намагався тебе вбити тому, що знав Сивілине пророцтво стосується саме тебе. — То… це можу бути й не я? — запитав Гаррі.
— Боюся, — сказав Дамблдор так повільно, ніби кожнісіньке слово коштувало йому страшенних зусиль, — що це, поза сумнівом, саме ти .
— Але ж ви казали… Невіл теж народився наприкінці липня… а його мама й тато…
— Ти забуваєш наступну частину пророцтва про визначальну рису хлопця, котрий здатен перемогти Волдеморта… Волдеморт сам “позначить його як рівного собі”. Що він і зробив, Гаррі. Вибрав тебе, а не Невіла. Залишив тобі шрам, що став благословенням і прокляттям водночас.
— Але ж він міг і помилитися! — заперечив Гаррі. — Міг позначити не того!
— Він обрав хлопця, в якому бачив найбільшу для себе загрозу, — сказав Дамблдор. — І зверни увагу, Гаррі, що обрав не чистокровного чаклуна (а тільки такі, на його переконання, варті життя й поваги), а напівкровного, покруча, яким був і сам. Побачив у тобі самого себе, а позначивши тебе шрамом, не вбив тебе, як намірявся, а дав силу і майбуття, завдяки чому ти врятувався від нього вже не раз, а чотири рази… а цього не змогли досягти ні твої, ні Невілові батьки.
— Чому ж він тоді це зробив? — запитав Гаррі, який від почутого заціпенів і похолов. — Чому він намагався вбити мене ще немовлям? Міг би зачекати й побачити, хто з нас буде небезпечніший, коли виросте — я чи Невіл, і вже тоді вбивати…
— Можливо, це був би практичніший варіант, — погодився Дамблдор, — але ж Волдеморт не мав повної інформації про пророцтво. Готельчик “Кабаняча голова”, вибраний Сивілою через дешевизну, здавна приваблював, скажімо так, своєріднішу публіку, ніж “Три мітли”. Як і ти зі своїми друзями, так і я тієї ночі усвідомив на свою голову, що в цьому місці ніколи не можна бути впевненим, що тебе не підслухають. Зрозуміло, йдучи на зустріч з Сивілою Трелоні, я й не припускав, що почую щось гідне підслуховування. На моє… на наше… щастя, того, хто підслуховував, досить скоро викрили й витурили з будинку, тож він встиг почути лише частину пророцтва.
— То він почув?..
— Почув тільки початок, частину про народження в липні хлопця, батьки якого тричі кидали виклик Волдемортові. Через це підслуховувач не зміг попередити свого хазяїна, що, нападаючи на тебе, він ризикує передати тобі свою силу і позначить тебе як рівного собі. Тому Волдеморт не знав, що нападати на тебе небезпечно, і що мудріше буде зачекати й дізнатися більше. Він не знав, що ти володітимеш “силою, недоступною Темному Лордові…”
— Але ж це не так! — вигукнув здушеним голосом Гаррі. — Я не володію недоступною йому силою, я не міг би навіть битися з ним на рівних, я не можу заволодівати людьми чи… чи їх убивати…
— У відділі таємниць є зала, — урвав його Дамблдор, — яка весь час замкнена. Там міститься сила, водночас прекрасніша і жахливіша за смерть, за людський розум, за природну стихію. Це ще, мабуть, і найзагадковіша з усіх таємниць, що там зберігаються. Ти добре володієш силою, що схована в тій залі, а ось Волдеморт — анітрохи. Ця сила спонукала тебе кинутися на порятунок Сіріуса. Ця сила врятувала й тебе самого, не дала Волдемортові тобою заволодіти, бо він не зміг би перебувати в тілі, сповненому тієї сили, яку він зневажає. Врешті-решт, не мало великого значення, що ти не зміг перекрити доступ до свого мозку. Тебе врятувало серце.
Гаррі заплющив очі. Якби він не кинувся рятувати Сіріуса, Сіріус би не помер… Більше для того, щоб хоч ненадовго відігнати неминучі думки про Сіріуса, аніж сподіваючись відповіді, Гаррі запитав: — Кінець пророцтва… там щось було про те, що… “разом їм…”
— “… жити не судилося”, — завершив фразу Дамблдор.
— Отож, — мовив Гаррі, черпаючи слова немовби з глибоченної криниці розпачу, — це означає, що… що один з нас повинен убити другого… врешті-решт?
— Так, — підтвердив Дамблдор.
Досить довго вони мовчали. Десь за стінами кабінету Гаррі чув голоси — мабуть, то учні вже йшли на сніданок. Не вірилося, що є на світі люди, які їдять, сміються й нічого не знають та й не хочуть знати, що Сіріус покинув їх назавжди. Сіріус уже був ніби за мільйони кілометрів, але частинка Гаррі ще й далі вірила — якби він відхилив ту завісу, то знайшов би Сіріуса, і Сіріус поглянув би на нього, привітав би своїм уривчастим сміхом…
— Мабуть, я повинен тобі пояснити ще одне, — вагаючись, мовив Дамблдор. — Ти, може, дивувався, чому я не обрав тебе старостою? Мушу визнати… я подумав… що ти маєш на своїх плечах і так завеликий тягар.
Гаррі подивився на Дамблдора й побачив, як по його обличчі у довжелезну срібну бороду скотилася сльоза.

— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ —
Початок другої війни

ТОЙ-КОГО-НЕ-МОЖНА-НАЗИВАТИ ПОВЕРТАЄТЬСЯ
“У короткій заяві, виголошеній у п’ятницю ввечері, міністр магії Корнеліус Фадж підтвердив, що Той-Кого-Не-Можна-Називати повернувся в країну і знову почав активну діяльність.
— З величезною прикрістю мушу підтвердити, що чаклун, який називає себе “Лорд”… ви знаєте, кого я маю на увазі… живий і знову перебуває поміж нас, — сказав стомлений і збентежений Фадж, звертаючись до журналістів. — 3 не меншою прикрістю маємо повідомити про масовий бунт дементорів Азкабану, що відмовилися служити міністерству. На нашу думку, дементори зараз підкоряються Лордові… чи як там його називають.
— Закликаємо чаклунську громаду виявляти пильність. Міністерство зараз друкує довідники з елементарної родинної та особистої безпеки, і наступного місяця вони безкоштовно надійдуть у всі чаклунські будинки.
Чаклунська спільнота зустріла міністерську заяву з хвилюванням і тривогою, бо ще минулої середи міністерство запевняло, що “настирливі чутки про перебування серед нас Відомо-Кого не мають під собою жодних підстав”.
Подробиці подій, що привели до рішучої зміни міністерських позицій, невідомі, хоч є підстави вважати, що Той-Кого-Не-Можна-Називати зі зграєю його добірних поплічників, відомих як смертежери, у четвер увечері прорвався в саме Міністерство магії.
Албус Дамблдор, поновлений на посадах директора Гоґвортської школи чарів і чаклунства, члена Міжнародної конфедерації чаклунів і головного мага Чарверсуду, поки що недоступний для коментарів. Увесь минулий рік він наполягав, що Відомо-Хто не помер, як усі сподівалися й вірили, а набирає поплічників для нової спроби захоплення влади.
Тим часом “Хлопець, що вижив”…

— А ось і про тебе, Гаррі. Я так і знала, що вони й тебе сюди приплутають, — повідомила Герміона, зиркаючи на нього поверх газети.
Вони були в шкільній лікарні. Гаррі сидів на краєчку Ронового ліжка і слухав Герміону, що читала їм першу шпальту “Недільного віщуна”. Джіні, якій мадам Помфрі миттєво зцілила перелом, згорнулася клубочком у ногах Герміониного ліжка. Ніс у Невіла теж загоївся, і він сидів на стільці між двома ліжками, а Луна, що забігла їх провідати, читала догори дриґом останнє число “Базікала” і Герміони навіть не слухала.
— То він тепер знову “хлопець, що вижив”? — похмуро буркнув Рон. — Уже не “фантазер, що хизується собою”?
Він набрав цілу жменю шоколадних жабок, величезна купа яких височіла на тумбочці біля його ліжка, кинув кілька Гаррі, Джіні й Невілу і здер зубами обгортку зі своєї. На його руках — там, де їх обмотали щупальця мізків, — і досі були глибокі шрами. Мадам Помфрі казала, що думки залишають найглибші рани, хоч відколи вона почала щедро змащувати їх “Забувальним єлеєм доктора Аблі”, ситуація поліпшилася.
— Так, Гаррі, тепер вони відгукуються про тебе дуже класно, — сказала Герміона, переглядаючи статтю. — “Самот ній голос правди… його вважали неврівноваженим, але він ніколи не зраджував своїх переконань… був змушений терпіти глузування й наклепи…” Цікаво, — спохмурніла вона, — тут навіть не згадується, що це вони самі й поширювали у “Віщуні” глузування й наклепи…
Герміона ледь-ледь скривилася від болю й схопилася рукою за ребро. Закляття, яким її вразив Дологов, хоч і справило менший ефект, ніж якби він спромігся вимовити його вголос, та все одно, за словами мадам Помфрі, “завдало величенької шкоди”. Герміона мусила щоденно пити по десять різних настоянок, почувалася вже значно краще, тож страшенно нудилася в шкільній лікарні.
— “Остання спроба Відомо-Кого захопити владу”, сто рінка друга — четверта; “Що мало розказати нам мініс терство”, сторінка п’ята; “Чому ніхто не прислухався до Албуса Дамблдора”, сторінка шоста — восьма; “Ексклюзив не інтерв’ю з Гаррі Поттером”, сторінка дев’ята…” — Герміона відкинула газету, — тепер вони мають про що писати. І це інтерв’ю з Гаррі аж ніяк не ексклюзивне, бо воно було надруковане в “Базікалі” кілька місяців тому…
— Тато його їм продав, — неуважно пояснила Луна, перегортаючи сторінку “Базікала”. — Отримав за це непогані гроші, тож ми влітку вирушаємо з експедицією у Швецію, спробуємо там зловити зім’яторогого хропача.
Герміона насилу стрималася від сміху, а тоді буркнула:
— Просто чудово.
Джіні перехопила погляд Гаррі й швидко відвернулася, ледь не пирхнувши.
— До речі, — випросталася й знову скривилася від болю Герміона, — а що там діється в школі?
— Флитвік уже висушив Фредове з Джорджем болото, — повідомила Джіні, — до того ж зробив це за три секунди. Але залишив крихітну калюжку під вікном і обгородив її мотузками…
— Навіщо? — отетеріла Герміона.
— Та каже, що в ній дуже цікаві чари, — стенула плечима Джіні.
— А мені здається, що він її зберіг як пам’ятник Фредові й Джорджу, — прогугнявив Рон з повним ротом шоколаду. — До речі, це вони мені прислали, — махнув він на цілу гору жабок. — Мабуть, у них добре йдуть справи з тією крамничкою жартів.
Герміона несхвально зиркнула на нього й запитала:
— А до Дамблдора вже ніхто не чіпляється?
— Ні, — відповів Невіл, — усе знову нормально.
— Філч, мабуть, дуже радий? — поцікавився Рон, спираючи на графин вкладку від шоколадної жабки із зображенням Дамблдора.
— Де там, — усміхнулася Джіні. — На нього зараз тяжко дивитися… — Вона перейшла на шепіт. — Ходить і бубонить, що нікого кращого за Амбридж у Гоґвортсі ще не було…
Усі шестеро озирнулися. Професорка Амбридж лежала, втупившись у стелю, на ліжку з протилежного краю палати. Дамблдор сам пішов до лісу рятувати її від кентаврів. Як він це зробив, і як йому без найменшої подряпинки вдалося вивести з-під дерев професорку Амбридж, ніхто не знав, а сама Амбридж нічого не розповідала. Після повернення в замок вона не вимовила жодного слова. Ніхто не знав, що з нею сталося. Її зазвичай охайне волосся мишачого кольору було тепер розколошкане, і з нього ще й досі стирчали уламки гілочок та листя, проте загалом вона не зазнала ніяких ушкоджень.
— Мадам Помфрі каже, що в неї просто шок, — прошепотіла Герміона.
— Скоріше, просто злиться, — припустила Джіні.
— Так, бо відразу оживає, якщо зробити отак, — сказав Рон і заклацав язиком, наслідуючи цокання копит. Амбридж блискавично сіла на ліжку, дико роззираючись.
— Щось сталося, пані професорко? — вистромила голову зі свого кабінету мадам Помфрі.
— Ні… ні… — відказала Амбридж, знову падаючи на подушки. — Мабуть, мені наснилося…
Герміона й Джіні затулили роти простирадлами, щоб заглушити регіт.
— Якщо ми вже згадали про кентаврів, — сказала Герміона, пересміявшись, — то хто тепер учитель віщування? Фіренце залишається?
— Мусить, — припустив Гаррі, — бо ж інші кентаври назад його не приймуть.
— Схоже, що викладатимуть і він, і Трелоні, — сказала Джіні.
— Можу закластися, що Дамблдор і сам би з радістю спекався Трелоні, — додав Рон, пережовуючи вже чотирнадцяту жабку. — До речі, цей предмет узагалі нікому не потрібний, Фіренце теж не набагато кращий…
— Як ти можеш таке казати? — здивувалася Герміона. — Після того як з’ясувалося, що справжні пророцтва таки є?
Серце в Гаррі закалатало. Він не розповідав ні Ронові, ні Герміоні, та й узагалі нікому, про що саме йшлося в тому пророцтві. Невіл їм сказав, що куля з пророцтвом розбилася, коли Гаррі тягнув його по сходах у залі Смерті, а Гаррі не поспішав нічого пояснювати. Він ще не готовий був бачити їхню реакцію на те, що мусить стати або вбивцею, або жертвою — іншого не дано…
— Шкода, що воно розбилося, — похитала головою Герміона.
— Шкода, — погодився Рон. — Зате Відомо-Хто не довідався, що ж там було… Куди це ти? — здивовано й розчаровано глянув він на Гаррі, що встав з ліжка.
— До Геґріда, — відповів він. — Він щойно повернувся, а я пообіцяв, що відвідаю його й розповім, як ви почуваєтеся.
— Ну, то добре, — буркотливо сказав Рон, дивлячись на клаптик ясно-синього неба за вікном палати. — Ми теж би з радістю пішли.
— Передай від нас вітання! — крикнула Герміона, коли Гаррі вже виходив з палати. — І запитай, що там сталося з… з його маленьким другом!
Гаррі помахав рукою, показуючи, що все почув і зрозумів, і вийшов з палати.
У замку було дуже тихо навіть як на неділю. Усі, зрозуміло, були на сонячному подвір’ї, радіючи, що завершилися іспити і маючи попереду ще кілька днів у школі, не затьмарених ні повторенням матеріалу, ні домашніми завданнями. Гаррі повільно йшов безлюдним коридором, поглядаючи у вікна. Бачив, як хтось шугає в повітрі над квідичним полем, а в озері кілька учнів купалися в товаристві велетенського кальмара.
Гаррі ніяк не міг вирішити — хоче він бути серед людей чи ні. Коли бував у товаристві, то хотів звідти піти, а коли залишався сам, то хотілося чиєїсь компанії. Подумав, що справді варто відвідати Геґріда, бо, відколи повернувся, навіть з ним нормально не порозмовляв…
Щойно Гаррі зійшов у вестибюль, як з дверей слизеринської вітальні вийшли Мелфой, Креб і Ґойл. Гаррі застиг на місці, те ж саме зробили Мелфой з дружками. Крізь відчинені вхідні двері знадвору долинали крики, сміх і плюскіт води.
Мелфой озирнувся — Гаррі знав, що той перевіряє, чи немає поблизу вчителів, — а тоді глянув на Гаррі й сказав приглушеним голосом:
— Вважай, карочє, Поттер, що ти труп. Гаррі здивовано підняв брови.
— Цікаво, — усміхнувся він, — як же це я й досі ходжу… Гаррі ще ніколи не бачив Мелфоя таким лютим. Відчув
певне задоволення, дивлячись на його бліде гостре й викривлене люттю обличчя.
— Ти за все заплатиш, — прошипів Мелфой. — Карочє, за те, що ти зробив моєму старому, ти заплатиш мені…
— Ой, як страшно, — саркастично сказав Гаррі. — Мабуть, Лордик Волдемортик просто хлопчик порівняно з вами… Що таке? — додав він, бо Мелфой, Креб і Ґойл отетеріли, почувши це ім’я. — Він же дружбан твого старого, хіба ні? Невже ви його злякалися?
— Думаєш, Поттер, що ти, тіпа, крутий, — насувався на нього Мелфой разом з Кребом і Ґойлом. — Зажди-зажди. Я ще до тебе доберуся. Тобі не вдасться засадити мого старого за ґрати…
— А я думав, що вже засадив, — відказав Гаррі.
— Дементори покинули Азкабан, — трохи заспокоївся Мелфой. — Карочє, мій старий разом з усіма іншими незабаром звідти повернеться…
— Ну то й що, — знизав плечима Гаррі. — Зате тепер усім відомо, що вони мерзотники…
Мелфоєва рука потяглася до чарівної палички, але Гаррі був набагато швидший. Він уже свою паличку витяг, а Мелфоєві пальці ще навіть не сягнули в кишеню.
— Поттере!
Чийсь голос забринів на весь вестибюль. Це Снейп піднявся сходами зі свого підвального кабінету, і Гаррі відразу відчув ненависть, незрівнянну з його зневагою до Мелфоя… хоч би там що казав Дамблдор, але він ніколи не пробачить Снейпові… ніколи…
— Поттере, що ти тут виробляєш? — як завжди холодно запитав Снейп, підходячи до них.
— Вирішую, яким закляттям ушкварити Мелфоя, пане професоре, — сердито відповів Гаррі.
Снейп вирячився на нього.
— Негайно сховай чарівну паличку, — коротко наказав він. — Десять очок з Ґриф…
Снейп зиркнув на величезні пісочні годинники на стіні й глузливо посміхнувся.
— Ага. Бачу, що в ґрифіндорському годиннику вже не залишилося, чого й знімати. Тоді ми, Поттере. просто…
— Додамо?
До вестибюлю увійшла професорка Макґонеґел. В одній руці вона тримача картатий саквояж, а другою важко спиралася на ціпок, але поза тим вигляд мала цілком непоганий.
— Професорко Макґонеґел! — покрокував до неї Снейп. — Бачу, ви повернулися з лікарні Святого Мунґо!
— Так, професоре Снейпе, — відповіла професорка Макґонеґел і скинула з плечей дорожнього плаща. — я знову, як нова копійка. Ви… Креб… Ґойл…
Владно поманила їх пальцем, і вони незграбно почовгали до неї своїми здоровецькими ножиськами.
— Нате! — шпурнула професорка Кребові саквояж, а Ґойлові плащ, — віднесіть у мій кабінет.
Ті попленталися мармуровими сходами нагору.
— Ну що ж, — поглянула професорка Макґонеґел на пісочні годинники. — Гадаю, Поттерові з друзями варто додати по п’ятдесят очок кожному за те, що попередили всіх про повернення Відомо-Кого! Що ви на це скажете, професоре Снейп?
— Що? — перепитав Снейп, хоч Гаррі розумів, що він чудово все почув. — Ага… ну… мабуть…
— Отож по п’ятдесят очок Поттерові, обом Візлі, Лонґботому і міс Ґрейнджер, — сказала професорка Макґонеґел — і в нижню клепсидру ґрифіндорського пісочного годинника посипалася ціла злива рубінів. — Ага… і ще, мабуть, п’ятдесят очок для міс Лавґуд, — додала вона — і в рейвенкловській клепсидрі також побільшало сапфірів. — То ви, професоре Снейп, здається, хотіли зняти з Поттера десять очок, будь ласка…
Кілька рубінів повернулося у верхню клепсидру, проте в нижній все одно залишилося чимало.
— Поттере, Мелфою, в такий чудовий день вам краще піти прогулятися, — весело додала професорка Макґонеґел.
Гаррі не треба було повторювати двічі. Він сховав чарівну паличку в кишеню і пішов надвір, навіть не глянувши на Снейпа з Мелфоєм.
Яскраве сонце сліпило йому очі, коли він прямував галявиною до Геґрідової хижі. Скрізь на траві лежали учні — засмагали, розмовляли, читали “Недільний віщун”, ласували цукерками й озиралися на нього. Хтось озивався, а хтось просто махав руками, намагаючись продемонструвати, як і “Віщун”, що тепер він для них герой. Гаррі не звертав на них уваги. Не знав, що саме їм відомо про позавчорашні події, але й досі ухилявся від розпитувань.
Постукав у двері Геґрідової хатини, і спершу вирішив, що того немає вдома, але тут з-за рогу вистрибнув Іклань і мало не збив його з ніг своїм радісним вітанням. Виявилося, що Геґрід збирав на городі за хатою квасолю.
— Всьо файно, Гаррі! — засяяв він усмішкою, коли Гаррі підійшов до тину. — Заходь, заходь, вип’ємо по горнєтку кульбаб’ячого сочку…
— Як ся маєш? — запитав Геґрід, коли вони посідали за його дерев’яним столом, тримаючи по склянці крижаного соку. — 3 тобою… е-е… всьо файно?
Гаррі бачив зі стурбованого виразу Геґрідового обличчя, що той мав на увазі аж ніяк не здоров’я.
— Усе нормально, — відповів Гаррі, не бажаючи говорити про те, на що натякав Геґрід. — То де ти був?
— Ховався в горах, — відповів Геґрід. — У печері, так як колись то робив Сірі…
Геґрід зупинився на півслові, прокашлявся, зиркнув на Гаррі й відсьорбнув добрячий ковток соку.
— Але ниньки я осьо знову вдома, — зітхнув він.
— Вигляд у тебе вже кращий, — почав Гаррі, сповнений рішучості навіть не згадувати Сіріуса.
— Шо? — перепитав Геґрід, а тоді помацав своє обличчя велетенською рукою. — Еге ж. Ґропик тепер поводиться на багато ліпше, набагато. Скажу по правді, він си страшенно втішив, коли я повернувся. Файний хлопака, направду..
Я си гадаю, шо варто би було підшукати йому якусь кобітку… жіночку…
Гаррі мав би тієї ж миті відмовити Геґріда від цієї ідеї. Сама думка про появу в лісі ще й велетки, цілком можливо, навіть дикішої й свавільнішої за Ґропа, могла налякати кого завгодно, але Гаррі не мав сили сперечатися на цю тему. Йому знову захотілося побути на самоті, тож він вирішив якнайскоріше відкланятися і почав поспіхом пити кульбаб’ячий сік.
— Гаррі, всі теперка знают, що ти казав правду, — несподівано додав упівголоса Геґрід. Уважно приглядався до Гаррі. — Так воно краще, га?
Гаррі стенув плечима.
— Чуєш… — перехилився Геґрід до нього над столом, — я знав Сіріуса довше за тебе… він загинув у бою… він так завше хотів відійти…
— Нікуди він не хотів відходити! — сердито відрізав Гаррі. Геґрід схилив свою велику кудлату голову.
— Нє, факт, що нє, — тихенько погодився він. — Та все одно, Гаррі… він був не з тих, що сидять си в хаті тоді, як інші б’ються. Він би собі не пробачив, якби не вирушив на поміч…
Гаррі схопився на ноги.
— Мушу відвідати в лікарні Рона й Герміону, — скоромовкою проказав він.
— А-а-а… — засмутився Геґрід. — Тоді… всьо файно, Гаррі… бережи себе, і заскакуй, як будеш мати хви…
— Так… добре…
Гаррі кинувся до дверей. Знову вийшов на сонце, перш ніж Геґрід устиг з ним попрощатися. І знову з галявини його кликали учні. Заплющив на кілька секунд очі, бажаючи, щоб вони всі зникли, щоб розплющити очі й побачити, що він тут сам…
Кілька днів тому, ще до того як закінчилися іспити і він побачив видіння, нав’язане йому Волдемортом, Гаррі віддав би що завгодно, аби чаклунська громада дізналася, що він каже правду, повірила в повернення Волдеморта й переконалася, що Гаррі не брехун і не божевільний. Але тепер… Він пройшовся понад озером, сів на березі, сховавшись за кущами від настирливих поглядів, і замислився, дивлячись на сонячні іскри на воді…
Хотілося побути на самоті, бо після тієї розмови з Дамблдором він узагалі почувався відокремленим від усіх. Між ним і рештою світу постав невидимий бар’єр. Гаррі був — причому завжди — мічений. Просто ніколи як слід не розумів, що це означає…
І все ж таки, сидячи на березі озера, відчуваючи жахливий тягар журби і біль свіжої, незагоєної рани після втрати Сіріуса, Гаррі не сказав би, що він охоплений великим страхом. Світило сонце, навколо сміялися учні, і він, хоч і був далекий від них усіх, так, ніби належав до іншої раси, ніяк не міг повірити, що попереду в житті його очікує скоєння вбивства або ж загибель…
Довго сидів і дивився на воду, намагаючись не думати про хрещеного батька й не згадувати, що саме навпроти, на протилежному березі, Сіріус колись знепритомнів, відбиваючись від сотні дементорів…
Сонце вже сіло, і Гаррі відчув, що змерз. Підвівся і, витираючи рукавом обличчя, пішов до замку.
Рон з Герміоною цілком одужали і вийшли зі шкільної лікарні за три дні до кінця чверті. Герміоні весь час хотілося заговорити про Сіріуса, та Рон цитькав на неї щоразу, як вона згадувала це ім’я. Гаррі ще й досі не був певний, чи хоче заводити розмову про хрещеного батька. Його думки мінялися разом з настроєм. Достеменно знав лиш одне: хоч який він був тут нещасний, але через кілька днів, коли повернеться в будинок номер чотири на Прівіт-драйв, страшенно сумуватиме за Гоґвортсом. Хоч Гаррі тепер і розумів, чому саме має туди щоліта повертатися, краще йому від цього не ставало. Правду кажучи, повернення додому ще ніколи його так не жахало.
Професорка Амбридж покинула Гоґвортс за день до закінчення чверті. Обідньої пори крадькома вислизнула зі шкільної лікарні, сподіваючись, мабуть, зникнути непомітно, але, на її превеликий жаль, дорогою натрапила на Півза. Той скористався останньою нагодою виконати Фредову вказівку і радісно переслідував її територією школи, луплячи по черзі то ціпком, то шкарпеткою, повною крейди. Учні повибігали у вестибюль, щоб подивитись, як вона дає драпака, а вихователі гуртожитків лише вдавали, що їх угамовують. Професорка Макґонеґел почала було кволо протестувати, а тоді знову впала на стілець за вчительським столом і, майже не криючись, висловила жаль, що не може й сама бігти й улюлюкати в спину Амбридж, бо позичила Півзові свого ціпка.
Настав останній шкільний вечір. Більшість учнів уже спакувалися й поспішали на прощальний бенкет з нагоди завершення навчального року, а ось Гаррі ще й не починав складати речі.
— Спакуєшся завтра! — підганяв Рон, чекаючи біля дверей спальні. — Ходімо, я вмираю з голоду.
— Мені тут недовго… а ти собі біжи…
Та коли за Роном зачинилися двері, Гаррі все ще не поспішав пакуватися. Йому анітрохи не хотілося йти на прощальний бенкет. Він боявся, що Дамблдор згадає його в своїй промові. Зрозуміло, він говоритиме про Волдемортове повернення. Зрештою, торік він теж казав про це учням…
Гаррі вийняв з самісінького дна валізи кілька зібганих мантій, щоб покласти туди вже складені, аж тут помітив у куточку абияк загорнутий пакунок. Не міг пригадати, звідки він там узявся. Нахилився, витяг його з-під кросівок і придивився уважніше.
За якусь секунду збагнув, що то таке. Це ж йому дав Сіріус перед виходом з будинку номер дванадцять на площі Ґримо. “Скористайся цим, якщо я буду потрібен, добре?” Гаррі сів на ліжко й розгорнув пакунок. З нього випало маленьке квадратне дзеркальце. Було воно старезне й брудне. Гаррі підніс його до обличчя й побачив там своє віддзеркалення. Перевернув його і прочитав нашкрябану ззаду інструкцію Сіріуса:
“Це дзеркальце складається з двох частин, і друга його половинка в мене. Якщо захочеш зі мною поговорити, назви дзеркальцеві моє ім’я. Ти з’явишся в моєму дзеркальці, а я говоритиму в твоєму. Ми з Джеймсом частенько ним користувалися, коли відбували покарання у різних учителів”.
Серце Гаррі закалатало. Пригадав, як чотири роки тому побачив своїх покійних батьків у дзеркалі Яцрес. Він знову зможе розмовляти з Сіріусом, зараз, негайно… він це знав…
Озирнувся, щоб пересвідчитись, що тут нікого немає. Спальня була порожня. Знову подивився в дзеркальце, тоді тремтячими руками підніс його до обличчя і виразно й голосно промовив: — Сіріус.
Поверхня дзеркальця запітніла від його дихання. Підніс дзеркальце ще ближче, мало не вибухаючи від хвилювання, але очі, що дивилися на нього звідтіля, були, безсумнівно, його власними. Ретельно протер дзеркальце й знову дуже виразно промовив кожнісінький склад:
— Сіріус Блек!
Нічого не сталося. Розчароване обличчя, що дивилося з дзеркальця, зрозуміло, належало йому самому…
“Коли Сіріус провалився в арку, то не мав при собі дзеркальця, — пролунав тихенький голосок у Гаррі в голові. — Ось чому воно не діє…”
Гаррі на якусь мить завмер, а тоді так сильно шпурнув дзеркальце назад у валізу, що воно розбилося. Цілу осяйну хвилину він був переконаний, що побачить Сіріуса, що знову з ним порозмовляє…
У грудях аж запекло від розчарування. Устав і почав жужмом кидати речі у валізу просто на розбите дзеркальце… І тут йому сяйнула думка… цікавіша, ніж дзеркальце… серйозніша й важливіша… як це вона не з’явилася раніше… чому він не спитав?
Гаррі вилетів зі спальні й стрімголов помчав униз ґвинтовими сходами, натикаючись на стіни й майже цього не помічаючи. Кулею пролетів через порожню вітальню, вискочив з отвору за портретом і помчав коридором, не звертаючи уваги на Гладку Пані, що гукала йому вслід: “Бенкет ось-ось почнеться, ще трохи — і ти запізнишся”! Але Гаррі й не збирався йти на бенкет… Чого воно так буває, що коли не треба, тут аж кишить привидами, а от зараз…
Він збігав сходами, метався коридорами, але не зустрічав ні душі — ні живої, ні мертвої. Усі були, зрозуміло, у Великій залі. Гаррі різко зупинився біля класу замовлянь, переводячи подих і засмучено думаючи, що мусить зачекати, аж доки закінчиться бенкет…
Та коли він уже зовсім втратив надію, раптом побачив — наприкінці коридору линула чиясь прозора постать. — Гей… гей, Нік! НІК!
Привид вистромився зі стіни, показавши вбрану в екстравагантний капелюх з пір’їнами небезпечно хитку голову сера Ніколаса де Мимзі-Порпінґтона.
— Добрий вечір, — привітався привид, повністю виринаючи з кам’яної стіни й усміхаючись до Гаррі. — Виявляється, що не тільки я відсутній на бенкеті? Хоч, зрозуміло, — зітхнув він, — трохи в іншому сенсі…
— Нік, можна тебе щось попросити?
На обличчі Майже-Безголового Ніка з’явився дуже своєрідний вираз — устромивши пальця за свій стоячий комір, він обвів ним довкола шиї, ніби поправляючи, а насправді міркуючи над відповіддю. Перестав поправляти лише тоді, коли його частково відрізана голова мало не відвалилася.
— Е-е… що, Гаррі, саме зараз? — розгубився Нік. — А не можна почекати, доки закінчиться бенкет?
— Ні… прошу тебе… Нік, — благав Гаррі, — мені дуже потрібно з тобою поговорити. Можемо зайти сюди?
Гаррі відчинив двері в найближчий клас, і Майже-Безголовий Пік зітхнув.
— Ну що ж, — змирився він, — не вдаватиму, що я цього не чекав.
Гаррі потримав для нього двері, але привид проплив крізь стіну.
— Чого ти чекав? — запитав Гаррі, зачиняючи двері.
— Що ти мене шукатимеш, — відповів Нік, підпливаючи до вікна й визираючи на сутінкове подвір’я. — Таке буває, іноді… коли хтось зазнає… втрати.
— Твоя правда, — Гаррі не бажав говорити на цю тему. — Я тебе шукав.
Нік нічого на це не відповів.
— Просто… — зніяковів Гаррі, сам того не сподіваючись, — просто… ти помер. Але й далі залишаєшся тут.
Нік зітхнув і не відводив очей від вікна.
— Це ж правда? — наполягав Гаррі. — Ти помер, але я з тобою розмовляю… ти можеш ходити по Гоґвортсу…
— Так, — спокійно погодився Майже-Безголовнй Нік, — я ходжу й розмовляю, справді.
— Отже, ти повернувся, правда? — не вгавав Гаррі. — Люди можуть повертатися, так? Привидами. Вони ж не зникають остаточно. Га? — нетерпляче додав він, бо Нік і далі мовчав.
Майже-Безголовий Нік повагався, а тоді сказав: — Не всі можуть повертатися привидами.
— Тобто? — негайно запитав Гаррі.
— Тільки… тільки чарівники.
— Он як, — Гаррі трохи не засміявся з полегшення. —
Тоді все гаразд, бо людина, про яку я питаю, чарівник. То він може повернутися, так?
Нік відвернувся від вікна й скорботно поглянув на Гаррі.
— Він не повернеться.
— Хто?
— Сіріус Блек, — відповів Нік.
— Але ж ти повернувся! — розсердився Гаррі. — Ти зумів… помер… але не зник…
— Чарівники можуть залишати на землі свій відбиток, примарно тинятися там, де бували за життя, — сказав нещасний Нік. — Але цей шлях обирають лише одиниці.
— Але чому? — здивувався Гаррі. — Нічого… Це не має значення… Сіріусу начхати, що це не таке вже й поширене явище. Він повернеться, я знаю!
Він так завзято в це повірив, що навіть зиркнув на двері, на якусь частку секунди впевнений, що ось-ось побачить перламутрово-білого, прозорого й усміхненого Сіріуса, що наближається до Гаррі.
— Він не повернеться, — повторив Нік. — Він піде… далі.
— Як це “піде далі”? — швидко перепитав Гаррі. — Куди далі? Слухай… а що взагалі стається, коли помираєш? Куди потрапляєш? Чому не всі повертаються? Чому тут так мало привидів? Чому?..
— Я не можу відповісти, — сказав Нік.
— Але ж ти й сам мертвий? — почав дратуватися Гаррі. — Кому ж відповісти, як не тобі?
— Я злякався смерті, — ледь чутно пояснив Нік. — Вирішив залишитися. Іноді думаю, що не треба було… бо це ж і не тут, і не там… тобто я й не тут, і не там, правду кажучи… — Він сумно всміхнувся. — Гаррі, мені не розкрилися таємниці смерті, бо замість неї я обрав нікчемну імітацію життя. Гадаю, що вчені чаклуни досліджують це питання у відділі таємниць…
— Не згадуй мені про той відділ! — розсердився Гаррі.
— Мені прикро, що я нічим не можу допомогти, — ввічливо сказав Нік. — Але вибач… там же бенкет, сам розумієш…
І він вилетів з класу, а самотній Гаррі втупився у стіну, в якій розчинився Нік.
Гаррі здавалося, що він іще раз втратив хрещеного батька, коли зникла надія хоч би колись його побачити чи поговорити з ним. Неприкаяно поплентався безлюдним замком, не знаючи, чи доведеться йому ще колись у житті відчувати радість.
Завернув у коридор, що вів до Гладкої Пані й побачив, що попереду хтось чіпляє на дошку оголошень якусь записку. Уважніше придивився й упізнав Луну. Не було де заховатися, та й вона, мабуть, почула його кроки. Врешті-решт, Гаррі зараз просто не мав сили когось уникати.
— Привіт, — якось непевно сказала Луна й позадкувала від дошки оголошень.
— А чого це ти не на бенкеті? — спитав Гаррі.
— Бо я розгубила майже всі свої речі, — безтурботно пояснила Луна. — їх у мене беруть і ховають, знаєш. Але сьогодні вже останній вечір, і я мушу все позбирати, тому й розвішую оголошення.
Вона вказала на дошку, до якої і справді приколола перелік втрачених нею книжок і одягу з благанням повернути.
Гаррі раптом охопило дивне відчуття, зовсім не схоже на злість чи горе, що переповнювали його після загибелі Сіріуса. Він не зразу збагнув, що йому стало жаль Луну.
— А навіщо комусь ховати твої речі? — спохмурнів він.
— Мабуть тому, — стенула вона плечима, — що всі мене вважають дивакуватою, знаєш. Дехто взагалі обзиває Лунатичкою Лавґуд.
Гаррі глянув на неї і його жаль до Луни посилився.
— Це не причина, щоб ховати твої речі, — рішуче заявив він. — Допомогти тобі шукати?
— Та ні, — всміхнулася Луна. — Усе знайдеться, завжди врешті-решт знаходиться. Просто я хотіла спакуватися зараз. Та нехай… А ти чому не на бенкеті?
Гаррі стенув плечима. — Та щось не маю настрою.
— Бачу, що не маєш, — погодилася Луна, дивлячись на нього своїми дивно імлистими опуклими очима. — Той чоловік, якого вбили смертежери — він був твій хрещений батько, правда? Мені казала Джіні.
Гаррі легенько кивнув, але чомусь відчув, що його зовсім не роздратувало, коли Луна заговорила про Сіріуса. Пригадав, що вона теж бачить тестралів.
— А ти… — почав він, — бачила, як хтось помирав?
— Так, — просто сказала Луна, — моя мама померла. Вона була дивовижна чарівниця, але дуже любила експериментувати, і якось одне її закляття подіяло не так, як очікувалося. Мені було дев’ять років.
— Я тобі співчуваю, — пробелькотів Гаррі.
— То було жахливо, — ніби між іншим сказала Луна. — Мені й досі буває дуже сумно. Але ж у мене є тато. Та й узагалі, це ж не означає, що я вже ніколи мами не побачу, правда?
— Е-е… справді? — непевно перепитав Гаррі. Луна здивовано похитала головою.
— Ой, та ну тебе. Ти ж сам чув їх за завісою. Чи ні?
— Ти маєш на увазі…
— У тій залі з аркою. Просто вони ховалися від нас, та й усе. Ти ж їх чув.
Вони дивилися одне на одного. Луна ледь помітно всміхалася. Гаррі не знав, що й казати чи що думати. Луна вірила в такі химерні речі… але ж він був переконаний, що також чув голоси за завісою.
— А може, все ж допомогти тобі шукати речі? — запитав він.
— Та ні, — відмовилася Луна. — Піду я, мабуть, на бенкет, з’їм якийсь пудинг, а тим часом усе й з’явиться… завжди врешті-решт з’являється… Ну, гарних тобі канікул, Гаррі.
— Ага… тобі теж.
Гаррі дивився, як вона йде, і відчував, що жахливий тягар у грудях трохи полегшав.

*

На другий день усі розїжджалися. Поїздка на “Гогвортському експресі” була насичена подіями. По-перше. Мелфой, Креб і Ґойл, які цілісінький тиждень тільки й чекали нагоди напасти, коли поблизу не буде вчителів, спробували влаштувати на Гаррі засідку, коли він вертався з туалету. Можливо, напад їм би вдався, якби вони, на свою біду, не засіли якраз навпроти купе з членами ДА. Ті крізь скляні двері побачили, що діється, і всі як один кинулися Гаррі на допомогу. Коли Ерні Макмілан, Анна Ебот, Сьюзен Боунз, Джастін Фінч-Флечлі, Ентоні Ґольдштейн і Террі Бут випробували на Мелфоєві, Кребові й Ґойлові безліч різних заклять та замовлянь, яких навчав їх Гаррі, ті почали нагадувати трьох велетенських слизняків, чомусь одягнених у гоґвортську шкільну форму. Гаррі, Ерні й Джастін запхнули їх на багажну полицю й полишили там киснути.
— Дуже хотілось би побачити обличчя Мелфоєвої матері, коли він злазитиме з поїзда, — з помітним задоволенням сказав Ерні, дивлячись, як зверху звивається Мелфой. Ерні не забув приниження, що його зазнав від Мелфоя, коли той, будучи короткий час членом інквізиторського загону, зухвало зняв очки з Гафелпафу.
— А от Ґойлова мати, мабуть, зрадіє, — додав Рон, який прийшов перевірити, що там була за метушня. — Він тепер значно гарніший… до речі, Гаррі, там уже під’їхав візочок з харчами, якщо ти чогось хочеш…
Гаррі подякував усім і повернувся з Роном у своє купе, де купив цілу купу тістечок та гарбузових пиріжків. Герміона знову читала “Щоденного віщуна”. Джіні розгадувала вікторину в “Базікалі”, а Невіл погладжував свою мімбулус мімблетонію, що за рік добряче виросла й тепер від доторків дивно гула.
Гаррі й Рон більшу частину поїздки грали в зачаровані шахи, а Герміона читала їм уголос окремі місця з “Віщуна”. Там тепер було повнісінько статей про те, як відганяти дементорів, про міністерські намагання напасти на сліди смертежерів, а також істеричні листи читачів, які повідомляли, що зранку повз їхню хату прогулювався Лорд Волдеморт…
— Ще нічого й не почалося, — Герміона похмуро склала газету. — Але вже скоро…
— Гаррі, — тихенько сказав Рон, киваючи на скляні двері купе.
Гаррі озирнувся. Коридором проходила Чо в супроводі Марієтти Еджком, яка натягла на голову лижну шапку-маску. Він на мить зустрівся поглядом з Чо. Вона зашарілася й пішла далі. Гаррі зиркнув на шахову дошку саме вчасно, бо Ронів офіцер уже зганяв з поля його пішака.
— До речі… е-е… а що в тебе з нею? — неголосно спитав Рон.
— Нічого, — чесно зізнався Гаррі.
— Я… чув, що вона зараз з кимось зустрічається, — нерішуче сказав Рон.
Гаррі здивовано виявив, що ця інформація анітрохи його не засмутила. Бажання справити на Чо враження залишилося в минулому, яке вже не мало до нього ніякого стосунку. Після Сіріусової смерті в те минуле відійшло багато таких бажань… тиждень, що минув відтоді, тривав, здавалося, довго-довго, поєднавши два різні світи — один з Сіріусом, а другий без нього.
— Добре, що ти з нею зав’язав, старий, — переконано заявив Рон. — Тобто вона гарненька… але тобі краще знайти не таку смурну.
— З іншим, можливо, вона й веселіша, — знизав плечима Гаррі.
— А з ким вона зараз, до речі? — спитав Рон у Герміони, але відповіла йому Джіні.
— З Майклом Корнером, — повідомила вона.
— З Майклом?.. — піднявся з сидіння Рон, щоб на неї глянути. — Але ж то ти з ним зустрічалася!
— Більше не зустрічаюся, — твердо заявила Джіні. — Йому не сподобалося, що Ґрифіндор побив у квідич Рейвенклов, він почав страшенно дутися, тож я послала його під три чорти, і він побіг втішати Чо. — Джіні неуважно почухала кінчиком пера ніс, перевернула “Базікало” догори дриґом і почала позначати галочками правильні відповіді.
Рон дуже зрадів.
— Я завжди вважав, що він трохи причмелений, — сказав він, підштовхуючи свою королеву до тремтячої Гарріної тури. — Добре, що ти його спекалася. Тільки наступного разу… вибирай когось… кращого.
Кажучи це, він хитро зиркнув на Гаррі.
— Я вибрала Діна Томаса. Гадаєш, він кращий? — невпевнено сказала Джіні.
— ЩО? — загорлав Рон і перекинув шахівницю. Криволапик кинувся ловити фігури, а Гедвіґа з Левконією сердито заухкали й защебетали нагорі.
Поїзд поволі наближався до Кінґс-Кросу, а Гаррі ще ніколи не відчував такого небажання з нього виходити. На мить навіть уявив, що сталося б, якби він просто відмовився покидати вагон і вперто просидів би тут до самого першого вересня, до часу повернення у Гоґвортс. Та коли поїзд запахкав і зупинився, Гаррі усе ж зняв з полиці Гедвіжину клітку і наготувався, як завжди, волокти свою валізу до виходу.
А коли контролер дав Гаррі, Рону й Герміоні сигнал, що вже безпечно переходити крізь магічну перегородку між дев’ятою й десятою платформами, Гаррі виявив, що з протилежного боку на нього очікує несподіванка — там його радісно вітав гурт людей, яких він аж ніяк не сподівався побачити.
Там був Дикозор Муді, у своєму капелюсі-котелку, натягнутому на магічне око, ще зловісніший, ніж був би без нього. Його жилаві руки стискали довжелезну ковіньку, а тіло було загорнуте в просторий дорожній плащ. Відразу за ним стояла Тонкс, її яскраво-рожеве волосся виблискувало під сонцем, проміння якого ледве пробивалося крізь закіптюжений вокзальний дах. Вдягнена вона була в латані-перелатані джинси і яскраву фіолетову футболку з написом “Фатальні сестри”. Біля Тонкс стояв Люпин — бліде обличчя, сивіюче волосся й пошарпаний плащ, що прикривав не менш пошарпані штани та джемпер. Попереду стояли містер і місіс Візлі. одягнуті у свій найкращий маґлівський одяг, а також Фред і Джордж у новісіньких куртках з якогось яскраво-зеленого лускатого матеріалу.
— Рон, Джіні! — вигукнула місіс Візлі, підбігаючи до своїх дітей і міцно їх обіймаючи. — Ох, а ти, любий Гаррі… як ся маєш?
— Добре, — збрехав Гаррі, падаючи в її міцні обійми. Бачив у неї за спиною Рона, що здивовано витріщився на новенький одяг близнюків.
— З чого це вони? — показав він на куртки.
— З найкращої драконячої шкури, братику, — відповів Фред, легенько застібаючи блискавку. — Бізнес процвітає, то чом би не зробити собі даруночок?
— Здоров, Гаррі, — привітався Люпин, коли місіс Візлі відпустила Гаррі й кинулася обіймати Герміону.
— Вітаю, — озвався Гаррі. — Я й не сподівався… чого це ви всі тут зібралися?
— Ми вирішили, — ледь-ледь усміхнувся Люпин, — що варто провести коротеньку розмову з твоїми тіткою й дядьком, перш ніж вони заберуть тебе додому.
— Не думаю, що це добра думка, — відразу засумнівався Гаррі.
— Та ні, думаю, що це правильно, — крекнув Муці, що, накульгуючи, підійшов до них. — Мабуть, це вони, Поттере?
Він показав кудись собі за плече. Його магічне око вочевидь бачило крізь котелок усе, що діялося за спиною. Гаррі трохи відхилився, щоб побачити, на кого показує Дикозор, і справді, там стояли троє Дурслів, помітно приголомшені зустріччю, влаштованою Гаррі на вокзалі.
— О, Гаррі! — гукнув містер Візлі, відвертаючись від Герміониних батьків, яких щойно радісно вітав і які тепер по черзі обіймали свою доньку. — То що, вперед?
— Мабуть, так, Артуре, — погодився Муді.
Разом з містером Візлі вони попрямували до Дурслів, які мовби приклеїлися до платформи. Герміона м’яко вивільнилася з материних обіймів і долучилася до всіх.
— Добрий день, — люб’язно привітався містер Візлі з дядьком Верноном, зупиняючись перед ним. — Може, ви мене пам’ятаєте, мене звати Артур Візлі.
Два роки тому містер Візлі власноручно розгромив мало не всю Дурслівську вітальню, тож Гаррі дуже здивувався б, якби дядько Вернон його забув. І справді, дядько Вернон став червоний аж брунатний і люто вилуплювався на містера Візлі. проте нічого не казав, великою мірою, мабуть, тому, що їх, Дурслів, було вдвоє менше. Тітка Петунія була водночас перелякана і присоромлена. Весь час озиралася, ніби боялася, що хтось зі знайомих побачить її в такій компанії. А Дадлі щосили намагався здаватися маленьким і непомітним, хоч це йому аж ніяк не вдавалося.
— Ми подумали, що нам варто перемовитися кількома словами про Гаррі, — і далі всміхаючись, повідомив містер Візлі.
— Так, — прогарчав Муді. — Про те, як з ним поводитися, коли він перебуває у вас.
Вуса дядька Вернона настовбурчилися від обурення. Очевидно, капелюх-котелок справив хибне враження, начебто його власник близький йому за духом, тож дядько Вернон звернувся саме до Муді.
— Не знав, що вас стосується те, що діється у мене вдома…
— Ти ще багато чого не знаєш, Дурслі, — прогарчав Муді.
— Але річ не в цьому, — втрутилася Тонкс, чиє рожеве волосся так обурило тітку Петунію, що вона аж очі заплющила, аби його тільки не бачити. — А в тому, що тільки-но ми довідаємося, що ви погано ставитеся до Гаррі…
— А ми про це довідаємося, не сумнівайтесь, — люб’язно додав Люпин.
— Так, — підтвердив містер Візлі, — навіть якщо ви не дозволите Гаррі користуватися фейлетоном…
— Телефоном, — прошепотіла Герміона.
— Отож, якщо ми тільки почуємо, що ви бодай трішечки скривдили Поттера, то будете мати справу з нами, — пообіцяв Муді.
Дядько Вернон почав погрозливо роздуватися. Його обурення переважило навіть страх перед цією зграєю диваків.
— Ви що, мені погрожуєте, пане? — так голосно гарикнув він, що перехожі аж озирнулися.
— Саме так, — підтвердив Дикозор, радіючи, що дядько Вернон так швидко це второпав.
— І що… я схожий на чоловіка, якого можна залякати? — знову гарикнув дядько Вернон.
— Ну… — Муді відсунув на потилицю котелок, виставивши зловісне й вертке магічне око. Дядько Вернон з переляку відстрибнув і боляче вдарився об візок для валіз. — Так, Дурслі, мушу визнати, що таки схожий.
Муді відвернувся від дядька Вернона і глянув на Гаррі.
— Ну, Поттере… дай знати, якщо ми будемо потрібні. Коли від тебе не буде жодної вістки три дні поспіль, ми когось пришлемо…
Тітка Петунія жалісно заскімлила. Вона, вочевидь, уявила, що скажуть сусіди, побачивши, як хтось із цих людей прямує до них садовою стежкою.
— Тримайся, Поттере, — Муді на мить стис жилавою рукою Гарріне плече.
— Бережи себе, Гаррі, — додав неголосно Люпин. — Будь з нами в контакті.
— Гаррі, щойно випаде нагода, ми тебе заберемо, — прошепотіла місіс Візлі, знову його обіймаючи.
— Скоро побачимося, старий, — Рон міцно потис Гарріну руку.
Дуже скоро, Гаррі, — переконливо додала Герміона. — Обіцяємо тобі.
Гаррі кивнув. Він не міг знайти слів, які передали б усі його почуття, всю його вдячність за підтримку. Натомість усміхнувся, помахав їм на прощання рукою, обернувся і першим вийшов з вокзалу на сонячну вулицю, а дядько Вернон, тітка Петунія й Дадлі подріботіли за ним.

На острове Самоа есть высокая гора, а на ее вершине – могила. И вот
что написано на могильном камне:
“Прямо под небом, что полно огня,
Здесь, на горе, похоронишь меня,
Славно я пожил и смерть мне не в горе.
Тут и усну я без снов.
А на могильной плите напиши:
“Там он лежит, где велел положить.
Так, как моряк возвращается с моря,
Так, как охотник с холмов.” (*)

———-
* Р. Л. Стивенсон “Завещание”.

Эти же строки нацарапаны на бирке от кислородного баллона, что
приколота ножем к лунному грунту.
Ярмарка была паршивой, насколько это вообще возможно. Скачки не
обещали ничего интересного, даже когда выпустили потомка знаменитого
Дэна Патча. Лавки и палатки вокруг арены закрывались, торговцы выглядели
обескураженными.
Шофер Д. Д. Гарримана не видел причин останавливаться здесь. Они
направлялись в Канзас-Сити на совещание директората, по крайней мере,
Гарриман. У шофера были свои причины спешить в Канзас-Сити,
определенного рода делишки на Восемнадцатой Стрит. Но босс велел
остановить машину и даже вышел.
В стороне от арены стояла ограда. Входная арка была увешана флагами и
транспарантами. Красные с золотом буквы кричали:
ЗДЕСЬ ЛУННАЯ РАКЕТА!!! РАКЕТА В ПОЛЕТЕ!
ПУБЛИЧНАЯ ДЕМОНСТРАЦИЯ СТАРТА! ДВАЖДЫ-В ДЕНЬ НА ТОЧНО ТАКОЙ РАКЕТЕ
ЧЕЛОВЕК ДОСТИГ ЛУНЫ!!! ВЫ ТОЖЕ МОЖЕТЕ ПРОКАТИТЬСЯ НА НЕЙ!!!
Вход – 50 центов.
У арки, разглядывая плакаты, бродил мальчик лет девяти-десяти.
– Хочешь посмотреть ракету, сынок?
– Еще бы, сэр! Очень хочу, – его глаза блеснули.
– Я тоже. Идем со мной.
Гарриман заплатил, получил два розовых билетика, и они вошли.
Паренек схватил его за руку и с мальчишеской целеустремленностью
потащил за собой.
Гарриман задрал голову, наметанным глазом окинул яйцевидный корпус,
профессионально отметив, что ракета однодюзовая, заметил пояс датчиков.
Он покосился на название. На ярмарочно-красном корпусе золотыми буквами
было начертано: “СВОБОДНЫЙ”. Он заплатил еще четвертак и вошел в рубку.
Из-за радиационных фильтров на иллюминаторах внутри стоял полумрак.
Вскоре глаза привыкли к нему. Он любовно осмотрел клавиши пульта и
полукруг циферблатов над ними, словно верующий в храме. Все было знакомо
- до “боли в сердце.
Так он и стоял, обливаясь потом, задумчиво глядел на пульт, когда
кто-то вошел и тронул его за рукав.
– Простите, сэр, нам нужно лететь. Вынужден просить вас…
– Что? – Гарриман очнулся и посмотрел на вошедшего. Тот был чертовски
красив – правильный череп, мощные плечи, отважный взгляд, уверенно
сложенные губы и твердый подбородок.
– О, простите, капитан.
– Ничего.
– Капитан… э-э…
– Макинтайр.
– Капитан Макинтайр, можете вы взять пассажира? – загорелся надеждой
Гарриман.
– Конечно, если вам угодно. Идемте со мной.
Он проводил Гарримана под навес, на котором было написано:
“Оффис”, неподалеку от ворот.
– Осмотрите пассажира, док.
Гарриман вздрогнул, но позволил врачу послушать сердце и смерить
давление. Расстегнув манжету тонометра, доктор покачал головой.
– Что, док, нельзя?
– Именно, капитан.
Гарриман переводил взгляд с одного на другого.
– Но сердце у меня в порядке – просто я волнуюсь. Доктор поднял
брови.
– Да неужто? Но дело не только в сердце; в вашем возрасте кости
становятся слишком хрупкими. Настолько хрупкими, что могут не выдержать
стартовой перегрузки.
– Простите, сэр, – добавил капитан, – но Ярмарочная Ассоциация держит
здесь врача специально для того, чтобы я не брал с собой никого, кто не
выдержит старта.
– Я так и думал, – плечи старика задрожали.
– Простите, сэр… – Макинтайр пошел к ракете, но Гарриман догнал
его.
– Постойте, капитан…
– Да?
– Может, вы и ваш… бортинженер пообедаете со мной после полета?
Капитан удивленно посмотрел на него.
– Не вижу причин для отказа. Спасибо.
– Удивляюсь, капитан, почему вы покинули Лунную трассу? Жареные
цыплята и горячий десерт в кабинете лучшего в городке ресторана,
трехлетний “Хеннеси” и “Корона Коронас” расположили всех к
непринужденной беседе.
– Ну, мне там не понравилось.
– Брось трепаться. Мак, – бортинженер усердно накачивался коньяком. -
Ты же прекрасно знаешь, за что правление вышвырнуло тебя.
Макинтайр помрачнел.
– Ну и что с того, если я брал с собой пару бутылок? Как бы то ни
было, я даже рад – у меня на зубах навязла их мелочная опека. А кто ты
такой, чтобы так говорить? Ты, контрабандист!
– Я? Я контрабандист? А кто бы устоял перед искушением привезти на
Землю пару камешков? У меня был бриллиант величиной… Если меня не
поймали, я бы и сейчас жил в Луна-Сити. Что уж говорить о твоих
бутылках… мальчики угощают нас, а девочки улыбаются и предлагают… -
он уронил голову и тихо заплакал. Макинтайр потряс его.
– Напился.
– Ничего, – удержал капитана Гарриман. – Скажите, вы в самом деле
были рады бросить Лунную трассу? Макинтайр пожевал губу.
– Конечно, нет. Чарли прав. Слишком круто все переменилось. Мы
мотаемся, как дерьмо в проруби, спим в кемпингах, едим где придется
разную пакость. То шериф наложит арест на ракету, то привяжется
какое-нибудь Общество Защиты чего-то там. Что это за жизнь для
космонавта?
– Вы бы хотели вернуться на Луну?
– Пожалуй… да.. Конечно, я не смогу вернуться на Лунную трассу, но
в Луна-Сити можно наняться хотя бы на рудовоз Компании – для этих рейсов
им всегда не хватает пилотов, и они могут закрыть глаза на мое прошлое.
Со временем, если все будет хорошо, могут перевести и на Лунную трассу.
Тарриман поиграл ложкой, потом посмотрел на капитана.
– Надеюсь, вы согласитесь на некое деловое предложение?
– Может быть. В чем дело?
– “СВОБОДНЫЙ” принадлежит вам?
– Да, только с горючим плохо.
– Я хочу зафрахтовать вашу ракету – чтобы вы и Чарли доставили меня
на Луну!
– Ты слышал. Мак? – дернулся Чарли. – Он хочет, чтобы мы вели это
старое корыто на Луну!
– Ничего не выйдет, мистер Гарриман, – покачал головой Макинтайр. -
Корабль слишком стар, топливные баки текут. Мы даже не можем
использовать стандартное горючее – только газолин и жидкий кислород.
Чарли все время чинит корабль, но он через несколько дней все равно
взорвется.
– Мистер Гарриман, – вставил Чарли, – а почему бы вам не полететь на
корабле Компании?
– Нельзя, сынок, – ответил старик. – Невозможно. Ты ведь знаешь, на
каких условиях ООН дала Компании монополию на эксплуатацию Луны? Не
выпускать в космос никого, кто не пропущен медицинской комиссией.
Компания несет полную ответственность за жизнь и здоровье всех граждан
за пределами стратосферы. Если кто-нибудь погибнет в космосе, монополии
конец.
– И комиссия не пропустила вас? Гарриман кивнул.
– Но какого же черта вы хотите зафрахтовать нас, вместо того, чтобы
подкупить кого-нибудь из служащих Компании? Некоторые так и делают.
– Я знаю это, Чарли, – грустно улыбнулся Гарриман, – только это не
для меня. Меня там знают. Мое полное имя – Дилоуз Д. Гарриман.
– Что? Вы и есть старик Ди-Ди? Но ведь у вас, черт побери, самый
большой кусок в Компании – фактически, вы сами и есть Компания! Вы же
можете сделать все, что угодно, стоит вам только захотеть!
– Так думают многие, сынок, но это неверно. Богачи свободны не более,
чем все остальные; даже менее, гораздо менее. Я мог бы попытаться
провернуть то, что ты предлагаешь, но меня не отпустят компаньоны. Они
боятся потерять свою монополию. Слишком дорого она им досталась.
– Я бы… Усек, Мак? У человека есть куча денег, и он не может их
потратить так, как хочет.
Макинтайр не ответил. Он ждал, что ответит Гарриман.
– Капитан Макинтайр, если у вас будет корабль, беретесь вы доставить
меня на Луну?
Макинтайр снова пожевал губу.
– Это противозаконно.
– Я плачу за все.
– Беремся, мистер Гарриман. Конечно же, беремся, Мак. Луна-Сити! Боже
мой!
– А зачем вам так приспичило на Луну, мистер Гарриман?
– Это единственное, чего Я по-настоящему хотел, капитан, хотел еще
мальчишкой. Не знаю, смогу ли я объяснить вам это. Ракетные перелеты
привычны вам с детства так же, как мне авиация. Я ведь гораздо старше
вас, по меньшей мере, лет на пятьдесят. Когда я был мальчишкой, почти
никто не верил в то, что человек когда-нибудь достигнет Луны. Это
случилось, когда вы были еще детьми, так что ракеты привычны вам, а во
времена моего детства над этим смеялись. Но я верил. ВЕРИЛ. Я прочел и
Жюля Верна, и Уэллса, и “Дока” Смита и верил, что мы сможем сделать это
- что мы сделаем это. Я всей душой хотел быть одним из тех, кто
прогуляется по Луне, увидит ее обратную сторону и Землю высоко в небе. Я
обходился без завтраков, чтобы уплатить взносы в Американское ракетное
общество, ибо верил, что моя лепта приблизит тот день, когда мы
достигнем Луны. Когда же этот день настал, я был уже почти стариком. Я
продолжал жить и не мог позволить себе умереть… и не позволю! – пока
не ступлю на Луну.
Макинтайр встал и протянул ему свою руку.
– Ищите корабль, мистер Гарриман, ‘и я поведу его.
– Молодчина, Мак! Я же говорил, мистер Гарриман, что он. полетит.
Весь получасовой путь до Канзас-Сити Гарриман продремал. Беспокойный
дневной сон воскресил сцены былого. Когда же это было… ах, да, в
1910-м. Маленький мальчик в теплой весенней ночи. – “Что это, папа?” -
“Это комета Галлея, сынок” – “Откуда она?” – “Не знаю, сынок, откуда-то
с неба.” – “Какая она кра-си-ивая, папочка. Я хочу потрогать ее.” – “Это
невозможно, сынок.”
“Дилоуз, может быть, ты скажешь мне; чего ради деньги, которые мы
откладывали на собственный дом, ты вложил в эту сумасшедшую Ракетную
Компанию?” – “Оставь, Шарлотта! Вовсе она не сумасшедшая, это верное
дело. Скоро все небо наполнится ракетами, а поезда и корабли отомрут.
Вспомни, что получили люди, вложившие капиталы в мастерскую Генри
Форда.” – “С нами этого не случится.” – “Шарлотта, придет день, когда
человек покинет Землю и достигнет Луны, и даже других планет. И это
начинается сейчас.” – “Ты можешь не кричать?” – “Прости, но я…” – “У
меня разболелась голова. Постарайся не шуметь, когда будешь ложиться.”
В ту ночь он так и не лег, просидел на веранде, глядя, как полная
Луна катится по небосклону. Какая бы чертовщина ни случилась утром, ночь
принадлежала ему. Нет, он не уступил. Он мог поступиться чем угодно, но
только не этим. Всю ночь он провел наедине. со своим старым другом, всю
ночь смотрел на него. Где там Море Кризисов? Странно, он не замечал его,
не то, что в детстве. Наверное, нужно завести новые очки – эта
постоянная возня с бумагами сказывается на зрении.
Ему даже не нужно было смотреть. Он знал, что они на месте:
и Море Кризисов, и Море Изобилия, и Море Спокойствия – какие
названия! – и Апеннины, и Карпаты, и древний кратер Тихо со своими
чудесными лучами.
Двести сорок тысяч миль – всего десять раз вокруг Земли. Люди,
несомненно, наведут мост через это ущелье. Вот же она, прямо над вязами,
рядом, ее можно достать и потрогать.
Ничто не могло, помочь ему. Не хватало образования.
“Сынок, я хочу серьезно поговорить с тобой.” – “Да, мама?” “Я знаю,
ты надеялся на будущий год поступить в колледж… (Надеялся! Он жил для
этого. А потом учиться у Моултона в Чикагском Университете, а потом
работать у самого доктора Фроста в Йоркской Обсерватории)… я тоже
надеялась на это, но теперь, когда отец умер, когда девочки выросли, это
будет трудно сделать. Ты всегда был хорошим мальчиком, всегда помогал
нам. Ты понимаешь?” – “Да, мама.”
“Специальный выпуск! Специальный выпуск! РАКЕТОПЛАН ДОСТИГ ПАРИЖА!!!
Читайте все-е-е-е…”
Худой юноша в очках схватил газету и бегом вернулся в контору.
– Смотри, Джордж!
– Что? Хм. Интересно. Ну и что из этого?
– Ты что, не понимаешь? Следующая станция – Луна!
– Господи, какой же ты еще мальчишка, Дилоуз. Все твои волнения от
того, что ты начитался этих макулатурных журнальчиков. На той неделе я
застал своего сына за чтением одного из них, “Удивительные истории” или
что-то вроде этого, и наставил его на путь истинный. Твоим родителям
следовало сделать то же. Гарриман пожал узкими плечами.
– Мы все-таки доберемся до Луны!
– Ну ладно, бог с тобой, – улыбнулся его компаньон. – Если бэби так
хочет на Луну, папочка его отвезет. Нам следует заниматься векселями и
патентами, вот где настоящие деньги.
Автомобиль проехал Пасео и повернул на бульвар. Гарриман неловко
повернулся и что-то пробормотал.
– Да, мистер Гарриман? – молодой человек с блокнотом был явно
встревожен.
– Слушайте и записывайте, Я хочу превратить в наличные все мои дела:
Космотранспорт, Лунную Компанию, Рудник Артемис, Курорт Луна-Сити и тому
подобное. И как можно скорее.
– Это вызовет панику на бирже, и вы не сможете получить полную
стоимость акций.
– Вы думаете, я этого не знаю? Я могу себе позволить это.
– А как быть с вашими вложениями в Ричардсоновскую Обсерваторию и с
Гарримановской стипендией?
– Этого не трогайте. Продажей акций займетесь немедленно и скажете
младшему Каминзу, чтобы подготовил все бумаги. Ожил экран телеселектора.
– К вам два джентльмена, мистер Гарриман.
– Пригласите их сюда. Это все, Эшли. Беритесь за дело. Эшли ушел.
Вошли Макинтайр и Чарли. Гарриман поспешил им навстречу.
– Входите, ребята, входите. Чертовски рад вас видеть. Садитесь,
садитесь. Вот сигары.
– Мы тоже рады вас видеть, мистер Гарриман, – ответил Чарли. – Как вы
думаете, зачем мы пришли?
– Что-то случилось, ребята? – Гарриман с беспокойством переводил
взгляд с одного на другого.
– Вы все еще не раздумали нанять нас, мистер Гарриман?
– Раздумал? Конечно, нет! А вы?
– И мы не раздумали, но работа нам нужна сейчас. Видите ли,
“СВОБОДНЫЙ”, в данный момент лежит на дне реки с разорванными дюзами.
– Боже мой! Но вы-то целы?
– Почти. Несколько синяков, растянутое сухожилие…
-А мне проредило зубы, – сморщился Чарли. Через некоторое время они
обратились к делам.
– Вы вдвоем купите для меня корабль. Я не смогу открыто .сделать это
- мои компаньоны живо сообразят, что я затеял, и помешают нам. В
средствах не стесняйтесь. Найдите корабль, подходящий для нашего
путешествия. Придумайте несколько версий, вроде того, что вы покупаете
его для плейбоев, желающих иметь стратосферную яхту, или что вы
собираетесь устраивать туристические полеты из Арктики в Антарктиду.
Никто не должен заподозрить, что ракета предназначается для космического
перелета. Далее. Когда вы зарегистрируете ее в транспортном управлении,
поезжайте вместе с ней на запад, в пустыню, там я присмотрел и купил
недурненький участочек. Я встречу вас там. Потом мы смонтируем на ней
дополнительные топливные баки, заменим дюзы и приборы. Одним словом,
подготовим ее для нашего полета. Как вам нравится мой план?
– Это только полдела, – с сомнением сказал Макинтайр. – Как ты
думаешь, Чарли, сможешь переоборудовать ракету без цехов и верфи?
– Я? Конечно смогу – с вашей помощью. Дайте мне инструменты,
материалы и, главное дело, не торопите меня. Разумеется, это будет не
модель люкс…
– Нам и не надо. Важно, чтобы ракета не взорвалась при старте. С
изотопным горючим шутки плохи.
– Она не взорвется, Мак.
– Ты говорил то же и о “СВОБОДНОМ”.
– Это нечестно, Мак. Послушайте, мистер Гарриман… – СВОБОДНЫЙ” был
кучей хлама, и ты знаешь это не хуже меня, Мак. Это будет трудно, но
если у нас будет немного денег, мы все сделаем в лучшем виде. Правда
ведь, мистер Гарриман?
Гарриман похлопал его по плечу.
– Конечно, Чарли. А денег будет столько, сколько вы пожелаете. И
последнее. Я думаю, что жалование и премии, которые я вам назначил,
вполне удовлетворят вас? Я не хочу, чтобы вы нуждались в чем-либо.
– … как вы знаете, мои клиенты – его ближайшие родственники, и
поэтому принимают его интересы близко к сердцу. Мы утверждаем, и события
последнего времени доказывают это со всей очевидностью, что разум
мистера Гарримана, некогда сиявший на финансовом небосклоне, подвергся
возрастным изменениям. Поэтому мы с глубочайшим сожалением просим
высокий суд объявить мистера Гарримана недееспособным и назначить
опекуна, который бы защищал интересы как мистера Гарримана, так и его
будущих наследников и правопреемников, – адвокат сел, вполне довольный
своим выступлением.
Слово взял мистер Каминз.
– С разрешения высокого суда, я хотел бы обратить внимание на
последние слова моего уважаемого оппонента: “финансовые интересы будущих
наследников и правопреемников”. Очевидно, истцы не сомневаются, что мой
клиент вел свои дела лучшим образом, и его наследство обеспечит
безоблачную жизнь не’только его племянников и племянниц, но и их
потомков. Жена моего клиента скончалась, детей у него нет. Несомненно,
он был настолько великодушен, что оставил своим сестрам и их детям
средства в виде пожизненной ренты, равно как нет и сомнений в
достаточных ее размерах. И вот теперь эти стервятники, даже хуже, чем
стервятники, не хотят дожидаться, пока мой клиент почиет; они намерены
лишить его права распоряжаться собственностью в немногие годы,
оставшиеся ему от жизни. Да, мой клиент продал принадлежавшие ему
предприятия, но разве это не естественно для человека, собравшегося
перейти в лучший мир? Да, он продал большую часть акций. Всякая вещь
стоит столько, за сколько ее можно продать. Перед концом жизни мой
клиент захотел подвести итог. Что же в этом странного? Конечно, прежде
чем сделать это, он не посоветовался со своей дражайшей родней. Но какой
закон обязывает человека консультироваться со своими племянниками или с
кем бы то ни было? Основываясь на вышеизложенном, мы просим высокий суд
подтвердить право моего клиента делать то, что ему угодно, и отклонить
заявление истцов, столь упорно сующихся в чужие дела.
Судья снял очки и задумчиво протер их.
– Мистер Каминз, суд не менее вас ценит свободу и права личности и
примет решение в соответствии с интересами вашего клиента. Однако, ваш
клиент дожил до почтенного возраста, и ему может понадобиться поддержка
в его делах. Все это будет взвешено и рассмотрено. Приговор будет
объявлен завтра. Суд объявляет перерыв.
Из “Канзас-Сити Стар”:
ИСЧЕЗНОВЕНИЕ ЭКСЦЕНТРИЧНОГО МИЛЛИОНЕРА.
“… прервано слушание дела. Бейлифы посетили все места, где бывал
Гарриман и везде им ответили, что не видели его со вчерашнего дня. Судья
квалифицирует это как неуважение к суду…”
Закат в пустыне подстегивал аппетит не хуже вирджинских плясок. Чарли
собрал куском хлеба остатки подливы и со смаком съел. Гарриман угостил
всех сигарами и закурил сам.
– А доктор мне все уши прожужжал, что сигары вредны для моего сердца,
- сказал Гарриман, когда все закурили, – но я ему не верю. С тех пор,
как я приехал сюда, на ранчо, я чувствую себя все лучше и лучше, – он
окутал себя облаком сизо-голубого дыма. – Все болезни происходят оттого,
что человек занимается не тем, чем он хотел бы. А я сейчас делаю то, что
хочу.
– Что еще можно хотеть от жизни? – согласился Макинтайр.
– А как движется работа?
– Я свою почти закончил, – ответил Чарли. – Только что мы закончили
испытание под давлением топливных баков. Мы закончили наземные работы,
осталось только проверить все системы. Это займет часа четыре, если не
обнаружатся какие-нибудь дефекты. А как у тебя, Мак?
Макинтайр начал загибать пальцы:
– Запасы пищи и” воды – на борту; три. скафандра, не считая
запасного, и ранцы к ним, медикаменты. В общем все, что полагается
стратосферной яхте. Еще не поступили последние таблицы лунных эфемерид.
– Когда вы их ждете?
– Скоро. Но они не так уж и важны. Просто смешно, что люди считают
космическую навигацию ужасно сложной. Здесь цель видна – не то что в
океане. Дайте мне хороший радар и секстант, и я доставлю вас на Луну, в
любую ее точку, безо всяких звездных таблиц и навигационных альманахов,
только по данным об относительных скоростях.
– Не горячись, Колумб, – сказал ему Чарли. – Береги нервы. Главное
дело, что мы готовы к старту. Так или не так?
– Так.
– Вы, во всяком случае. Сегодня мы закончим все испытания. Что-то я
нервничаю, уж очень гладко все идет. Если мне помогут, к полуночи все
будет о’кэй.
– Хорошо, сейчас докурю сигару и помогу.
Некоторое время они молча курили. Каждый думал о предстоящем полете и
о том, что его ожидает. Старый Гарриман пытался совладать с волнением
при виде сбывающейся мечты.
– Мистер Гарриман…
– В чем дело, Чарли?
– Не могли бы вы подсказать, каким образом парень, вроде меня, может
разбогатеть, как вы?
– Разбогатеть? Я не могу сказать. Сам я никогда не стремился ни
разбогатеть, ни прославиться, ничего такого.
– Да ну?
– Нет, правда. Просто я хотел подольше пожить и побольше увидеть. И я
не был исключением: тогда множество мальчишек увлекались кто радио, кто
астрономией – они сами строили телескопы, кто – самодельными
аэропланами. У нас были научные клубы, лаборатории в подвалах, общества
любителей научной фантастики. Мы находили в научных журналах больше
романтики, чем во всех книгах Дюма, вместе взятых. Никто из нас не
собирался становиться миллионером – мы хотели строить космические
корабли. И, как видите, кое-кому из нас это удалось.
– Господи, шеф, вы так увлекательно рассказываете об этом!
– Это и было увлекательно, Чарли. Это был чудесный, романтический
век, и с каждым годом жить становилось все чудеснее и увлекательнее.
Нет, я не хотел богатеть; я только хотел дожить до того времени, когда
человек поднимется к звездам, и, если Бог позволит, самому слетать на
Луну, – он осторожно стряхнул пепел в тарелку. – Я прожил хорошую жизнь,
и мне не на что жаловаться.
Макинтайр отставил стул.
– Идем, Чарли, я готов.
– 0′кэй.
Все поднялись. Герриман хотел что-то сказать, но вдруг побледнел и
схватился за сердце.
– Держи его, Мак!
– Где у него лекарство?
– В кармане жилета.
Они положили Гарримана на лежанку, вылили на носовой платок лекарство
из ампулы и поднесли к носу. По мере того, как испарялось лекарство,
лицо его начало розоветь. Это было все, что они могли сделать. Теперь
оставалось ждать.
– Мак, он не сможет лететь, – прервал молчание Чарли.
– Почему?
– Это убийство. После стартовых перегрузок он не встанет.
– Может быть, но он хочет лететь. Ты же сам слышал.
– Мы должны удержать его.
– Зачем? Какое право имеешь ты или наше родимое правительство мешать
человеку рисковать своей жизнью во имя своей мечты?
– И все-таки ты неправ. Он же чертовски славный старик.
– Тогда вези его обратно в Канзас-Сити. Там эти стервятники запрут
его в психушку и будут, держать там, пока он не умрет от разрыва сердца.
– Н-н-ну, нет, только не это.
– Тогда иди и подготовь все к отлету. Я готов.
На другое утро на ранчо въехал джип и остановился перед домом. Из
него вылез крепко скроенный человек с твердым, но добрым лицом.
Макинтайр пошел ему навстречу.
– Вы – Джеймс Макинтайр? – спросил человек.
– Ну и что из этого?
– Я помощник здешнего шерифа. У меня ордер на ваш арест.
– За какие грехи?
– Заговор с целью нарушения закона о здоровье-космонавтов и
пассажиров.
К ним подошел Чарли.
– В чем дело, Мак?
За Макинтайра ответил помощник шерифа.
– Вы, должно быть, Чарльз Каммингс. Ордер распространяется и на вас.
Кроме того, я должен забрать отсюда человека по имени Гарриман и
опечатать ваш космический корабль.
– У нас нет космического корабля.
– А что у вас в этом ангаре?
– Стратояхта.
– Да ну? Тогда, за неимением космического корабля, я опечатаю ее. Где
Гарриман?
– Вон там, – Чарли любезно указал направо, не обращая внимания на
гримасу Макинтайра.
Помощник шерифа повернул голову. Чарли ударил его ребром ладони по
сонной артерии, и тот рухнул на землю. Чарли постоял • над ним, пощупал
сустав пальца и поморщился.
– Черт побери, именно этот палец я сломал, играя в бейсбол. И
всегда-то я цепляюсь им за что-нибудь.
– Отнеси шефа в кабину, – оборвал его Мак, – и пристегни к койке.
– Будет сделано, шкипер.
Они тягачом вывели корабль и отыскали в пустыне ровную площадку для
старта. Потом забрались в ракету. В правый иллюминатор Макинтайр увидел
помощника шерифа. Тот выглядел неутешительно.
Макинтайр застегнул ремни и запросил в переговорную трубку:
– Все в порядке, Чарли?
~, – Все в порядке, шкипер, – отозвался Чарли из машинного отделения,
- но стартовать нам нельзя. У корабля нет имени!
– А у нас сейчас нет времени на предрассудки.
– Назовем его “ЛУНАТИК”, – донесся слабый голос Гарри-мана. – Это
единственное подходящее имя.
Макинтайр откинулся в кресле, повернул два тумблера, потом .еще три,
и “ЛУНАТИК” взлетел.
– Как вы себя чувствуете, шеф? – Чарли озабоченно склонился над
стариком.
Гарриман разлепил губы и выдавил:
– Хорошо, сынок. Лучше некуда.
– Перегрузки кончились, и теперь все будет хорошо. Я ослаблю ремни,
чтобы вы могли поворачиваться. Думаю, вам не следует вставать..
Чарли дернул пряжку. Гарриман так и не мог подавить стон.
– Что с вами, шеф?
– Ничего, правда, ничего. Что-то кольнуло в боку. • Чарли легонько
ощупал бок Гарримана и проверил пульс.
– Не пытайтесь меня дурачить, шеф. К сожалению, мы ничем не сможем
помочь вам, пока не сядем.
– Чарли…
– Да, шеф?
– Могу я посмотреть в иллюминатор? Мне хотелось бы увидеть Землю.
– Сейчас не на что смотреть, ее загораживает корабль. Когда мы
повернемся, я помогу вам, а пока выпейте снотворного. Когда подойдет
время – разбужу.
– Нет!
– Почему?
– Я должен все видеть.
– Как пожелаете, шеф.
Чарли, словно обезьяна, вскарабкался к носу корабля и присел на
подлокотник пилотского кресла. Макинтайр вопрошающе глянул на него.
– Ну, он, конечно, жив, – сказал Чарли, – только в чертовски плохом
состоянии.
– Насколько плохом?
– Сломана, по меньшей мере, пара ребер. Я не знаю, что еще. Я не
уверен, перенесет ли он посадку, Мак. Сердце у него бьется так, что
становится страшно.
– Он перенесет, Чарли. Он крепкий человек.
– Крепкий? Да он хрупкий, как канарейка. – Я не это имел в виду. Он.
крепкий внутри, понимаешь?
– Как бы то ни было, ты должен сесть так, чтобы на борту и пылинка не
шелохнулась.
– Сяду. Я сделаю полный оборот вокруг Луны и совершу посадку по
инвалюте. Но тогда нам не хватит горючего.
Когда они вышли на свободную орбиту, Макинтайр развернул корабль, и
Чарли отнес койку Гарримана к иллюминатору. Макинтайр держал корабль
поперек трассы полета так, чтобы хвостовая часть была направлена на
Солнце. Корректировочные двигатели раскручивали корабль, создавая слабую
искусственную гравитацию. Выход на трассу и невесомость обычно
сопровождались тошнотой, а Макинтайр хотел, насколько возможно, уберечь
Гарримана от неудобств.
Но Гарриману было плевать на тошноту.
Все было так, как он представлял себе это все долгие годы.
Луна величественно плыла в иллюминаторах, еще яснее были видны ее
знакомые черты. Когда корабль поворачивался, была видна Земля. Теперь
она выглядела так, как с нее самой видна Луна, только была ярче и
прекраснее, чем серебряная планета. Солнце скрывалось за берегом
Атлантического океана, терминатор пересекал Северную Америку, Кубу,
восточный берег Южной Америки. Он наслаждался бархатной синевой Тихого
океана, разглядывал зеленые и коричневые пятна континентов, удивлялся
крахмальной белизне полярных шапок. Канада и северные штаты были укрыты
облаками, которые плотной массой двигались поперек материка.
Удивительно: они были белее и ярче полярных шапок.
Корабль поворачивался, и Земля уходила из виду, зато теперь в
иллюминаторе бежали звезды, яркие, первозданные и знакомые. В поле
зрения, словно подчинясь его желанию, снова вплыла Луна.
Он был совершенно счастлив, более счастлив, чем когда-либо в своей
долгой жизни, а это не всем дано. Он чувствовал себя всеми людьми,
которые когда-либо жили на Земле, смотрели на звезды, страстно их
вожделея.
За это время он успел и подремать, и увидеть сон. Он провалился в
глубокий сон, но перед этим вспомнил Шарлотту, свою жену, и как она
кричала ему: “Дилоуз! Иди домой! Ты что, хочешь умереть от простуды?”
Бедная Шарлотта! Она была ему хорошей женой, да, хорошей женой!
Гарриман был уверен, – умирая, она горевала только о том, что не сможет
больше заботиться о нем. Не ее вина, что она не могла понять его
сокровенных желаний.
Чарли повернул койку так, чтобы Гарриман мог видеть обратную сторону
Луны.
Знакомые по тысячам фотографий места Гарриман узнавал с какой-то
приятной ностальгией, как если бы он возвращался на родину. Когда они
оказались над лицевой стороной Луны, Макинтайр немного снизился,
готовясь посадить корабль на восточной стороне Моря Изобилия, в десяти
милях от Луна-Сити.
Сел он довольно успешно, если учесть, что не видел площадки и у него
не было второго пилота, чтобы следить за радаром. Он изо всех сил
старался сесть как можно мягче, но при этом промахнулся миль на тридцать
и угодил на камни.
Когда они сели и положили ракету, в рубку вошел Чарли.
– Как наш пассажир? – спросил Мак.
– Сейчас посмотрю, хоть и не смогу ничем помочь. Посадка была
паршивая, Мак.
– Черт тебя подери, я сделал все, что мог.
– Да, я знаю, шкипер. Забудь об этом.
А Гарриман был жив и в полном порядке, вот только из носа у него
текла кровь, и губы были обметаны кровавой пеной. Он даже попытался сам
слезть с койки, но не смог. Макинтайр и Чарли помогли ему.
– Где скафандры? – были его первые слова.
– Спокойно, мистер Гарриман. .Сейчас вы не сможете выйти. Мы должны
оказать вам хотя бы первую помощь.
– Дайте мне скафандр! Первая помощь подождет. Они молча выполнили
приказ. Левая нога Гарримана бездействовала, и они помогли ему добраться
до шлюза, поддерживая под руки. Это было легко – на Луне он весил не
более двенадцати фунтов. Метрах в пятидесяти от корабля они нашли
удобное место и положили его там, подложив под голову кусок
вулканического шлака.
Макинтайр прислонил свой шлем к шлему Гарримана и сказал:
– Мы покинем вас – надо подготовиться к походу в город. Он совсем
рядом, милях в сорока. Вот вам запасные баллоны, пища и вода. Мы скоро
вернемся, Гарриман молча кивнул, не произнося ни слова, и только на
удивление крепко пожал им руки.
Он лежал очень тихо, положив руки вдоль тела и глядя на Землю, всем
телом ощущая чудесный свет. Через некоторое время сердце его
успокоилось, и переломы больше не причиняли боли. Он был там, куда
стремился : – он добился своего. На западном горизонте поднималась,
словно сине-зеленая Луна, Земля в последней четверти. Солнце стояло над
головой, сияя среди черного звездного неба. А под ним была Луна,
настоящая Луна. Он был на Луне!
Он лежал, ощущая, как счастье захлестывает его, пропитывая тело до
мозга костей.
На мгновение он отвлекся и подумал, что прославил свое имя. “Глупый,
- сказал он себе тут же, – ты состарился, вот и лезет в голову всякая
чушь”.
Вернувшись в рубку, Чарли и Мак сбросили ранцы.
– Ну вот и все, – сказал Мак. – Мы должны забрать шефа.
– Я принесу его, – ответил Чарли. – Возьму его на руки и принесу. Он
почти ничего не весит.
Чарли отсутствовал гораздо дольше, – чем ожидал Макинтайр, но
вернулся один. Мак закрыл за ним дверь шлюза и снял шлем.
– В чем дело?
– Все, шкипер. Нам здесь больше нечего делать. Я знаю, шеф хотел,
чтобы так и вышло. Я сделал все, что нужно.
Макинтайр молча достал лыжи – на них передвигались по лунной пыли.
Чарли достал свои, и они вышли из корабля.
Шлюз они закрывать не стали.

Ты должен поверить! Джордж Стронг только фыркнул в ответ.

Кармайклы всегда были довольно упитанным семейством: всем четверым
отнюдь не помешало бы сбросить несколько фунтов. А тут в одном из
магазинов “Миля чудес”, принадлежащем фирме по продаже роботов, как раз
устроили распродажу по сниженным ценам: скидка в сорок процентов на
модель 2061 года с блоком слежения за количеством потребляемых калорий.
Сэму Кармайклу сразу же пришлась по душе мысль о том, что пищу будет
готовить и подавать на стол робот, не спускающий, так сказать,
соленоидных глаз с объема семейной талии. Он с интересом поглядел на
сияющий демонстрационный образец, засунул большие пальцы рук под
эластичный ремень и спросил:
– Сколько он стоит?
Продавец, сверкнув яркой улыбкой, ответил:
– Всего две тысячи девятьсот девяносто пять, сэр. Включая контракт на
бесплатное обслуживание в течение первых пяти лет. Начальный взнос всего
двести кредиток. Рассрочка до сорока месяцев.
Кармайкл нахмурился, подумав о своем банковском счете. Потом он
подумал о фигуре жены и о бесконечных причитаниях дочери по поводу
необходимости соблюдения диеты. Да и Джемина, их старая робоповариха,
выглядевшая неопрятно и разболтанно, всегда производила на гостей плохое
впечатление.
– Я беру его,- сказал он наконец.
– Если хотите, можете сдать старого робоповара, сэр. Соответствующая
скидка…
– У меня “Мэдисон” сорок третьего года.
– Э-э-э… Я думаю, мы можем выплатить за эту модель пятьдесят
кредиток, сэр. Может быть, семьдесят пять, если блок рецептов все еще в
хорошем состоянии.
– В отличном! – здесь Кармайкл был честен: все до одного рецепты они
бережно хранили в памяти машины.
Расписавшись в бланке заказа, он получил копию и вручил продавцу
десять хрустящих купюр по двадцать кредиток. В 18.10 он вышел из
магазина, сел в машину и набрал координаты дома. Вся процедура покупки
заняла не больше десяти минут. Кармайкл, служащий второго уровня
компании “Траст Норманди”, всегда гордился своим деловым чутьем и
способностью быстро принимать твердые решения.
Через пятнадцать минут машина подошла к подъезду их совершенно
изолированного энергоавтономного загородного дома в модном районе
Вестли. Кармайкл вошел в опознавательное поле и остановился перед
дверью, а машина послушно отправилась в гараж за домом. Дверь открылась,
и тут же подскочивший робослуга Клайд забрал у него шляпу и плащ.
Кармайкл одобрительно улыбнулся.
– Отлично, отлично, мой старый верный слуга! Робослуга тоже, конечно,
уже устарел, и его следовало бы заменить, как только позволит бюджет, но
Кармайкл чувствовал, что ему будет сильно недоставать этой старой
звякающей развалины.
– Ты сегодня позже, чем обычно, дорогой,- сказала Этель Кармайкл, как
только он вошел.- Обед готов уже десять минут назад. Джемина так
раздражена, что у нее дребезжат катодные лампы.
– Ее катодные лампы меня мало интересуют,- ровным голосом ответил
Кармайкл.- Добрый вечер, дорогая. Добрый вечер, дорогая. Добрый вечер,
Мира и Джой. Я сегодня чуть позже, потому что заехал по дороге домой в
магазин Мархью.
– Это где роботы, пап? – отреагировал сын.
– Точно. Я купил робоповара шестьдесят первого года, которым мы
заменим Джемину с ее дребезжащими катодными лампами. У новой модели,-
добавил Кармайкл, поглядев на пухлую юношескую фигуру сына и более чем
упитанные – жены и дочери,- есть кое-какие специальные блоки.
Обед, приготовленный по излюбленному Джеминой меню на вторник, был,
как всегда, великолепен. Покончив с едой, Кармайкл откинулся в кресле,
смакуя тепло и покой дома, за окнами которого бился хлесткий ноябрьский
ветер.
Приятная электролюминесценция окрасила гостиную в розовые оттенки:
как полагали в этом году эксперты, розовый свет улучшал пищеварение.
Встроенные в стены секции нагревательных приборов исправно выделяли
калории, создавая уют и тепло в комнате. Для семейства Кармайклов
наступил час отдыха.
Раздался звонок в дверь. Кармайкл поднял брови и шевельнулся в
кресле.
– Кто там, Клайд?
– Человек говорит, что его зовут Робинсон, сэр, и что он из “Робинсон
Роботик”. У него с собой большой контейнер.
– Должно быть, это новый робоповар, отец! – воскликнула Мира
Кармайкл.
– Видимо, да. Впусти его, Клайд.
Робинсон оказался маленьким деловым краснолицым человечком в зеленом
комбинезоне с масляными пятнами и пальто-пуловере из пледа. Он
неодобрительно взглянул на робослугу и прошел в гостиную. За ним на
роликах проследовал громоздкий контейнер около семи футов высотой,
целиком обернутый стегаными тряпками.
– Я его завернул, чтобы уберечь от холода, мистер Кармайкл. Там масса
тонкой электроники… Вы будете им гордиться.
– Клайд, помоги мистеру Робинсону распаковать нового робоповара,-
сказал Кармайкл.
– Спасибо, я справлюсь. И, кстати, это не робоповар. Теперь это
называется робостюард. Солидная цена – солидное название.
Кармайкл услышал, как жена пробормотала:
– Сэм, сколько он…
– Вполне разумная цена, Этель. Не беспокойся. Он сделал шаг назад,
чтобы осмотреть робостюарда, наконец появившегося из груды оберток.
Робот был действительно большой, с массивной грудной клеткой, где всегда
размещают приборы управления, потому что голова у них для этого мала.
Почти зеркальный блеск поверхностей подчеркивал его изящество и новизну.
Кармайкл испытал согревающее душу чувство гордости от того, что это его
собственность. Ему казалось, что, купив этого чудного робота, он
совершил и величественный поступок.
Робинсон покончил с обертками и, став на цыпочки, открыл панель на
груди машины. Отцепив из зажимов толстый буклет с инструкциями, он
вручил его Кармайклу. Тот нерешительно поглядел на увесистый том.
– Не беспокойтесь, мистер Кармайкл. Робот очень прост в управлении.
Книга на всякий случай, в дополнение. Подойдите, пожалуйста, сюда.
Кармайкл заглянул внутрь робота.
– Вот блок рецептов,- сказал Робинсон,- самый большой и полный из
когда-либо созданных. Разумеется, туда можно ввести и какие-то ваши
любимые семейные рецепты, если их там еще нет. Нужно просто подключить
вашего старого робоповара к интегрирующему входу и переписать их. Я
сделаю это перед уходом.
– А как насчет э-э-э… специальных устройств?
– Вы имеете в виду монитор избыточного веса? Вот он, видите? Сюда
вводятся имена членов семьи, их настоящий и желаемый вес, а обо всем
остальном позаботится робостюард. Он сам вычисляет потребление калорий,
составляет меню и все такое прочее. . Кармайкл улыбнулся жене и сказал:
– Я же говорил, что позабочусь о твоем весе, Этель. Никакой диеты
теперь не нужно, Мира. Обо всем позаботится робот.- И, заметив кислое
выражение лица сына, добавил.- Ты, дружок, тоже изяществом не
отличаешься.
– Я думаю, трудностей у вас не будет,- весело сказал Робинсон.- Если
что, звоните.
Когда спустя полчаса Робинсон ушел, забрав с собой старую Джемину,
Кармайкл на мгновение почувствовал укол ностальгии и сожаления: старый,
видавший виды “Мэдисон-43″ казался почти членом семьи. Он купил его
шестнадцать лет назад, всего через два года после свадьбы. Но Джемина
всего лишь робот, а роботы устаревают. Кроме того, она страдала от всех
возможных болезней, которые только посещают роботов в старости, и ей же
будет лучше, когда ее размонтируют. Рассудив таким образом, Кармайкл
выкинул из головы мысли о Джемине.
Все четверо потратили вечер на ознакомление с их новым робостюардом.
Кармайкл подготовил таблицу весов в настоящее время (сам – 192 фунта,
Этель – 145, Мира – 139, Джой – 189) и того, который они хотели бы иметь
через три месяца (сам – 180, Этель – 125, Мира – 120, Джой – 175).
Обработать данные и ввести цифры в программный банк робота Кармайкл
доверил сыну, считавшемуся у них знатоком практической робототехники.
– Вы желаете, чтобы новый распорядок вступил в действие немедленно? -
спросил робостюард глубоким сочным басом.
– 3-з-завтра утром,- заикнувшись от неожиданности, сказал Кармайкл.-
С завтрака. Нет смысла откладывать.
– Как хорошо он говорит, да? – заметила Этель.
– Точно,- сказал Джой,- Джемина вечно мямлила и скрипела, и все, что
она могла выговорить, это “Обед г-г-готов” или “Осторожнее, с-с-сэр,
тарелка с п-п-первым очень г-г-горячая”.
Спал Кармайкл хорошо и проснулся в предвкушении первого завтрака по
новому режиму. Он все еще был недоволен собой.
Диета всегда неприятное дело, но, с другой стороны, ему никогда, если
сказать честно, не доставляло удовольствия ощущение толстой складки жира
под эластичным поясом. Изредка он делал упражнения, но это приносило
мало пользы, да и терпения долго поддерживать строгий режим у него
никогда не хватало. Теперь же все это в надежных руках нового
робостюарда…
Кармайкл принял душ, быстро смыл щетину депиляторным кремом и оделся.
Часы показывали 7.30. Завтрак должен быть уже готов.
Когда он вошел в гостиную, все сидели за столом. Этель и Мира жевали
тосты, а Джой молча таращился на тарелку сухой, сваренной без молока
овсянки. Стакан молока стоял рядом с тарелкой.
– Вот ваш тост, сэр,- сказал робостюард. Кармайкл взглянул на
единственный кусочек поджаренного хлеба, положенный перед ним. Робот уже
намазал его маслом, но масло, похоже, он отмерял микрометром. Затем
перед Кармайклом появилась чашка черного кофе, но ни сахара, ни сливок
на столе не было. Жена и дети поглядывали на него странно и
подозрительно молчали.
– Я люблю кофе с сахаром и сливками,- обратился он к ждущему
приказаний робостюарду.- Это должно быть записано в старом блоке
рецептов Джемины.
– Конечно, сэр. Но если вы хотите снизить свой вес, вам придется
приучить себя пить кофе без этих добавок.
Кармайкл усмехнулся. Он совсем не ожидал, что новый режим будет столь
спартанским.
– Ладно. Хорошо. Яйца уже готовы? – День считался у него неполным,
если он не начинался с яиц всмятку.
– Прошу прощения, сэр, нет. По понедельникам, средам и пятницам
завтрак будет состоять из тоста и черного кофе. За исключением завтрака
молодого хозяина Джоя, который будет получать овсянку, фруктовый сок и
молоко.
– М-м-м… Ясно.
Сам добивался… Кармайкл пожал плечами, откусил кусочек тоста и
отхлебнул глоток кофе. На вкус кофе был словно речной ил, но он
постарался не выдать своего отвращения. Потом он заметил, что Джой ест
кашу без молока.
– Почему ты не выльешь молоко в овсянку? – спросил Кармайкл.- Так,
наверно, будет лучше?
– Надо думать. Но Бисмарк сказал, что, если я так сделаю, он не даст
мне второй стакан.
– Бисмарк?
Джой ухмыльнулся.
– Это фамилия знаменитого немецкого диктатора девятнадцатого века.
Его еще называли Железным канцлером,- Он мотнул головой в сторону кухни,
куда молча удалился робостюард.- По-моему, ему подходит, а?
– Нет,- заявил Кармайкл.- Это глупо.
– Однако доля правды тут есть,- заметила Этель.
Кармайкл ничего не ответил. В довольно мрачном расположении духа он
расправился с тостом и кофе и подал сигнал Клайду, чтобы тот вывел
машину из гаража. Настроение упало: диета с помощью нового робота уже не
казалась такой безболезненной.
Когда он подходил к двери, робот плавно обогнал его в вручил
отпечатанный листок бумаги, где значилось:

Фруктовый сок.
Салат-латук и помидоры.
Яйцо (одно) вкрутую.
Черный кофе.

– Что это такое?
– Вы единственный член семьи, который не будет принимать пищу три
раза в день под моим личным надзором. Это меню на ленч. Пожалуйста,
придерживайтесь его, сэр,- ответил робот.
– Да, хорошо. Конечно,- сдержавшись, сказал Кармайкл и сунул меню в
карман.
В тот день во время ленча он честно исполнил наказ робота. Хотя
Кармайкл уже начинал чувствовать отвращение к идее, которая еще вчера
казалась такой замечательной, он решил по крайней мере сделать попытку
соблюсти правила игры. Но что-то заставило его не пойти в ресторан,
обычно заполненный во время ленча служащими “Траст Норманди”, где
знакомые официанты стали бы над ним посмеиваться, а его коллеги задавать
лишние вопросы.
Кармайкл поел в дешевом робокафетерии в двух кварталах к северу от
здания фирмы. Он проскользнул туда, пряча лицо за поднятым воротником,
выбил на клавиатуре заказ (весь ленч стоил ему меньше одной кредитки) и
с волчьим аппетитом набросился на еду. Закончив, он все еще чувствовал
голод, но усилием воли заставил себя вернуться на службу.
Во второй половине дня у Кармайкла возникли сомнения насчет того,
сколько он сможет так продержаться. “Видимо, не очень долго”,- с
прискорбием подумал он. И если кто-нибудь из его сотрудников узнает, что
он ходит на ленч в дешевый робокафетерий, это станет посмешищем: в его
положении это просто неприлично.
К концу рабочего дня Кармайклу начало казаться, что в животе у него
все завязалось узлами и сжалось. Руки его тряслись, когда он набирал
адрес на панели управления машины, но душу согревала радостная мысль о
том, что добираться до дома ему меньше часа, и скоро он снова ощутит
вкус пищи. Скоро. Скоро. Включив видеоэкран, расположенный на потолке
несущейся к дому машины, он откинулся назад и постарался расслабиться.
Приехав домой, он сразу же кинулся на кухню, но на пути столкнулся в
коридоре с женой.
– Я не слышала, как ты вошел, Сэм. Хочу поговорить с тобой…
– Позже. Где этот робот?
– На кухне, я думаю. Уже почти время обедать. Он двинулся мимо нее и
влетел в кухню, где размеренно двигался между электроплитой и магнитным
столом Железный канцлер. Когда Кармайкл появился в дверях, робот
повернулся к нему.
– Ваш день прошел удачно, сэр?
– Нет! Я голоден!
– Первые дни диеты всегда очень трудны, мистер Кармайкл. Но через
короткое время ваше тело приспособится к уменьшенному количеству пищи.
Но, сэр, я прошу освободить меня от продолжения дискуссии. Обед почти
готов.
Кармайкл поскрипел зубами в бессильной злобе и, сдавшись, пошел прочь
от властного блестящего робостю-арда, на голове которого, сбоку,
загорелся маленький огонек, означающий, что робот отключил слуховые
центры и целиком отдался приготовлению пищи.
Обед состоял из мяса с зеленым горошком, после чего последовал кофе,
причем бифштекс был полусырой, а Кармайкл всегда любил хорошо
прожаренный. У Бисмарка – это имя, похоже, уже закрепилось за ним -
имелись среди прочих программ все последние диетические теории, из
которых следовало: сырое мясо очень полезно.
После того как робот убрал посуду и привел в порядок кухню, он
отправился на отведенное ему место в подвале, и это дало семейству
Кармайклов возможность в первый раз за вечер поговорить открыто.
– О, господи! – возмущенно произнесла Этель.- Сэм, я не возражаю
немного сбросить вес, но если в нашем собственном доме нас будут
терроризировать подобным образом. ..
– Мама права,- вставил Джой.- Это несправедливо, если он будет
кормить нас чем захочет. Кармайкл развел руками.
– Я тоже не в восторге. Но мы должны попытаться выдержать. Если будет
необходимо, мы всегда сможем внести в программу изменения.
– Но как долго мы будем мириться с таким положением дел? -
поинтересовалась дочь.- Я ела дома три раза, и я голодна!
– Я тоже! – сказал Джой, выбираясь из кресла и оглядываясь вокруг.-
Бисмарк внизу. Пока его нет, я отрежу кусок лимонного пирога.
– Нет! – прогремел Кармайкл.
– Нет?
– Какой смысл в том, что я потратил три тысячи кредиток на робота,
если ты будешь жульничать? Я запрещаю тебе трогать пирог!
– Но, пап, я хочу есть. У меня растущий организм. Мне…
– Тебе шестнадцать лет, и, если ты вырастешь еще больше, ты не будешь
помещаться в доме,- отрезал Кармайкл, оглядывая своего сына, вымахавшего
уже за шесть футов.
– Сэм, но мы не можем заставлять ребенка голодать,- возразила Этель.-
Если он хочет пирога, пусть съест. С этой диетой ты немного перегнул.
Кармайкл задумался. Может быть, он и в самом деле немного перегибает?
Мысль о лимонном пироге не давала покоя: он и сам здорово проголодался.
– Ладно,- сказал он с деланным недовольством в голосе.- Кусочек
пирога, я думаю, нашим планам не повредит. Пожалуй, я и сам съем
кусочек. Джой, сходи-ка…
– Прошу прощения,- раздался у него за спиной ровный урчащий голос
робота, и Кармайкл подскочил от неожиданности.- Если вы съедите сейчас
кусок пирога, мистер Кармайкл, результат будет крайне неблагоприятен.
Мои вычисления очень точны.
После двух дней “бисмарковой” диеты Кармайкл почувствовал, что его
ресурсы силы воли начинают истощаться. На третий день он выбросил
отпечатанное меню и, не раздумывая больше, отправился вместе с
Макдугалом и Хен-несси на ленч из шести блюд, включавший в себя и
коктейли. Ему казалось, что с тех пор, как в их доме появился новый
робот, он просто не пробовал настоящей пищи.
В тот вечер он перенес семисоткалорийный обед без особых страданий,
поскольку еще не успел сильно проголодаться после ленча. Но Этель, Мира
и Джой проявляли все более заметное раздражение. Оказалось, что робот
самовольно избавил Этель от хождения по магазинам и закупил огромное
количество здоровой низкокалорийной пищи. Кладовая и холодильник теперь
ломились от совершенно незнакомых им ранее продуктов. У Миры вошло в
привычку грызть ногти. Джой постоянно пребывал в состоянии черной
задумчивости, и Кармайкл знал: у шестнадцатилетних это скоро приведет к
каким-нибудь неприятностям.
После скудного обеда он приказал Бисмарку отправляться в подвал и
оставаться там, пока его не позовут, на что тот ответил:
– Должен предупредить, сэр, что я смогу выявить количество
употребленных за время моего отсутствия продуктов и соответственно
скомпенсирую его в последующих завтраках, обедах и ужинах.
– Я обещаю…- сказал Кармайкл и почувствовал себя глупо от того, что
ему приходится давать слово собственному роботу. Он подождал, пока
громоздкий робостюард скроется в подвале, затем повернулся к Джою и
приказал.- Неси-ка сюда инструкцию!
Джой понимающе улыбнулся.
– Сэм, что ты собираешься делать? – спросила Этель. Кармайкл похлопал
себя по уменьшающемуся животу.
– Я собираюсь взять консервный нож и как следует отладить программу
этому извергу. С диетой он перебрал… Джой, ты нашел указания об
изменении программ?
– Страница 167. Сейчас принесу инструменты.
– Отлично,- Кармайкл повернулся к робослуге, стоящему рядом и, как
всегда, дожидавшемуся приказаний.- Клайд, иди спустись к Бисмарку и
скажи, что он нам нужен.
Через несколько минут оба робота вошли в комнату. Кармайкл обратился
к робостюарду:
– Боюсь, нам придется изменить твою программу. Мы переоценили свои
способности к диете.
– Умоляю вас одуматься, сэр. Лишний вес вреден каждому жизненно
важному органу тела. Умоляю вас оставить в силе прежнюю программу.
– Я скорее перережу себе горло. Джой, отключи его и займись делом.
Зловеще улыбаясь, сын подошел к роботу и нажатием кнопки открыл его
грудную панель. Их глазам предстало пугающее своей сложностью
нагромождение шестеренок, клапанов и проводов в прозрачной оплетке.
Держа маленькую отвертку в одной руке и буклет с инструкциями в другой,
Джой приготовился произвести нужные изменения. Кармайкл затаил дыхание,
и в комнате наступило молчание. Даже старый Клайд наклонился вперед еще
больше, чтобы лучше видеть.
– Тумблер Ф-2,- бормотал Джой,- с желтой меткой подвинуть вперед на
два деления, м-м-м… Теперь повернуть рукоятку Б-9 влево, тогда
откроется блок ввода информации с ленты и… Ой!..
Кармайкл услышал звяканье отвертки и увидел яркий сноп искр. Джой
отпрыгнул, выражаясь на удивление по-взрослому. Этель и Мира
одновременно вздохнули.
– Что случилось? – Вопрос был задан в четыре голоса:
Клайд тоже не удержался.
– Уронил в него эту чертову отвертку,- сказал Джой.- Должно быть,
что-то там закоротило.
Глаза робостюарда вращались с сатанинским блеском, из его динамиков
доносился тяжелый рокот частотой около 12 герц, но сам он стоял посреди
гостиной совершенно неподвижно. Потом неожиданно резким жестом захлопнул
дверцу на груди.
– Наверно, нам лучше позвонить мистеру Робинсону,- обеспокоено
произнесла Этель.- Закороченный робот может взорваться или еще
что-нибудь похуже…
– Нам следовало позвонить ему сразу,- сердито пробормотал Кармайкл.-
Я сам виноват, что позволил Джою лезть в дорогой и сложный механизм.
Мира, принеси карточку, которую оставил мистер Робинсон.
– Но, пап, со мной никогда такого не случалось,- оправдывался Джой.-
Я же не знал…
– Вот именно, не знал! – Кармайкл взял из рук дочери карточку и
двинулся к телефону.- Надеюсь, мы дозвонимся ему в такой поздний час.
Если нет…
Тут Кармайкл вдруг почувствовал: холодные пальцы вырывают карточку из
его рук. Он был настолько удивлен, что выпустил ее, не сопротивляясь.
Бисмарк старательно порвал карточку на мелкие кусочки и выкинул во
встроенный в стену утилизатор.
– Больше никто не будет менять моих программ,- произнес он глубоким и
неожиданно суровым голосом.- Мистер Кармайкл, сегодня вы нарушили
распорядок, составленный мной для вас. Мои рецепторы свидетельствуют,
что вы употребили количество пищи, значительно превосходящее требующееся
вам во время ленча.
– Сэм, о чем это он?
– Спокойно, Этель. Бисмарк, я приказываю тебе замолчать.
– Прошу прощения, сэр. Но я не могу служить вам молча.
– Мне не нужны твои услуги. Ты неисправен. Я настаиваю, чтобы ты
оставался на месте до тех пор, пока я не вызову наладчика.- Тут Кармайкл
вспомнил о том, что стало с карточкой.- Ты вырвал у меня из рук карточку
с телефоном Робинсона и уничтожил ее!
– Дальнейшее изменение моих программ может принести вред семейству
Кармайклов,- сказал робот.- Я не позволю вам вызвать наладчика.
– Не серди его, отец,- предостерег Джой.- Я позвоню в полицию.
Вернусь через…
– Вы останетесь в доме! – сказал робот.
Двигаясь на своих смазанных гусеницах с удивительной быстротой, он
пересек комнату, загородил собой дверной проем и протянул руки к
потолку, чтобы включить защитное поле дома. В ужасе Кармайкл увидел,
как, быстро шевеля пальцами, робот включил и настроил прибор управления.
– Я изменил полярность охранного поля,- объявил Бисмарк.- Поскольку
стало очевидным, что вам нельзя доверять соблюдение предписанной мною
диеты, я не могу позволить вам покинуть дом. Вы останетесь внутри и
будете подчиняться моим благотворным советам.
Он решительно вырвал из стены телефонный провод. Затем выключил
прозрачность окон, отломал рычажок управления и, наконец, выхватил из
рук Джоя буклет с инструкциями и запихал его в утилизатор.
– Завтрак будет в обычное время,- объявил он как ни в чем не бывало.-
В целях оптимального улучшения состояния здоровья вы все должны лечь
спать в 23.00. А теперь я оставляю вас до утра. Спокойной ночи.
Спал Кармайкл плохо и так же плохо ел на следующий день. Прежде всего
он поздно проснулся, уже после девяти, и обнаружил, что кто-то, очевидно
Бисмарк, старательно изменил программу домашнего компьютера, будившего
его каждое утро в семь.
На завтрак ему подали тост и черный кофе. Кармайкл ел в плохом
настроении, молча, несколькими ворчливыми репликами дав понять, что не
расположен разговаривать.
Когда посуда после скудного завтрака была убрана, он все еще в халате
на цыпочках подошел к входной двери и подергал за ручку. Дверь не
поддавалась. Он толкал, пока по его лицу не покатился пот, потом услышал
предупреждающий шепот Этель: “Сэ-э-эм…” – ив этот момент холодные
металлические пальцы оторвали его от двери.
– Прошу прощения, сэр,- сказал Бисмарк.- Дверь не откроется. Вчера я
это объяснял.
Кармайкл бросил мрачный взгляд на переналаженный прибор управления
защитным полем. Робот закупорил их наглухо. Обращенный защитный экран
лишал их возможности уйти из дома: он представлял собой сферическое
силовое поле вокруг всего строения. Теоретически в поле можно проникнуть
снаружи, но маловероятно, что кто-нибудь решит навестить их без
приглашения. Здесь, в Вестли, это не принято, в отличие от тех дружных
общин, где все друг друга знают, и Кармайкл выбрал Вестли для жительства
именно по этой причине.
– Черт побери! – рассердился он.- Ты не можешь держать нас здесь как
в тюрьме!
– Я хочу только помочь вам,- произнес робот механическим, но с долей
почтения голосом.- В мои функции входит слежение за соблюдением вами
диеты. И поскольку вы не подчиняетесь добровольно, для вашей же пользы
послушание должно быть обеспечено насильственными мерами.
Кармайкл бросил на него сердитый взгляд и пошел прочь. Хуже всего
было то, что робот говорил так искренне! Теперь они в западне.
Телефонная связь повреждена. Окна затемнены… Каким-то образом попытка
Джоя изменить программу обернулась коротким замыканием в фильтрах
послушания робота и еще более усилила его ощущение цели. Теперь Бисмарк
заставит их терять вес, даже если для этого ему придется заморить всю
семью.
И такой исход уже не казался Кармайклу невероятным.
Осажденное семейство собралось, чтобы шепотом обсудить планы
контратаки. Клайд нес вахту, но робослуга пребывал в состоянии шока еще
с тех пор, как робостюард продемонстрировал свою способность к
независимым действиям, и Кармайкл перестал считать его надежным
помощником.
– Кухню он отгородил каким-то электронным силовым полем,- сказал
Джой.- Должно быть, он собрал генератор ночью. Я пытался пробраться
туда, чтобы стащить что-нибудь поесть, но только расквасил себе нос.
– Тихо,- прошептал Кармайкл.- Бисмарк идет! Робот вышел из кухни,
пройдя через силовой барьер, словно это была обычная паутина, и Кармайкл
решил, что поле, очевидно, влияет только на людей.
– Через восемь минут будет ленч,- сказал Бисмарк почтительно и
вернулся к себе.
Кармайкл взглянул на часы. Они показывали 12.30.
– Может быть, на службе меня хватятся,- сказал он.- Я многие годы не
пропускал ни одного рабочего дня.
– Едва ли они станут беспокоиться,- ответила Этель.- Служащий твоего
ранга не обязан отчитываться за каждый пропущенный день, сам знаешь.
– Но они забеспокоятся через три-четыре дня, нет? – спросила Мира.-
Может, они попытаются позвонить или даже послать спасателей!
Из кухни донесся холодный голос Бисмарка:
– Этого можно не опасаться. Пока вы спали утром, я сообщил по месту
работы, что вы увольняетесь.
Кармайкл судорожно вздохнул, потом оправился и сказал:
– Ты лжешь! Телефон отключен, и ты не рискнул бы оставить дом, даже
когда мы спали!
– Я связался с ними посредством микроволнового генератора, который
собрал прошлой ночью с помощью справочников вашего сына,- ответил
Бисмарк.- Клайд долго не соглашался, но в конце концов был вынужден дать
мне номер телефона. Я также позвонил в банк и дал указания относительно
выплаты налогов, решений о вложении денежных средств и тому подобное.
Кстати, во избежание дальнейших проблем должен сказать, что я установил
силовое поле, препятствующее вашему доступу к электронному оборудованию
в подвале. Те связи с внешним миром, которые будут необходимы для вашего
благополучия, мистер Кармайкл, я буду поддерживать сам. Вам ни о чем не
нужно беспокоиться.
– Да,- растерянно повторил Кармайкл,- не беспокоиться. Потом
повернулся к Джою.
– Мы должны выбраться отсюда. Ты уверен, что нам не удастся отключить
защитный экран?
– Он создал это силовое поле и вокруг прибора управления. Я даже
близко не могу подойти.
– Если бы только к нам приходил человек, продающий лед или масло, как
в старину,- пожаловалась Этель.- Он бы зашел внутрь и, может быть, смог
бы отключить поле. А здесь?! О, господи! Здесь у нас блестящий
хромированный криостат в подвале, который вырабатывает бог знает сколько
жидкого гелия, чтобы работал шикарный криотронный переохлажденный
генератор, который дает нам тепло и свет, и в холодильниках у нас
достаточно продуктов, чтобы протянуть одно или два десятилетия, так что
мы сможем жить тут годами, словно на маленьком независимом островке в
центре цивилизации, и никто нас не побеспокоит, никто не хватится, а
любимый робот Сэма Кармайкла будет кормить нас, чем ему вздумается и
сколько ему вздумается…
В голосе ее слышались резкие нотки, слишком близко напоминающие
истерику.
– Ну, пожалуйста, Этель…
– Что пожалуйста? Пожалуйста, молчи? Пожалуйста, сохраняй
спокойствие? Сэм, мы здесь как в тюрьме!
– Я знаю. Не надо повышать голос.
– Может, если я буду кричать, кто-нибудь услышит и придет на помощь,-
сказала она уже спокойнее.
– До соседнего дома четыреста футов, дорогая. И за семь лет, что мы
здесь прожили, нас только дважды навещали соседи. Мы заплатили высокую
цену за уединение и теперь платим еще более высокую. Но, пожалуйста,
держи себя в руках, Этель.
– Не беспокойся, мам, я что-нибудь придумаю,- попытался успокоить ее
Джой.
– Ленч подан,- громогласно объявил робостюард. “И салат из помидоров
тоже может скоро надоесть”, – подумал Кармайкл, выводя семью в гостиную,
где их снова ждали скудные порции пищи.
– Ты должен что-нибудь сделать,” Сэм,- сказала Этель на третий день
их заточения.
– Должен? – в раздражении взглянул на нее Кармайкл.- И что же именно
я должен сделать?
– Папа, не выходи из себя,- сказала Мира. Он резко обернулся.
– Я знаю, что я должен делать и чего не должен!
– Она не нарочно, дорогой. Мы все немного взвинчены… И
неудивительно: мы заперты тут…
– Сам знаю. Как бараны в загоне,- закончил Кармайкл язвительно.- За
исключением того, что нас не кормят на убой, а держат на голодной диете
якобы для нашего же блага!
– Сэм!
– Что такое, Этель? – устало спросил Кармайкл, поднимая голову.
– У Миры есть идея. Расскажи ему, Мира.
– Э-э-э… Пап, ты можешь попытаться отключить Бисмарка.
– М-м-м?..
– Если как-нибудь отвлечь его внимание, то ты или Джой сможете снова
открыть его и…
– Нет,- отрезал Кармайкл.- В этой штуке семь футов роста, и весит
Бисмарк не меньше трехсот фунтов. Если ты думаешь, я собираюсь бороться
с…
– Пап, это наша последняя надежда,- сказал Джой.
– И ты туда же?
Кармайкл глубоко вздохнул, ощущая на себе острия укоризненных
взглядов обеих женщин, и понял, что ему придется сделать эту попытку.
Решившись, он поднялся и сказал:
– Ладно. Клайд, сходи позови Бисмарка. Джой, я повисну у него на
руках, а ты попробуй открыть панель управления. Выдергивай все, что
сможешь.
– Только осторожнее,- предупредила Этель.- Если он взорвется…
– Если он взорвется, мы наконец от него освободимся,- ответил
Кармайкл раздраженно и повернулся к появившемуся на пороге гостиной
широкоплечему робостюарду.
– Могу я быть чем-то полезен, сэр?
– Можешь,- сказал Кармайкл.- У нас тут возник маленький спор, и мы
хотели бы узнать твое мнение относительно дефанизации пузлистана и…
Джой, открывай!!!
Кармайкл вцепился в обе руки робота, пытаясь удержать их на месте, а
сын тем временем лихорадочно хватался за рычажок, открывающий доступ к
внутренним механизмам.
– Бесполезно, пап. Я… Он…
Кармайкл вдруг обнаружил, что он висит в четырех футах от пола. Этель
и Мира закричали, а Клайд издал свое обычное: “Право, осторожнее, сэр”.
Бисмарк отнес их с сыном через комнату и, осторожно придерживая
руками, посадил на диван, потом сделал шаг
назад.
– Подобные действия опасны,- укоризненно произнес он.- Я могу
нечаянно нанести вам увечье. Пожалуйста, избегайте таких действий в
будущем.
Через шесть дней после начала блокады Сэм Кармайкл поднялся в ванную
комнату на втором этаже и взглянул в зеркало на свои обвисшие щеки.
Потом взобрался на весы.
Стрелка остановилась на 180 фунтах. Меньше чем за две недели он
потерял 12 фунтов и скоро вообще превратится в дрожащую развалину.
Пока он глядел на качающуюся стрелку весов, у него возникла мысль,
тут же вызвавшая внезапную бурю восторга. Он бросился вниз. Этель упрямо
вышивала что-то, сидя в гостиной. Джой и Мира с мрачной обреченностью
играли в карты, до предела надоевшие им за шесть дней.
– Где робот? – заорал Кармайкл.- Ну-ка быстро сюда!
– На кухне,- бесцветным голосом ответила Этель.
– Бисмарк! Бисмарк! – продолжал кричать Кармайкл.- Сюда!
– Чем могу служить, сэр? – спросил робот, появляясь из кухни.
– Черт побери! Ну-ка обмерь меня своими рецепторами и скажи, сколько
я вешу!
– Сто семьдесят девять фунтов одиннадцать унций, мистер Кармайкл,-
ответил Бисмарк после небольшой паузы.
– Ага! А в первоначальной программе, что я в тебя заложил, ты должен
был обеспечить снижение веса со 192 до 180 фунтов! – торжественно
объявил Кармайкл.- Так что меня программа не касается до тех пор, пока я
снова не наберу вес. И всех остальных, я уверен, тоже. Этель! Мира!
Джой! Быстро наверх, и всем взвеситься!
Робот посмотрел на него, как ему показалось, недобрым взглядом и
сказал:
– Сэр, я не нахожу в своих программах записей о нижнем пределе
снижения вашего веса.
– Что-о?
– Я полностью проверил свои пленки. У меня есть приказ, касающийся
уменьшения веса всех членов семьи, но на ленте нет никаких указаний
относительно того,
насколько.
Кармайкл выдохнул и сделал несколько неуверенных шагов вперед. Ноги
его дрожали, и Джой подхватил его под руки.
– Но я думал…- пробормотал он.- Я уверен… Я точно знаю, что
закладывал данные… Голод продолжал грызть его изнутри.
– Пап,- мягко сказал Джой.- Наверно, эта часть ленты стерлась, когда
у него случилось короткое замыкание.
– О, господи,- прошептал Кармайкл.
Он добрел до гостиной и рухнул в то, что когда-то было его любимым
креслом. Теперь уже нет. Весь дом стал чужим. Он мечтал снова увидеть
солнце, деревья, траву и даже этот уродливый ультрамодерновый дом, что
построили соседи слева.
Увы… Несколько минут в нем жила надежда, что робот выпустит их из
диетических оков, когда они достигнут заданного нижнего предела веса. Но
теперь и она угасла. Он захихикал, потом громко рассмеялся.
– Ты ничего не слышал, папа? – спросил вдруг Джой.
– Что слышал?
– Входная дверь. Мне показалось, я слышал, как открылась входная
дверь.
– Мы тут все с ума посходили,- тупо произнес Кармайкл, продолжая
ругать про себя продавца, изобретателя криотронных роботов и тот день,
когда он в первый раз устыдился Джемины и решил заменить ее более
современной моделью.
– Надеюсь, не помешал? – раздался в комнате новый голос.
Кармайкл поднял глаза и часто заморгал. Посреди гостиной стоял
жилистый, краснощекий человечек в куртке в горошек. В одной руке он
держал металлический ящик с инструментами. Это был Робинсон.
– Как вы сюда попали? – хрипло спросил Кармайкл.
– Через входную дверь. Я увидел свет внутри, но никто не открыл,
когда я позвонил, и я просто вошел. У вас звонок неисправен, и я решил
вам об этом сказать. Я понимаю, что вмешиваюсь…
– Не извиняйтесь,- пробормотал Кармайкл.- Мы рады вас видеть.
– Я был тут неподалеку и хотел заглянуть к вам узнать, все ли у вас в
порядке с новым роботом,- пояснил Робинсон.
Кармайкл тут же сжато, точно и быстро рассказал о событиях последних
дней.
– Так что мы в заточении уже шесть суток,- закончил он.- И ваш робот
собрался уморить нас голодом. Едва ли мы сможем продержаться дольше.
Улыбка внезапно исчезла с добродушного лица Робинсона.
– То-то я и подумал, что выглядите вы как-то болезненно. Но по
крайней мере я смогу освободить вас из заточения.
Он раскрыл чемоданчик и, порывшись в нем, достал прибор в виде трубки
длиной около восьми дюймов со стеклянной сферой на одном конце и курком
на другом.
– Гаситель силового поля,- пояснил он и, направив прибор на панель
управления защитным экраном, довольно кивнул.- Отличная машинка.
Полностью нейтрализует эффект того, что сделал ваш робот, так что вы
теперь свободны. И если вы предоставите мне его самого…
Кармайкл послал Клайда за Бисмарком. Через несколько секунд робослуга
вернулся, ведя за собой громоздкого робостюарда. Робинсон весело
улыбнулся, направил нейтрализатор на Бисмарка и нажал курок. Робот замер
в тот же момент, издав лишь краткий скрип.
– Вот так. Это лишит его возможности двигаться, а мы пока посмотрим,
что у него внутри.- Он быстро открыл панель на груди Бисмарка и, достав
карманный фонарик, принялся разглядывать внутренности сложного
механизма, изредка прищелкивая языком и бормоча что-то про себя.
Обрадованный неожиданным избавлением, Кармайкл шаткой походкой
вернулся в кресло. Свобода! Наконец-то свобода! При мысли о том, что он
съест в ближайшие дни, его рот наполнился слюной. Картофель, теплые
масляные рулеты и всякие другие запретные продукты!
– Невероятно! – произнес Робинсон вслух.- Фильтры повиновения
закоротило начисто, а узел целенаправленности, очевидно, сплавило
высоковольтным разрядом. Никогда в жизни не видел ничего подобного.
– Представьте,,(мы тоже,- откликнулся Кармайкл.
– Вы не понимаете! Это новая ступень в развитии ро-ботехники! Если
нам удастся воспроизвести этот эффект, мы сможем создать
самопрограммирующихся роботов! Представьте, что значит это для всей
науки!
– Мы уже знаем,- сказала Этель.
– Хотел бы я посмотреть, что происходит, когда функционирует источник
питания,- продолжал Робинсон.- Например, вот эти цепи обратной связи
имеют отрицательный или…
– Нет! – почти одновременно выкрикнули все. Но было поздно. Все
заняло не более десятой доли секунды. Робинсон снова надавил на курок,
активизируя Бисмарка, и одним молниеносным движением тот выхватил у
Робинсона нейтрализатор и чемоданчик с инструментами, восстановил
защитное поле и торжествующе раздавил хрупкий прибор двумя мощными
пальцами.
– Но… но…- забормотал, заикаясь, Робинсон.
– Эта попытка подорвать благополучие семьи Кармайклов весьма
предосудительна,- сурово произнес Бисмарк. Он заглянул в чемоданчик с
инструментами, нашел второй нейтрализатор и, старательно измельчив его в
труху, захлопнул панель на своей груди.
Робинсон повернулся и бросился к дверям, забыв про защитное поле,
которое не замедлило с силой отбросить его обратно. Кармайкл едва успел
встать из кресла и подхватить его.
В глазах наладчика застыло паническое затравленное выражение, но
Кармайкл был просто не в состоянии разделить его чувства. Внутренне он
уже сдался, отказавшись от дальнейшей борьбы.
– Он… Все случилось так быстро,- вырвалось у Робинсона.
– Да, действительно,- почти спокойно произнес Кармайкл, похлопал себя
по отощавшему животу и тихо вздохнул.- К счастью, у нас есть незанятая
комната для гостей, и вы можете там жить. Добро пожаловать в наш уютный
маленький дом, мистер Робинсон. Только не обессудьте, на завтрак, кроме
тоста и черного кофе, здесь ничего не подают.

НАЙБІЛЬШОМУ ПИСЬМЕННИКУ І ГОЛОВНОМУ БРЕХУНОВІ УКРАЇНИ,
БОГДАНУ ЖОЛДАКУ, ВИПОВНИЛОСЯ 50 РОКІВ

Газета “Час-Time”, 12-18 лютого 1998, #6(188), с.11
повідомляє:

Письменникові Богдану Жолдаку виповнилося 50 літ! Гарна дата: з
тобою вже рахуються, і ти ще так багато можеш.
Вітаємо Тебе, Богдане, з цією багатообіцяючою подією у Твоєму
житті. Скористайся нею сповна. Нехай тобі щастить.
Твої друзі з тобою!
Докладніше про письменника – у його власному баченні і викладі.

—————————————————————–

Богдан Жолдак
БІОГРАФІЯ

Богдан Жолдак, поза сумнівом, найбільший письменник України -
власна вага 150 кг. Народився в сім’ї письменників-незаможників і це
тавро проніс крізь усе життя. Дуже вдячний Сталінові й Гітлерові за
те, що не вбили його батьків у Другу світову війну, і вони змогли по
ній з’єднатися. Особлива подяка Кагановичеві, що не дуже продумав
голодомор 1947 року й дав можливість їм в цей страшний рік виносити
ембріона. Хрущову спасибі за “оксамитовий сезон”, який дозволив
більш-менш прилишно сформувати світогляд юнака за допомогою
шістдесятників, деякі з них продовжують робити це й дотепер. Брежнєву
дяка за те, що не спромігся геть винищити вітчизняну медицину й вона
тричі рятувала від смерти майбутнього письменника.
Але найбільша дяка Сергієві Данченкові, який витяг із небуття
Богдана Жолдака й дав можливість оприлюднити в театрі імені І.Франка
безсмертну “Гопак-оперу Конотопська відьма”. Що дало можливість
покинути службу й цілковито зосередитись на прозі. І от коли за
недоглядом комуняк трапився недогляд – куций “юр’їв день” 1991 року,
Богдан Жолдак устиг проскочити крізь пальці друкувального верстата
двома книжечками прози, чи навічно увійшов у так звану “нову хвилю”
української літератури, де й перебуває дотепер.
Визнання він здобув навіть у більшовиків. Коли відбувався Перший
з’їзд Київського осередку Руху, письменника попросили повартувати
вхід. Ті залізні двері в результаті було прогнуто, але жоден
комуністичний агент крізь них не прослизнув, а кореспондент
“Радянської України” був персонально зневажений матом, про що той без
тіні гумору повідомив на шпальтах рідного органу. Літературна ж слава
Жолдака тримається на геть протилежних якостях, чого йому більшовики
також пробачити не можуть, раз у раз вдаються до наскоків. Тим самим
підбурюючи демократичні часописи до посиленого друкування його творів,
так, що деякі з них віддають більше половини обсягу під таку прозу.
Натепер письменник надолужує юнацькі комплекси (коли його п’ять
разів не приймали до себе кінонавчальні вузи) й працює на кіностудії
“Рось” головним редактором, де виборює українськість українського
кіновідеовиробництва. Оскільки вже всі видавництва Батьківщини
тримають в собі його невидані книжки, він має час підбурювати молодь
до написання таких же. І не лише власним прикладом, а й допомогою в
публікації їх, переважно в газетах та часописах. Так що начувайтеся,
перелицьовані комуняки! Коли ви хоч трошки послабите тиск на горлянці
книгодрукування, на вас вихлюпнеться ще не одна “нова хвиля” нашої
літератури!
Аби не падало паблісіті в умовах, сказати б, догутенбергівських,
письменник нині вдається до ведення літературних теле- та
радіопередач. Отож ж на черзі, по “новій хвилі”, є постання
“радіо-теле-прози”. Коли держава успішно знищить і ці засоби
оприлюднення, письменник божиться, що вдаватиметься до засобів
сугестивних. Отож йому ще молодіти й оновлюватися, шукати і знаходити.
Інша річ, як читач в таких умовах знаходитиме Богдана Жолдака? На
цьому біографія ювілянта і кінчається.

—————————————————————-

Богдан Жолдак
НАВКОЛО ТРОНУ
Мініапокриф із серіалу “Прощавай суржику”
“Кур’єр Кривбасу”, 1996, #87/90 (жовтень-листопад), с.141-144

– Чого нема незалежності? Ге, це вопрос. Бо це нам поляки
неделали таку подлянь. Як їх після цього називати? Бо вони вже тисячу
лєт спорять з нами, хто главнєйший: чи ми, поляки, чи вони, поляки.
Хто раніше проізошов од древнього племені палів.
І ето ні шутки. Бо поки ми споримо, лишаться од тих палів лише
палестинці, яких скоро не стане у світлі вирішення проблем сіонізму. А
я полякам так скажу:
– А як ви лічно називаєте свою страну? Га? Отак: Польська. Не
Польща, як ми вас і усі в світі називають, скажімо: Поланд. А
Польська, тобто в значенні чия? Кому підлягає? Кому належить? Як кому,
ясна річ, полякам. Або поміняйте назву, або не лізьте в научні спори.
Які вам також не належать, бо ваша архіологія ще не викопала чогось
такого древнього, як наша.
От тоді поляки й давай нам мстіть за первородство. Од чого ми
постійно втрачаємо незалежність. І ми, і вони її втрачають, що тобі ні
незалежності, ні первородства.
А шанс у нас був.
Це коли ми усі напряглися й висунули з-поміж себе Кирила
Розумовського. Здєлали йому таку фамілію, щоб ніхто не здогадався, що
він насправді Розум. Бо взнають, що він дуже розумний, і зірвуть його
місію.
Московія ж і прохлопала його. До такої міри, що він пробрався у
покої самої цариці Ђлізавети. Й ліг там у них. До такої мєри, що
повторив немеркнувший подвиг Роксолани. Хто про її не зна? Як вона
одна замінила собою цілий гарем султанові, от яка була женщина. Мало
того, підтримувала султана у формі цілих п’ятдесят років! За що він її
називав Хурмою й не нападав на Русь, яка нарешті передихнула після
варварських набєгів і відновила поголов’я. Щоби вже потім повстати на
незалежність.
А наші потім що? Бачать, що Кирило Розумовський не женщина, а
чоловік.
– Так, добродії ж! – каже він їм. – А в Московії все ж навпаки,
навіть гареми. Що їх тримають не із жінок зібраних, а з чоловіків.
– Як це? – не розуміють ті.
– А дуже просто – гареми в них удержуються не для царів, а для
цариць. Тіко він це сказав, як усі на нього пильненько глянули.
Правду скажемо, не мало усілій він приложив до всіх пробір-дам,
по нашему: простітуток, щоб вони так хвалили, що аж ці радісні чутки
до цариці дійшли. Що й вона височайше соблядоволила попробірить його.
Й виявилося що?
Що вся її влада, майно, усе – ніщо в порівнянні до тої пробірки.
Якої представив їй простий син козацького роду. Що вона так
розчувствувалася вся була, й не вдержалася вся, й увзяла з ним
законний шлюб.
Тут Московщина содрогнулася.
А особино Польська, яка втратила незалежність разом з Руссю, й
тепер їй обідно стало, що ми можемо вирватися, а вони ні. Й давай
підбирати з-поміж себе когось кмітливого й меткого, похожего фамілією
на Розумовського. Й найшли такого – Понятовського.
Й провозгласили його царьом для цього.
Но Ђлізавета на нього даже ни взглянула. А взяла й низьвьоргла.
Мабуть, бо не та пробірка.
А тоді бере й провозглашає на весь мир гетьманом України-Русі
кого? Кирила нашого Розумовського.
Ожив наш край, відпочиваючи від татаро-московських набєгов.
Чого ни скажеш про Московію, яка дуже пригорюнілася вся була. Й
думає:
– Як же так? За що боролись?
Отут треба сказати правду. Що наш Кирило дуже надто трудився.
Так, що цариця забросила всі державні справи, а віддалася полностю
лічной жизні. Якої, а це нада сказать, жодна з цариць до неї не мала.
Й це було ошибкой.
Бо в Московії дуже надто уязвльонна обідчівость. Це в них головна
риса характеру така. Й вони усіма силами її вдолітворяють, пуще
навіть, аніж своїх жінок. От ця риса й почала думати:
– Як же так? Що з царицьой одружився не хтось із наших синов
отєчества, а якийсь інородіц. Нєт, так дальші жить нєльзя! З царицьой,
яка ізміняє щоденно в постелі своїй Родіні.
– Значить, нужно ізмініть царицю. На якусь іньчу, яка не буде
предпочитать.
Одне діло рішить, а інше діло порішить. Як ти до цариці
підступишся, коли вона у Верховній раді вже не буває, а проводить весь
свій час ісключитільно в будуарах?
Чи в кулуарах, но однак до неї не підступишся.
Доки Ђлізавета не совіршила рокову ошибку.
Бажая приблизити до себе Кирила Розумовського ще ближче, вона,
щоби доказать йому свою вірність од Понятовського, звеліла узять отой
його нізвьоргнутий польський трон і здєлать з нього що?
Спеціальне таке сідаліще для одхожого мєста. По нашому кажучи:
дучку. Й поставлено це все було в нєпосрєдствєнно біля будуара, щоб
не далеко було ходити.
Отут Московія наймає дуже сильного й досвідченого кіллєра, який
би довго міг сидіти в гівні. І той за великі гроші робить це.
Сховавшися там під остатками трону.
Доки якось цариця Ђлізавета не повечеряла плотнінько. А потім
пішла й плотнінько сіла на вінценосну дучку свою. В цю зловісну мить
кіллєр ізнутрі гавна випірнає, виймає довгу гостру піку й замість
того, щоб цариця покакала, получається наоборот: гостра піка пронзила
її точно в отверстіє.
Весь царський двір забігав:
– Що таке? Що случилося?
Дохторі дивляться: факт наліцо. Тобто цариця мьортвая, а слідов
нікакіх. Лише в однім її місті обнаружені були слабі сліди крові.
Проснувся й Кирило, прибігає:
– Шо таке? – питає.
А йому в отвєт показують лише неживу його супругу.
– В ризультаті, – кажуть медики, – в ризультаті гимороя.
Той обурився:
– Якого такого гимороя? Я лічно могу підтвердити, що ніколи його
в ней не було, в чому я лічно не раз і не два убіждався лічно!
А ті лише розводять руками.
А що ти тут ще скажеш? Ніхто ж ни дагадаєцьця зазирнути ув гімно,
щоб узнати правду.
Лишився Кирило Розумовський удівцем.
І царем Росії.
От які бувають повороти несподівані. Особино в сфері таємної
політики, що результат получаєцьця протилежний задуманому. Й тепер нам
до свободи лишаєцьця один лиш крок.
Но тутки Московія всполошилася:
– Як так? Щоби Русь узяла гору над Росією?
– Та ні бивать такому нікада!
Й беруть і хапають Розумовського:
– Одрічись, – кажуть, – од законного свого брака з царицьою
Ђлізаветою.
Це для того, щоби потім понизить його ув правах.
– Що таке – не пойняв він.
Бо дуже був заглиблений у таїнственні обставини смерті своєї
вінценосної подруги. Так, що почав було вже зв’язувати нитки причин
гибелі й з дучкою тою.
– Шо таке? – питається він.
– Гівно м’яке! – відповідають ті й хапають його.
Й починають повільно нести до колишнього польського трону. Й вже
починають садовити його туди, й штані вже знімають, доки його не
осінило:
– Відрікаюсь!
Крикнув він тим же голосом, яким потім кричав був до більшовиків
цар Микола II-й.
Отоді й загинула остання наша надія на волю.
Бо в Московії як заведено? Все робити через гузно. Навіть убивати
своїх царів…
Які з цієї історії можуть зробити собі на майбутнє такі висновки:
во-первих, ни нада нікада на ніч плотно вечеряти;
по-друге: нікада, ні прі какіх обстоятільствах не слід робити з
уламків трону чужої незавісімості собі одхожі місця!

м. Київ

НУ ДАМ!

Прокинувся я вранці-і так радісно мені на душі. Чого б то, міркую.
Ага, згадав! Учора моя улюблена команда – київське “Динамо”- виграла
півфінал кубка чемпіонів Європи. Порадували хлопці, спасибі їм.
“Ну дам!”
Встав. Заходився умиватись.
Вода є- і холодна, і гаряча.
“Ну дам!”
Поснідав. З апетитом. Молодець моя Марина. Смачно приготувала.
Подякував. Усміхнулася, провела мене до порога, побажала удачі,
поцілувала..
“Ну дам!”- шепчу, йдучи по східцях.
Зі мною люб’язно привітався сусіда. Я його Моржем називаю. Чому саме
Моржем – і сам не відаю. Тільки знаю, що таке прізвисько ой як пасує
цьому похмурому й повсякчас невдоволеному чоловікові. А це-диво
дивне!-обізвався, доброго ранку побажав.
“Ну дам!”
Гм, гідрометеоцентр обіцяв, .що буде сонячно. Так воно й є. Лагідно,
тепло, вітер помірний.
“Ну дам!”
На автобусній зупинці не затримався й хвилинки: під’їхав новенький
“Ікарус”. Сів, їду. Водій зупинки оголошує, дякує тим, хто виходить,
ласкаво запрошує тих, хто заходить.
“Ну дам!”
Чергова на прохідній заводу, тітка Олена, поцікавилася моїм
самопочуттям, запитала про здоров’я дружини і вручила гвоздичку – з
власної грядки.
“Ну дам!”
Біля цеху зустрівся з директором.
– Добрий день, шановний Миколо Васильовичу,-привітав мене директор і
руку подав.-Читав, читав статтю в нашій багатотиражці. Правильно
критикуєте нашу адміністрацію, в тому числі й мене. Слушні зауваження,
слушні й сміливі. Гадаю, найближчим часом будемо вживати заходів.А
вам-спасибі!
“Ну дам!”
Біля верстата майстер:
– Миколо, дзвонили з побутового комбінату. Твоє замовлення виконане.
Сьогодні ввечері привезуть. Додому.
“Ну дам!”
Підходить товариш:
– Сходи під час перерви в наш агітпункт.-Стіннівку вивісили. “Голос
школи”. Там твого Вітька хвалять…
– Ну дамі- Не витримую і вигукую:- Сто двадцять, ні-сто п’ятдесят
процентів плану дам! Якщо до мене так – то хіба можна інакше?!

ГАНТЕЛІ

Отже, так. Влаштувався я на завод, який, крім усього, виробляє ще й
гантелі. Є такий цех. Просто сталося прикре непорозуміння. Думав, що
галети, а воно – гантелі. Штуки такі для розвитку м’язів на руках. Та ви
знаєте. Влаштувався, значить, і нумо кувати залізо, доки гаряче.
Спочатку, правда,
роздивлявся, принюхувався, чим воно пахне, а воно ж метал, не копченя
і не баличок. Я раніше на м’ясокомбінаті трудився – вижили, не дали
розвернутись… Ага, так про гантелі. Задумався: що мені з ними робити?
Придумав. Спочатку приніс додому дві штуки. Поклав у комірчині. Нехай
лежать. Вони сто грамів не просять. А раптом захочу м’язи накачувати!
Словом, згодяться…
На другий день притарабанив ще чотири. Вахтер на прохідній вреднющий,
зануда, то мусив через паркан перекидати. Ледве рук не поодривав. Паркан
височенний, під саме небо. Щоб не йти додому впорожні (не звик я до
таких реверансів!). На третій день припер повний рюкзак. Вирішив: годі.
Вистачить і дітям, і внукам.
Та де там! Що не день, то й тягну, якщо не сумку, то рюкзак. Вже й
під ліжком у спальні наскладав, і під шафою. Словом, скрізь, де тільки
виявилася вільна місцинка.
Ніби, здається, й доволі, але, відчуваю, мене як магнітом тягне до
тих проклятущих залізяк. Звичайно, було б у нас товариство любителів
гантелей, на зразок філателістів, нумізматів, то мав би зиск, а так що -
баласт, клопоти.
Незабаром я. значить, змикитив: знайомим і друзям дарував гантелі на
іменини. З півроку економив на подарунках. Вже й зрадів, що, нарешті,
потроху збуватиму гантелі, але трапилося непередбачене: знайомому
втелющив гантелі одної ваги- і на день ангела, і на день рибалки.
Образився.
Вирішив продавати гантелі за безцінь на ринку. З-під поли. Затюкали
мене, засміяли.
Отже, складав я їх штабелями у квартирі. Затоварився – страх один. У
спальні – немає де й ногою ступити, в комірчині – під стелю. У залі
тільки вузенькі проходи до телевізора й балконних дверей залишилися. На
кухню хоч не заходь. У ванній битком набито.
В сімейному житті тріщина з’явилась. Дружина з донькою втекли до
мами. Теща радить лікуватись.
А наш цех, як на зло, не припиняє виробництво гантелей, штампує
тисячами, перевиконуючи плани.
Та й із сусідами клопоти. Сусіда, той, що піді мною, скаржиться:
мовляв, чимось гупаю вдень і вночі. А це вже збирається обмінювати
квартиру, бо над ним стеля потріскалася й прогнулася, немов гамак…
А на заводі – новина! Наш цех переводять на виготовлення штанг для
важкоатлетів,
Що воно далі буде – навіть не уявляюі

РЕПЕРПГАР

“Залишилося шістдесят хвилин сіроТ нудьги,- подумав Залужкін,
глянувши на годинник,-’але раніше із кабінету й носа не витикай, хоча
вже й робити фактично нічого. Теки сто разів з місця на місце переклав,
передзвонив усім, набалакався досхочу і ось… Сиди сиднем. Колега
Семихатський з таранькою приходив, запрошував увечері на пиво. Ні,
все-таки в нашій установі конче необхідно завести правило: скінчив діло-
гуляй сміло!..”
Залужкін запалив цигарку. “Сьогодні,-міркував, пускаючи дим
кільцями,- треба було б трішки розвіятись, зняти стрес, не поспішати
додому. Ця цілоденна катавасія в тупик зажене. Ось у пивниці-благодать.
Ніхто не прискіпується, нікому не звітуєш-кайфуєш собі на втіху, і
крапка. Цмуль пиво на здоров’я і не кашляй. Та ще з таранеют Благодать!
Яку-ж причину для Люсі сотворити?
Профспілкові збори? Недавно були. Квартальний звіт? Скористався.
Дружина по охороні громадського порядку? Гм… Не повірить. Позавчора
“охороняв” до півночі. На дачі в Едика. Хіба футбол? Команда на
виїзді… О, еврика! Скажу-колективний похід у драмтеатр. Так, це
переконливо. У місті якраз на літніх гастролях трупа театру імені
Вахтангова!”
Залужкін зателефонував додому. – Алло! Люся? Привіт,- обізвався до
дружини ласкавим голосом.- Вечеряй без мене. Я з колегами йду в театр.
Колективний похід!
– Чудово, любий!-почулось у відповідь.-Уявляєш – у нас теж. Тільки не
в драм, а в кінотеатр! Так що до зустрічі, лебедику. Цьомаю!
Залужкін спочатку зрадів, що так напрочуд просто, швидко і без
пояснень домовився 5 дружиною, і став ламати голову, як все-таки раніше
вислизнути з контори і чкурнути в бар, та раптом він згадав інтонацію
голосу Люсі, її слова, які ще й досі бриніли у вусі.
– Ле-бе-ди-ку, цьо-ма-ю,- проказав уголос.- Гм, заїкою станеш… Чому
це Люся змінила репертуар? Таких слів я від неї давно не чув. Що вона,
знущається? Ні, тут щось не те… Коли вона ходила в те кіно? Завжди на
кухні товчеться…
Залужкін схопився з місця і, як вихор, помчав до начальника.
– Та що ви кажете?- вислухавши Залужкіна, поспівчував начальник.-
Летіть негайно! Я відпускаю. Тут не до жартів…
На порозі контори Залужкін зіткнувся з Семи-хатським.
– Ти теж?- здивувався Семихатський.- Ну й умієш відпрошуватись. Як
тобі вдається? Поділись досвідом. Пройти всі перепони-це, знаєш, хист.
Що ж, гайда разом. Якраз, бачив, привезли свіженьке. Таранька ось,
вищий сорт.
– Яка там таранька!- скипів Залужкін.- Тут з дружиною щось. Біжу
додому. Ей, таксі!
– А що саме, якщо не секрет?
-’ Мене лебедиком назвала, лагідно розмовляла зі мною. А, тобі не
зрозуміти,- роздратовано мах-нул рукою Залужкін і поспішив до таксі.
– Так,- промовив роздумливо і весело Семихатський.- Що з нами,
чоловіками, діється, хай-но почуємо від жінки два-три ласкавих слова!
Семихатський постояв трохи і… побіг до телефонної будки.

ЯК СКАЗАВ ТУТАНХАМОН

Георгій Деревій – доктор наук. Про це сказав мені один знайомий. Я
повірив і подзвонив до вченого.
– Як стати талановитим?- запитав.
– їжте, шановний, побільше риби,- сказав він спокійно.-Так радить
єгипетський фараон Тутан-хамон.
Мені ще дядько Трохим втовкмачував у голову:
“Скрізь і завжди прислухайся до порад мудрих людей і мотай собі на
вус”.
Намотав. День минув, другий. Думаю: на що він, той Деревій, натякав?
Потім вичитав у брошурці, що й найсправді риба корисна для мозку, бо в
ній фосфор.
Знову турбую Деревія.
– А скажіть, Георгію Маркіяновичу, рибу ліпше як вживати – в’яленою
чи смаженою?- важко дихаю в телефонну трубку.

– Що? Яку рибу?- не второпав геній науки:
Я нагадав про позавчорашню розмову.
– Смажену, товаришу. Бажано готувати для вживання на пательні
імпортного штампування.
Подякував. Замислився. Ще одне питання необхідно вияснити: смажити на
олії чи на салі?
Знову набираю номер.
– Чесне слово, Георгію Маркіяновичу, я цілком серйозно, а не жартома.
І пояснив,чого хочу. Культурно,терпляче. Деревій кілька секунд
посопів, потім відповів коротко:
– На майонезі!
Гм… Дивно. Розпитав у простих людей. Виявляється, майонез не
підходить. На олії треба. Й доктор може помилятися. Ще ж не академік.
Купив я рибальське причандалля, подався до річки.
Зручніше умостився на березі, під кущем, закинув вудочки.
Але за весь день так і не клюнуло.
“Еге,- думаю,- на цих вудочках я далеко не заїду, залишуся без
“добрива” для мозку”.
Недовго думаючи, купив у знайомого рибалки сіть і ото в тихому
куточку в колгоспному ставочку і затяг. І що ви думаєте? Мішок фосфору
за один захід! Та ще й риба славна. Одна в одну. Стандартна, нарозхват
іде.
Коротше, вистачало фосфору. І мені, й людям.
Хоча, якщо без брехні, то на біса він мені, той фосфор? Машина, є,
хату збудував двоповерхову, тепер такі модні, ще дещо маю…
От вам і Тутанхамон. Знав, що говорив!
Коротше, ось так я і став, як ви кажете, громадяни судді,
браконьєром. Прощу врахувати обстави’ ни, які пом’якшують мою вину.

ВЕСНА

Весна!
Вася Носик курсує по коридору, немов у стані невагомості.
Всі його паралелі й меридіани перетинаються біля, одних дверей. За
ними…
“Зайду і признаюся, що жити без неї не можу. Запрошу в кіно. Якщо
дасть відкоша, скажу: пожартував…”
Оксана Чорнобривець пливла в голубінь далини разом зі своїм
креслярським столом ніби на кораблику з рожевими вітрилами.
.Винна весна?
А чи Васині кроки?
Двадцять сім разів пройшов мимо, там, за дверима.
Двадцять сім разів Оксана хапалася за олівця…
Чи на сонці спалах бризнув і небо яснішим стало, але в кімнаті ще
посвітліло-зайшов, нарешті, Вася.
– Малюєш?- запитав, ніби це й не він, ніби це й не вона. – - Угу… ,
– Так-так. Виходить? . – Угу…
– Твори! ‘
– Дякую.
Що там, на сонці, затемнення? Вася подався до майстерні.
Сидів, мучився: “Чим я ризикую? На випадок осічки-жартую…” Угледів
телефон. “Виручай, друже!” ‘
– Алло! Оксанко, це ти? Я, Вася. Приходь сьогодні до водограю. У кіно
сходимо. О сьомій чекаю.
“Прийде чи ні? Згодилась ніби радо,- роздумував, ретельно вибираючи в
тітки найкращий пучечок пролісків.- А коли прийде з подругами, щоб уволю
накепкуватися з мене? Тільки подумати – Вася Носик під водограєм, та ще
й з квітами! Гм. А я хіба що? Без мізків? Мене в ступі не влучиш. Стану
за кущами – і шукай голку в сіні!”
Минула година – дарма. Не прийшла.
Майнув до кінотеатру.
Хоч кіно подивитись для розради. ‘ Прибіг після третього дзвінка.
– Квиток, місце – будь-яке,- сказав у Віконце. На екрані вже горів
бікфордів шнур “Фитиля”. Як тільки ящик вибухнув, зала освітилася – і
Вася побачив своє вільне місце.
– Це ти, Васю?
Якби отой ящик, що вибухнув на екрані, та не вибухнув, а впав йому
під ноги, він би так не здивувався: поряд сиділа і усміхалася… Оксана.
– Чому не прийшов на домовлене місце? “Оце так замаскувався!”
– Вибач, колись розповім. А ти часто до дього кінотеатру ходиш?
– Так, Васю, мій любий.’.. Ой! Мій улюблений кінотеатр “Мрія”.
Проліски? Мені? Дякую…
…Трамвай плавно плив самотніми вулицями опівнічного міста. Обоє
мовчали, лишень усміхались.
Промовляли проліски в Оксаниних руках, її очі. Вогні за вікном.
– Молодята!-почувся лагідний голос.-Кінцева зупинка.
Перезирнулись зачудовано. Через усе місто промчали!
— Що то – закохані, – сказала вагоновожата.
Трамвай віддалявся.,.
Весна!

КЛОПОТИ 3 РОБОТОМ

Привезли на завод робота “ЕЛО-17″:
Знай, мовляв, наших. Хай і в нас технічний прогрес владарює.
Встановили механічно-електронне диво у цеху.
Прочитали інструкцію.
Ага, ця машинерія, виявляється, гайки здатна загвинчувати.

Хто раніше на заводі з гайками’ справу мав? Дядько Василь? Він. Отже,
застарілим методам праці – відставку. Хай дядько Василь переходить на
іншу роботу.
Коротше, увімкнули ми кібера в електромережу, натиснули на відповідні
кнопки. Ожив. Залізною рукою водить вліво, вправо, вгору, вниз. Але до
гайок байдужий. У чому ж заковика?
Зібрали заводських умільців.
Оточили вони кібера, міркують, сперечаються. Зрозуміло: люди творчі”,
до техніки не байдужі.
Добряче-таки поморочились, доки змусили впертого робота гайки
загвинчувати.,
Але дядька Василя не скоротили. Приставили до “ЕЛО-17″. Гайки
подавати.
Отак і працювали обоє. Дядько Василь подає, а робот закручує. Тільки
хурчать гайки.
А на третій день з роботом пригода – ні з того ні з сього замахав
раптом своєю кінцівкою, і так завзято, що дядько Василь ледве устиг
чкурнути за тумбу.
Скликали консиліум. Ворожили кмітливці, ворожили, доки бунтаря
полагодили.
Минуло трохи часу – знову придибенція: металевий трудяга зненацька
перестав загвинчувати гайки, а хапав їх сам, без допомоги дядька Василя,
і жбурляв урізнобіч. Аж свистіли вони над головами робітників, неначе
дріб над озером під час першого полювання на дичину.
На щастя, знайшовся сміливець, котрий підкрався до робота і вимкнув
його з мережі.
Як не морочилися опісля новатори, як не старались спрямувати енергію
і здібності “ЕЛО-17″ в необхідне русло,- даремно. Не хоче кібер
працювати – і квит!
Надіслали виготовлювачам листа. Так і так, мовляв, “ЕЛО-17″
недосконалий робот, може, бракований, завдає збитків. Який же це
прогрес, якщо збитки?!
Відповідь не забарилась.
Після недовгого вступу про досягнення заводу в галузі робототехніки і
впровадження її у виробництво в листі писалось: “Шановні товариші!
Вибачте. Сталося прикре непорозуміння: служба реалізації при
відправленні “ЕЛО-17″ наплутала і до робота, придбаного вами, вклала
інструкцію з кібе-ра іншого призначення. Ми глибоко вражені: як вам за
такий короткий строк вдалось примусити “ЕЛО-17″ загвинчувати гайки?!
Терміново надішліть ваші розробки. Над цією темою в нас працював чималий
колектив. Інструкцію до “ЕЛО-17″ щлемо негайно. Головний інженер
Блок-Діодов”.
Свої міркування і навіть креслення щодо вдосконалення чи
перекваліфікації “ЕЛО-17″ ми надіслали.
Дядько Василь поки що вручну і залюбки загвинчує гайки.
Поряд стовбичить робот “ЕЛО-17″ і дивиться на свйго колишнього
напарника очима-лампочками.
Дядькові Василеві інколи здається, що в них раз у раз спалахують
сердиті вогники.

ВІРШ ДО ДРУКУ…

У понеділок заввідділом листів поклав мені на стіл аркуш:
– Ось вірш, утішайся й радій.
У нашій редакції немає спеціального працівника, котрий би “курирував
літературу”, листувався з початківцями. Отож мені, відповідальному
секретареві, доручено мати справу, з тими, хто вже торує стежину чи й
прокладає трасу на Парнас.
Почесне доручення, нічого не скажеш. Адже автори є різні. Один
вимагає друкувати одразу,, негайно. Вірші, мовляв, читали сусіди, і вони
їм дуже й дуже сподобалися. Інший прохає розставити, де треба, розділові
знаки і теж якшвидше публікувати. А один автор, напевне, з неповною
освітою, перепрошує за те, що не знає, як написати слова: “дире-жабль”
чи “деріжабль”, “медвідь” чи “мідведь” і так далі.
Отже, беру. аркуш. Може, врешті, шедевр? Мрія кожного, хто, крім
усього, ще й літстудією при редакції керує. Ага. Заява. Від громадянина
Бузька Миколи Панасовича: “Прошу редакцію в найближчу суботу надрукувати
мого вірша, котрого я склав учора, повечерявши. Я раніше не писав, а це,
пробачте, рішився. І ще прошу – підкажіть, де дістати спеціальну
літературу, щоб трохи підкувати себе теорією, так би мовити, опанувати
секретами творчості”.
Ясно! Тепер прочитаю вірша. Гм, тема актуальна. Про користь міндобрив
у вирощуванні сільськогосподарських рослин: “Хто органіки і міндобрив не
поскупиться, тому щедро вродить пшениця…” Зрозуміло. Пишу відповідь:
“Шановний товаришу М. П. Бузько. Ваш вірш до друку не схвалений…” і
так далі,
Через тиждень знову “заява” Бузька. І… що це? .Вірш, присвячений
мені? Справді: “Присвячую хорошій людині Романюку – відповідальному
секре-тарнюку!” Зміст: прийшла осінь, з дерев опадає листя. Воно кружляє
в повітрі, нагадуючи про те, що пора думати про теплі рукавиці й кожух.
Що ж, відповідаю: “Шановний тов. Бузько! Дякую за присвяту, але все
одно вірш до друку не підходить. Раджу читати класиків і писати про те,
що найбільш хвилює, що Вам зрозуміле, робити відкриття…”
Слово-як горобець, випустиш-не впіймаєш.
Цього разу надійшов товстенький пакет. У ньому вірші: про овочевий
кіоск в новому мікрорайоні (ось , вам і відкриття), про онука, який з
математики отримав незаслужену двійку (те, що хвилює!), про .газову
плиту і правила користування нею (автор – працівник газконтори,
виявляється, добре знає свій фах).
Пишу коротку відповідь: “Шановний… до друку не схвалено…” І все.
А це вчора, десь опівдні, до мого кабінету вбігає наш
фотокореспондент Слава Чухрай і кричить:
– Увімкни радіо, там про тебе!
Я увімкнув.
Дикторка приємним голосом говорила:
– Отже, на прохання нашого постійного радіослухача Миколи Панасовича
Бузька передаємо для Олега Юрійовича Романюка його улюблену пісню;
“Зачем вьі, девушки, красивих любите…”
Дослухавши пісню, я подумав: значить, незабаром прибудуть нові
“твори” від Бузька.
Можливо, й роман у віршах.

СЛІД ВЕДЕ НА СЬОМИЙ ПОВЕРХ

Зникнення портфеля
До міста я прибув увечері.
На вокзалі подзвонив на квартиру, де мене чекали, але ніхто не
обізвався. Однак, подумав, не біда, моє прибуття без попередження буде
приємною несподіванкою для рідних.
Отак поміркувавши, нахилився взяти портфель, якого ставив на долівку,
і намацав… повітря. ‘В чому справа? Де портфель? У мене в душі
похололо. Адже там – документи, електробритва, апельсини – гостинець із
столиці…
Злодія майже не видно-.-і
Я вибіг на перон.
Ані душі.
Метнувся до автобусної зупинки. Так. Бачу – якийсь тип, озираючись,
чимчикує до автобуса, що якраз підійшов. В руках у мерзотника… В руках
у мерзотника – мій портфель! Я з гіркотою відзначаю, що не встигну
наздогнати.
“Прикмети! Головне-прикмети!”-майнуло- в голові.
Так: сіра шапка, темні окуляри, пальто з каракулевим коміром, зелені
шкарпетки. Закарбувалася у моїй пам’яті вся оця атрибутика незнайомця
чітко й надовго. Ну, начувайся, потрапиш до моїх рук- лихо тобі буде!
До автобуса вже близько, але він… рушив!
Очевидно, все йде за розробленим заздалегідь планом.
Я розгубився. Що робити?
Автобус віддалявся.
Втече, втече, негідникі

Погоня
На моє щастя, вдалося зупинити попутну. Помчали. . – , Злодій зійшов
незабаром і, певне, когось-чекав. – Стій, харцизяко!-крикнув я здалеку,
кулею вилетівши з машини.
Крик мій наполохав злодюгу, і він зник у прохідному дворі.
Я– за ним. Що буде, те й буде! На певній відстані один від одного
ми, ніби гоночні автомобілі, перетнули кілька вулиць, площу, парк, сім
провулків. Аж ось зупинка таксі.
Чорне таксі летить у напрямку мікрорайону Зубричі
Бандитові пощастило. Нагодилось таксі. Чорна “Волга” захурчала
мотором і понеслась у напрямку нового мікрорайону Зубричі.
“Це-кінець!”-довелося під впливом обставин, що склалися не на мою
користь, констатувати факт.
Однак з горем пополам вдалося і мені взяти таксі. . .
Водієві наказав наздогнати машину, номер якої завбачливо
запеленгували мої очі.
Слизьке шосе – була переднов’орічна відлига – стрічкою стелилося
навстріч…
Закодована мелодія
Потенційний власник мого портфеля вийшов зтаксі біля темного
скверика. Він спокійно крокував алеєю і насвистував пісню Вінні-Пуха.
Напевне, подає сигнал спільникам. Я тихо ступав услід, нога в ногу.
Стежив. У кепці, а не в капелюсі-виміняв у водія таксі

для маскування – я мав дещо інший вигляд. Отже,, Хапуга нічого й не
підозрює.
Відстань скорочувалась щохвилинно, щосекундно.
Все ближче й ближче ціль.
Ще мить – і я відчайдушним кидком дожену хулігана і зіб’ю з ніг.
За сквером-житловий масив Зубричі. Майже в лісі. Бач, де звила
кубельце босота! Ага, повернув до дев’ятиповерхового.
Заходить до під’їзду.
Гаразд. Мерщій за ним!
Ліфт не рятує
Він шмигнув у ліфт. ” . “Все одно не втечеш, шкуро!”- вирішив я і, не
роздумуючи, рвонув по сходинках угору.
-Завдяки неймовірній швидкості я в останню мить встиг помітити, в які
двері прошмигнув той поганець.
Значать, сьомий поверх, квартира 29. Напевне, номер фальшивий!
Перед рішучим стрибком
Я передихнув. Перед рішучим стрибком. Нарешті дзвоню. Відчинила
вродлива жінка…
Загадкова посмішка ,
Нагадую: відчинила-вродлива жінка. Вона чарівно і, здається,
загадково усміхнулася.
– Заходьте, будь ласка,- сказала привітно. Не знає, сердешна, кого
так люб’язно запрошує,
а то б не такої втяла. Не церемонюсь, а вриваюсь до вітальні, готовий
кричати: “Руки!” Хоча в мене навіть іграшкового
револьвера немає,,.

Людина біля портьєри

Отже, вриваюсь і перше, що бачу -; на підлозі портфель. Мій! З
іменною табличкою. Подарунок товаришів. І ще-бачу того, що в темних
окулярах і в зелених шкарпетках. Біля віконної портьєри вкляк.
– Як це розуміти, шановний-нешановний?-за-питую прокурорським тоном.

Хто є хто

– А так,- відповідає суб’єкт, вийшовши з-за портьєри і знявши
окуляри. – Ти пробач, друже милий…
– Друже!- кричу.- Ах ти ж… І прикушую язика. Так це ж Георгій!
Жора! Однокласник!
Невже здатний на таке?!
– Ти пробач, друже, що так вийшло,- продовжував Жора.- Інакше тебе в
гості не заманиш. А це моя Жанна, знайомся…
“ПО-НОВОМУ”
Панас Одудько, житель села Бабинці, власноручно здав на металобрухт
самогонний апарат.
Подій у селі траплялось чимало. І добрих, і неприємних. Та по тому,
які суперечливі балачки породив учинок Панаса, цю подію можна було.
порівняти хіба що з “оновленням” ікони в баби Христини десь ще до війни.
\
Одначе не лише здивувала ця подія сельчан. Полегшено зітхнув
дільничний міліціонер, зраділа вчителька, яка відповідає за моральний
стан вулиці,
на якій мешкає Одудько, підшукував йому більш престижну роботу
колгоспний бригадир…
Вирішив не сидіти склавши руки й член комісії по боротьбі з
самогоноварінням Петро Яровий. Зі-”гіілв він душ десять односельчан
(саме тих, кого запідозрював, що ще виготовляють оковиту) і повів на
екскурсію до Одудька.
. “Одна справа-лекції, бесіди, інша-живе уна-Й;гА-;іїя,- міркував
Яровий.- Ось зустрінемося з Одудьком, то він і розкаже, як прийшов,
нарешті, до висновку, що самогоноваріння – ганебне діло, пережиток, який
не до лиця сучасній цивілізованій людині…”
Панас відчинив двері сам.
“Екскурсанти” здивовано зупинилися перед ним, принюхуючись чи то до
навколишнього середовища, ‘п ‘чи то до самого господаря.
Пахло достеменно чимось знайомим!
– А ми до тебе в гості,- спромігся на слово Яровий.-Поділися
досвідом, адже…
– Та я… Та ми…-замимрив собі під ніс Панас, не сходячи з порога.
- ‘
– Братці!-зненацька вигукнув хтось із гостей.- .Напевне, в Панаса
щойно закапало. Точно, первак іде! Нюхом чую!
Відштовхнувши Одудька, всі кинулися до комірчини.
– Так і є! Дзюркотить! Ну й Панас! І де ти тільки дістав ось Т&ких
блискучих трубок! Нержавійкаї Апаратик – останнє слово техніки! – лунали
захоплені голоси. – Як же це так, громадянине Одудько?-запитав
спантеличений Яровий.- Заявив, що по-новому жити будеш, не вживатимеш…
– Я ж старого апарата позбувся, непридатного,- тупцявся Панас.- Ну, а
по-новому, то й справні… Мотоцикла замінив, телевізора теж, он
кольоровий, костюма нового купив, це… обладнав. Щоб уже як по-новому,
так по-новому…

ШУРУМ-БУРУМ 1. Сезон великих клопотів

Футбольний сезон – у розпалі. Отож цілком закономірно, що ми з
приятелем, йдучи на роботу, затрималися біля газетного кіоска. У черзі,
ясна річ. Зате яка удача – примірник популярного тижневика
“Футбол-хокей”, як виграний кубок, в наших руках!
Як і завжди, ми находу читали і детально коментували кожну статтю.
Звісно, в такі хвилини для нас навколо ніщо не існувало. Були одні ми та
ще пекучі проблеми футболу. До контори несли кас ноги, наче на
автопілоті. Дискусії завжди тривалч і за робочими поля…- ой!..-
столами. Особливо тоді, коли десь затримувався начальник команди, себто
- управління.
Йшли ми, дискутували, сперечались… Крили безоглядно тренерів,
по-своєму формували непереможну збірну, пасували один одному думки й
про-’позиції. Не відразу й відчули, що нам щось заважає пробитися до
воріт, тобто до приміщення. Пхалися, пхалися-і аут! Ніби на штангу
наткнулися. Тупцюють ноги на місці-і фінт! А тут стаття очей не
відірвеш.
Дочитали-таки! Дочитали і підвели голови. Лелеї Перед нами на
порозі… центральний захисник…- ой!.. – начальник наш, Гнат
Пилипович! Дивиться і докірливо говорить:
– Колеги, я вп’яте питаю: котра година?
Ми перезирнулись. Як?! Сам Гнат Пилипович так рано в конторі?! Стоїть
на одинадцятиметровій відмітці… ой – на дверях?! Питає, котра година?
– Вшосте звертаюсь і роблю останнє попередження…
– Гнате Пилиповичу! Перепрошую!- вигукнув мій приятель.-Особисто я
годинника в офссс… вдома забув!- і похапцем зіграв лівою рукою до
кишені.
– У мене, ммм,-заметушився я, шукаючи причину,-у мене годинник з
неточним ударом-пробачте!- ходом! Ось зараз, бачите, показує двадцять
хвилин першого тайму…’ммм – на одинадцяту! Хіба зараз стільки? Бреше,
пробачте на слові!..’
– Раджу перемонтувати,- трохи сердито мовив шеф.- Без годинника, як
без табло, незручно…
Збиралися колеги десь до одинадцятої, і точного часу ніхто так і не
сказав Гнатові Пилиповичу.
Добряче збентежені, збіглись ми докупи і ну раду радити: як бути?
Мучила неясність: чому шеф перевіряє (а це, безумовно, так!) нашу явку
на гру… тобто – на роботу? Чим воно пахне? Дискваліфікацією? Вирішили
про всяк випадок покаятись, доки не пізно. Гнат Пилипович вибачить. Він-
гуманіст. Скільки літ в одній лізі, теє!- в конторі тримаємось.
Змилостивиться. Тим паче, ми твердо поклялися, що будемо чесно
відробляти свої законні вісім тайм… годин. Навіть у дні матчів.
До начальника ми заходили, мов шовкові.
Гнат Пилипович якраз говорив по телефону.
– Все, шановний Едуарде Федоровичу! Домовились! Одного
віддаю!-гримів, як стадіон під час. вирішального матчу, його бас.
Нам забракло повітря. “Кому? Кому з нас він покаже червону картку?-
тенькало в серцях,– Нам тут так добре, як на центральній трибуні. І ще:
де знайдеш такого трене… ох!- начальника, як наш форвард Гнат
Пилипович! Кого в розпалі сезону переводить Гнат Пилипович в іншу
команду? І для чого?! Ми ж усі у відмінній формі!”
– Віддаю охоче! Можу й пару репрезентувати!- реготав Гнат Пилипович.-
3 них толку, як з безперспективних гравців. Вони тільки місця
займають… Взагалі, що мені в тих сейфах тримати?
Останні слова подіяли на нас, як вихід улюбленого київського “Динамо”
в лідери.
– А тепер,-продовжував начальник, – скажіть, Едуарде Федоровичу,
котра година? Так, ставлю:
тридцять вісім на дванадцяту. Ого! Пора й на пе-.рерву. До речі,
шановний, як вам учорашня гра?
Ми остаточно опам’ятались, полегшено зітхнули, відрегулювали дихання
і мовчки вийшли з кабінету.
– О, благословен будь, футбольний сезоне!- прошепотів хтось із нас
побожно і вже по-діловому додав:- Чия черга по квитки йти? Чи кинемо
жеребки?

2. Шурум-бурум

На загальних зборах управління мені зауважили,. Що стіннівка, яку я
редагую, не випікає вогнем сатири недоліки в роботі нашої установи.
– Ось візьміть і роздраконьте хоча б тих,- сказав начальник Гнат
Пилипович,-хто регулярно спізнюється на службу. Скільки їх – легіон?
Саме їх і шмагайте, перчіть, пропісочуйте. Адже ваш обов’язок, як
представника стінної преси, допомагати адміністрації боротися з
нехлюйством. І не минайте нікого. Попадусь я – сипте й мені солі на
хвіст. Критика, я вважаю,- не сварка!
Для чергового випуску’стіннівки я задумав підго-о тувати не замітку,
а’фейлетона. Боротись так боротись!
Два вечори присвятив фейлетонові. Вирішив для прикладу взяти по
одному представникові тих, хто регулярно спізнюється, з кожного відділу.
О, як я їх висміяв!
Правда, ще поморочився з заголовком. “Купіть нові хронометри,
колеги!”-так нарешті назвав свій витвір.
Вранці віддав фейлетона друкарці Олі. -
– Відстукай,- кажу,- в двох примірниках”. Терміново. Буде
шурум-бурум.
Через три хвилини прибігає Оля і жбурляє мені на стіл мій опус.
– Не буду я ганьбити подругу, Миколо Петровичу! – вигукує. – Як же я
їй в очі дивитимусь?
– В чому справа?- кліпаю очима.- Яку подругу?
– Аду Панасівну! Ви ж .її виставляєте на глум, на посміховисько!
Пишете, що вона приходить в контору пізніше всіх, а додому летить
найперша. Це межує з наклепом…
“Гаразд, що Ол ю не зачепив,-майнуло в голові,- хоч вона теж ягода з
того поля…”
Довелось Аду Панасівну з відділу інвентаризації викреслювати.
Взагалі, як говорив шеф, воювати з жінками – значить заздалегідь
приректи себе на поразку та ще й неславу.
Фейлетона Оля все-таки передрукувала. Ще й похвалила мене, сказала:
– Що буде – не уявляю!
Не встиг я перечитати надруковане, як прибіг заввідділом
комплектації.
– Слухай, “ти, новоявлений Марк Твен,- почав цахабнувато.- Кажуть, ти
нашого Ігоря взяв на кпини? Ти, сатирику доморощений, весь наш відділ
обливаєш чорною фарбою! Ігор, буває, затримується, але ж
трудолюбивий-пошукай такого! Хлопець,
між іншим, жениться, а ти… Незабаром весілля, казав, покличе нас
усіх…
Піддався я. Справді, шкода хлопця. Тим паче – весілля. Якщо й
насправді запросить, то що тоді
мені? Раків пекти? Соватись, як на гарячій сковорідці?
Залишилося троє.
“Цих не вирвуть з моїх ‘лабет!”- пообіцяв сам собі.
Але не так сталося, як гадалося.
За Валентина Копитняка заступився заввідділом механізації:
– Чого це ти розходився, мов холодний самовар?- глузливо процідив
крізь зуби.- При чому . тут Валя? У хлопця на носі першість у тресті по
стокліткових шашках” а ти як уявляєш: твоя так звана писанина вплине на
його спортивну форму? Валентин Копитняк, щоб ти знав, захищатиме честь
нашого рідного управління! Та молитися на хлопця треба, а ти йому-
підступну підніжку…
За Митю Підгаєцького з відділу рекламації клопотати примчала
делегація жінок. Навперебій запевняли, що Митя-поет-початківець, пише
дуже ніжні вірші про кохання. Треба пощадити, збагнути його душевний
стан. Миті й так тяжко-важко, бо поки що з редакцій надходять невтішні
відповіді. Заздрять, мовляв. Миті літпрацівники і не дають ходу. Виступ
газети – це ж, мовляв, як ніж у серце
делікатному, сумирному початківцю, майбутній поетичній зірці.
– Хай ваш Митя на роботу вчасно приходить,- буркнув я, – а за робочим
столом не віршує,-а робить те, що треба.
Однак… Гробити обдарованих молодиків, тих, кому в майбутньому
возсідати на Парнасі, не в моїй компетенції.
І викреслив три абзаци про Митю.
Залишався Стає Капустін, з відділу деталізації. Ну, вже цього!.. Але
почекай, не кип’ятись, товаришу редактор. Стає – ветеран-уболівальник
хокею. На матчі повсякчас ходить з Гнатом Пилиповичем. Якось воно не
туди…
На щастя, мої сумніви – викреслювати чи не викреслювати Стаса-розвіяв
дзвінок начальника. Гнат Пилипович по-батьківськи похвалив мене за
сміливість, але порадив Капустіна все-таки не чіпа-/ ти. Хіба в нас мало
тих, сказав, кого можна висміяти, та ще й у стінгазеті! А Стає…
Хлопець він чудовий. І взагалі,-додав шеф,-критика-справа делікатна…
Сім разів необхідно відміряти, аж потім відрізати, і то не поспішаючи.
На чергових зборах мені знову докоряли. За те, що фейлетон, якого я
все-такм помістив у стіннівці, хоча й актуальний, написаний дошкульно,
але беззубий, без конкретних фактів і прізвищ. Всі, як один, в тому
числі й Гнат Пилипович, одностайно пропонували взяти па приціл,
наприклад, тих, хто працює абияк,
Увечері я сів за стіл, поклав папір перед собою, почав гризти ручку.
Аж свербіли руки – дати жару ледацюгам. З’явилася навіть ідея: написати
для багатотиражки тресту. Хай усі знають, як виконують свої обов’язки
деякі товаришочки!
Але ж заковика… “Усі знають…” Що ж про нас подумають? Знову слова
шефа пригадалися: “Критика – справа делікатна…” Може, мені не під силу
оцей славний жанр?
Поміркував і нарешті рішуче вивів на папері:
“Кращі люди нашого управління”.
Тут що хоч вигадуй, фантазуй скільки заманеться, узагальнюй- ніхто
“не заперечуватиме, не ображатиметься. Тільки хвалитимуть. Тим паче, як
виявляється, у нашій конторі працюють одні тільки ангели. .
Ось так. І ніякого щурум-буруму.

3. З позиції сили
Гнат Пилипович скоса подивився на мене, а потім торохнув по столу
кулаком і крикнув:
– Все, Стратійчук! Амба! Терпець увірвався. Даю ще один шанс. Іди й
задумайся! Глибоко, всебічно. Ти спеціаліст молодий. Все, як мовиться,
попереду. Добре підготуйся, перш ніж сказати тут своє вагоме слово.
Я пішов.
Але… Чому це я мушу задумуватись? А він, шановний Гнат Пилипович,
що? Не повинен ворушити звивинами пропорційно до посади, тобто
інтенсивніше за підлеглих? Гаразд. Я скажу своє слово. Доведу, що вмію
дещо робити не гірше за нього.
Отже, не відкладаючи на колись, оперативно розробив спеціальну
систему тренувань. Укладався в графік. Тричі на день по десять хвилин
гамселив кулаком по столу, по одвірках, по долівці і так далі.
В такий спосіб місяців зо три загартовував м’язи правої руки. Вже міг
легко розтрощити цеглину, перебити дошку, а коли жартома проломив дірку
в стіні кімнати для куріння, остаточно вирішив: час діяти!
Не питаючи дозволу, зайшов до кабінету Гната Пилиповича.
Той підвів голову й зловісне блиснув скельцями окулярів.
Я глянув на нього зухвало, сміливо, відчайдушне. Потім підняв кулак,
майстерно гахнув ним по
краю стола й сказав, ніби відрубав:
– Ось так, Гнате Пилиповичуі Задумайтесь! Негайно і всерйоз! Ще не
пізно… Йому відібрало мову. Що ж, хай тепер сам тренується. Краще за
мене гахкати кулаком по стільниці він
довго не зможе…

4. На чисту воду
Попрохав я шофера Діму Ґедзя без дозволу шефа відвезти мене в одне
місце.
– Обманювати Гната Пилиповича я не буду,- Діма усміхнувся, знущальне
сказав:-Адже машина, слід пам’ятати, не для приватних поїздок. Пішки
треба ходити. Корисно. Лікарі радять…
“Резонно,- подумав я.- Мовчу. А тебе, Ґедзику, я виведу на чисту воду
і припну до ганебного стовпа. Покажу тобі, розумнику, де раки зимують І
чому їх немає у пивних барах…”
Не відкладаючи на колись, почав пильно стежити за викрутасами Діми.
Для надійності занотував потрібні мені факти
в записник. , ‘
Незабаром я з утіхою перечитував плоди моїх
спостережень. Ось вони:
“16 липня. Ранок. 8. 27. Ґедзь привіз бундючну даму в брючному
костюмі на ринок, напевне, тещу. Завантажили в багажник помідори,
огірки,
вишні”.
“22 липня. 12. 19. Універмаг; Привіз пофарбовану” носату ворону.
Тітонька, мабуть. “Волга” стояла тридцять сім хвилин”.
“6 липня. Катав по місту довготелесого, з вусиками парубка. Цього ж
дня доставив лобуряку на футбол. Напевне, синочка свого ублажає”.
“2 серпня. Машину бачив біля драмтеатру. З неї випурхнула сумнівної
поведінки дженджуриста дівиця. Ага, Діма ще й коханку має…”
Переписав свої замітки на чистовик – і до Гната Пилиповича, Аж
назустріч Ґедзь. Власною персоною. Дай, думаю, покажу звинувачувальний
документ, хай позлиться.
Ґедзь прочитав, усміхнувся – от нахабаЦ- і дивиться на мене, ніби на
марсіанина.
– Ну й самовпевнений же ти,- кажу.- Чого зубами світиш? Тепер,
вважай, і ти хоч трохи, а походиш по земній тверді. Доки іншу роботу
знайдеш…
– Хочеш, я сам віднесу оцей твій пасквіль шефу?- преспокійно рече
Діма.
Його зухвальство зовсім вивело мене з рівноваги, і я щосили рвонув
двері кабінету Гната Пилиповича.
– Не хапай ротом повітря і не смикайся,- авторитетно повчав мене шеф,
тримаючи в руках мою “доповідну. – Намотай собі на вус: ота дама, яку ти
запеленгував на ринку,- Офелія Силівна, моя рідна дружина. Тітка, яку ти
так необачно порівняв з вороною,-сестра старша моєї дружини – Параска
Силівна. Ну, а парубок-Дмитрик, синуля мій. Дівиця – племінниця. Отже,
шановний, запам’ятай:
треба про всяк випадок знати в лице не тільки свого начальника, а й
родовід його, хоча б до другого коліна…
5. Принцип огірка
У кінець коридора збіглися перекурити Семико-питенко, Сауляк,
Бунякін, Степанюк. І як завжди- розмови на пекучі теми. -
– Ви, безкрилі мої соколи, знаєте про ефект, а точніше – про так
званий принцип огірка?- пот чинає Семикопитенко. /
– Невже і в огірка є свої принципи?- дивується Сауляк.- Ніколи не чув
про щось подібне… – Ого, та ще ж який!-вигукує Семикопитенко, в його
очах загораються азартні вогники.-Слухайте, мудрі голови, короткий
реферат про принцип звичайнісінького огірка. Значить, так. На бадилині
з’являється пуп’янок, що незабаром стає дорослим огірком, тобто таким,
коли його можна вживати, ну… для закусі, наприклад. Але якщо огірка не
зривати, він, закономірно, старіє, жовтіє. І, як наслідок, на даній
бадилині огірки уже не” родять, бо вона свою функцію виконала. Ото
зірвеш перший, другий, третій, то буде й п’ятий, десятий… Рослина
боротиметься за продовження свого роду. Ось така арифметика!
– Тю, чи й не .дивина!-посміхнувся Бунякін.
– А що ти конкретно хотів цим сказати?- прискалив око Степанюк.
– Що хотів сказати?- загадково подивився на товаришів
Семикопитенко.-Ось що… Тільки попереджаю-розмова… Словом – ша!
Тримайте язик за зубами. Коротше, наш Гнат Пилипович і є отим
огірком-жовтяком…
– Ну-ну,-підбадьорив колегу Сауляк,-сип , далі. ”
– Ось поміркуйте,- продовжував Семикопитенко.- Гнат Пилипович керує,
нашим управлінням сім років. На підвищення його не висувають, бо зірок з
неба не хапає, надій на зміни у кадрах аж ніяких. До пенсії Гнату
Пилиповичу-як до Сміли навприсядки. Отож і ми сидітимемо на своїх
місцях, до вищих посад і не рипатимемось, бо жовтяк не пускатиме…
– Так сказав, ніби в око влучив,- буркнув Бу-някін.- Нидіємо,
засихаємо на корені. Піднявся б виїде Гнат Пилипович, то й нам би дав
хід. Не одного б до себе потягнув…
– Значить, ви теж кумекаєте, в чому річ. Хвалю!-сказав
Семикопитенко.-Отже, мої дорогі однодумці, визрів такий висновок: нам з
нашими головами турнути з крісла Гната Пилиповича, даруйте на слові, раз
плюнути. Тим паче обставини, що склалися, сприятливі. Я напевне знаю, що
Гната Пилиповича забирали в трест завідуючим якимось там відділом, та
він, як не дивно, завередував. Причину я потім з’ясував. Гнат Пилипович
сказав одному знайомому: краще буду я в Надрічанську Гаркушею, ніж,у
тресті за попихача. Уловлюєте? Він тут господар, все в його руках, а
там?..
– Що ж ти пропонуєш?- запитали змовники.
– Пропозиція моя, на перший погляд, несподівана. Треба скрізь хвалити
Гната Пилиповича. Ось, наприклад, Сауляк надішле до тресту листа, де
буде синім по білому написано, що, мовляв, товариш Гаркуша – талановитий
організатор, вмілий керівник, скромна людина, далекоглядний діяч.
Тільки, мовляв, масштаби управління не дозволяють цій державній людині
на всю силу розмахнутись. І свій підпис можеш не ставити. Напишеш від
імені колекти-’ ву. Тобі, Степанюк, пора братися за перо. Організуй
нарис для газети про Гната Пилиповича, перебалакай з радіоредакцією, хай
інтерв’ю візьмуть. Бунякіну необхідно всім натякати, що начальник іде-на
підвищення. Я в усі дзвони вдарю… Таку карусель закрутимо, що або сам
Гнат Пилипо-. вич піде від нас, або й-насправді до тресту заберуть…
Незабаром Гнат Пилипович викликав Семикопи тенка на розмову, З?

– Вибач мені’, Семикопитенко,- сказав він,- але доведеться тобі
писати заяву на звільнення. Мо-” жеш за власним бажанням. Мотивування:
ти компрометуєш мене в очах працівників управління і навіть вище. Як
саме? Незаслужено вихваляєш, переоцінюєш мої здібності. Крім того,
виявляється, ти за фахом агроном. Ось де корінь того, що ти функції
молодшого конструктора виконуєш абияк. Без вогника працюєш, дорогий. А
ось щодо своєї спеціальності ти, кажуть, підкований. Неабиякі-маєш
знання. Отож і куй залізо, доки гаряче, або, якщо зважити на специфіку
твоєї законної професії, можна сказати інакше-хрумай огірок, доки
зелений!

САМ ВИНЕН
І Це на початку навчання в педагогічному інституті до нашої групи
завітав кучерявий хлопець у темних окулярах і запропонував:
– Хто хоче в літературну студію – записуйся! Ми всі мовчали, бо
поетів, здається, між нами не було.
Юнак з піднесенням виголосив:
– Звичайно, поетом можеш ти не бути!.. Але ви – майбутні вчителі, а
наставники молодого покоління повинні бути всебічно розвинутими людьми,
здатні якщо не писати вірші, то хоча б уміти оцінювати їх. Повторюю: хто
хоче в літературну студію? Не пожалкуєте…
– Запишіть мене,- подав голос Вітько Линник. Юнак записав прізвище
нашого товариша в книжечку і сказав:
– Завтра перше засідання. О сімнадцятій нуль-нуль. Друга аудиторія.

Наступного дня прийшла запаморочливо гарна дівчина й весело мовила:
– Хто хоче в гурток “Фотооб’єктив”? У житті вчителя фотоапарат-річ
необхідна. Вдалі знімки можна використовувати на уроках.
Записався Генка Байдюк.
Незабаром залетіло аж троє.
– Запрошую в гурток радіолюбителів!-крикнув один.- В наш вік цю
справу треба знати кожному, тим паче – педагогам!
‘- Я пропоную студію дизайну,- розмахував руками другий.- Уміти
малювати, вдало оформляти клас – важлива підойма в діяльності педагога!
– Пропоную курси крою та шиття!- вигукнула білява дівчина і
зашарілася.- Вчитель повинен завжди модно одягатися!
Я вибрав радіотехнічний, Костя Луб’яний попов- . нив ряди
художників-аматорів, а Віра Кадюк вирішила вчитися на модистку.
Тільки Митя Столяренко не обрав собі жодного, як тепер кажуть, хобі.
Гриз науки, вивчав посилено педагогіку, штудіював Коменського,
Ушинського, Макаренка, Сухомлинського, Корчака…
Нині Вітя Линник – поет, редагує заводську багатотиражку.
Гена Байдюк-фотограф.
Костя Луб’яний – оформлював сцени у драм-театрі.
Віра Кадюк завідує ательє індпошиву. Каже, що ательє високої
категорії. Запрошувала пошити костюм.
Я ремонтую телевізори…
Митя Столяренко – уже тепер, до речі, не Митя. а Дмитро Васильович *-
викладає в школі математику. Вчитель-методист!
А скільки ж його критикували на студентських зборах за те, що не
записався в жодний гурток чи студію!
Аби прислухався до нашої критики, то міг би, наприклад, шеф-кухарем у
першокласному ресторані бути. Адже умів і юшку зварити, і яєшню
зготувати. Не раз навіть вінегретом пригощав нас„ Не кажу вже про
компоти.
Жаль хлопця.
Хоча він, як не смішно, вважає, що співчувати треба нам…
Диваком був, диваком і залишивсяі

РАЗ – ВІТА, ДВА – ВІТЯ…
1.
– Алло, Вітусю, це ти?
– Так, Вітюсю, я.
– Запрошую на дискотеку; Є два квитки.
– Дякую. Куди квитки?
– У “Мрію”.
2.
– Я тебе кохаю, ВітусюІ
-. І я тебе, Вітюсю!
– Подамо заяву?
– Згодна.
3.
– Ти чого спізнився?
– На зборах був.
– Неправда! Чого ж тоді духами пахнеш?
– Голився, коли йшов до тебе. І не духами, а одеколоном. Жінка, а не
розбираєшся…
– Не забалакуй зуби! Де був і з ким? За якою спідницею віявся?

– Між іншим, я тобі ще не чоловік, щоб звітувати за кожен свій крок!
– Он як! Завтра ж забираємо заяву!
– Сама забирай!
– І ноги моєї там не буде!
– Нічого, я попрошу свою мамочку.
– А мамі твоїй не віддадуть!
– А в мамочки моєї знайомі там е1
4.
– Алло! Вітонько, добрий день.
– Здрастуй, Вітюню.
— Я помираю без тебе…
– Я не можу й хвилини без мого.Віті…
– Адже Вітуня плюс Вітюня- це…
– Це – кохання.
– Де зустрінемось?
– У “Мрії”.
5.
_– Ти випив? ‘ – Та… з хлопцями. У Жори день народження.
– А навіщо, питається, мені чоловік-п’яничка?
– Я тобі вже казав: поки що я не твій чоловік. Ясно?
– Дуже ясно. Все. Завтра заберу заяву і своїми руками пошматую на
дрібненькі клаптики!..
– Бажаю успіху!
6.
О, це ти?
Я.
Ти гніваєшся?
Вже ні. А ти? ”
Ні.
Так що мені сказати предкам?

– Хай готуються до весілля.
– Заяву подаємо?
– Подаємо.
7.
– Ти чого очей не зводив з Юлі?
– А що? Вже й на людей дивитися не можна?
— Чого ти на неї витріщився? Відповідай!
– Просто так. Вродлива дівчина.
– Ах так! Забираємо заяву, бабникуі
– З величезним задоволенням!
Від автора. Бачите, шановні товариші, недарма загс придумав
випробувальний термін для молодят – аж два місяці. Тільки таким, як Віта
й Вітя, слід все-таки давати хоча .6 з півроку. Тобто до кожної пари
підходити… згідно вимог часу. Може, поменшає розлучень.
А як же бути Коханню?

СОЛО НА БАЗУЦІ

1.
– Ну, хлоп’ята, почалиі Едику, стрибки!. Вищеі Вище! Енергійніше!
Тримайся гордо. Не забувай, що на тебе дивляться іисячі очей. І
найбільше дівочих. Карих, синіх, чорних, зелених… Майте, хлоп’ята, на
увазі: вони-повинні палати захопленням і любов’ю. До вас. Так. Молодець.
Акцелерандої Жоро, на голову! Хопі Що, знову мідяки посипались? Скільки
разів говорив: очищай перед розминкою кишені! Ноги рівніше! Вільно,
розкуто. Так. Так. Хвалю! Васю, кульбіти! Сміливіше. Назад, ізпе-ред.
Каскадик прошу.” Ось так! Молоток. Ефектно.
Стоп. Лоро, мостик! Будь ласка, жвавіше. Та-а-а-ак, Знову без
ліфчика? Попереджаю востаннє. Ніякої моди! Ясно? Гришо, Васю, Сеню,
піраміда! Марш-марш! Парад-алле! Фортіссімо! Тримайся твердіше, Васю!
Три хвилини. Що? Хлопці важкі? Ти мужик чи ні? Що, півтора центнера на
плечах? Кріпись, не хникай! Мистецтво вимагає жертв. Ось так. Ажур.
Зіскочили! Побігали! Пострибали! Піруетик. Куль-бітик! Декілька па.
Сліпучі усмішки. І -рух! Рух- це життя. Затямте. Раз-два-три!
Раз-два-три! Фокстрот. Танго. Шматочок вальсу. Піаніссімо. Тепер-фінал.
Викочуйте базуку! Приготуйсь! Плії Грандіозно! Кгм… Кх-кх… Хто
зарядив гармату сирою сіркою? Висічу, сі бемоль би вас побрав! Усе.
Пауза. Хай дим розвіється…
2.
– Так, поїхали далі. Ганяємо програму. Едикуі Стрибаючи, виконуєш
шлягер нашого друга Ілька Бузини “Гарба на асфальті”. Жоро! Акомпануєш,
стоячи на голові. Гітару прив’яжи до пояса, а то зуби повибиваєш…
Васю! Барабаниш-і кульбіти, кульбіти! Створюй єдину гаму. Перелітаєш
через інструмент і соліруєш. Дріб, тремоло! Лоро, пісню “Коромисло
кохання”- в позі “мостик”. Не забудь про ліфчик. І ще одне пам’ятай -
головою до зали. Так. Молодчина. Розумниця. Далі в ліс, більше фугГ
Піраміда, Гришо і Сеню! По черзі “Ану, пілоте!”, “Вічний двигун”, всі
разом -”Чекай мене за селом”, “Серенада дантиста”! А на закуску – наша
фірмова страва, коронний номер-соло на базуці! Вітько! Наводь! Треба так
шарахнути, щоб на нашу вельмишановну публіку аж гикавка напала. Лише
тримайте сірку сухою. А то ми й на сцені не втримаємось. Не забудьте й
про вентилятори. Дим повинен стелитися над головами шанувальників нашого
ансамблю. Романтично! Базуку надрайте, щоб сяяла, як новий саксофон.
Деталі-по ходу репетицій. Ну, алегро, так би мовити, три октави!
Веселіш, хлоп’ята! Жвавіш! Не шкодуйте ні сил, ні талантів! І слава
знайде вас! Пам’ятайте-незабаром перший гала-концерт нашої “Базуки”.
Все, перекур. Ухоркався я, хай вам аишлагі
ВУЗДЕЧКА ПЕГАСА
Гервасій Сап’юк побував на вечірці в сусіда по житловій площі
Прокопа. Задунайського. З нагоди ‘ прийняття в театр для постановки його
першої п’єси. Там він краєм вуха почув розмову про гонорар, який одержав
Задунайський за твір.
Знав Сап’юк і раніше, що драматургам добре платять, а тут наочно
переконався, що справді добре. Цей факт неабияк вразив Гервасія.
У роздумах минув день, а надвечір Сап’юк серйозно вирішив: “Не святі
горшки ліплять… І я спробую. Може, в мені талант Шекспіра
законсервовано. Може, я англійця перевершу, не тільки Задунайського.
йтимуть мої п’єси під аншлаг по усіх театрах країни, навіть на
самодіяльній сцені…”
Вдома, повечерявши, щоб енергії вистачило на всю ніч, Гервасій
зачинився у своїй кімнаті. Дружині й дітям наказав телевізор не вмикати,
по телефону не розмовляти.
Сів за стіл Гервасій, поклав перед собою чистий папір (згадався Лев
Толстой) і – нумо за діло.
Під вікном, здалося, неголосно заіржав кінь і тихенько дзвякнула
вуздечка. Прислухався і.подумав: “Почулося. Але вже якщо попадеться мені
в руки вуздечка Пегаса – не відпущуі Загнуздаю наглухо! Не зірветься.
Але… про що писати? Хіба зі свого життя щось виколупати? Ага. Ось…
Було це давно, через рій після одруження. Пам’ятаю, познайомився з
цікавою жіночкою. Накльовувався… гм… службовий роман, але злякався
тоді усклад’-нень, здрейфив, коротше… Бо дурнем був набитим. Та
закрути ж тоді любов – і мав би оце сюжет для п’єси або й повісті… Так
зловив ґаву. А втім-за чіпка є. Все інше можна домислити. Так усі
письменники роблять. Та ні. Не вигорить з домислом. Загризе моя
Джульєтта, заревнує. Адже їй першій випаде читати. А то ще Пилип
Гнатович одну пікантну історійку розповідав, яка трапилася з ним же
самим на курорті. Описати, показати на сцені, м-м-м… Шедевр! А якщо
Пилип Гнатович здогадається, що п’єса – про нього? Адже в чоловіка теж
сім’я. Клопоту, безумовно, не оминути. І до пенсії не висьорбаю…”
Вже й півночі минуло, а Гервасій і рядка не написав. Він напружував
мізки, думав, шукав слово чи фразу, з чого б можна було почати, і,
нарешті, збагнув, що не здатен зліпити докупи і трьох слів. Потім… О
натхнення! Гервасія осінило. Та це ж так. простої Він судомно вхопив
ручку, і… нестримним потоком полилися речення на папір. В голові
туманіло, терпла рука, але Гервасій писав, писав, писав. Сторінка,
друга, третя… Вранці до кімнати ввійшла дружина. Гервасій спав у
кріслі. Горіла люстра. На столі лежали списані аркуші.
Дружина взяла рукопис, прочитала заголовок “Про так званого
драматурга Задунайського” і прошепотіла:
– Напйсав-таки… Анонімку!

НА ПРЕМ’ЄРУ

Ми збираємося до драматичного театру на прем’єру спектаклю.
Дружина ще біля трюмо’. Вона в позі художника, котрий кладе останні
мазки на полотно…
Аж ось картина, чи то пак личко – готове.
Тепер – одяг.
– Як тобі ця?- приміряє голубу сукню і довірливо дивиться на мене.
– Нормально! – кажу, зиркаючи на годинника.
– Не піде!- рішуче прямує до шафи дружина.- У такому буде Лариса.
Голубе, з .прорізом, біла троянда замість брошки…
– Звідки знаєш?
– Здогадуюсь. Подивись на цю:
– Те, що треба, – показую великий палець. – Лариса лусне від
заздрощів!
– По-перше, не кепкуй, часу обмаль, а по-друге, в такому
притарабаниться Ніна Інокентіївна, дружина твого начальника. Не дивуйся,
ми шили в одної кравчині. Фасон однаковий. Оборочки, блакитне жабо… А
ось це?
– Перший клас, грандіозно,-ціджу крізь зуби і вже навіть не дивлюсь
на сукню. Дружина зітхає: .
– Таке Ванда напне… А таке-Зоя… Вже в таксі дружина продовжує
інформувати. хто з її знайомих в яку сукню буде одягнутий.
Аби спрямувати розмову в інше русло, запитую:
– Як називається спектакль?
– Так… здається… Ні!- сплескує долонями дружина.- Квитки брала
три дні тому. Так-та’к… Пригадується, щось античне. На афіші
намальовано молодицю. На ній довгий золотистий хітон без рукавів.

Пишне волосся обхоплене сріблястим обручиком. На зап’ястях рук -
рубінові браслети. Взута в сандалії, ремінці котрих оздоблені
коштовностями.
Через кілька хвилин ми дивились “Медею” Еврі-піда.
Хітон на актрисі й справді був золотистим, обру-чик – сріблястим, на
руках – рубінові браслети.
Хіба не будеш пишатися дружиною,’ в якої така чудова пам’ять!

НА КАВУ ПІСЛЯ ВІСІМНАДЦЯТОЇ

(Мирний детектив, але з пострілом)
Інспектор карного розшуку лейтенант Василь Го-лубушкін ще і ще раз
переконувався: такої надскладної справи ще не траплялося в його
практиці. І ніхто не може передбачити, яким буде результат. Навіть шеф,
майор Малинін, шановний Едуард Федотович, не наважився згодитись хоча б
з одною версією молодого_сищика.
Василь стояв біля дзеркала, ніби наречена перед поїздкою до загсу.
Здається, все гаразд. Василь взагалі на роботу ходить, наче в театр, а
те, що планувалося здійснити сьогодні,.вимагало виняткової ошатності.
Лейтенант добре знає, куди йде і з ким зустрінеться віч-на-віч.
Та ліпше не згадувати неминуче, необхідно розслабитися, дати
відпочинок нервам. Треба думати про щось приємне. Ліпше згадати, як
уперше познайомився з Галею. Того травневого незабутнього вечора Василь
купив у тітки біля універмагу білу троянду. Чому саме троянду та ще й
білу-не задумувався, просто захотів саме таку. Щойно у відділі міліції
оголосили лейтенангу Голубушкіну подяку за’вдало розплутану справу. Так,
тоді ризикував молодий офіцер. Один на один з бувалим у бувальцях
рецидивістом… Не злякався, вірив у перемогу. А сьогодні? Попереду -
одна невідомість…
Тихо задзвонив телефон.
Голубушкін підняв трубку і звично відчеканив:
– Лейтенант Голубушкін слухає!
Почувся рокітливий голос шефа:
– Тримайся, юний мій друже! Готуйся до найгіршого. Як я і вчив.
Звичайно, при крайній скруті повідомляй мені особисто.
– На випадок чого, Едуарде Федотовичу, прохатиму вашої допомоги, як у
рідного батька. Дякую!
“Шеф хвилюється за свого улюбленого учня”,- подумав лейтенант, і на
душі в нього полегшало, танули, як сніжинки на щоці, сумніви. Все буде
якнайкраще!
Ага, так тоді, того вечора, після вісімнадцятої Василь завітав до
кав’ярні “Вій, вітерець” – випити чашечку міцної кави і відпочити. Він
смакував запашний напій і по-професійному чіпко оглядав залу. Раптом
(без “раптом” автору тут не обійтись)… Ні, не гадайте, що лейтенантові
очі засікли одного з тих, на кого оголошено всесоюзний розшук. Раптом за
сусіднім столиком він побачив чарівну дів-’ чину. Суворий інспектор
карного розшуку мимоволі їй усміхнувся, у нагороду одержав теж
усмішку-веснянку. Переборюючи ніяковість, ступив до красуні.
– Прошу! “- Ой, дякую!
Біла троянда грала промінням в її руках, немов північне сяйво.
Приємні спогади-як солоний кавун узимку. Але – пора!

Пішов пішки. Є потреба побути наодинці. Ще й ще раз розіграти в уяві
сценарій, продуманий до дрібниць і схвалений шефом.
Біля універмагу в знайомої квітникарки він купив троянд – червоних
щонайкращих. Вони, безумовно, сприятимуть успіхові. Так, як тоді, в
кав’ярні. Та й довір’я. Не пістолет, а квіти, прекрасний витвір
матінки-природи і тітчиних рук… Лейтенант відчув, що ись-ось він почне
складати ліричні вірші або вголос читати чужі. “Спокійно, Василю, не
треба емоцій,- втихомирював сам себе.- Не відхиляйся від основної лінії,
як радив діяти у таких випадках Едуард Федотович…”
Аж ось той будинок.
Сходинки.
За звичкою, рахував їх.
Двері. .
“Що за ними – рай чи пекло?”
Натиснув на блакитний ґудзик електродзвінка.
Ще мить – і на порозі Галя.
“Отже, все йде за планом,- блискавично (практика!) відзначив
Голубушкін.-Молодець Галинка. З нею і не на таке підеш…”
– Заходь, Василику. Це-пароль.
– Дякую. , Це – відзив.
“Але що зі мною?- не зміг зрушити з місця Василь.-Чогось подібного ще
не було. Навіть у перші роки служби. Ех ти, а ще учень Малиніна, про
капітанські погони мрієш. Сміливіше!” ‘ Зусиллям волі Василь поклав на
лопатки скованість і твердо ступив долі назустріч, а точніше- назустріч
загадковій, усміхненій, милій жінці з сивиною в косах.
– Знайомтесь,-зашарілася Галя.-Це і е той Вася, Вася Голубушкін.
– Олена Дмитрівна,-привітно мовила жінка.- Рада вас бачити, славний
юначе. Галя розповідала про ваші подвиги.
– Що ви, які там подвиги. Служба така.
– А троянди, скромний юначе, ви, напевне, хотіли комусь подарувати?-
спалахнули лукавинки в очах Олени Дмитрівни.
– Ой, пробачте,- схопився Василь.- Вам!
– Ось як. Сама напросилася. Дякую! ” Погомоніть, а я квіти поставлю у
вазу, приготую каву.
Як тільки молодята залишилися удвох, Василь сказав таємниче й тихо:
– Здається, все гаразд. Дозволь подзвонити шефу?
– Прошу, Васю. Будь як дома.
Василь підійшов до телефону й набрав номер.
– Едуард Федотович? Доповідає лейтенант Голубушкін!- Василь озирнувся
у бік кухні, прикрив трубку долонею, перейшов до шепоту:- Можете мене
поздоровити. Операція вдалась. Майбутній тещі, тобто мамі моєї
майбутньої дружини, я спо-до-бав-ся. На всі сто!
– Щиро вітаю, друже,- почувся голос Шефа.- Я і не сумнівався. Між
іншим, не забудь запросити на весілля!
– Не забудемо!- вже разом прокричали в трубку щасливі Галя та Василь.
Цієї миті збоку почувся тихий-тихий постріл. Василь та Галя
озирнулись і… розсміялись.
З голівки напіввідкритої пляшки мінеральної води, що стояла на столі,
злетіла кришечка…

ТАКІ МЕТОДИ

Начальник наш під час ранкових нарад любить покричати. Отак стане в
позу борця перед змаганням і, ні на кого конкретно не дивлячись, криє
нас. Аж ногою гребе. Такий у нього метод керівництва:
читати мораль-і якнайчастіше. Правда, трапляються випадки, коли свої
гнівні тиради він адресує комусь із наших.
– Ти, Шарваркін, бездарний інженер. Котли вийшли з ладу, а ради не
даси… А Борисюк? Зовсім совість втратив. Палець об палець не вдарить,
доки не вкажеш. А візьмемо Вазонька! Вже повчає мене. І те, мовляв, не
так, і се не з того причілка… Бачили академіка?!
Заперечувати-справа безнадійна. Хоч на стінку дряпайся – не докажеш
правоти. І клопотів не обберешся. Начальник усю потужну силу свого
благополучного гніву обрушує на того, хто виправдо-.вується або й
справді вказує на недогляд в роботі самого керівника колективу.
Ми нервували, псувався настрій на весь день, хоч начальник був
упевнений, що робить вельми корисну справу, тобто таким оригінальним
методом заряджає підлеглих енергією. . .
Проте нещодавно сталися зміни. Завдяки нашим раціоналізаторам.
Начальник, як і раніше, розпікає нас, пропісочує, знімає стружку,
вставляє мізки, а ми-ні гу-гу. Сидимо, дивимось, навіть посміхаємося та
головами хитаємо, ніби на знак згоди.
Та начальнику хтось таки доніс, що ми, йдучи на ранкову зарядку,
затуляємо вуха ватою. Так він ще лютішим зробився і сік нас іще й за
розбазарювання цінної сировини. Завгоспу ж ‘наказав не ви* давати нам
вату.

То ми перейшли на віск.
Хто зна, якої заспіває наш начальник, коли дізнається. Адже віск ще
дорожчий…

СОН В РУКУ

Завідуючий відділом по розподілу житлом Микола Семенович Суржик
зустрів мене, як завжди, не вельми радісно і вже, мабуть, вдесяте тільки
в цьому році сказав:
– Чекайте. Ви не один. Під ваш будинок ще не рили котлован.
Останню фразу він вимовляв з особливою насолодою, підкреслено, бо
вважав її дотепом, так би мовити, світового стандарту.
Він сподівався, що я роз,регочуся і піду геть, вхопивши …надцятого
облкзня.
Але мені не до сміху. Звичайно, у цій конторі. Взагалі, я сміх люблю.
Та сміятися в присутності Суржика – не те що недоречно, а просто немає
причини. А “ще як згадаєш, який ти в черзі на нову квартиру, то, звісно,
не до сміху.
Тим, що все-таки не клюнув на дотеп-наживку, я трохи, якщо не більше,
розчарував Суржика, і він у муках міркував, як же мене “виселити” з
кабінету.
‘Для того, щоб зовсім обеззброїти опонента, я, ніби нічого не
зрозумівши, запитую:
– Можна сісти?
Микола Семенович на мить тетеріє, дивиться на мене, ніби на хулігана
в громадському транспорті, а потім цідить крізь зуби:
– Прошу…
“Прошу” прозвучало в його інтерпретації,’ як “забирайся звідси під
три чортиі”
Правда, в нього вистачило сили волі помахом руки показати, на який
саме стілець мені дозволено умоститися. Ніби той факт, де я сяду, щось
та мав значити в нашій – з мого боку бажаній, а з іншого, Суржикового,
навпаки – неприємній бесіді.
Я вибрав стілець не той, на який вказав Суржик і який стояв біля
самих дверей, а той, що максимально наближав мене до такої значущої в
моєму житті людини, як заввідділом по розподілу жител.
Микола Семенович- що то практика!- сидів поруч зі мною, і весь його
вигляд свідчив, що мене біля нього таки немає. Я насправді є, але для
нього- невидимка, порожнеча, тінь від правди.
Для того, щоб гра не затягувалася до безкінечності, точніше – до
кінця робочого часу, я покашлював, рипів стільцем, різко розмахував
рукою, ніби відганяючи від себе набридливу муху, барабанив пальцями по
столу.
Але Микола Семенович дуже пильно і заглиблено вивчав зміст якогось
папірця. Я поступово проймався його зосередженістю і вже бачив перед
собою не Суржика, а вченого, котрий допався до древнього манус№рипта і
перебуває на межі епохального відкриття.
Нарешті я не витримую, залишаю Суржика один на один з бумаженцпю, а
сам розглядаю кабінет. Він мені знайомий до дрібничок. Знаю, скільки
стільців у ньому. Мені відомо, що дверцята шафи, де лежать документи
майбутніх щасливих новоселів, не причиняються щільно і Микола Семенович,
виявивши грандіозну кмітливість, всуває між стулками складену, здається,
вчетверо, місцеву газету. Для мене теж не новина, що важіль телефону заї
дає і Суржику доводиться коли злегенька, а інколи,
найпаче в моїй присутності, стукати по кумполу апарата кулаком, щоб
важіль вискочив, як Пилип з конопель, і телефон ожив.
– Миколо Семеновичу,- грубо порушую мертву тишу.- Хочете, я вам
розповім дивний сон?
– Знаєте,-з досадою відгарикується Суржик,- мені вашого сну тільки й
не вистачає. Просто з ранку ждав, щоб ви прийшли й розважили мене…
– Я коротко переловім і даю слово- хутко зникну, і надовго.. Адже
головний герой моїх сновидінь ви, шановний Миколо Семеновичу!
Не дочекавшися згоди мого благодійника, відважився, ніби кинувся під
танк:
– А наснилися ви мені ось як. Нібито в ощадкасі я зняв з книжки дві
тисячі, поклав купюри в голубу теку з білими тасьмами, приніс вам і
поклав на стіл. Ви недбало відсунули теку вбік і прорекли:
“Усі хочуть бути новоселами, та не кожному так швидко вдається стати
ним!” Потім люб’язно дали відчіпного: “Зайдіть через місяць-два!” Я
послухався вашої поради і справді навідався до вас через два місяці. Ви
особисто вручили мені ордер на двокімнатну квартиру, ще й щастя
побажали.
Микола Семенович спочатку наче й не слухав мене. Теревень, мовляв,
нема хліба-їж пироги. Та коли я промовив слова “голуба тека з білими
тасьмами”, Микола Семенович внутрішньо здригнувся і насторожився,
нашорошив вуха.
Ось тут я й відчув, що мій розрахунок виявився вдалим і точним. Бив з
гармати прицільно і не по горобцях.
– Ну що ви мелете?- вже стримано сказав Микола Семенович.- Чи мені
нема чого робити? Я мовчав. Мовчання в даній ситуації – золото. Та
раптом Микола Семенович схопився і мовби
захлинувся в гніві:
– Ви що собі дозволяєтеї? Що за натяки?!
Аж тепер я підвівся зі стільця і з почуттям власної гідності
попрямував до дверей.
– Подумайте, шановний Миколо Семеновичу.
Наодинці. Я не мулятиму вам очі. Зайду через два місяці. Якраз
будинок здадуть у новому мікрорайоні. Хотілось би там жити. Поряд річка,
а я, між іншим, запеклий рибалка…
* *
Мій знайомий на новосіллі запитав тет-а-тет:
– Ну, старий, скільки дав Суржику? Більше,
ніж я?
– Ні копієчки,- відповідаю.- Просто я Суржику повідав гарний сон, а
він виявився в руку.
– Мели язиком,- усміхнувся мій знайомий.- Знаю ті. сни.- Е, ти,
випадково, нічого не бовкнув Суржику, про що я тобі розповів? Чомусь він
скоса дивиться на мене. Наче сердиться, чи що. А я ж планую ще й на
гараж місце вибити. Ось трохи грошенят підзбираю – і до Суржика, хай він
буде здоровий…
– Не переживай,- заспокоюю знайомого.- Про
тебе я й словом не обмовився. Кажу ж – сон при-, снився, і я його
Суржику розповів…
* * *
Сьогодні вночі й насправді приснилося, ніби Суржика ведуть хлопці у
формі, а він, забачивши мене, побагровів і закричав голосно:
– Беріть і цього типа! Я прокинувся і.. Ху, сон! Хай йому абищої Сон?
А коли він в руку?
бо

У ЛІСІ ОЙ У ТЕМНОМУ…

Одна справа – купувати ялинку на ринку, інша -самому вибирати лісову
красуню на лоні природи. Так і так, сказав я завідуючому відділом,
дістану справжні ялинки. Знаю, мовляв, таке місце. Так що-відпускайте з
роботи. Новий рік на порозі…
Згодився начальник.
Взяв я з собою кухонну сокиру і електричкою прибув до лісу. Гарно так
довкола, любо, сніжок порипує, морозець пощипує. Дихати легко. Куди
бачиш, туди й ідеш. Хочеш-кричи, хочеш-у снігу качайся, співай. Ніхто
тобі нічого. Надибав ялинки. Під пухнастими шапками синіють вітами.
Стоять, ніби дорідні молодички. Уподобав щонайкращі. Прицмокнув
задоволене- і за сокирку.
Але якийсь дивний звук змусив озирнутися мене довкола. Невже лісника
дідько несе? А воно – рох-рох, рип-рип… Еге, думаю, н&безпека зліва.
Цілий табун диких кабанів суне. Попереду-ікластий вепр. Як “Запорожець”.
Ікла – наче штики, сам кострубатий, наїжачений… Слідом-поросята, свині
трюхикають. Угледівши чи, мо, й почувши мене, ватажок став, підняв
писок. Знаючи про БОЙОВИЙ—чий характер “батьків” такого сімейства,
кинув я додолу сокирку, метнувся до найближчого дерева. Аби хто-небудь
дивився осторонь, як я на дуба дря-пався, то, напевне, тільки б ахнув.
Сиджу на гілці, міркую: погуляють ось тут лісові бродяги та й
посновиґають далі, а я тоді – ноги на плечі та драла звідси. Бо справи
кепські!
Сонце з полудня звернуло, а поросяча орда ще й досі нишпорила побіля
дубів, напевне, жолудів надибала під ними чимало, хрюкала, верещала,
словом, по-своєму розважалася… Морозець підкрадав
ся до моїх Ніг, холонуло за спиною, заклякли руки, бо, як мчав до
дерева, то ще й, на біду, рукавиці загубив… Гм, міркую я, чи не
збирається оця вепряча дружна компанія влаштовуватися отут на нічліг?
Незавидна моя доля… Хіба закричати?
– У-У-У-У-У-у! Гр-гр-гр! Др-р-р-р! Гав-гав-гав! Бах! Бах!- почав я
імітувати то шум автомобіля, то постріли з рушниці, то гавкання собак чи
завивання вовка…
Дивлюся – мої буренькі сполошилися. Ага, виявляється, можна і їм
гарненько страху нагнати! Ік-лань перший подався до болота, в зарослі
очерету. За ним – вся його свита.
Вирішив і я негайно залишити своє сідало. Чесно кажучи, це було не
так просто. Мабуть, коли несло мене вгору, то сучки пообламувались.
Отже, д9-велося стрибати. Приземлився в кучугуру снігу, на щастя, вдало.
Ну й біг. же я тоді!
По-перше, побоювався вепра. Ану як поженеться?!
По-друге, мене ще одна біда вичікувала: ось-ось мала підійти до 999
платформи остання електричка. На секунду затримаюся-і що, знову на
дерево лізти, дупла шукати? Навколо ж ні хатки, ні будки. Ліс.
Коли мій марафонський кидок завершувався – почувся гул. Електричка! А
тут ще якась нечиста сила зірвала з голови шапку і жбурнула у невідомому
напрямку. Оце тобі ще, якщо мало! Та грець з нею, з шапкою! Де ти її
шукатимеш у темноті? Себе треба рятувати.
У вагоні .електрички відігрівся, відхекався, опам’ятався. Ну, думав,
десятому закажу…
– Візьміть, товаришу, квиток. Підвів очі – кондуктор.

Лап-лап по кишенях – нема гаманця. Ще втрата! Я так і сяк… Коротше,
прийшов контролер і записав усе, що в таких випадках необхідно
записувати. Отже, доведеться і штраф платити. КажутЬі напасть не спить,
бо хати не має.
Додому з вокзалу чухрав я пішки. Вірив, що і в автобусі здибаюся з
контролером.
А вранці біля універмагу купив дві сосонки. Одну з них подарував
завідуючому.
– Вибачте, що не ялинка,- зітхнув.- Жалко було рубати. ‘ ‘
– Скільки вам за неї?- запитав завідуючий.
– Та що ви!-аж вигукнув я.-Це вам не в службу, а в дружбу. Вона мені
дісталася майже задарма. Просто приємна прогулянка. Спасибі, що
відпустили.
ПАРАД-АЛЛЕ
Снідаю і поглядаю у вікно. Навпроти – дитсадок. Першою, як завжди,
підпливла біла “Волга”. Здається, заводська.
Потім скрипнув гальмами автокран. Незграбно розвернувся і здимів-
мабуть, на будову. Натомість до ажурних воріт підкотилася “Ніса”.
Провурчав діловито “УАЗ”. Хряпнули дверцята – зник.
О, “швидка допомога” летить. Як з’явилася, так і зникла -
блискавично.
Запахкав мотоцикл. А, ним пиріжки розвозять. Ого, “МАЗ” бегемотом
суне. Земля двигтить. “Москвич” причухрав. З “Водоканалу”. Знову загуло.
“Ремонтна”… Парад-алле…

Допиваю чай, а дружина:
– Миколо, веди Василька в дитсадок. Чого у вікно встромився?
Беру Василька на плечі і весело гукаю:
– Поїхали, синочку, на батькові…

ПРАВИЛО ЧАРІВНОЇ СОПІЛКИ
(Напівказка, майже за Пушкіним)
1.
– Невдаха ти нікчемнииі
Ці слова своєю вибуховою силою хоча й не приплюснули Мусія Федуловича
до стіни, але осколками вщент розтрощили глек терпіння.
Чому ж “невдаха”, та ще й “нікчемний”? Бо в Сидорякіних “Жигулі” і
міх золотих речей, у Плещенків-сім килимів і півцентнера коштовностей, у
Костогризів та Катранюків є все те, що у Сидорякіних і Плещенків, навіть
більше. Бо вони “вміють жити”.
Дещо є, і в дружини Мусія Федуловича – Параски Парамонівни, але
замало, їй заджди чогось не вистачає – і квит. Отож і невдаха її
чоловік– мученик Мусій Федулович.
Стоїть вона бетонною стіною посеред добротно умебльованої
кімнати-вітальні і, ніби вулкан магму, вивергає оті образливі слова
прямо в лице Му-сію Федуловичу. А він, засмиканий,-мов той горох при
дорозі, никає по кутках, складає речі першої необхідності в чемоданчик.
Не попрощавшись, іде геть, світ за очі.
Услід гахкає:
– Килимами тобі дорога, слимаче!

2.
Мусій Федулович довго блукав по всіх усюдах, аж поки не напитав
дороги до чаклуна. Розповів мандрівник про своє лихо, і чаклун
поспівчував, згодився взяти бідаря до свого професійно-чаклунського
училища на стаціонар. Лише попередив:
– Дружина буде багатою неймовірно, але-навзаєм за твоє життя, сину
мій.
– Я на все згоден! Згоден!-упав на коліна Мусій Федулович. . . .
3. . .
Поріг рідної двокімнатної квартири з усіма комунальними послугами
зраділий Мусій Федулович переступив тоді, коли його вже не чекали.
Він привітався, розкрив чемоданчик і вийняв звідти невеличку
паличку-сопілку.
– Гм, напевне, вона з чистого золота?- іронічно-саркастично промовила
Параска Парамонівна, за час розлуки так і не змінивши свого крутого
норову.
її збісило те, що чемоданчик виявився порожнім.
– Ні,- сказав нежданий гість.- Ця сопілка -’. чарівна. Ось заграю – І
будь-яке моє, тобто твоє, бажання здійсниться.
– Ти, нещасний, ще й насміхаєшся?! Та я тебе… Параска Парамонівна
танкеткою посунула на чо” повіка.
– Вгамуйся і замовляй бажанняі Чаклун, крім чарів, навчив Мусія
Федуловича ще й залізної витримки.
– Ну, гаразд, спробую. Тільки зарубай собі на носі: кепкуватимеш -
миттю будеш за порогом. Ти мене знаєш…

– Кажи, чого хочеш.
– Шубу!
– З якого звіра?
3… з… з… з голубего песця. О, ні! Це потім. Спочатку… з барса
сніжного. Кажуть, такі носять міль-йонерші в капкраїнах.
Заграв Мусій Федулович нехитру мелодію, і на круті плечі дружини
легко опустилась пречудова шуба.
Параска Парамонівна не зомліла, а застогнала від радощів і крутнулася
перед трюмо.
– Мерщій, мерщій “Волгу”! Останньої модифікації!- хижо загорілися очі
в дружини.
‘- Не можна. Правило чарівної сопілки’-одно замовлення на добу.
Потерпи.
4.
-Параска Парамонівна не спала всю ніч. Раз у раз приміряла шубу,
ходила в ній по залі, гладила хутро, нюхала й цілувала. Час від часу
лунав або її вигук: “Ну, начувайтеся!”, або напівбожевільний регіт.
Розбудила чоловіка на світанку.
– Хочу “Волгу”. Чуєш, Мусійчику?
– Кольору якого?
‘- Бі-ло-го!
Мусій Федулович приклав сопілку до вуст. А Параска Парамонівна як
глянула у вікно, то аж гикавка напала: на подвір’ї стояла, як наречена у
весільній сукні, бажана “Волга”.
5.
Апетит у жінки розгорався денно і нощно. Спочатку вона не помічала,
що з кожною виконаною забаганкою чоловік її ніби сохне, меншає ростом, а
помітила-занудьгувала: “Як же бути?

Він же довго не протягне… А скільки ще треба всього для повного
щастя! Щоб і нам стачило, і дітям, і онукам…” Нарешті запитала
вкрадливо:
– Мусю, а в чиїхось, ну, наприклад, в моїх руках сопілочка матиме
свою силу?
– Не матиме. Це теж її правило: без права пере дачі кому-небудь.
Параска Парамонівна несподівано загаласувала:
– Що ж нам робити? Подивись на себе! Ти вже на Кащея схожий…
Негайно звертайся до професора! .
– Не допоможе!
І тут в душі Параски Парамонівни сталося .коротке замикання:
прокинулося просте людське почуття – жалість, і вона затужила:
– Навіщо ж мені оте- багатство? Хотілося пожити в парі спокійно,
лагідно..:
Параска Парамонівна щиро голосила рівно три хвилини, але й цього було
досить, щоб чарівна сопілка зникла, а з нею й те, що при її допомозі
було надбане.
А Мусій Федулович стояв перед дружиною аж помолоділий, з рум’янцями
на щоках.
– Ось бачиш, Пашо,-лагідно обняв дружину.- Сопілка і тебе вилікувала,
і мені здоров’я повернула… .
6.
Вгамувалася Парамонівна, але ненадовго. Походила в гості до
Сидорякіних, відвідала Пле-щенків, наслухалася про Костогризів та
Катраню-ків – і збісилася знову.
Отож, насушила сухарів, склала дещо з пожитків у чемоданчик і
вирядила Мусія Федуловича в далеку дорогу – по чарівну сопілку,
наказавши:
– Іди та довго там не блукай. І пам’ятай: мені потрібна чарівна
сопілка, але без правил. Уторо” пав? Без правилі Інакше-додому н&
вертайся!..

СІМ НАРЕЧЕНИХ ДЛЯ МЕНЕ…

Мені вже не треба нагадувати, що пора “на рушничок стати”. Я-не
братик Максимко, котрому щоразу перед обідом слід наказувати: “Мий
руки!”
Та батько й мати вважають, що їхньому сину-парубку, тобто мені,
дівчата й не сняться. Отож, неначе новинки мод, демонстрування наречених
влаштовують.
Снідаємо чи вечеряємо, а мати:
– Петренки машину пригнали з області. Василь казав, що подарує
молодим на весілля. Машина гарна. “Нива” називається. Дуже дорога.
Петренчиха на базі складом завідує. У них дома, напевне, і пташине
молоко відрами. Пощастить якомусь зятькові…
Потім – батько:
– Іван Мусійович хвалився, що. як тільки донька заміж вийде, то свою
трикімнатну розміняють і молодятам віддадуть двокімнатну.
Мати:
– Он Вірка Васюченків не дурна. Влаштувалася на бензозаправку. Лише
два роки працює, а вже вся в золоті ходить. У них і кришталі, й меблі
імпортні, й “Жигулі”. Дім який вибудували! Хто не проґавить Вірки, то як
вареник у маслі купатиметься.
Батько:
– Струтієнкам у спадщину від тітки-покійниці чимало перепало. Все на
Ію переписали.

Мати’
– Теплиця у Кардашів прибуткова. Неля їхня зодягнена, як пава.
Королеваї Батько:
– У Недригайленків три ощадкнижки. . Люся в магазині руки гріє.
Бідова дівка! З такою – як за бетонною стіною… ‘ ‘
Я п’ю запашний чай, преспокійно слухаю балачки дорогих предків.
– Та що йому! Сидить, як пень,- притишено, але трохи аж сердито каже
батько.
– Дівчата, мов на підбір,-зітхає мати,- а він… Дивись, приведе
якусь хвойду…
Усміхаюся, думаю своє: “Ей ви, любі татусю й матусю! Не знаєте, не
відаєте, яка в мене є наречена. Багатша в сто крат від хвалених ваших
королев бензоколонок і власниць “палаців”. Очі в неї – агат.
Голос-кришталь. Руки-золоті, а серце… Серце не зрівняти з
коштовностями. Працює на висоті. Кранівницею на ударній будові. Ім’я
нині рідкісне – Галя. Ось тільки як оціните ви її, коли приведу
знайомити?..”
І раптом думка: “А що кажуть про мене Галині батьки?!”
Дякую своїм “сватам”, похапцем одягаюся і мчу до автобусної зупинки.
Хочеться ще раз пересвідчитися, що батьки Галині добрі та лагідні до
мене не через те, що маю “Ладу”, ось-ось отримаю квартиру й працюю
шахтарем..,

ХОВРАХ
“Ху, ну й важенне… Чи, може, ще одного, на всяк випадок,
одтарабанити?”
“А совість, Савелію?”
“Вона спить… Он там, під стіжком, з Рябком. Глупа ж ніч”.
“Може, досить? Пора б і схаменутися. Раптом дружинники зупинять?”
“Не зупинять. Вони чергують до одинадцятої, і то – грають у доміно в
клубі. На висадку…”
“Хтось інший побачить”.
“Я спочатку ярком, потім городами, мов той сіроманець, на своє
обійстя прошмигну. Адже не вперше…”
“Хіба тобі мало? Повна комора, горище аж трі”. шить”. .
“Запас біди не чинить. І худібка буде ситою”.
“То це ти заради неї стіжок сіна переносив із-за річки?”
“Авжеж. Хто дбає, той і має”.
“А якщо все-таки одного разу попадешся? Скільки вірьовочці не…”
“Скажу: лихий попутав”. ‘ “Віриш у нечисту силу?”
“Кий біс вірю! Аби вийти з води сухим, то й чорту поклонишся…”
“Нагрібаєш, значить?”
“Не можу інакше. Руки просто сверблять. Он стільки її тут лежить.
Добірна. Еге, тверда пшениця? Вищий сорт!” -
“Собі понесеш чи кумі?”
“Ні, цього разу, мабуть, тещі. Кумі вже натягав”.
“А якщо теща заявить кому треба або витурить у три шиї?”

“Хіба вона дурна? Теща мене поважає, най-перш-у жнива. Ні, напевне, й
тещі не понесу. Треба самому. Он росте внук. На “Жигуля” пора збирати
для дитяти…”
І сторож, важко хекнувши, звично висадив на спину лантух.
– Сиди, Рябко, пильнуй народне добро від злодюг. Я скоро повернуся…
Сказав і, зітхаючи та охкаючи, посунув з току, Зник у темряві.
Услід шарпнув ланцюга Рябко, люто загавкав….
ПОВЕРНУТИ СУШНЯКА В КРІСЛО
(Міні-епопея)
Розібратися зі скаргою громадянина Петренка Г. Г, (ім’я та по
батькові не вказано) редактор доручив мені.
У моєму арсеналі боротьби з бюрократами, обі-цяльниками, пустомелями
є декілька методів. З товаришем Павлом Самсоновичем Сушняком я вирішив
учинити ось як. Спочатку на редакційному бланку надіслав зміст скарги,
вказавши на строки виконання і відповіді редакціїНезабаром надійшла
депеша від Сушняка. В ній вказувалось на сто причин неможливості
задоволення прохання Петренка/. Ось тут я вже починаю гніватись і діяти
своїми вивіреними методами. Сушняку я надсилаю листа:
“Шановний товаришу Сушняк П. С.! Вашого листа одержали. У відділі
масової роботи всі його читали-перечитували. Глибоко вражені Вашим
стилем. Виникла колективна пропозиція: а чи не спробувати Вам написати,
наприклад, оповідання або
новелу. Ви так доладне” зводите факти докупи, так-вмотивовуєте хід
своїх непересічних думок, упевнено спрямовуючи їх у намічене Вами
глибоке русло. Ми тільки ахнули, коли ознайомилися зі змістом листа.
Однак деінде Ви переборщуєте. Напевне, любите читати Едгара По.
Відчувається вплив його самобутньої творчості на Ваше письмо. Все-таки в
тому, про що ми Вас прохали, розберіться детальніше і, головне,
об’єктивно. Рішуче відкидайте суб’єктивізм. Адже він шкодить нашій з
Вами справі.
З повагою – кореспондент редакції Очеретько”.
Відповідь не забарилася. Знову – писанина товариша Сушняка, а справа
- ні з місця. Здається, товариш Сушняк і не збирається щось робити, а
ви-шуковує пояснення, словом, викручується. ‘ _’
Я надсилаю ще одног.о листа.
“Вельмишановний товаришу Сушняк П. СЛ Напевне, Ви й гадки не маєте
про свою обдарованість. Нам здається (а другий лист ми читали вголос на
редакційній літучці), що Вашому розуму під силу навіть повість отак
сторінок на сто тридцять. Про це свідчить той величезний запас художніх
засобів, що використані у листі, який ми отримали вчора. Політ фантазії
переконливо, яскраво засвідчує: Ви можете позмагатися із самим
Станіславом Лемом або Реєм Бредбері. Не знаємо, скільки днів присвятили
Ви складанню листа, але дещо, на превеликий жаль, залишили поза увагою.
Якраз того, про що ми прохали, і не викладено на тих семи сторінках
машинописного тексту. Отже, чекаємо. Пишіть конкретно і негайно!
З найкращими побажаннями-кореспондент редакції Очеретько”.

Сушняк не промовчав. Але… довелося надсилати ще листа. Думаю, все ж
доконаю того чинушу.
“Грандіозно, товаришу Сушняк П. С.! Наш колектив бурхливо аплодував
листові, який щойно одержали від Вас. Ще і ще раз переконуємося у тому,
що Ви – талант. Коли б Ви нам повідомили, що з одержимістю Гарсіа
Маркеса пишете глибокопси-хологічний роман, то ми б анітрохи не
подивувалися. Ви народжені для створення широкоепічних полотен! Стрімкий
потік міркувань, занурення в круговерть, вир, вулкан подій несподівані,
хоч.а, до ре>-чі, місцями і не вмотивовані (напевне, так і задумано),
повороти в житті героя-це вже література найвищої проби. Вам конче
необхідно сідлати Пегаса, пришпорювати цю легендарну конячину і галопом,
без передишки штурмувати Парнас. Лаври великого митця не забаряться
лягти на Вашу муд-’ ру голову.
А перед тим як ступити на тернисту стезю літератури, прохаємо:
вживіть заходів, дайте нарешті ділову відповідь на лист, надісланий Вам
чотири місяці тому.
З привітом – кореспондент редакції Очеретько”.
Як мертвому припарка!
Тоді пишу коротко: “Дорогий Петре Самсонови-чу! Ми вирішили
опублікувати Ваші листи. Читайте в суботньому номері нашої газети
фейлетон “Геній відпис-кн”. >
І справді, листи-відповіді товариша Сушняка .було публіковано. Мені
належало тепер простежити, які будуть наслідки.
Чекати довго не довелося.
Незабаром кур’єр принесла від Сушняка листа, а на додачу – бандероль.
У листі повідомляв, що кран у квартирі громадянина Петренка Г. Г.
полагоджено. Звістка ця мене порадувала. Таки я свого добився! А коли
розкрив бандероль, то мало не знепритомнів. Товариш Сушняк надіслав
редакції, точніше- на моє ім’я три новели, фа-нтастично-при-годницьку
повість, уривок (4 глави) з роману, сім-. надцять гуморесок, тридцять
дев’ять етюдів. Сушняк прохав прочитати твори і порадити, які нести до
видавництва, а які – негайно друкувати на шпальтах нашої газети.
Він пояснив, що колись грішив, писав потроху, та кинув, бо не міг
ніде надрукуватися. Але мої листи з редакції змусили згадати молодість,
розшукати старі рукописи, збити з них пилюку і запропонувати редакції.
Сушняк, правда, вибачався, що не знає Едгада По і не чув про Станіслава
Лема та Рея Бредбері, не читав Гарсіа Маркеса, але обіцяв, що піде до
бібліотеки і “проковтне” цих письменників за тиждень.
Сушняк наостанок повідомляв, що завдяки фейлетону його знято з посади
і понижено до кочегара котельні. Воно й краще, писав новоявлений
творець, тепер матиму вдосталь часу для написання нових творів.
Ось така петрушка! Оце влип, думаю сам собі. Сушняк тепер життя не
дасть. Що ж робити? І тоді я вирішив: що б там не сталося, а поверну я
товариша Сушняка в крісло начальника житлово-експлуатаційної дільниці.
Все ж посередній начальник – ліпше, аніж хороший графоман,

КОНЦЕРТ ІЗ… СЕКРЕТОМ
Петро Соломаха за останні два-три роки – дванадцятий завідуючий
сільським клубом у Яворівці.
Він раніше був пожежником, трохи грав на баяні, сяк-так умів співати
- отож і напросився роздмухувати вогнище культури, яке навіть не жевріло
в селі. Пообіцяв, що підніме клубну справу на високий рівень.
Повірили, вручили ключі.
Петрові посада припала по душі. Відчинив двері, роздав доміно,
увімкнув магнітофон – грайте, танцюйте. На вибір. Що кому заманеться.
Отак і жив не тужив. Удень можна поспати вволю, порибалити,
позагоряти на річці, якщо це літо, взимку і на полювання сходити.
Увечері-до клубу. Там не перетрудишся. Навпаки, відпочинеш після денних
турбот та ще й кіно подивишся.
Правда, доводилося писати всілякі звіти в районний відділ культури,
але Петро умів, просто кажучи, робити з мухи слона. В районі не дуже й
прискіпувалися до Петра. Звіти надходили вчасно, та й скарг із Яворівки
не було, бо замок вже на дверях клубу не висів.
Якось викликали Петра на засідання культпроф-Сектора сільради
порадитись, як організувати гарний концерт для односельчан.
– Який концерт!- запальне вигукнув Петро.- Про що мова?! Ні співати,
ні путньо танцювати ніхто ж не вміє! їх до клубу і калачем не заманиш.
Сидять біля телевізорів – ось вам і театр, і стадіон…
Вислухали Петра активісти, перезирнулися багатозначно і відпустили
Соломаху нібито з миром.
Незабаром Петрові звеліли оголосити про те, що в клубі у неділю
відбудуться колгоспні збори.
Петро, звичайно, оголошення написав і вивісив
де треба.
Перегодя хтось фломастером дописав на афіші: “Відбудеться концерт”.
На Петрів подив, до клубу прийшло майже всеньке село. Дітлахи – й ті
не залишилися вдома. Навіть бабусі придибали й поважно сиділи в першому
ряду, розрум’янившись від тепла і радісного настрою – мовляв, не
забули,запросили!
“Гм, клюнули на жарт про концерт”,- іронічно усміхався Петро,
лаштуючи на сцені трибуну і здивовано озираючи наповнену залу.
Збори відкрив парторг, а голова -колгоспу приві– тав односельчан з
успіхами у праці, вручив кращим людям грамоти, премії.
Далі…
Далі сталося таке, що Петрові й не снилося. На сцену вийшли молодиці
з ланки Ксенії Мусій-ченко. Виявляється, не просто ланка, а хор-ланка. А
як вже заспівали! Точно, як ото по телевізору показують, а то ще й
краще. Потім шофер Митько Бузоверя під акордеон затягнув “Сонце
низенько”, на “біс” виконав “їхав я з Берліна”, “Водограй”. Брати
Бондаренки, вчитель і агроном, дуетом українські пісні заспівали.
Трактористи на сцену вихором вилетіли і такого ушкварили гопака, що аж
стіни загули.
“Де вони’тільки й узялися?- не переставав дивуватися Петро.- Головне,
що всі ж свої, наші…”
А рахівник Леонід Вишняк веде концерт, як столичний конферансьє. Ось
тобі й мовчун! То, було, слова з нього не видавиш, а тут розійшовся, як
Тарапунька зі Штепселем!
Після концерту до людей знову звернувся голова:
– Як бачите, дорогі товариші, вміємо ми і працювати ударно, можемо й
відпочивати славно. На щастя наше, не перевелись у Яворівці таланти.
Тепер для тих, хто не зовсім у курсі, розкрию секрет. Справа в тім, що
цей концерт готувався на фермах, польових станах, у школі, по домівках.
Ми щиро дякуємо практиканту культосвітнього училища Феді, ні -Федору
Івановичу Леваді. Я, як голова щойно створеної координаційної ради
культурно-спортивного комплексу, заявляю: іспит на завідуючого нашим
клубом Федір Іванович склав на “відмінно”. Згодні, товариші? У відповідь
- бурхливі оплески.
– Тепер на черзі – фізкультурно-масова робота. Вірю, що в нас є не
лише музиканти, співаки, а й спортсмени. Може, ми Петра Прокоповича
перекинемо на спорт?
У залі почувся регіт.
– Так що нам скаже сам товариш Соломаха?
Але Петро не чув ні про Леваду, ні ущипливих реплік на його адресу
від дотепних земляків. Він сидів у своєму кабінеті і поспіхом складав
звіт про чудовий концерт для хліборобів, даний силами художньої
самодіяльності Яворівки.
Петро радів, що це, нарешті, перший правдивий і повний рапорт про
роботу сільського клубу.
Але він не знав, що й останній. Для нього.

ДІВЧИНА В БІЛОМУ ПО ТОЙ БІК ВУЛИЦІ

Відірвавшись нахвилину від паперів, Сивокінь подивився у вікно. По
той бік вулиці тротуаром ішла струнка дівчина в білій сукні. Золотисті
коси водоспадиком лились на оголені плечі. Загорілі ніжки неквапно і
плавно ступали по мокрому асфальту, щойно зрошеному поливальною машиною.

“Не йде, а пливе”,- подумав Сивокінь.
Вів очима дівчину, і раптом аж у серці кольнуло:
“Кого вона мені нагадує? Невже Полінку? Моє перше безталанне
кохання?” . -
Дівчина віддалялася і незабаром зникла за рогом будинку.
Сивокінь не відводив погляду від вікна, ніби чекав, чи не з’явиться
те видиво знову-дівчина в білому по той бік вулиці.
Поля, Полінка…
Так, випив не одну чашу гіркоти через неї, карооку вродливицю.
Яшко Сивокінь вдався невисоким на зріст, непримітним, тихим
парубчаком. Полінка ж-на все село красуня. Недарма ж біля неї увивались,
наче кручені паничі навколо тичини, хлопці – статурні, язикаті,
нахабнуваті. Якраз такі, які подобались Полі.
Тяжко жилось Яшкові. Зубоскали, джиґуни, вітрогони, задаваки -
найперші приятелі Поліни, а він, сусіда, так собі, ніщо, пусте місце,
“збоку бантик”. Ніякої уваги. Хіба ото покепкує чорноброва Поля з
парубка, ніби й добродушно, а для Яшка – наче кропивою вжалить. Щулився
при зустрічі, мов на нього хто батогом замахувався, швидко утікав
якнайдалі. Однак намагався хоча б чим-небудь зарадити собі в стосунках з
гемонською сусідонькою. Так, після десятирічки вивчившись на муляра і
опанувавши теслярську справу, склав нового димаря на хаті доброї і
лагідної тітки Варки, Полиної мами, полагодив паркан, біля воріт лавочку
обладнав. Для того, як виявилось, щоб на ній сиділа Полінка та її
залицяльники. Радіо сам провів, за Полю й череду людську, з їхнього
кутка, пас, город копати допомагав, капусту поливав, навіть Барса на
щеплення до ветлікарні водив. Тітка Варка якось назвала Яшка зятьком.
Ото вже булої 3 якою нищівною
іронією, в’їдливістю зверталася Поля до Яші: “Ну, зятьочку, добрий
день…”
А потім…
Потім золота осінь уквітчала село. І заграли троїсті музики на
обійсті тітки Варки.
Весілля!
Поля виходила заміж за найкращого тракториста і найпершого гармоніста
в селі – Федька Соло-маху. Хто міг виміряти муки Яшкові? Та ще й Федь-ко
взяв Яшу за боярина. Отож і сидів на весіллі поруч з молодятами, кричав
з усіма “гірко”. Кому-кому, а Яшкові й насправді на душі було несолодко.
Тієї ж весільної вересневої ночі Яшко зозла вивернув лавочку, котру
приладнав біля Полиних воріт, і жбурнув її в бур’яни. Хоча до чого тут
лавочка…
З села він виїхав на третій день. Хіба ж можна було дивитися, як
воркують між собою Полінка та Федько?..
Двадцять років минуло звідтоді, а й досі стоїть перед очима Полінка -
вродлива, . насмішкувата, недосяжна.
Сивоконя хтось торкнув за плече.
– Якове Семеновичу, що з вами? Ви плачете? Сивокінь ніби зі сну
прокинувся. Підвів голову- поруч стоїть колега Максимчук. – Та,- махнув
рукою,- просто вітер війнув з кватирки…
– А ми вже сполошились. Сидите, у вікно дивитесь, ніби вас і немає у
кімнаті,- сказав Максим-чук.- Пилип Іванович двічі заходив, а ви й не
ворухнулись. Ідіть, вас викликає…
Яків Семенович поправив зачіску, витер хустинкою очі (“Невже
плакав?”) і важко почовгав до начальника.

“Не любить мене Пилип Іванович,- думав.- Прискіпується, ганьбить на
зборах. Це, напевне, дасть на горіхи або накаже заяву писати…”
– Сідайте, Якове Семеновичу, – роздратовано зустрів начальник.-
Розкажіть, чим ви зайняті на роботі, в яких емпіреях витаєте?
І Яків Семенович після недовгих вагань вирішив не викручуватись, як
раніше бувало, а розповісти правду. Розповісти про дівчину по той бік
вулиці, про Поліну.
Пилип Іванович спочатку гмикав, іскри сарказму так і блискали в очах,
кидав дошкульні репліки, а потім поступово ставав мовчазнішим і
мовчазнішим, а насамкінець Сивоконевої розповіді сидів тихо, схилившись
над столом, затуливши долонями обличчя.
Сивокінь закінчив оповідь, несміливо обізвався:
– Оце і все, Пилипе Івановичу. Мені можна йти? Начальник тихо, отак,
знаєте, крізь пальці, якось лагідно, чого з ним не траплялося раніше,
мовив:
– Ідіть, Якове Семеновичу, ідіть… . Причиняючи двері, Сивокінь
озирнувся.
Пилип Іванович так і сидів за столом, лише не затуляв долонями лице,
а задумливо і печально дивився у вікно.
“Ех, Полю-Полінко, хоч раз у житті зробила ти мені добру справу:
виручила з біди”,- полегшено зітхнув Сивокінь і, збадьорений, поспішив
на своє робоче місце.

ВЕСІЛЛЯ НА ВЕНЕРІ
Весілля! Радять безалкогольне, тобто чисто тверезе. Я особисто не
проти. Хай і так. Але все одно з шиком. З розмахом. Бо що скаже
Колотухін?
Триста чоловік нагукав. Ревище, корида – не весілля! А Петренко?
Щедро вгощав. По саму зав’язку. Тиждень подвір’я гуло, немов
Сорочинський ярмарок. Киричун запрошував. Гарненько гульнули. І досі в
голові макітриться, як згадаю… А настане ж час і борги сплачувати.
Такий неписаний закон. Я в тебе веселився, тепер моя черга показати, на
що здатен. Отже, готуймось…
– Можна й скромно. Вечірка. Без шуму-ґвалту. Без отих патлатих музик.
Біля самовара посидіти, поспівати, пожартувати…
Це-дружина. Теж мені порадниця заявилась!
– Тю на тебе!-кажу.-Що люди скажуть-ти подумала? Скупердяями на все
життя залишимось. Затаврують ганьбою, затюкають. Ми в них пили-їли, а їм
що – дулю під ніс?
– Ліпше молодим путівки екскурсійні по нашій країні або на Золоті
піски, в Болгарію, наприклад, купити б,- не згоджується зі мною,
заперечує дружина.
– От-такої!-аж гніваюсь.-Тобі хочеться, щоб на нас тицяли пальцями?
Е, ні, ще раз – ні! Не допущу! Весілля справимо таке, що ні
Колотухіним,-ні Петренкам, ні тим паче Киричунам, разом узятим, не
снилося. .Ми, наприклад, запросимо, ну… кого? Ага, Тарапуньку й
Штепселя. Нехай ідуть у народ, веселять публіку, а то звикли до
столичних театрів. Або Мишка Боярського. З гітарою. Ото було б
видовисько! З усієї округи народ збігся б! Або…01 Мирова ідея! У нас
на весіллі-цирк шапіто. Можеш уявити? Канатохідці, вчені ведмеді,
жонглери, клоуни, акробати… Ні! Ще грандіозніше! Весілля в космосі. На
Венері. Наймаємо космічний корабель, гур-гур – і ми на далекій планеті.
Трансляція по теле… ні-по Інтербаченню. На екрані-молодята. Танцюють
наші гості й аборигени…

– Ну й занесло тебе аж куди!- сміється дружина.- Розфантазувався.
По-перше,-кажу,-щоб там не було і якби там не було, а я постараюсь
довести, що й ми не білими нитками шиті, а по-друге,-доки підросте наша
донька і на порі стане, то може й таке бути. Словом, що буде – невідомо,
а гроші на всяк випадок будемо заощаджувати. Адже уяви – скільки треба
буде заплатити тільки за один ракетоплані

ЕНДШПІЛЬ

Начальник відділу управління “Ремладбуд” Ар-туренко зазирнув до
кабінету старшого інженера Савоськіна.
Савоськін сидів за столом, схилившись над шахівницею. Навпроти
горбився, смокчучи цигарку, головний механік Бодягін.
Артуренко ґречно кашлянув, неголосно кинув:
– Гм, обідня перерва, між іншим, закінчилася…
– За-кін-чи-ла-ся,-спокійно повторив Савоськін.- А ми коником – ось
так!
Артуренко причинив двері.
Невдоволено бурмочучи, він постояв у коридорі, а через хвилину знову
нагадав колегам:
– Товариші! Пора приступати до роботи!
– До ро-бо-ти,- не підводячи голови, повторив Бодягін.
– Не паясничайте!- вже різкувато викрикнув начальник, висловивши в
такий спосіб своє обу;
рення. -
-Не па-я-сни-чай-те,-продекламував Савоськін.
Артуренко взяв себе в руки і звернувся до шахіс-’тів мирним тоном:
– Товариші, кінчаєте. В.и ж це в санаторії, а на державній службі.
Про обов’язки все-таки слід пам’ятати!
– Кому треба, той хай і пам’ятає,- меланхолійно промимрив Бодягін,
оголошуючи шах Савось-кіну.
– Гнати вас у три шиї слід з управління! Ледацюги ви!- знову змінив
делікатність на лють Артуренко.
– Ле-да-цю-ги,- луною відгукнувся Савоськін, задумавшись над тим, як
відвести загрозу від короля і влаштувати головну фігуру в надійному
місці.- Ви-и-и…
Артуренко з’єрепенився:
– Я звільняю вас! Геть звідси! Геть! Савоськін і Бодягін
роззирнулися, здивовано, ніби вперше побачили, подивилися на розлюченого
Артуренка, а потім разом підвелися, обережно, в чотири руки, взяли
шахівницю і посунули до виходу.
– Шахи залиште!- не заспокоювався Артуренко.- Вони – власність
контори! З інвентарним номером!
– Як залишити?-в .один голос вигукнули Савоськін і ‘Бодягін. –А хто
партію дограє? Адже у нас – ендшпіль!

НОВОРІЧНІ НЕСПОДІВАНКИ
(Майже казка)

Дружина пішла від мене вранці днів за п’ять до першого січня. Увечері
вона, відчинивши кватирку і глянувши на місяць, сказала категорично:
“Або я – або ствол!” Мені довелося вибирати ствол, головну артерію з
поверхні в глиб шахти, яку. ми споруджуємо за річкою Самарою. Як .
інженер-будівельник, я особисто відповідаю за ствол. Для того, щоб здати
його в експлуатацію достроково, днював і ночував на будмайданчику. Саме
тому Маша-я її ще йменую Марусею Прекрасною- неодноразово вимагала:
або-або. У відповідь я (найчастіше по телефону) розповідав казки про
ріпку, рукавичку, Котигорошка. В сучасній інтерпретації, зрозуміло.
Маруся Прекрасна слухала мої видумки-оповідки, красненько дякувала, але
все одно пішла до своєї мами. Подалася аж на протилежний край міста,
взявши з собою плетений кошик, -барвисту парасольку і тоненьку збірочку
віршів знайомого поета-романтика і поцінювача людської шляхетності.
Упродовж п’ятиденки мене тривожило одне: чи зумію віднайти чар-зілля,
котре приворожить (чи відворожить?) мою дружину і поверне її додому?
Минулого року мені це вдалось. Тоді Маруся, образившись на мене за
дрібницю, також утекла до неньки. Наодинці запалювати вогні на ялинці
мені не хотілося, отже, довелось гарненько помізкувати, аби що-небудь
цікавеньке вигадати.
Диво я сотвориві
У новорічну ніч до будинку Марусиної мами я прискакав’на гривастому
коні, якого на часинку випрохав у клубі “Жокей”. За мною, в “Жигулях”,
примчав ансамбль “Жовте листя” з Палацу культури шахтарів. Ми
розташувалися під лоджіями, і хлопці завзято вдарили по струнах і
хвацько заспівали “Ніч яка місячна, ясная, зоряна…”
Я гордо сидів на коні у справжньому сідлі, натягував срібну вуздечку
і замріяно дивився вгору.
“Невже пісня музик-молодців не торкнеться її серця?”- хвилювався.
Маруся незабаром з’явилася в лоджії, усміхну* лася й гукнула: :
– Чекай – лечу до тебе!.. .,.
Зодягнута вона була в сукню, яка мені дуже подобалася.
Мешканці будинків з інших лоджій нагородили нас гучними оплесками,
обсипали серпантином, конфетті, салютували нам хлопачками.
Потім свою Марусю Прекрасну я віз, обнявши, засніженими вулицями, а
за нами летіли музики і з машини линуло “Розпрягайте, хлопці, коней…”
Хто бачив нашу кавалькаду-двоє на коні й ансамбль у машині, – повірте,
ніколи не пожалкує, що опинився тієї ночі на вулиці.
Тоді, до речі, я вибачився перед Марусею, що не приїхав по неї на
диліжансі, який стоїть у нашому музеї. Мені сказали, що диліжанс навіть
знімають в кіно,
Тепер, згадавши цю історію, зрозумів, чому напередодні Нового року
мене покинула дружина. Вона чекає-жде несподіванки.
. На одній із нарад; перед зміною, мене щасливо осяяло: піду я до
Марусі прохати повернутися додому в ролі Діда-Мороза. Тим паче – ствол я
здав, навіть Почесну грамоту заробив.
Отже – за справу.
Пошив я довгополого кожуха і високу шапку, оз-’ добив їх блискітками,
вистругав палицю і змайстрував з кленового листя розцяцьковану торбу.
Потім лицедіяв перед люстром, готувався до спектаклю для моєї молодої
дружини.
Як тільки стемніло, я поклав у торбину жменю волоських горіхів,
п’ятитомне видання творів Арка-дія Гайдара (Марусина мрія, поталанило
купити в “Букіністі”). Окремо в білий папір загорнув три живі троянди:
білу, оранжеву й червону. В кишені мого ошатного кожуха лежав лист від
мене, в якому я прохав дружину повернутися до свого гніздечка. Листа має
передати Дід-Мороз, тобто я…
Нарешті, на восьмому поверсі я натиснув на кнопку електродзвіночка.
Дзінь-дзі… Дзінь-дзі…
Двері відчинилися – і на поріг вийшла… Снігуронька. Стрункенька, з
рум’янцем, в елегантній шубці, у терновій хустці, зі сріблястою діадемою
на голівці, в червоних чобітках…
– Добривечір! Ви до кого?- ввічливо запитала Снігуронька.
– До найвродливішої жінки в усій Галактиці – Марусі Прекрасної!-
промовив я урочисто.- Я з бюро чудових несподіванок.
– Прошу, заходьте…
Мене запросили до світлиці, в якій біля стіни на журнальному столику
сяяла прикрасами маленька синтетична ялинка. На столі я угледів скляний
глек з узваром і три химерні кухлі з намальованими веселими чортиками на
боках. Миготів притишений телевізор. На екрані клоуни-потішники обливали
один одного справжньою водою і реготали.
– Я – Снігуронька,- сказала жінка-вродливиця і, приклавши руки до
грудей, ґречно поклони-. лась.-А це моя мама, Морозенчиха.
На тахті сиділа моя добра теща. Ні, що я кажу, не теща, а
Морозенчиха. Від неї віяло теплим надвечір’ям. Вона ласкаво позирала на
мене і, ловко орудуючи спицями, в’язала.
– А де ж господарі цієї затишної і привітної
обителі?- продовжую гру.
– Старша донька – у Москві, на новорічному вогнику,- люб’язно
пояснила Снігуронька.- її по телебаченню показуватимуть. А молодша
донька подалася до лісу, до знайомої ялинки. Біля неї вона влаштовує
карнавал для звірят. Туди на Горбоконику повезла дві торбини цукерок,
апельсини, морозиво та ще міх іграшок – прикрашати лісову ялинку для
зайчат, лисенят, вовченят, оленят, барсучат….
– Шкода, що немає господарів,- зітхнув я.- Тут я від одного добродія
гостинців приніс. І листа. Ось.
– Ой, – схаменулася Снігуронька.- Чого ж ви стоїте, любесенький
дідусю! Скидайте кожуха, шапку, проходьте. Незабаром до мене заїдуть
друзі, і ми всі гайнемо в ліс до Марусі…
Я поклав на стіл гостинці й лист, у високу вазу поставив квіти. – .
Снігуронька скинула шубку, і я побачив на ній голубу сукню.
Снігуронька радісними очима дивилася то на мене, то на книги, то на
троянди, котрі від її ніжного погляду, від світла й святкового нашого
настрою розквітли, наповнили кімнату ніжним ароматом.
Я не міг визначити, що викликало в Снігуроньки найглибше захоплення:
книги, квіти чи я…
І ось ми – в лісі.
Ніч. Зорі. Морозець.
Ми з Марусею-Снігуронькою прикрашаємо знайому ялинку на галявині.
Дружина мріє. Ти хочеться зустріти наступний Новий рік десь, наприклад,
біля Ельбрусу або за Полярним колом. Я вже знаю, що це значить.
Мовчу, усміхаюсь…
Наші друзі водять танок навколо вогнища; їм дуже весело. Як і нам.
Та ось із транзисторного приймача, що стоїть на старезному пеньку і
коло якого принишкли гномики, слухаючи музику, лунає передзвін курантів.
Останній удар – і ми вже чуємо, як мелодійно подзенькують кришталеві
підківки на чобітках юного Нового року. Він іде!
Ми дружно гукаємо:
– Ласкаво просимо, Новий роче! Щедро даруй людям щастя і… прекрасні
несподіванки!

* * *
Вранці під подушкою я знайшов красиво вив’язаний светр. Дарунок
Морозенчихи.

КАРООКА Й ІНЖЕНЕР

Про достовірність цієї історії автор, звичайно, ручається. Але героїв
оповіді не називає навіть іменами, щоб ненароком не натякнути хоча б
однією буквою на людей, про котрих ітиме мова. Ось так і будемо називати
головних діючих осіб: Кароока й Інженер.
Отже, на один великий завод влітку приїхала Кароока, Перевіряти
роботу підприємства. Між іншим, прибула, заздалегідь не попередивши
адміністрацію заводу про свій візит.
Сталося так, що якраз цього дня на заводі не було ні директора -
поїхав до суміжників, ні заступників – один у відрядженні, другий – у
відпустці, ні головного інженера – десь на курсах перепідготовки…
“Це й краще, – подумала Кароока. – Рядові працівники інколи можуть
більше й відвертіше роз-і повісти про справи на підприємстві, аніж
керівники…”
І постукала в перші-ліпші двері.
Двері відчинив юнак в окулярах. Не зовсім, якщо пильніше придивитися,
юнак, але й літнім не назвеш. Словом, двері відчинила молода людина.
– Ви Інженер?..
– Так,- відповіла молода людина.- Я Інженер.
Сказав – і ні з місця.
Стоїть, дивиться. Мовчить. Розгубився так, що й гостю заходити не
запрошує.
Кароока трішки зніяковіла (вона-молодий спеціаліст і ще не
призвичаїлась до ролі суворого інспектора), потім все-таки взяла себе в
руки і спо-” кійно мовила:
– Ви мене, врешті, запросите увійти?
– Звичайно, звичайно,-заметушився Інженер.-” Прошу….
Кароока зайшла до приміщення, відрекомендувалась і якомога ввічливіше
попрохала:
– Покажіть, будь ласка, такі й такі-то плани. Інженер кинувся до
шафи, по дорозі ледве не
збив стільця, вхопив з полиці кілька тек. Решта -
посипалися додолу.
Інженер рвучко повизбирував документи, поклав
на стіл і знову став посеред кімнати, неначе знак
оклику.
– Як у вас справи з тим, тим і тим-то?- по-діловому поцікавилася
Кароока, остерігаючись дивитися у вічі Інженеру. ‘
Той, мовби заворожений, зирив на гостю і ні пари з вуст.
– Ваша думка про те, те і те-то?
Ні звуку. Інженер навіть губами не ворухнув.
Так нічого й не добившись, Кароока нарешті сказала: .
– Поведіть мене, будь ласка, до нового експериментального цеху.
Інженер повів Карооку в заводську оранжерею.,
Він власноруч нарізав букет найкращих троянд і підніс Кароокій.
Кароока, гарно вихована людина, не могла відмовити галантному
кавалерові й узяла квіти.
У душі вона, звичайно, гнівалась, та ще й дуже, але виду не подала.
* * *
Через три дні Інженера викликав директор.
– Ви що – насміхались над Кароокою? Чому ви їй нічого не розповіли?
Чому на елементарні питання не відповідали? Главк питає, що за дивак ваш
Інженер? Чому ви поводили себе, ніби якийсь недоріка, останній тупак?
Що, хай думають, ніби в нас тут усі такі?
– Ви, товаришу директор, не повірите,-стримано заговорив Інженер.-
Але я… Я закохався в Карооку. З першого погляду.
Директор довго дивився на Інженера, розглядав його з голови до ніг.
Здавалося, що йому закортіло ще й помацати свого співбесідника, чи
справді це він, Інженер, чи, може, якийсь пришелець з космосу?
– М-да… Службовий роман… Не нове,- врешті-решт зіронізував
директор.- Таке трапляється, якщо людина або мало спить, або на сонці
перегріється.
– Розумієте, я не хотів. Але її врода, карі очі, голос, культура,
нарешті… Серцем відчув: Кароока – добра, ніжна, розумна жінка. Така
може бути справжнім другом, На все життя!

– І що далі?- на хвильку повірив, мабуть, директор Інженерові.-
Будете прохати руки й серця? А якщо вона одружена? Ви думаєте, там, у
Києві, путящих женихів мало?
Інженер пересмикнув плечима.
Директор ще раз гмикнув і розпорядився скликати актив заводу.
Активісти радилися, сперечалися, дискутували.
Насамкінець дійшли висновку: похвалити Інженера за кмітливість.
Мовляв, не підвів рідний завод, придумав тактичний хід.
Колеги тиснули Інженерову руку, заохочувальне поплескували по плечу,
навіть дякували.
Інженер поривався щось доводити, заперечувати. Але ніхто не слухав і
не вірив.
Правда, знайшлася людина, котра, напевне, уперше за час спільної
роботи, подивилася на Інженера захоплено. Нею виявилася Наташа (ім’я
автор теж змінив) з конструкторського відділу.
Дівчині закортіло бути на місці Кароокої.
Оце і все, здається.
Що? Яка ж доля Інженера й Наташі?
А що тут питати?

ГІСТЬ 3 ВУЛИЦІ,
або СТРИБОК 3 БАЛКОНА

О восьмій вечора настирливо, різко задиркав дзвінок.
“Кого це лиха година принесла?-подумав я нев-доволено.- Другий тайм
починається. Не дадуть спокійно футбол подивитися…”
Відчинив двері.
За порогом стояв молодик.
– Товаришу,- обізвався незнайомець.- Друже, виручай. За мною – ти,
мабуть, не повіриш – погоня! За мною полюють!..
“Божевільний чи під мухою?”- пильно придивлявся я до дивака.
– Вони ось-ось вбіжать сюди. Я майже на ходу вистрибнув з автобуса.
Ледве втік!
“Цікаво,- гмикнув я.- А втім, людина ніби нормальна. Впущу… Та й
футбол. Нема коли базікати”.
– Заходь,- кажу.
– Дякую.
– Хто ж тебе переслідує?- питаю і косую на телеекран, де Блохін
наводить паніку в оборонних порядках суперника.- Рецидивіст чи…
розгнівана дружина з качалкою?
– Ой, почекай, віддихаюсь,- вже веселіше мовить гість, вмощуючись на
стільці.- Карпенко я, Степан. Технік з “Автосервісу”. Отож і немає
відбою від автолюбителів…
Я спочатку не звернув уваги на слова “технік з “Автосервісу”, бо
кияни якраз атакували – широко й комбінаційне.
– В автобусі здибався з давніми приятелями,- продовжував Карпенко.-
Лагодив їм авто. Отож вони й причепилися, мов реп’яхи до овечого хвоста.
Гайда, мовляв, у ресторан – і квит. Торочу їм, що і в рот не беру
горілки, але їм хоч кілок на голові теши. Не п’єш горілки, то вгостимо
шампанським, кажуть. Довелося утікати.
– Пробач, де ти працюєш?- перепитав я.
– В “Автосервісі”, техніком.
Оце так! Моїй радості не було меж. Сказано ж:
на ловця і звір біжить! Недарма ще зранку долоня на правій руці
свербіла. Самого техніка з “Авто-сервісу” доля мені принесла чи
пригнала! А в мене ж “Запорожець” на ‘приколі! А там така черга…
Ці думки вихором пронеслись в моїй голові. Що робити? Як бути? Як
налагодити контакт з Карпен-ком? Що ж, ‘доведеться вдаватись до
екстрених заходів, до перевіреного життям методу.
Я і про матч забув, анумо упадати коло Степана Карпенка, спеціаліста,
аж тепер пригадав, першої руки майстра, відомого всім автолюбителям.
– Шановний Степане. Прошу до столу. Повечеряй зі мною. Пригубимо по
крапелиночці. Динамів-ці гол забили. Є, так би мовити, підстави. Я майже
не п’ю, але з такої нагоди. За знайомство…
І, не довго думаючи, пляшку коньяку “Сюрприз”- на стіл, коробку
цукерок теж.
Після моїх припрошувань, бачу, раптовий гість засумував і вже
наміряється чкурнути з хати. , Аж тут знову продирчав дзвінок.
Я підійшов до дверей.
– Хто там?- питаю. ‘
– Ей кореш! Відчини. Нам Стьопа потрібен. ‘ Є діло. Це Сашок і
Мишуня. Виходь, Стьопо, іди в наші обійми. Чого тікав од нас швидше
“Лади”? Ми знаємо, ти в шостій.
– Ніякого Стьопи тут нема,-відповідаю.
По той бік трохи порадилися, а потім заявили:
– Не відійдемо від дверей, доки не випустиш нам Стьопу, кореш.а
нашого дорогого…
– Чекайте хоч і до ранку, але дарма,-кажу рішуче і до Карпенка: -
Роздягайся, друже, можеш у мене й переночувати. Додому подзвони по
телефону. Все одно я сам. Дружина у відрядженні.
Раз у раз зиркаючи на екран телевізора, сервірую стіл.
– Гайда на балкон, покуримо,-врешті-решт запропонував гість,
Я тріумфував, наче форвард, який у вирішальному матчі забив гол.
Значить, Карпенко піддається, згоден залишитися, а отже, й повечеряти зі
мною.
Вийшли на балкон.
Я хвацько клацнув запальничкою.
Але мій гість раптом рвучко перехилився через поручні, тільки
лаковані туфлі мигнули перед моїми очима, на мить завис у повітрі,
опісля зісковзнув униз, опинився на поручнях балкона нижнього поверху,
секунда – і приземлився на асфальт.
– Ти ж міг покалічитись!- кричу з переляку.
– По-перше, я колишній десантник,- розважливо мовив Карпенко,-
по-друге, відтоді, як я кинув пити, то і не з такої ситуації виходив
переможцем. І, по-третє, запам’ятай: не коньяк зближує людей. Приходь у
наш клуб тверезості “Джерело”. Там і про твій автомобільчик поговоримо.
До зустрічі!
Сказав – і спортивною ходою попрямував до автобусної зупинки. ‘ -
“Ти диви,- подумав я,- цікавий товаряш. І про мій “Запорожець”
здогадався”.
Того вечора виграли кияни.
Перемогу улюбленої команди не відмічав. Адже якщо вже йти до того
“Джерела”, то слід готувати себе зарані. ‘
ричок
Приїхав Петро до матері та й каже:
– Мамо, напитайте мені бичка. Я куплю, завозитиму корми, а ви
доглядатимете. Восени продамо, свіжу копійку матимемо.
Виспався Петро на материних пуховиках, зібрався додому. Наклав
усякого харчу в багажник машини та й подався по асфальтівці до міста.
Напитала мати худобинку, за свої пенсійні купила, бо Петро ж грошей
не дав. Сердешний, так метушився перед від’їздом, так заклопотався, щоб
нічого не забути з харчів, що думка про бичка, напевне, вистрибнула з
голови.
Отже, пасе мати бичка, вигодовує, доглядає та випестовує, мов рідну
дитину.
Синові про купівлю відписала, поділилася своєю радістю.
Незабаром і Петро заявився.
Тільки на подвір’я ступив-питає:
– Мамо, де бичок?
– Он, у леваді пасеться. Почимчикував Петро у леваду.
– Ух ти, красунчик!- ходив навколо бичка, гладив його, поплескував по
спині, примовляв:- У, богатир! А я, мамо, так закрутився на роботі, що й
комбікорму не дістав. У вас поки що бурячок є, то кришіть, не шкодуйте,
напувайте водою колодязною, різнотрав’я давайте, воно з вітамінами,
корисне…
І так щоразу. Приїде Петро, помилується бичком – і гайда.
Потім привіз ланцюга.
– Мамо, припинайте бичка, щоб кудись не завіявся або щоб не вкрали…
І частіше купляйте йому хлібця. Нехай м’ясце наростає…
Тягає мати ланцюга. Припинає бичка до кілка, якого Петро власноруч
витесав і в землю загатив, глядить, очей не зводить, щоб і справді,
бува, не поцупили.
Аякже. Синок просиві
Восени мати сказала:
– Синку, бичок геть усе чисто поїв. Чим годуватиму далі – подумай.
– Значить, пора здавати.
– То я й поведу на заготівельний пункт,-” запропонувала мати.
. – Ну, що ви, мамо,- заперечив Петро.- Хіба
мало з ним тягалися! Я сам. Залигав Петро бузівка і повів із двору. А
повернувся, задоволене поплескав по власній
кишені та й каже:
– Ланцюг, мамо, киньте у повітку. І на той рік бичка планую купити,,а
то й двох. Бачу, діло прибуткове!..
ПІД ГОРІХІ
На профспілкові збори я прибіг останнім. Вже й президію обрали, і
порядок денний оголосили. Правда, я й так знав, що мова йтиме про роботу
культсектора. Отже, прибіг, вмостився ближче до дверей, аби першому
чкурнути додому, коли все скінчиться. Сиджу і слухаю, а сам аж закипаю,
душа, мов гейзер, клекоче. Порядочки! Зовсім же не дбають про людей, їм
довірили важливу громадську справу, а з них користі, як ото з
верстатів-автоматів, або, як ще їх називають, роботів, котрі під
парканом валяються, бур’янами від білого світу відгородилися… І хоч
би” в кого тім’я засвербіло, адже ніхто й рота не розкриє, щоб сказати,
та що сказати – закричати: “Ей, люди добрі, що ж ви робите! Народне
добро гине!” А що вже про нас говорити, про живих трудяг, зі своїми
захопленнями й уподобаннями! Ніякогісінької уваги. Ось факти. Забіг у
читалку; Свіжих газет нема, журналів теж, ніби дідько Їх похапав.
Кросвордика б оце хитромудрого, фейлетончика або статейку на моральну
тему чи з криміналу щось… Не нудьгував би принаймні хоча б до половини
зборів. Заскочив до кімнати відпочинку. Мо’, думаю, шахи або шашки
прихоплю. Якраз, в обидві жмені. Оце б зіграли одну-дві партії з нашим
внутрівідомчим гросмейстером Карока-новим – і час швидше тю-тю. Можна
було б і ку-биків-рубиків накупити. Що, коштів не вистачає? А куди ж
вони зникають? Слід би перевірити. Ось’ мав би кубик, то хай хоч до
ранку теревені правлять…
Допекло мене до живого. Про роботи я промовчу, звичайно, не моя
парафія, хай той, хто їх замовив, хвилюється, а за дозвілля скажу. Ось
вийду на трибуну і поставлю питання руба: до яких пір? Розчищу під
горіх! Ох і розчищу! Довго пам’ятатимуть мій виступ.
Отак міркуючи, я нишпорив очима по залі. Хто підтримає мене,
аплодуватиме, а ‘хто й заздритиме сміливості моїй. ‘
Але стій! Чим зайнятий Кароканов? Невже з Плішнею грають в шахи? Так
воно й є! От злодюги! Першими поцупили шахи. Гм, а в шашки ріжеться
Свидюк з Петренком. Як пристосувалися, хамелеони! Дивляться на
доповідача ще й головами схвально похитують, а руками навмання шашки
совають… Он як наші хлопці та козам роги правлять! А то що? Тільки на
ряду, на якому сиджу, бачу три журнали і до десятка газет в руках колег.
Шмар-кун зігнувся над “Літературкою”, хихикає в кулак. От хапуга! Читає,
мабуть, шістнадцяту сторінку. Ніколи поперед нього не встигнеш! Завжди
першим загребе… Отакого б зараз на сцену! Висміяти, про-пісочити, щоб
до нових віників пам’ятав! О, і дівчата наші не .дрімають. Секретарка
Ія, калькулятор Маша, рахівник Евеліна-кубиками граються, влаштували
змагання: хто швидше. Ну, народі Доб- ре, що я хоч роздивився, не поліз
до трибуни, а то б у таку халепу вскочив!..

СИНЬООКА, РУСОКОСА

В одній з газет я прочитав нарис про вчителя Миколу Івановича
Дібрівного. Прочитав і подумав: чи не той це Микола, з котрим я навчався
у педінституті? Напевне, він. Усе співпадає: прізвище, ім’я та по
батькові, фах, вуз. Хоча й давненько це було, але пам’ятаю того
Миколу-дивака, романтика, балакуна.
Закортіло відшукати студентський щоденник і ще раз полинути в
молодість, зустрітися з юністю, зокрема, з героєм гарного нарису-Миколою
Івановичем Дібрівним.
Ось він – “Літопис спудея”.
Де ж тут про Миколу?
Є!
17 жовтня. Миколу Дібрівного ми інакше не називаємо, як дивак,
артист-комік, клоун. Химерний хлопець! То розказує, що він буцімто
редагував районну газету кілька днів, що був знайомий з донькою аташе, а
то якось на лекції з народної творчості заспівав “Посіяла огірочки…”
Правда, для мене Микола перш за все хороший товариш. Мені імпонує те,
що він, як і я, пише вірші. Творить їх регулярно і уперто, нехтуючи
нищівною критикою доморощених літературознавців, а також незважаючи на
негативні відповіді з редакцій газет, журналів, радіо, альманахів. Якщо
щиро” то через те віршування доводиться і нам потерпати. Ось, наприклад,
сьогодні вночі Микола продовжував створювати поему “Синьоока, русокоса”.
Десь на світанку залетів у кімнату, розбудив усю нашу комуну й нумо
читати уривки з поеми.
Товариші в крик. Дай, мовляв, сни додивитись. А він – хоч ти йому
кілок на голові теши. ЧитаєІ І ще як! На повні груди. Вже й сусіди
грюкають в стінку, вимагають припинити галас, а Микола чеше, а Микола
гримить…
Нарешті в поета-бідолаху летять черевики, мильниці, конспекти.
– Дуби!- гнівом повниться все єство Дібрівного.- Куди вам до високих
пориваньї Поезія – це музика в словах! А ви – колоди неотесані!
Тушканчики! Бегемоти! Крокодили!..
Ну, і ще кілька назв із флори та фауни…
Якщо послухати Миколу, то в нашій кімнаті живуть не студенти, а
всілякі звірі.
Між іншим, я помітив, що Майже у всіх віршах Микола оспівує одну й ту
ж особу-дівчину з синіми очима,ще й русокосу.
24 жовтня. Все-таки випитав у Миколи, яка ж персона спокою не дає
палкому серцю поета. Виявляється, дівчина Оксана. Вірші Микола почав
писати якраз того дня, коли закохався в ту ж таки Оксану-поетесу з
сусіднього села. Поетесу тому, що Оксана вже друкувалась в обласній
газеті. Нині вона – студентка університету, куди Микола поступати не
наважився, а подався в педагогічний, де, як йому нараяли” тямущі люди,
хлопців приймають охочіше, ніж дівчат. Миколі хотілося сподобатися
Оксані не лише зовні (у чому, звичайно, ані на грам не сумнівався), але
й душею-ніжною, щирою, бентежною. А про це може свідчити тільки поезія.
25 грудня. Ну й ну! Микола вже не пише віршів! Причина проста:
розчарувався в Оксані. У дівчини, як виявилось, є наречений, майбутній
адвокат чи
прокурор, навчається теж в університеті. Микола сказав, що Оксана
обраницею його полум’яного серця не може бути, тим більше, з блюстителем
закону, хоча й майбутнім, йому не суперничати. І ще Микола додав: чи не
забагато поетів на одну сім’ю…
17 квітня. Наш Микола опановує нині секрети ху” дожнього ремесла і
вголос міркує про лаври славетного живописця. Накупляв за останні мідяки
фарб, за позичені-мольберт і пензлі. Тепер ми аж стогнемо від клопоту.
Адже сліди фарб Микола полишає скрізь – на нашому одязі, конспектах,
книгах, стінах. Якесь засилля фарб! Микола одного разу навіть на лекцію
прителіпався з лицем-палітрою. Всю ніч малював, а вранці й умитися не
встиг чи просто забув.
Звідки це новітнє захоплення?
А ось ізвідки. Побачив Микола дівчину, яка малювала, в один момент
закохався – і все тут. Маємо горе на свої голови. Перша картина – плід
все-нощної- на жаль, не вдалась нашому аматору. На полотні маячіла
фігура, яка скоріше нагадувала копицю сіна, сяк-так складену, правда,
копицю з синіми очима. Микола ввечері після нашої негативної оцінки
кухонним ножем порізав полотно і дав клятву, що все одно створить
божественний образ юної діви.
Особливої уваги заслуговував той мент, коли Микола вибирався, як він
казав, на пленер. Він перекидав шлейки мольберта через плече, запалював
люльку і повагом прямував на схили Дніпра. Там – певного дня і о певній
годині – змальовувала пейзажі ота дівчина з художнього інституту. Микола
розташовувався недалечке. Він довго вмощував мольберта, ретельно
розмішував фарби, попихкував димком з люльки. Якщо збоку подивитись, то
можна було побачити не зеленого, початківця, а досвідченого метра.
Коли б ще зазирнути цієї миті в Миколині очі, то вас би вразила глибока
задума, відречена зосередженість або незгасне палахкотіння творчої
наснаги.
А ще Микола захопився ідеєю писати з нас портрети. Але коли він
запрошує когось із нас позувати, то ми розбігаємось урізнобіч хто куди.
12 травня. У нашій кімнаті посвітліло. Модерніст Микола відніс
мольберта в комірчину гурто-житку’на вічне зберігання, а фарби й пензлі
роздав нам на згадку про його сподвижницьке малярство. Натомість у нашій
нетихій обителі з’явилися… шпаги. Так, так! Саме шпаги! У нас тепер є
свій мушкетер-Микола Дібрівний. Як тільки відмовився від живопису, то
чомусь раптово розуподобив дівчину-художницю, так і гайнув шукати нове
захоплення. Тієї ж синьоокої і русокосої. Доля завела парубка в Палац
спорту на республіканські змагання з фехтування. Ось там він і зустрів
свій ідеал. Зустрів, закохався і прямісінько на кафедру фізвиховання
інституту,помчав. Записався в секцію фехтування.
Невже і все про Миколу?
Погортав щоденника.
Ні, ось іще. Через рік.
12 жовтня. Наш новоявлений донжуан Микола Дібрівний неждано-негадано
відрікся від дівчат, знехтував залицяннями та зітханнями. Запевнив, що
назавжди. Ці вертихвістки, сказав, самі не знають, чого хочуть. Принцеси
на горошинах. Вередливі, легковажні, а то й лихі. Проживу, заявив
Микола, без них. Буду, мовляв, гризти граніт науки, а їм повна
відставка-і синьооким, і карооким, ї чорнооким. Хай, похвалявся, хоч
сміються, хоч плачуть, хоч гопки скачуть – і бровою не поведу…
Котра ж йому так допекла?
20 березня. Повернулися з педпрактики. З сільських шкіл. Наш схимник
Миколай (нове прізвись-ко Миколи) знову коника викинув: ні сіло ні
впало-переводиться на заочне навчання. Коли я поцікавився, яка ж
усе-таки причина крутого повороту, мій добрий товариш відповів: “Друже,
вибач,. таємниця. Боюсь, щоб не наврочити. Я тобі напишу”.
’2 квітня. Микола накупив книг з теорії педагогіки, методики
викладання української мови та літератури, набив ними великий чемодан і
з почестями відбув на постійне місце проживання і роботи в село, що на
Поліссі. У школу, де проходив педпрактику…
Ще раз перечитую нариса.”
Так ось у чому річ! Як же я спочатку не звернув уваги! Дружина Миколи
Івановича Дібрівного теж педагог. Автор, хоча й скупо, але змалював і її
портрет. Безумовно, як ви вже й здогадалися, шановні читачі, вона
синьоока, русокоса.
І ще одна істотна деталь зацікавила мене. Виявляється, Микола, тобто
Микола Іванович, не лишб вчитель-методист, але й вірші пише, малює,
дружить зі спортом.
Сказано: кохання окрилює людину.
І залишає добрі сліди в її житті.

ГІПОТЕЗА КЛАВІАТУРІНА

Гачок, мабуть, зачепдвся за кррч.
Юний рибалка смикав-смикав – не піддається. Волосінь бринить, але
гачок не бажає полишати свою здобич а чи, навпаки, здобич не відпускає
його. Тоді хлопчик роздягнувся і – шубовсть у воду. На берег рибалка
вибрів з якимось предметом у’ руках.
Нажививши заново гачка, він закинув вудочку і ну обмивати знахідку. -
За рибалкою байдуже (кому не відомі подібні клопоти!) спостерігав,
лежачи на піску, кандидат антропологічних наук Максіан Клавіатурін. Його
теж зацікавив той предмет, і він знічев’я підвівся, неквапно подибав до
хлопчика.
Але те, що побачив у нього в руках, змусило науковця змінити свою
поведінку. Він стрепенувся, немов щука в сітях, і вигукнув:
– О боже, що це?!
Максіан прямо-таки вирвав з рук хлопчика невелику статуетку і, як
гіпнотизер, уп’явся в неї очима.
– Який презент!..- шепотів у напівзабутті.- Це якраз те, що вкрай
необхідно менії Вагомий. факт моєї гіпотези…
Отямившись, глипнув на хлопчика, котрий, за-, бувши і про поплавок, з
подивом дивився на бородатого дядька.
– Як тебе звати?
– Петриком.
– Петрику, будь другом, подаруй мені цю річ. Я за неї тобі спінінг
куплю.
– Беріть,-усміхнувся Петрик,-все одно я її у річку викинув би.
Максіан палко подякував рибалці, поспіхом одягнувся, статуетку обережно
поклав у валізку і подався до автобусної зупинки,
Невдовзі він подзвонив журналісту Георгію Баклазі: ‘
– Негайно мчи до мене! Сенсаціяі Баклага приїхав на таксі. Максіан
торжествував:
– Дивись! Перед тобою – божественний образ жінки, а може, й діви.
Статуетку створено руками генія, незаперечне. А основне – вона мені
справді когось нагадує. Я вже десь бачив таке обличчя. Точно. Ніс, очі,
вуста… Бачив її, цю жінку!
– Ти, Максе, щасливчик,- розділив тріумф товариша газетяр.- Уявляєш,
яку статтю я друкону аж у центральній пресі! Гайда мерщій до Влада
Стовпового.
– Справа ось у чому, дорогий метре,- Максіан нетерпляче пояснював
причину візиту Стовповому.- Я в поті чола, ніби проклятий, ось уже
кілька років працюю денно і нощно над дисертацією. Моя ідея-фікс:
зовнішні дані людини та її характер періодично, приблизно через
століття, повторюються. Якщо я глобально обгрунтую своє припущення, то
відкриття в галузі антропології найменую гіпотезою Клавіатуріна або
законом Максіана. І ось ця статуетка. Витягло з річки хлоп’я. Випадок, а
яке велике значення має він, пан випадок, у нашій справі!.. Як ти
гадаєш, Владе, чи можна визначити вік знахідки і на кого з жінок схожий
цей витвір?
– Я знаю персону-прообраз твоєї статуетки,- похмуро посміхнувся
скульптор.-Знаю, хто вона і з ким живе…
– Як це?-в один голос вигукнули науковець і газетяр.
94 ,

– Дуже просто, хлопці. Це – копія .моєї першої дружини…
Клавіатурін і Баклага як стояли, так і сіли на ящик з розкислою
глиною.
– Опісля того,- продовжував Стовповий,- ко-. ли вона мене покинула,
всі статуетки я потопив у річці. Щоб не мозолили очей. Наліпив я їх
достобіса, бо Еллочка любила,’позувати. Вона взагалі, крім лежати на
дивані у позі цариці Семіраміди, нічого не вміла робити…
“А спінінг все-таки треба купити”,- зітхав Клавіатурін по дорозі
додому.
– * *
Петрик з вудочкою сидів на тому, напевне, давно облюбованому, місці.
Клавіатурін поклав на пісок спінінг і сказав:
– Це тобі, хлопчику. \
– А моїм товаришам, теж Купите? Он дивіться, .скільки вчора
навитягали…
– Ех, допомогли б вони, ці статуетки, мені,- зітхнув Максіан,- то я
вам і моторного човна подарував би. А так… Без користі. Повкидайте їх
у річку, де глибше. Мине кілька віків – і ці штуки й справді матимуть
неабияку цінність для” дисертантів.

ДЗЕРКАЛО
Понеділок.
Сиджу в кабінеті. Чекаю. Двері навстіж. У коридорі дзеркало. На зріст
Генки Шворняка, баскетболіста збірної тресту.
Тільки-но вийду з-за столу, як біля дзеркала вже , хтось вигинається.
Ага, цього телепня тут ще не вистачало! Валерій Козубець
приплуганився. Красунчик писаний! Чуприну поправляє, вусики погладжує,
зуби вишкіряє, мов коняка… Шість хвилин!
Якщо кожен з нас ось так розбазарюватиме час, то… Не знаю, до чого
ми докотимось. Ні! Треба діяти! Рішуче й негайно! Терпець увірвався!
Я зриваюся на ноги, пружними стрибками досягаю цілі – дзеркала в
коридорі.
Ось прошу! Світлана Чоботар. Тоненька, струнка й гнучка, ніби
бамбукове вудлище. Як вона примудряється бути такою? Напевне, нічого не
їсть і не п’є, живе божим духом. Задивився. А вона – круть-верть,
верть-круть. Зачіску поправила, мікровельвет Підсмикнула, помадою по
губах мазнула-і розтанула, як улітку хмаринка опівдні. Лиш каблучки
поцокали. Мабуть, до того ж таки Генки поспішила. За що вони зарплату
одержують? І преміальні?
Пора…
Та де там! Біля дзеркала вже вклякла Жанночка Шляхова. Фігурка – доки
обійдеш, то й бублика з’їси. Коса пишна, отож і бігає до свічада сім
разів на день. Фіксую час. Розчісується. І стовбичить, стовбичить.
Нарешті пішла. Підлога рип-рип. І не на своє робоче місце попливла, а в
протилежний бік. Напевне, понесла свої новини подрузі Зосі. Аякже! Два
вихідних не бачились! Скільки нацо-кало? Дев’ять хвилин спливло у
вічність. Куди профком дивиться?
О, Поліна Павлівна блузку приміряє. І так її мостить, і сяк. Поворот
ліворуч, поворот праворуч. Потім завмирає: довго-довго дивиться на своє
відображення. Що вона там бачить? Коли б її Василь так на неї
вибалушувався. Зникла з очей і ця. Сім хвилин! Що думає начальство?
Воно ще раз засвідчує, що краватка, , придбана вчора в універмазі,
мені до лиця.
І ще відзначаю: од вболівання за роботу на моєму переніссі з’явилася
перша зморщечка…

ВАРЕНИКИ 3 ВИШНЯМИ,
або
З ПРАКТИКИ ГУМОРИСТА

Я, наприклад, люблю вареники. З капустою, сиром, суницями, вишнями…
При чому тут вареники, скажете, і -практика гумориста? Е, не
поспішайте з такими запитаннями. Усе поясню.
Оскільки мою розповідь адресовано в основному гумористам-початківцям,
а також їхнім нареченим та дружинам, то поділюся щедро досвідом. Отже…
Отже, як тільки я задумаю гумореску, не гаючись, кажу дружині:
– Нумо, ластівко моя, зготуй мені вареничківі Сюжетик у мене славний
визрів… Що там у тебе з ринку? Вишні? Чудово! Найпаче люблю вареники з
вишнями. Починай!
Я. Дістаю з шухляди чистий папір, кладу на стіл. Пробую перо. Пише.
Налаштовуюсь на хвилю на- тхнення. Налаштував’ся. Глибоко замислююсь.
Шукаю перше слово, першу фразу…
Дружина. З перемитих у проточній воді вишень видаляє кісточки, кладе
м’якоть у миску.
Я. Записую перше речення, закреслюю, шматую папір, схоплююся з
крісла, бігаю по кімнаті, ловлю сюжет, мов жар-птицю за хвіст… Пишу!
Дружина. Заливає окропом борошно (це поліпшує набухання клейковини),
перемішує, додає води кімнатної температури, яєць, солі. Знову замішує,
так, щоб тісто було однорідним, еластичним за консистенцією (див.
словник іншомовних слів, теж заняття для гумориста вельми корисне) й
легко відставало від рук.
Я. Відчуваю, що моє перо не туди побігло, все переплуталось у голові.
Герої гуморески кажуть не те і не так, як мені того хотілося б. І
починаю спочатку. Настирливо дзвонить телефон. Відповідаю, що
я-квартира, а не цех безалкогольних напоїв. Натискую” на перо. Напружую
уяву. Прислухаюся до звуків, що ні-ні та й долітають з кухні.
Здогадуюся, що я-в цейтноті (див. словник). Зав’язка рветься, наче
мотузка, зсукана в кінці кварталу, кульмінація – туманність Андромеди. А
про несподівану кінцівку-найважливішу частину твору- годі й думати!
Дружина. Ставить тісто на визрівання. Я. Зазирнувши крізь щілину
дверей на кухню, нестямно радію. Ура! Виявляється, ще є сорок хвилин!
Рівно стільки, скільки визріває тісто! Рішуче загнуздую сюжет і,
затамувавши подих, пишу, пишу, пишу…
Дружина. Розкачує тісто, нарізає склянкою кружальця. Ліпить!
Я. Перечитую написане. О, Музо! Сім сторінок! Хто ж таку довжелезну
гумореску надрукує?! Скорочую безжально, по-варварськи.
Дружина. Вкидає вареники в підсолену Воду і…
Я. Побігавши по кімнаті, для героя нарешті зна- , ходжу дотепну
фразу. Вона й лягає в основу заголовка мого витвору. З кухні чути, як
булькає в каструлі вода. Відхиляю двері.
Дружина. Вареники, які спливають, вибирає шумівкою, кладе в друшляк
(див. словник), щоб вода збігала,- розкладає на дощечці, аби холонули.

Я. Ще раз перечитаю написане, редагую дещо
і поспішаю до кухні.
РАЗОМ. Посипаємо вареники цукром, заливаємо сиропом і бажаємо одне
одному смачного.
Ось так. І гумореску написано, і вечеря готова.
Звичайно, в кожного, хто пише, повинна бути своя найулюбленіша
начинка для вареників, і така, що вже тільки одна згадка про неї
стимулювала б до написання дотепних творів.
Звісно, вареники – це шедевр кулінарії. І не завжди щастить зготувати
їх так, як хотілось би…
Так само й з гуморесками.
Не всі вони будуть класичними, але прагнути до цього все-таки слід,
щоб читачі робили тільки одне-сміялися…

ВІДРЯДЖЕННЯ 3 РАЮ

У небесній канцелярії за столом сидить бог Саваоф, перекладає папери
та накладає резолюції.
Нарешті відсовує голубу теку вбік і тисне на ґудзик селектора.
– Гавриїла до мене!
Не встиг Саваоф увімкнути програвача, щоб у запису послухати пісні
янголят молодшої групи, як до кабінету вбіг захеканий Гавриїл – завгосп
небесної канцелярії.
– Викликали, ваша святість?
— Як справи, доповідай!
– Та… Снігом землю засипали.
– Згідно графіка, де треба і в повному обсязі?
– Так, але…
– Що – але?
– Святий Петро поскупився… Ледве покрило, і то не скрізь. То я
йому…
– Що – йому?
– Карафку поставив, улестив скупердяя.
– Ну і… -
— Ну і розщедрився Петя, ой, пробачте, Петро. Сипонув-де по коліна,
а де й по… ги-ги-ги,-ре-готнув Гавриїл. .
– Молодець. А скажи, тільки чесно, як перед богом,-де отого самого
доп’яв?
– А не будете лаяти, пардон, критикувати?
– Шквар!
– Ангели нагнали з сушених райських яблучок. Портативні апарати
сконструювали і…
– Хто дозволив?
– Ви ж самі закликаєте: ініціатива, ініціатива! От вони…
– Гаразд. Чорт з вами. Принесіть на дегустацію. Сподобається -
запатентуємо. І апарат, і продукцію. Необхідно поповнити запаси. Чого
стовбичиш? Геть звідси! Чи, може, ще чим-небудь порадуєш?
– Та… Снігу насипали, а грунт і воду не заморозили. Озеро в одній
теплій країні закували в лід. Торохнули градом по цитрусових…
– Як ви посміли? Що ж це таке? О пречиста діво Маріє! Збожеволіти
можна! За графіком, якого я особисто корегував, що треба було робити?
Га?
– Комори переплутали. І в дистанційному управлінні розгардіяш. У
складах з морозом холодильники попсувалися. Замість снігу дощ
періщить…
– Слухай, Гавриїле, аби тобі блискавка чуба обсмалила… Що ти робив
під час відрядження там, на землі? Інформуй!
– Прибув, як ви і радили, на один завод. Так і так, мовляв, я із
главку. Перевірятиму підготовку підприємства до зими. Вони, як гостинні
господарі, запросили спочатку в ресторан… Потім катали по місту,
повели в музей, на футбол…
– Коротше, бий мене грім!
– Ну, на прощальній вечері один добродій після третьої… гм-гм…
признався, що в них з підготовкою до зими не дуже, але, сказав, головне
- вміло відзвітувати відповідним організаціям… Я теж так діяв. А ви,
між іншим, підписали мого звіта, не прочитавши в ньому ані рядочка, ще й
премією відзначили за гарний почерк. От вам або дощик, або сніг… І
ще…
– Що іще, бісів сину?
– Газета ось… Звідти. Фейлетон у ній. Про той завод. Не готовий він
працювати в зимових умовах. І найдивовижніше те, що дирекція заводу
звинувачує погоду, себто, ваша святість, конкретно нашу організацію. Де
ж справедливість, о великий боже?!
– Не впадай у транс, непутьовий! Ну й помічника ж маю! От що.
Оголошую тобі сувору догану з попередженням. Аби перевірив той завод та
досвіду набрався, з якою метою тебе туди й посилали, то був би порядок і
тут, і там… Саваоф так розгнівався, що аж німб завібрував над головою.
– А тепер – геть звідси! Замучив ти мене. Згинь з очей! ~ Гавриїл
хутко зник. ‘
Саваоф полегшено зітхнув, перехрестився, випив склянку нектару й
увімкнув програвач.
Янголята тоненькими голосочками затягнули пісеньку з мультфільму:
Чунга-чанга, Синий небосводі Чунга-чанга, Лето круглий годі

ОДА БІЛЯ ПРОХІДНОЇ

Наближалося наше родинне свято – іменини дружини.
– Миколо, у нас будуть гості,- сказала Марина.-Треба чогось
смачненького дістати.
– Дістати так дістати,- буркнув я.- Зараз, гайну в магазин.
– Ви тільки подивіться на цього дивака!- вдарила руками об поли
дружина.- У магазин… “Дарницькою” чи “Молочною” гостей вгощатимеш?
Баличка треба, копченої ковбаси, пару курочок. Словом, дзвони директору
“М’ясоковбасвиробу”.
– Чому ж я буду йому дзвонити, якщо той ди-ректор ні сват, ні кум,
взагалі – незнайома людина?
– Відрекомендуйся, поговори як мужчина з мужчиною. Он Малащукова та
Щеренчиха постійно там пасуться. Ми ж не на дурняк, а за гроші.
Однак телефонувати я категорично відмовився.
Подзвонила Марина.
Щось ніби там наклюнулось.
Пішли ми. Мене дружина взяла для того, щоб хоч дорогу знав до
“М’ясоковбасвиробу” та заодно й нести допоміг.
Прибули.
Марина шмигнула за прохідну, а я залишився чекати.
Щоб не гаяти даремно часу, витяг записника, ручку і заходився
складати оду на честь іменинниці. Я, щоб ви знали, з дитинства віршую.
Руку, як кажуть, набив, то ручка так і забігала…
Люба моя, йнла моя, мій багряний світе…
Прочитав і схаменувся. Чужеі І як воно влізло? Закреслив.

З днем народження, Маринко…
Ага, перший рядок є. Здається, своє, не чуже. А далі? Я подивився на
небо. Як заримувати слово Маринка? Треба щось оригінальне утнути…
А з прохідної, бачу, дамочки випливають, навантажені то кошиками, то
пакунками, а то й клунками. За конфігурацією тари я мимоволі визначав,
де балик, де ковбаса, де кури та гуси…
Однак звертаюся до вірша. Знову звів очі до синіх небес.
З днем народження. Маринко, Будь щасливою, хмаринко…
Гм… Риму класну підібрав, та що скаже хма… Маринка? Навряд чи
сподобається їй легковажний ” цей образ. Необхідне щось серйозніше. Але
хіба ось так, посеред вулиці, знайдеш потрібне слово?
Кидаю погляд на прохідну. Ідуть, несуть, а моєї не видно. Забарилася.
Напевно, вибирає. Вона мастак вибирати. Це й добре. Допишу оду. Як же
перелити у форму вірша моє незгасне почуття?
Зі святом вітаю, моя…
Моя-хто? Мариночко… Маринонько… Марину-сечко… О! Маринусяі І
розмір дотримано, і ніжно, і своєрідно…
Зі святом вітаю, моя Маринусяі Будь же щаслива, я повернуся!
При чому тут “повернуся”? Виходить, я від неї збираюся утікати? О,
Маринуся мені цього не пробачить. Біда, та й годі! Не йде вірш- і квит.
Сховав записника до кишені. Хай, мабуть, іншим разом, коли натхнення
в гості завітає. Час іще є.
Чекаю,

Ідуть жіночки, але вже – в чому річ?- не обтя-жені делікатесами.
Нарешті й Марина вибігла. Сердита, роздратована, ніби співачка, котру
освистала публіка.
– Що скоїлось? – питаю обережно.
– Що-що? Уявляєш, тільки моя черга підійшла, як хтось сказав, що
напроти прохідної стовбичить підозрілий тип і строчить щось до
“блокнота. Сказали: або з редакції, або з народного контролю. Ну й годі
давати. Там таке зчинилося, таке…
Я стояв мовчки і кусав губи, щоб не розреготатися.
Марина пильно подивилася на мене.
– Стривай, стривай, – насупила -брови. – Признавайся, недотепо,
мучителю, що ти і є отой тип! Знову мусолив вірша?
– Складав,- зізнався я, зітхнувши.- Оду. На твою честь.
– Ну, от. Я давно казала, що писанина до добра тебе не доведе!-
завелася Марина.- Ну й чоловіка маю на свою голову. Так от! Будеш тепер,
шановний, пригощати гостей… своєю одою!

ШАШЛИК 3 ОПУДАЛА
Директор заповідника Соломаха зібрав найближчих помічників-Пухтія,
Свічку, Петренка,’ Дубовика та Колодочку – на термінову нараду.
– От що, товариші,- сказав директор.- Є серйозна справа…
Колодочка озирнувся довкіл, зашторид вікна, замкнув двері кабінету.
– …і секретна,- приклав пальця до губів Соломаха.- Щоб ніхто ніде
ані-ні. Як завжди.

Товариство ствердно закивало. Мовляв,’ не вперше, язика за зубами
тримати вміємо.
– Завтра до нас приїжджає-Семен Георгійович. Чого – не знаю. Не
пояснив. Подзвонив, попередив, що завітає,- і крапка. Як’нам відомо,
Семен Георгійович – мисливець, отже, захоче “поблукати з рушницею”, як
полюбляє він казати. Відмовити ж -йому-неможливо. Значить, ми не повинні
промахнутися…
– А ми що? Ми хоч сьогодні в бойовій готовності,- обізвався Свічка.
– Не перебивай, Іване Самійловичу,- підняв руку Соломаха.- Полювання
буде не звичайним, а розписаним за нашим сценарієм. Словом, як діяти -
кожен з вас добре знає. Операцію назвемо “Димок під осокором”. І
дивіться мені… Щоб уся атрибутика була на мазі!
* * *
І справді, наступного дня приїхав Семен Георгійович.
Директор запросив гостя до контори, познайомив з персоналом, а потім
запитав:
– Семене Георгійовичу, що вас цікавить у першу чергу?
– Знаєте, не будемо про справи. Я від них утік;
а ви… Ліпше пройдемося по угіддях, от я й подивлюся на вашу роботу.
Сподіваюся, звірі не перевелися? Множаться?
– Так, Семене Георгійовичу. За що й боремося усіма доступними, .нам
методами.;.’ Прибули на узлісся, Вийшли а машини.
– Яка благодать, краса!-вигукував гість раз у раз, милуючись
краєвидами заповідника.- Райський куточок…
– Семене Георгійовичу! Он і лисичка петляє. Стріляйте!
– Де?
. – Та он, у лозняку. Бачите? Беріть на мушку. Семен Георгійович звів
курок, бабахнув. Недалеко в кущах залунало:
– Є! Наповал!
І на галявину вибіг Пухтій з лисицею в руці.
– Неси до осокора!- скомандував Соломаха і звернувся до гостя:-
Звірів у нас тьма. Ось пальніть, будь ласка, о-он в той чагарничок.
Зайчисько якраз вистрибує.
Гримнув постріл.
Мить-і з кущів вискакує Петренко. Радісно вигукує і мчить до осокора,
тримаючи в руці вуханя.
– Дива!-захоплено сказав удачливий мисливець.- А якщо у воду
вистрелю? Акулу притарабаните?
Не встигли присутні й опам’ятатися, як і насправді Семен Георгійович
направив рушницю в бік річки – і тільки луна покотилася понад плесом.
– Готово!-почулося від берега, з очерету, і вдалині з’явилася
метушлива постать Дубовика. Він біг, перечіпаючись, з дикою козою на
плечах.
Товариство заніміло. Стояли ні в сих ні в тих. Усі відчули, що
операція “Димок під осокором” ось-ось провалиться…
Соломаха мовчав, не наважуючись глянути в очі гостеві, а той
погмикав-погмикав і запитав не без іронії:
– У вас уже й водяні кози завелися?
Виручив Дубовик, який щойно повернувся до гурту й здогадався про
осічку:
– У козулі, Семене Георгійовичу, виявляється, розрив серця. Злякалася
пострілу. Адже наші звірі не звикли до гармидеру. Тут їм привілля.
Розкіш, одне слово.
– Може бути, може бути,-неквапно’ сказав гість і розрядив рушницю.
Походили ще, помилувалися красою лісу та й до осокора подалися, бо
звідти вже звабливо пахло смаженим. Колодочка-майстер приготування
шашликів, то й цього разу постарався.
* * *
Коли вирядили гостя додому, Свічка пожартував:
– От якби нам ще й шашлики навчитися з опудал робити! То не тримали,
б спеціально отару овець.

ВІД ВДЯЧНИХ
Біле покривало туго облягло постамент і невелику фігуру, ледь чутно
лопотить на вітрі.
Навколо вирує публіка. Товпляться святково і барвисте одягнені
артисти, представники громадськості, шанувальники естрадного мистецтва.
Аж ось на високу трибуну під звуки зведеного оркестру піднімаються
делегати від вокально-інструментальних ансамблів.
Гривастий молодик сліпучо усміхається, підходить до мікрофона, стукає
по ньому каблучкою, а потім вишколеним баритоном виголошує промову, яку
не раз переривають бурхливі оплески.
– Дорогі колеги, шановні прихильники естради! Ми зібралися ось у
цьому чудовому парку ясної, гарної днини для того, щоб висловити своє
захоплення, виявити любов, шану і відкрити пам’ятник тому, хто завжди,
повсякчас був, е та й завтра буде в нашому творчому житті найвірнішим
слугою, найнадійнішим другом і найціннішим помічником. Жоден відомий
виконавець і той, чия зірка ще тіль ки жевріє на небосхилі мистецтва, не
обійдеться без цього ні секунди. Коштом служителів естради і споруджено
цей величний монумент. Музика заграла бравурний марш.
– Загриміло: “Ура!”, “Браво!”, “Слава!”
Найпочесніший гість, лауреат усіх, які були, є і будуть, конкурсів,
наблизився до покривала, перерізав голубу стрічку, і перед очима публіки
постав пам’ятник Естрадному Мікрофону.

ЩО БУДЕ!

Гірничий диспетчер Гичкін готувався здавати зміну. Наводив порядок на
столі, позирав на годинника.
Задзвонив телефон.
Гичкін, відчуваючи, що цей дзвінок нічого доброго не віщує, не
поспішав хапатися за трубку.
Телефон не вгавав.
“Хто ж це? Жора дзвонив, сповістив, що пива свіжого дістав. Футбол
увечері транслюють, то посидимо, повболіваємо, пивка з таранею
посмакуємо…”- роздумував кілька хвилин, врешті-решт ризикнув. . -
Слухаюі ‘ ‘
– Алло!-.почувся нетерплячий голос.-Диспетчер? ‘ ‘
– Так, диспетчер Гичкін біля апарата!
– Зупинився вибій! Терміново надсилайте хомути)
– І все?-.перепитав Гичкін. ”
– Ні! Затяжок-теж на десять хвилин роботи…
Гичкін помовчав.
“Ось тобі й маєш! Затяжки, хомути-це надовго. Доведеться, може, й
наступної півзміни прихопити. Адже Петро Самохін завалить діло,
недосвідчений диспетчер, з інституту недавно… Що, прощай, футболе?..”
З вибою наполегливо вимагали відповіді.
Гичкін ще раз глянув на годинника.
Він “тягнув”" час, як футбольна команда в кінці другого тайму при
виграшному рахунку.
– Алло!- нарешті обізвався.- Хвилин тридцять протримаєтесь?
– Та можна,- відповіли на другому кінці про-вода.- Підчистимо
конвейєри. Сидіти не будемо.
– От і гаразд!-зрадів Гичкін.-Тримайтесь. Усе буде!
– Що буде?- допитувались звідти.- Конкретно?
– Що-що,- загомонів сам до себе Гичкін, поклавши трубку на важіль.-
Допитливі які! Зміна мені буде – от що! Хай Самохін звикає долати
труднощі самостійно. Доки його за ручку водити? Викрутиться. Правець
його не вхопить. А пиво, між іншим, може й скиснути…

ОДРУЖУЙТЕСЯ, ХЛОПЦІ!
Оженився, зажурився. І ложкою, і мискою, ще й третьою колискою. Так у
пісні співається. Гм, за-давніла пісня. Хіба нині так? Ось, наприклад,
“ложкою”. Та нам на весіллі аж сім наборів подарували. 1 золоті, і
срібні, й мельхіорові. Є чим суп сьорбати,є що й людям показати. Про
миски і мови нема. Та’ ще “Жигулі”, холодильник, килими всякі, імпортна
стінка, спальний гарнітур, маг… Коротше, мої татусь із матусею та
предки моєї Лори забезпечили нам райське життя у трикімнатній
кооперативній квартирі. Просто молодці: про все подбали.
Тепер ми з Лорою план складаємо, як будемо жити. Оскільки ми
заякорилися у місті, то слід зарані про дещо поміркувати. Як ото каже
мій грамотний тесть, у будь-якій справі необхідно діяти з перспективою,
тобто дивитися вперед – на три, а то й на десять років.
Отже, почнемо з продуктів харчування. Треба їсти, щоб жити, але, як
мовиться, не слід жити тільки заради того, щоб їсти. Та не в цьому суть.
Головне, що їсти все одно треба. Бажано – смачно та по-живно. Словом,
ситуація така. Лорині живуть у селі, мої – в місті. Завдання перед ними
поставлені не ідентичні, зрозуміло. На селі сад і город, корова, і
кабанчик, кури й ‘ бджоли. У місті – магазини, товчок, ринок. Значить,
Лорині постачатимуть нас ковбасами, салом, борошном, фруктами та
овочами. Мої матимуть справу з ширпотребом – куплятимуть одяг, взуття і
так далі. Не так уже й мало треба сучасній молодій сім’ї.
А щоб не було претензій, плутанини і непорозумінь – складаємо графік:
коли треба до йас навідуватися, що привозити, що купляти…
Кажете, в пісні співається і про колиску? Е, ні, про це ще рано.
Встигнемо, як твердить моя дорога теща, з козами на торг. Почекаємо,
доки хтось із наших вийде на пенсію. Інакше – хто ж глядітиме їхніх
онуків?
Так що – одружуйтеся, хлопці! Жити можна. І запам’ятайте: основне
діло після весілля – чітко визначити батьківські обов’язки своїх
предків.

МУЗЛАЇВ ОБЩ
(Жарт)
-Орав-орав Гриць’ко Музлай ниву та й зупинив трактора. Зупинив,
подумав: “Загінка чималенька, все одно до вечора не впораюсь, піду,
мабуть, подрімаю трохи…”
А де ж полежати?
От керівнички, .могли б і вагончика вивезти, хай би трудяща людина
перепочила спокійно…
Аж’ген скирта бовваніє.
Туди й почимчикував.
Врився в солому та й заснув по-богатирськи.
Куховарочка Наталочка обід привезла, а Грицька й не видно, й не чути.
Трактор стоїть у борозні, захолов.
Шукала,гукала-дарма.
Дівчина хутко – на польовий стан. Так і так, мовляв, пропав безвісти
Гриня Музлай.
Осідлали механізатори мотоцикли і гайнули на пошуки товариша.
А Грицькові приснилося, ніби йому Наталочка насипала величезну мисюру
борщу, а ложки не дала. Отож він од такої образи й прокинувся раптово.
Глянув на сонце-високо. Пора ж обідати! Де ж це Наталочка? Невже думає,
що Грицько Музлай, механізатор широкого профілю, буде незаправле-ний
спа… орати?
Подався до трактора, спробував завести. Не заводиться.
Почухав Грицько потилицю, посварився кулачищем на техніку та л рвонув
з місця. До польового стану близенько, міркував, то й ногами добіжу.
Швидше буде, ніж трактором. А там… Там борщик із свининою, сметанка,
свіжі огірочки, узварчик…
Прибіг.

Гм, нікого. На столах-непочаті миски. Парує з них. Ложки чисті. А
навколо ~ ні душі. Що за дивина? Мо’, лекцію в холодку слухають? Не
видно. У селі пожежа? Ні вогню, ні диму. Село он, у долині, як на
тарілці. І автолавки нема поблизу.
– А, нехай, опісля виясниться,- махнув рукою.- Голод – не тітка.
Хапай, Петре, доки тепле!
…Коли вкрай збентежені механізатори повернулися назад, то побачили
на столі порожній, аж вилизаний, посуд. Визріло спільне припущення, що
на польовому стані, пообідав, не менше не більше, взвод солдатів, котрі
поверталися з далекого маршу-кидка.
Але загадку розгадала Наталочка. Під кленом вона побачила Грицька.
Він лежав горілиць і раз у раз прицмакував губами. Грицьку, напевне,
снилося, що він допиває узвар, якого в каструлі залишилося на денці.
Не розбудив Грицька ні дружний сміх трактористів, ні клацання
фотоапарата члена редколегії сатиричної га’зети “Остюк”: застукав
нарешті ледаря Музлая на гарячому… в холодку.

БУБЛИК 3 МАКОМ

Редактор багатотиражної газети Петро Карпович Задалинюк зайшов до
кабінету кореспондента Олега Шморгайла й наказав:
– Через десять хвилин покладіть мені на стіл інформацію на тридцять
рядків!
– Де ж я її візьму?-буркнув невдоволено Шморгайло, прикриваючи
журналом “Перець” чернетку нового вірша.

– Дзвони, кричи, біжи, гопки скачи, а замітку дай. Дірка на першій
сторінці, а що це таке-ти знаєш. Отже, твори!
“Ну й характер у шефа,-Шморгайло люто гризнув кулькову ручку.- І так
рядків триста видав на-гора. Скільки можна! Але… все одно писати
інформацію треба…” . .
Він кинувся до підшивки міськрайонної газети “Ясні зорі”.
– Так-так,- міркував уголос.- Ось візьмемо симпатичну заміточку, ну,
наприклад, цю – “З натхненням”. Перемелемо, пересіємо, борошенце
замісимо – пиріг спечемо! Так, заголовочок оригінальний причепимо. Хай
буде, хай буде… О! “По-ударному”. Зійде? Аякже! За вищий гатунок.
– Факти ретельно перевірив?-запитав для годиться Задалинюк і
відправив замітку до набору.
Завідуючий промисловим відділом міськрайонки “Ясні зорі” Олексій
Іванович Перев’язко безперестанку крутив диск телефону, бурчав під ніс:
– Знущання просто… Все тому секретареві мало. Інформацію на першу
сторінку, інформацію. Вже яку сьогодні? Десяту? Що в мене їх – комора?
Пакгауз? Ось візьми й напи’ши сам, розумака! А тут, як на лихо, нікуди
не додзвонишся. Ей люди, ви де?
– Погляд Перев’язка упав на підшивку газети “Маяк”.
– Гм,-заясніло сердите обличчя завідуючого.- Виручай, малоформатна
пресо!
Перебіг очима декілька сторінок, натрапив на інформацію
“По-ударному”.
– Еге,-повеселішав Перев’язко,-вихід із скрутного становища знайдено!
Ура! Ось ми абзацики пе
реставимо, кінцівку підправимо, гарненький заго-ловочок
пришпандьоримо. Отак-”Норму переви–конано”. Не інформація, а бублик з
макомі
Кореспондент промислового відділу газети “Ясні зорі” Олекса Гроза
щойно повернувся з відпустки. Сидить, пихкає димком з цигарки, листає
підшивку “Маяка”.
– А це що за Списаненко? Ну і ну-Піднімає трубку,набирає номер.
– Привіт, Олег! Висловлюю глибоке співчуття. Бригадира на прізвище
Списаненко в шостому уп-.равлінні немає і не було. Є Степаненко, лицарю
пера й диктофона. Отак. Що? Номер за двадцяте? У нашій? Зараз
подивлюсь…
Тут з’являється Перев’язко. Витирає хусточкою чоло, відхекується:
– Ху-у-у, такий клопіт, такий клопіт! Геть замучився без тебе.
Очамрів. Пора й мені у відпустку. Такої каші наварив, що й не знаю. Шеф
догану вліпив. Спасибі, що усну. Сталося ось що. “Маяк” надрукував
інформацію. Я передер. Потім ту ж саму замітку, тільки з іншим
заголовком, вони “позичили” в нас. А вчора, ось, читай, цей матеріал
з’явився у нашій газеті. Між іншим, прізвище од-’нієї й тієї’ ж людини в
кожній інформації звучить, як сказав шеф, у новій транскрипції -
Ступаченко, Списаненко, Свитуненко… Ось і маю тепер бублик з маком!

КАР’ЄРИСТ
Два місяці керує нами Петро Петрович Підлуж-ний. Стільки ж і ми
напружено трудимось, а точніше – нервові клітини знищуємо. Справа в
тому, що Петро Петрович – чужак, приїжджий. А ми вирішили вияснити: чи
має наш начальник яке-небудь хобі?
Вікентій Сокуряк – уболівальник-реаліст – першим спробував. Заніс
підписувати папери і так, ніби між іншим, “паснув”:
– Ну й молодчага Блохін! Як він філігранне виконує фінти!
– Це хто Блохін? З вичислювального центру?- абсолютно серйозно
запитав Петро Петрович.
Сокуряк від несподіванки навіть на якусь мить втратив орієнтацію і
попрямував не до дверей, а за шафу.
Хіба це можливо! Людина футболом не цікавить-’ся! Не знає видатного
форварда! Фантастично!
Подався, в розвідку рибалка-лірик Дмитро Лісовий.
Доки Петро Петрович розглядав проект, Лісовий задумливо-замріяно
дивився у вікно, а потім “закинув вудочку”:
– Погода золота… Клюватиме завтра здорово. Знаю місцинку. Коропи…
Очеретянка виспівує… Повітря, настояне на травах…. Юшечка… Не
вийшло. ‘ :
Настала черга нумізмату Максиму Гривнюку. Стоячи біля столу
начальника, Гривнюк, ніби ненароком, упустив на підлогу монету і
прожогом кинувся її шукати, вголос бідкаючись:
– Що ж я натворив! Шедевр нумізматики! Срібний карбованець з
портретом Петра Першого, ви-карбуванин у 1724 році!
Петро Петрович і не здригнувся. Лише ткнув носком черевика монету, що
закотилася за ніжку стола, буркнув: ‘ ,
– Ось вона…
Атакували Петра Петровича і невгамовний шахіст-етюдист Павло Кінько,
і заядлий колекціонер автографів відомих людей Семен Самовидський, і
власник персональної сауни Євген Братцев, і невтомний автомобіліст Слава
Подорожній, і зануд-ливий кросвордист Степан Бичок…
І жодному не вкипіло!
У цій катавасії – тихій битві, за місце біля правої руки начальника -
ніхто не звернув аж ніякої уваги на поведінку людини без хобі-Леоніда
Ве-реса. Він спокійно сидів на своєму робочому місці і, як завжди,
азартно натискував на клавіші мікрокалькулятора.
Колеги, звісно, обурились.
Як він, цей пришелепкуватий Верес, колода неотесана, глиняна
довбешка, може зберігати олімпійський спокій тоді, коли увесь колектив
б’ється над важливою проблемою?! * ‘ ‘
Напруження, наче події останньої серії детективного телефільму,
сягнуло зеніту, коли стало відомо, ,що новий начальник продиктував
секретарці наказ про преміювання Вереса.
При нагоді колеги оточили Вереса:
– Розкривай секрет, я то вб’ємо! Ну!
– Який секрет?- здивувався Верес.- Просто Петро Петрович, як і я, не
має хобі. Робота для нього – над усе.
-Ну, все ясно,-зробив глибокодумний висновок збирач пригодницької
літератури Костя Фолі-антов.-Піде Левко Стратонович на
пенсію-заступником у Підлужного буде Верес. Хто б міг подумати, що цей
тишко – кар’єрист?!

НЕПОДАЛІК ВІД ЛОДЖІЙ, У ЗАТІНКУ…
(Із щоденника пенсіонера-природолюба)
8 червня. Вранці сидів у затінку під кленом. Читав газету. Мою увагу
привернув “бобик”, з якого вийшло двоє. Вони походили по пустирю (наш
мікрорайон на околиці міста), помахали руками, щось кричали (напевне,
сперечалися) і поїхали. Що ж вони задумали? Може, стадіон збудують або
хоча б спортивний майданчик для дітвори?
12 червня. На пустирі – шарварок. Гуде бульдозер, до екскаватора
під’їжджають “КрАЗи” і відвозять кудись грунт. Ходив, цікавився, що воно
тут буде,-не допитався ні в кого… Риють, за всіма ознаками, довгий
котлован.
15 червня. Знову приїжджали ті двоє, ходили нав- коло котлована,
махали руками, тицяли пальцями у шмат ватману і знову дуже голосно
сперечалися. Чи то в них якийсь план, чи що? Той, що в темних окулярах,
весь час в один бік показував, а високий І рудий – в інший. Мабуть, план
погоджували…
24 червня. Бульдозер та екскаватор зникли, ніби їх корова язиком
злизала. Я обійшов котлован.’Міркував: чи не плавальний басейн мають
подарувати нам будівничі?
25 червня. На дні котлована угледів воду. Спустився вниз.
Виявляється, джерело пробилось. І не одне. Оце так диво!
ЗО червня. Вода прибуває.
16 липня. Тепер у нас е свій ставочок. Хлопчики вже купаються.
Водичка холодненька, але чиста. Треба слідкувати за малечею, щоб не
трапилося біди.
29 серпня. Отримав відповідь з редакції місцевої газети. Пообіцяли
вияснити, що воно за об’єкт і хто там господарює.
2 вересня. У ставок потрапив п’яничка Оникій Мокряк. Ледве врятували.
8 вересня. Приходила делегація від жителів будинку з колективним
листом у міськкомунгосп. Просять засипати водойму. Підписався.
27 листопада. Морозець. Ставок замерз.’ Хлопчики влаштували на льоду
хокейне поле…
4 січня. Хокейні баталії не затихають. А один рибалка просидів біля
лунки півдня.
“Звідкіля ж тут риба?”- питаю.
А він: “Мені аби свіже повітря!” . 13 січня. Відповідей ні з
редакції, ні з міськко-мунгоспу нема.
20 березня. Лід на катку потанув. Члени товариства рятування на воді
поставили щита з написом: “Будьте обережні! Тонкий лід!” Це коли
заморозки.
10 квітня. Рибалки з нашого будинку – хлопці тямущі!- запустили в
ставок мальків. А я виношую план: обсадити ставор вербами, укріпити
береги. Словом, створити зелену зону для відпочинку, так би мовити,
оазис неподалік від лоджій.
12 квітня. Про задум розповів сусідам-пенсіонерам. Вирішено:
зібратися всім 14 квітня, в суботу, і остаточно обміркувати мою
пропозицію…
14 квітня. Зібралося симпатичне товариство. Гм, отак живеш і не
знаєш, хто твої сусіди. А вони, виявляється, прецікаві люди. Ось два
інженери, три токарі, перукар, вчитель, геолог, сім шоферів,
хлі-бопекар. А біолог Василь Опанасович Лукашенко очолив групу, якій і
доручено скласти проект художнього оформлення ставка. Крім того, водії
пообіцяли завезти каменю, дощок, цегли тощо.
21 квітня. Суботник! Перші кроки. До ставка зійшлися і дорослі, й
діти. Розрівняли територію, прибрали сміття, заклали клумби, посіяли
квіти, насадили вербичок. Потім рбзчистили канавку, якою во” да витікає
із ставка. Щось ніби маленька річечка утворилася. Обтикали вербовими
кілками і її.
Ну й кмітливі ж у нас люди, скажу я вам. Яка фантазія! Рукотворне
озерце назвали не як-небудь, а Лебединим. Хоча й не плавають по ньому
славні птахи лебеді, але людям забаглося, щоб називалося воно гарно.
Отже, здрастуй. Лебедине озерце! А всій зеленій зоні дано ‘найменування
“Вербичка”.
ЗО квітня. Урочисте відкриття “Вербички”. Був фотокореспондент з
місцевої газети.
6 травня. Стаття і фотознімки у місцевій та обласній газетах. Нас
хвалять, закликають брати приклад з нас. Он які ми!
18 травня. “Вербичка” так і манить кожного. Дерева прийнялися, бо
саджені добрими руками, милують очі різнобарвні квіти… На лавочках ми,
пенсіонери, відпочиваємо. По доріжках мами своїх діток у колясках
катають. Хлопчаки гасають на велосипедах, а потім на -спеціальному
майданчику в футбол грають. Самостійно обладнали поле.
28 травня. Увечері почув соловейка. Оце радістьі . / червня.
Надзвичайна подія! Хлопчики привели до мене (я – комендант “Вербички”)
Петю Герась-кіна. Ламав гілки з верб. “Для чого?”- питаю. “Батько
послав, кроликам”,- відповідає. Он як! В лоджії Гераськіни кролів
тримають! Довелось іти проводити “політінформацію”. Ну й характер у
Ге-раськіна-старшого! “До лампочки,- каже,- мені ваша зелена зона. Он
кролі їсти просять… Ламав і ламатиму”. Правда,
покип’ятився-покип’ятився, а все-таки згодився зі мною, що зелена зона-
втіха для всіх. Пообіцяв не чіпати дерев. Приємне те, що діти вболівають
за “Вербичку”. Не байдужі. Молодці. Нещодавно й латаття принесли.
Щоб-’сказали – було як на справжньому озері.
10 листопада. Знову – НП! Раптом серед білого дня прикотив знайомий
мені “бобик”. Вискочили з нього ті двоє–один у темних окулярах, і дру”.
гйй – рудий. Вони довго стояли мовчки, здивовано озир.ались довкола.
Потім витягли з портфеля шмат паперу. Стенули плечима. А далі почали
кричати, розмахувати руками. Я підійшов, відрекомендувався. “Що?
Комендант “Вербички”? Якої ще “Вербички”?”- перепитують отетеріло. Так і
так, ввічливо кажу, ось цієї зеленої зони. Неподалік від лоджій,
затінок, чисте повітря, краса рукотворна. “Хто тут похазяйнував?”-
питають. Ви, кажу спокійно, почали, а ми довели до кінця. “Та яке ви
маєте-право?! Адже є генеральний план забудови мікрорайону!”- кричить,
ніби я недочуваю. А що ж тут планувалося, з цікавістю питаю. “Як-що?
Овочесховище! Ударна будова четвертого кварталу! Завтра тут повинен бути
будівельний майданчик!”-сердяться. Однак пошуміли та й затихли.
Еге, думаю, треба бити тривогу. Чого’доброго, і справді знищать наш
куточок оці горе-виконроби. Словом, зібрав я своїх помічників і – гайда
в міськраду…
20 грудня. Ура! “Вербичку” відстояли! Сказано:’ громада – велика
сила!

ЗАГАДКОВИЙ ГАЛЮК-ШАТИЛО
Дивна історія трапилася в нашій установі, А почалася вона з
переобліку кадрів. -Після укрупнення.
Порахували-одного працівника не вистачає. Перерахували – один зайвий.
Декого цей факт на”. віть налякав. Недобра, мовляв, прикмета. Значить,
чекай або нової пертурбації, або комісії. А коли, мовляв, і насправді
приїдуть і нумо розпитувати: а що ж ми робимо? Конкретно? Ніхто не
відповість на це. У нас працівників тьма-тьмуща. Спробуй кожному дати
роботу або проконтролювати, як і хто її виконує. Та ще після отих
з’єднань-роз’єднань. Ніби всі й на місцях, а кинься – той вийшов, той
зайшов, той пішов, того викликали, того запросили, той у відпустці, той
у відрядженні, а іншого, дивись, на пенсію виряджають.
Але розповім про головне, про мінус-плюс штатну одиницю.
Отже, кинулися прояснювати: якщо хтось відсут-.ній – то хто
конкретно, якщо хтось зайвий, то знову ж таки-хто саме? Докопалися, що
ніхто ось уже кілька днів не заходить до кабінету № 13. Обурилися. Як це
так? Може, з людиною трапилося щось, а ми… Почали згадувати. Дехто
твердив, що в кабінеті сидів товариш – нібито на прізвище Галюк, інші
заперечували – Шатило. Одні запевняли, що він шатен, інші заявляли, що-
блондин.
Суперечки вирували доти, доки хтось-не додумався, що треба йти в
бухгалтерію. Шукати у відомостях на зарплату Галюка і Шатила, бо що б
вони там не робили, а платню одержували. Знайшли Галюка Г. К. і Шатила
Г. К. В різних кінцях списку, згідно з алфавітом. Підписи ніби
ідентичні. Отже, їх двоє? А чому ініціали однакові? -Співпало?
Гайнули у відділ кадрів.
Перегорнули стоси паперів і натрапили нарешті на особову справу
Галюка-Шатила Георгія Кирило-вича. Оце так! Здвоєне прізвище! А зарплату
гріб за двох! Глянули на фотокарточку. Хтось сказав, Що знає цього
товариша. Ніби порядна людина, не здатна на такий ганебний вчинок… Що
з ним?
Побігли в профком з’ясовувати: на кого недавно по карбованцю
скидалися. Виявилося, що той, ким ми глибоко цікавимося, живий-здоровий.
Точніше-живі-здорові, бо Галюк відпочиває в Миргороді, в місцевому
санаторії, а Шатило за рахунок профспілки подався в круїз навколо
Європи.
Повіяло містикою…
Знову мчимо до відділу кадрів. Ні, твердо переконуємося, прізвище
здвоєне. Але знову ж таки нічого не зрозуміло, плутанина, хоч сищика
запрошуй…
А напередодні дня харчовика – нашого професійного свята”- на ім’я
колективу надійшла телеграма з Миргорода від Галюка-Шатила. Він вітав
усіх і бажав міцного здоров’я та успіхів у праці.
У відповідь хтось запропонував надіслати телеграму і Галюку-Шатилу,
подякувати, що не забуває друзів, хоча й перебуває далеченько від них.
На знак згоди пролунали гучні оплески.
Не аплодував тільки наш головний бухгалтер.
Як ми помітили – чомусь занудьгував.
Може, щось він знає?

ПОВОРОТ
“Привіт, Панасовичу! Не писав давно, вибач. Отже, про свої власні,
так би мовити, перипетії. Керую. Господарюю. Доньку виховую. З Клавді-єю
- мирне співіснування. Двосторонній суверенітет. А щодо роботи – поворот
на всі сто вісімдесят. Зміни – кардинальні. Ким був на фермі раніше? Як
завідуючий – авторитет, не підкопаєшся. Ав-то-ри-тет. Тобто, по-нашому,
загальновизнана, впливова особа. Словом, сказав слово – закон. Ніхто не
повинен і муркнути всупереч. Наприклад, вередує Мотрона Яківна – міг і
приструнити. Прискіпується Ганна Михайлівна – умів і приборкати,
роз’яснити коротко, так що опісля тиждень, а то й два мовчить, обходить
мене десятою дорогою. А неголений, бувало, прийду… Матінко моя! Ніхто
не бачить! Випивши? Тато рідний! Як шовкові. Остерігалися, не чіпали…
Характер у мене такий, з викрутасами (за словами моєї Клавдії). Ти ж
знаєш… Не терплю, якщо не в свої сани ратицями лізуть! І ось, не
думав, не гадав зроду – все по-іншому перевернулося. Травестія!
І хто, думаєш, опечалив моє серце? Ніколи не догадаєшся. Французи в
таких випадках кажуть- “шерше ля фам”, значить, шукай жінку. Так і в
моїй ситуації. Тільки не одна представниця прекрасної, більшої частини
людства винна, а ціла капела юних створінь – дівчат. Після десятирічки
на ферму заявилися. Аж вісімнадцятеро! Уявляєш? Хлопці в механізатори
подалися, а вони до нас… Тепер комсомольська бригада. Ось тут і живи!
Третина з них – відмінниці навчання, інші – ударниці. Сила! Академія
наук! Грамотнющі-страх один! На мою голову. Гей-гей, подумав я спочатку,
походять вони тиждень чи два та й розлетяться в -різні краї за туманом.
Так ні! Вже рік справно пораються біля корівок. Але… ні голові
колгоспу нема спокою, ні парторгу, а мені й поготів.
Якось на дозвіллі прикинув, що моїй персоні можна, а що зась.
“Можна”- раз, два й аут, “зась”-пунктів сорок набереться. Спершу
вимагали, щоб голос не підвищував, а розмовляв делікатно, по-людськи.
Потім – і на очі їм не попадайся, якщо “під мухою”, на ферму і носа не
показуй, якщо неохайний, неголений, без цієї, як її… краватки. А
ще-піклуйся, виховуй, добивайся, дбай. Спробу вав лити воду на своє
колесо – то вони й частівки про мене складають та співають (є серед них
і поетеса, і музиканти), у стіннівці малюють (художники теж свої!), і
просто критикують. -Ну, значить, змирився. Не палю, не кричу, костюм
одягаю, голюся, одеколоном бризкаюсь. Навіть квіти біля будинку
тваринника поливаю.
Але це ще не все! Соцзмагання їм організовуй! Про корми та
механізацію думай! Про НОП і передовий досвід не забувай! Так накручусь
за день, що, здається, не витримаю, кину посаду, гайну сад сторожувати
або в пожежники запишусь. Не дівчата – бісенята. Однак воюю. І відчуваю,
що незабаром до медалі, а то й до ордена довоююсь. Адже наша ферма в
передові виходить. Нас і в районі хвалять, у газетах пишуть про наші
успіхи.
О! Ти бачив таке?! Щойно прибігла Ліда Каліні-на. Головний отаман
їхній, тобто-комсорг. Нагадала, що увечері-репетиція хору. Я спі-ва-ю в
хо-рі! Немислимо, але правда. Такий собі соліст-баритон об’явився на
селі в моїй особі. Місцевий Гнатюк! Ще і в драмгурток агітують. Що воно
далі буде – не знаю; Загув мій авторитет у безвість. Відчуваю, що
відновити статус-кво мені не вдасться ніколи. Тим паче, моя Клавдія з
тими дівчиськами заодно!
До побачення!
Петро”.
МАЙНА-ВІРА!
Всі торопленії Перелякані! Нерви – ганчір’я. Просто – майна – віра.
Бригадир мені: “Чого,-каже,-сидиш як той пеньок!”-”Перукар у мене,-
кажу,- і перевзутися пора, моє вам з кісточкою!” А він: “Ти завжди з
перукарів починаєш, а потім доки роззуєшся, то вже й взуватися пора”.
Сказав, ніби в своє око вліпив. Однак я – міцний горішок, витримка -
залізобетон. Не гарячкую. Спокійно ворухнув великим пальцем на лівій
нозі, потім – на правій. Спостерігаю. Що тільки діється! Дівчата
метушаться… Штурхалтури! Шланги тягнуть, відрами торохтять, кельмами
брязкають. Крик, гам… Солома” й комора! Хлопці те’ж, ніби їм пече,
шнура зачалюють, цеглу поближче підкладають… Ну, куди? Чого? До вечора
ще ого-го як далеко! Встигнете чуби нагріти!
Бригадир знову пристає: “Іди,-мовляв,-на перший поверх, залатай дірку
в сімнадцятій квартирі. “Автограф” сантехніки залишили”. Теж нетерпля-
чий. “Я ще не переодягнувся,- кажу.- Тобі що хочеться, щоб я новий
галстук розчином заляпав? Він же в мене дзеркальний, імпортний. З
биркою, ха-ха…” Тут планчик у голові крутиться: як би похмелитися.
Хоча б пивцем. Як непомітно проникнути в отой симпатичний магазинчик.
Вранці, бачив, завезли свіже. Та тільки спробуй крок ступити, як
нароблять такого тарараму, що й не радий будеш- не те що пиву, а й
склянці узвару.
Піду, вирішив, огляну поле бою, тобто моє сьогоднішнє робоче місце.
Ага, нічого собі дірочка. Ді-ромаха! Що вони-танком стіну таранили?! На
“днів три вистачить ударної праці!
Туди-сюди заникнув. Нудно. Гайнув до дівчат. З ними веселіше. А вони,
кралечки, виявляється, З побутівці грошики гребуть. Он як! За тими
клопотами ледве зарплату не проґавив. Ура! Живу! Зарплата – це свято.
Тепер я – кум завмагу. Пробився до касирки. “Позолоти ручку, білявко”,-
мовлю ласкаво дівчині з відомістю і купою грошей.
Вона усміхнулася, подала список. І тут… Я очам своїм зірким не
повірив. “Чого це,- питаю,- цифір така мізерна? Помилка бухгалтерії? Он
у Генки скільки, в бригадира-сума, а я що-рябий? На шнурки до кедів не
вистачить, не те що румунського костюма!” А касирка білі зубки мені
демонструє:
“Як дбаєш,- каже,- так і маєш. По Семену й шапка… Бригадний підряд.
Чув про таке? По праці- й честь, по праці – й заробіток…”
Ну, ви розумієте, посипалися насмішки. Регочуть, кепкують. Кажуть:
годі, урвалось, і так довго морочились. Де загубив, там і шукай!
Я – до бригадира. “Ти довго,- питаю,- мною дірки затулятимеш?”
Сердито питаю, іду, словом, ва-банк. “Це що,- питаю і показую
“заробок”.- Став,- кажу, бригадире, і мене стіну мурувати. Я ж
спеціаліст класний”. Дійсно, він мені: “Муляр ти здібний, але ледачий,
сам винен, що бригада почесну посаду дала-за старшого куди пошлють. Ось
і здобрій цим…”-”Ти вважаєш, я розучився цеглу класти?”-питаю. А він:
“Гаразд, залатаєш дірку в сімнадцятій квартирі-тоді подивимося, чого ти
варт”.
Ви чули? Ну й пристав з тією діркою! Ні, тут, бачу, коса на камінь…
Що ж, Федю, бери кельму і- майна – віра!
Тим паче-скільки там тієї дірки. На п’ять хвилин роботи…

НАЧЕ ДВІ КРАПЛИНИ
Поїзд відходив.
Я весело помахав дружині “Спортивною газетою”.
– Ти ж там дивися, хлопче,-не закохайся в якусь гарненьку
попутницю!-гукнула-вслід Людмила і посварилась пальчиком.
Це була остання її порада.
О, ці дружини! Вони завше думають: чоловікам у відрядженнях тільки й
клопоту, що залицятись до чужих жінок.
Короткими залпами стріляли стики рейок, за вікном пропливали річки,
дерева, поля, будівлі… Вагон злегка погойдувало. Я сидів біля вікна і
радів. Нарешті їду в місто, куди вже давно мрію потрапити. Надя,
Надійка… Цікаво, дуже цікаво: яка вона тепер? Чи така ж приваблива,
дотепна? Сміється, жартує, як і колись, гай-гай ,в юності?..
Словом, що б там не сталось, а з Надією побачитися конче необхідно.
Нещодавно й наснилась вона. Буцімто берег нашої річечки. Тепло, гарно,
зелено. І вона біжить навстріч. Босонога, кирпата, прудка. Надійка
підбігає, торкається моєї руки своєю і… Я прокидаюсь. Кімната
наповнена світлом і сміхом. Крізь шибки сонце заглядає, а сміх – від
Людмили. Я, виявилось, проспав роботу. ; Часто сни- це як відеозапис
минулого.
Адже річечка, берег, Надійка – бувальщина. І місячні ночі, і перший
поцілунок, і… перша розлука.
Подався я після десятирічки в столичний інститут. Надійка теж поїхала
вчитися, але в інше місто. Так вийшло. Ну, а в столиці ждівчата!!! Одна
одної вродливіша. Ось і витримай іспит на вірність: Адже Надійка десь
там, за горизонтом, а Жанна, Лора, Соня-поруч. Котрась лише гляне-серце
в’яне і на подвиги тягне. Конспектуєш лекцію, а опісля дивишся на свої
закарлючки і не второпаєш, якою мовою і чиєю рукою записував. Отак. На
одного листа не відповів, на десятого… Думав, де вона дінеться. Та не
так сталося, як гадалося…
Під час канікул познайомила мене Надієчка зі своїм другом, котрого
привезла на оглядини родичам.
Схаменувся я тоді… Гарні дівчата і Жанна, і “Пора, і Соня, але ж
Надійна!..
Топитися в річку я’ не побіг, сухого сучка на вербі не шукав, правда,
журився ще довго. Вважав, що не знайду такої, що Надійна – єдина в
світі, неповторна… Потім все-таки одружився. Ось тепер, якщо побачу
Надійну…
Нарешті-заповітне місто.
За півтора дня упорався зі справами, а потім – у довідкове бюро.
Маленький клаптик паперу з адресою тримав я на долоні, наче живе
пташеня.
Хвилювався неймовірно, ніби йшов на перше побачення з Надійною.
І ось двері. Кнопка дзвінка.
Короткий доторк – і:
– Вам кого? Вона! її голос, очі…
– Добрий день, землячко! Не впізнаєш?
– Невже ти, Василю?-сплеснула в долоні і засяяла вся.
– Пустіть переночувати, бо я сьогодні ще й не снідав,-жартома кажу і
подаю пучечок гвоздик.- Це тобі, Надійко, пробач, Надіє Павлівно.
– О, квіти, мої улюблені, не забув,- усміхнулася ніби якось аж
печально.- Дякую, Василечку… Пробач, Василю Григоровичу.
Вона поцілувала мене. У щоку. Я теж. Але.у вуста.
У квартирі я, між іншим, зазначив, що господиня охайна, скрізь
порядок, умебльоване житло скромно, але зі смаком, на стелажі – чимало
книг.
Та це не головне. Надійна – ось вона. Дивися, надивляйся, друже. Коли
ще побачиш.
Повіяло отією, знаєте, зеленою юністю, що дорожча, мабуть, усім і від
статечності в сорок, і від мудрості в шістдесят…
– Де ж твоя сімейка, Надіє Павлівно?
– Діти в селі, в мене їх двійко, у свекрухи, а чоловік у відрядженні.
Гм, у мене теж двоє. Добре.
Ми пили чай, переглядали родинні фотоальбоми, розповідали і
розпитували одне одного про все на світі.
– А як твій чоловік?
Це питання я повинен був задати обов’язково.
– Перехвалити боюся, але як людина – добрий, лагідний, правда, трохи
не по-моєму вихований. Як педагог, до речі, я його поступово перекрою на
свій лад. Надто уболіває за футбол. Замало й по господарству допомагає.
Та й зарплата…
Я ледве не танцював од радощів. Як це гарно – чути ці, саме ці слова
від Надійки! Точнісінько ж такої і моя Людмила співає!
Чудесно-пречудесно, непомітно, швидко промай-’ нув час.
Надія Павлівна провела мене на вокзал.
Як тільки поїзд рушив, я вскочив у тамбур і помахав подрузі юності
“Спортивною газетою”.
– До побачення, Надійко!
‘- Щасливо! Дивись там, не закохайся в якусь гарненьку пасажирочку!-
долетіло з перона.
Я сидів у купе біля вікна й усміхався. Схожі. в усьому. Наче дві
краплини. Імена тільки й різні…
Питається, навіщо я страждав за Надійною? Рік, а.то й більше на
дівчат і не дивився…

ДОРУЧЕННЯ

Ватажок контролерів зразу сказав: “Пильнуй, Петровичу, стій на варті!
Віднині ти – страж. Хапай за руку спритників, крадіїв “виставляй напоказ
усій громаді, тавруй ганьбою…”
Ну, вирішив, за діло! Якщо доручили, то буду стояти, пильнувати,
виправдовувати довір’я.
День минув, тиждень. Але ніхто на очі не попа- дається з чужим, ніхто
нічого не цупить ні вдень ні вночі. Я шоферую, то часто буваю на фермах,
у по-’лі, в саду, на городі. Та ніяк не трапляється нагода кого-небудь
застукати на гарячому.
Нарешті пощастило. У неділю, бачу, водій Ігор Шмаленюк з бака
головиної “Волги” цідить пальне свояку Василеві Бринзі. Для “Жигулів”,
безумовно. Оце вже факт! Мерщій занотовую до записника.
Конкретно: що, де, коли.
Незабаром підгледів/як доярка Олена Кудря несла з ферми сумку
комбікорму. Ба, для своєї .Красулі старається, а громадської худоби, їй
не шкода… Беру на замітку. Треба, врешті-решт, припинити подібні
свавільні дії заради наживи!
У суботу, надвечір, попався на гачок сторож баштану Кіндрат Кваша.
Якомусь типові нагилив повний “Москвич” кавунів…
Ну, думаю, досить! Можна й рапортувати.
Сів за стіл, складаю доповідну. Так і так, мовляв, доводжу до
відома… А тут мене ніби шилом хто штрикнув під сідницю. Стій! Що ж
виходить? Ось цей же Шмаленюк-добряга хлопець. Скільки разів удвох на
риболовлю їздили аж на даЛекі озера. Та й голова його шанує. Василя теж
ліпше не чіпати. Як-не-як – слюсар у гаражі.
Зачепи, тоді й на сто крокі.в не підходь. Отже, як не жалко, а перший
факт доведеться анулювати.
Забути, ніби нічого й не було. Щодо Кіндрата… Зв’яжешся – вік не
одіб’єшся. Замучить докорами. Хай йому абищо! Важкий чолов’яга.
Зате Кудрі не минеться. Цю необхідно провчити. Хитрюща жінка! Там, де
вона пройде, три роки кури не несуться.
Сиджу, міркую.
Аж заходить моя Катерина. Посміхається Та й каже:
– А ти знаєш, чоловіченьку, що вчора Оленин синок нашу Галинку
проводив з танців? Галинка сама не своя весь день. Ніяк, бачу, вечора не
дочекається… Раз у раз на годинника зиркає та зітхає. А чого, він
хлопець гарний, самостійний.
– Ой!- кажу з серцем.- Ти мене без ножа зарізала! ‘ А вона:
– Чого ти? Армію відслужив, звісно, пора сім’єю обзаводитися, то
нехай воркують. Галинці теж пора заміж, годі вже дівувати. Славкові
батьки – люди хазяйновиті…
– Та я,- кажу,- не про те. Хіба я проти доччи- ного щастя?
Та й замовк. Блискавкою шугнула думка: каша така завариться, що й
подумати страшно, якщо я про Олену сигнал подам. Не бачити отоді нашій
Галинці Славка… А якщо й справді вона кохає? Розбивати любов, що
тільки-но розквітла? Ні, я своїй дитині не ворог!

ПРОВИДЕЦЬ
На банкети мене запрошували раніше наввипередки. Дарували цінні
сувеніри, набивались у постійні знайомі, віталися навіть через вулицю.
Чи планида на мене така найшла, чи щось у голові переплуталося, але я
на іменинах завідуючого відділом виголосив приблизно ось такий тост:
– Бажаю вам, Вікентію Герасимовичу, якнайближчим часом обійняти вищу
посаду і, між іншим, не зупинятися на досягнутому.
Минуло півмісяця – як у нас, у відділі, новина:
Вікентія Герасимовича забирають. У трест. В управлінні було тільки й
розмов про непередбачене домо-рощеними розумниками переміщення
начальника.
А тоді хтось і мене згадав. Точніше, моє просторікування за іменинним
столом.
– Ну, Стратійчук, ти й хитрий,- оточили . мене співробітники.- Такі
секрети знаєш, а ні гу-гу! Тобі в розвідці працювати можна. Не з
пащекуватих. Ото тільки й бовкнув на вшанування шефа… Але ж знав…
Скажи чесно-знав?
Буду заперечувати, що й гадки не мав, що зара-. ди красного слівця
зморозив – не повірять. Я їх знаю. Ліпше погоджусь.
– Так,знав. І давно.
На весіллі сина головбуха був я найпочеснішим гостем. І коли настала
ота невловима, загадкова мить, мене ніби смикнуло за язика:
– Друзі, дозвольте тост! Звідусіль загукали:
– Хай Стратійчук висловить, побажання нареченим. Він-провидець. ,
Говорив я коротко:
– Дорогі Ніно та Сашо! Щиро вітаю вас з одруженням і бажаю…
У банкетному залі зробилося так тихо, що я чув, як шипить у келихах
шампанське.
– Бажаю вам виграти “Жигулі”!
І вручив молодятам квиток.
Гості вдоволено загули і кинулися цокатися за удачу винуватців
торжества.
У день опублікування тиражу всі працівники управління чекали ранкової
пошти, ніби тринадцятої зарплати. До Ніни, а її свекор влаштував до нас
на роботу, бігали жінки, навідувалися чоловіки.
Нарешті принесли газети. Хоч вірте, хоч не вірте, а Ніна… виграла
“Жигулі”. Вона плакала від радощів, жінки залишали сліди помади на моїх
щоках, а чоловіцтво аж занадто запопадливо гатило мене по плечах,
примовляючії:
– Провидець! Чаклун! Волхв!
Кажуть, далі в ліс – більше дров.
Івану Івановичу побажав доброго здоров’я. Підстрибує тепер на
перекурах, мов боксер. А то припалити цигарку не міг: руки тремтіли.
Нонні ненароком шепнув: “Тобі пора б заміж…” І вона, будь ласка, через
півтора місяця на весілля запросила. На весіллі сказав, щоб родила
сина-так і сталося: ощасливила свого Сашка малятком-хлоп’ятком.
А чого це, подумалося одного разу на дозвіллі, я повинен людям тільки
добро творити? Може, спробувати, міркую, декого й на чисту воду
виводити? Тобто розширити діапазон провидства. Щоб так на так виходило.
Раз добро, а раз неприємність- отим, нечистим на руки.
Одного разу я виголосив:
– Шановні товариші!.Тут зібралися чесні люди. Так ми думаємо. Але, на
превеликий жаль, між нами є і негідник. Він привласнив чималу суму
державних грошей і не збирається каятися. Отож, я за те, щоб мерзотника
все-таки відправили на нари…
Присутні весело загукали, заплескали в долоні, цілком схваливши мою
промову-експромт.
Перегодом міліція заарештувала начальника відділу постачання. Хапугу
судили за махінації.
Злодієві одна дорога.
А мене тепер запрошують в гості не всі.

ХВАЛА КУМИРУ!
Подруга моєї юності Вікторія – велика шанувальниця естради і
завзята.прихильниця, зокрема, співака Георгія Баргузинського.
Уявіть-Баргузинського занесло до нашого містечка на гастролі. З
ансамблем “Скіфи”.
Вікторія до концерту готувалася, мов до свята. Пошила моднячу сукню,
придбала новенькі черевички, записалась на чергу до перукаря першої руки
Арнольда Пуговиці.
Клопотів, ясна річ, вистачало й мені.
Правда, я не був Вікиним чоловіком, а тільки залицявся, навіть руки
прохав, але Вікторія (о капризи коханих, немає вам числа!) придумала
таку умову: стане моєю дружиною лише тоді, якщо привселюдно поцілує.
Чомусь мені здавалося, що саме на концерті Баргузинського може статися
таке, що круто змінить моє і Вікине життя, тому що в мене визрів один
трохи ризикований, але можливий для реалізації план. Успіх задуманого
насамперед залежав од Баргузинського.
Словом, пішли ми з Вікою в театр.
Дівчина просто цвіла від радості, мов оті троянди в її руках, які я
купив у найвідомішої квітникарки. Я дивився на Віку і в глибині душі
заздрив Баргу-зинському: ех, був би я на його місці!
Нарешті – на сцені Георгій.
Дивлюсь – юнак як юнак. Вродливий, звичайно, то на те ж він і артист.
Усмішка до вух, вклоняється гарно, по сцені швидко бігає, руками
енергійно махає… Глянув я на Віку. О мамо! Казковим пером не опишеш! А
вже як заспівав Баргузинський, то Віка просто мліла.
В залі творилося щось несусвітне. Крики захоплення, бурхливі оплески.
‘ На сцену раз у раз бігли дівчата і молодиці з кві-тами.
В антракті я запитав розпашілу Віку:
– А ти коли привітаєш Жору?
– Як тільки проспіває мою улюблену.
-”Кохання після дощу”?
– Так.
Всередині другої частини концерту я наказав собі: “Пора, мій друже,
пора…” Ніби благословив себе на подвиг в ім’я любові.
Мого зникнення Вікторія не помітила. Для неї в цю мить сяяло одне
світило, і я в його промінні танув, мов лампочка на дванадцять вольт під
сонцем.
До кімнати, де відпочивав Баргузинський, доки виступали колеги,
вдалось проникнути безперешкодно.
Баргузинський, побачивши мене, здивувався:
– Ти хто? Як сюди потрапив?
– Як людина мистецтва, ви мене зрозумієте,- сказав я і розповів про
каприз коханої та про свій план.
– Знаєш, Юрію (Юрій-це я), тут щось є інтригуюче. Достеменно
подобається твоя задумка. Люблю всілякі пригоди. Та й відпочину трішки.
“Сьогодні як-не-як третій концерт. Отже, так. Хутко одягай мій піджак,
ось краватка, окуляри. “Кохання після дощу” я виконую в темних окулярах.
Зачіску підправимо, ось так… Слова знаєш?
– Як віруючий молитву!
– Молодець! Ну,-ні пуху ні пера! І не хвилюйся. Хлопців я попереджу.
Вони дадуть на всяк випадок фонограму. – - ‘ .
– Е, ні,-заперечив палко я.-Прошу без фонограми. Я хочу співати сам.
Без обману. Поцілунок Віки повинен заробити чесно!
На сцену я не вийшов, а вилетів.
Заспівав.
Це був мій зоряний час.
Так співають раз у житті. І то-лебедину пісню.
Проспівавши, я схилив голову і завмер у чеканні.
Публіка шаленіла.
Краєм ока я побачив, як зліва і справа до мене бігли дівчата і жінки,
але попереду всіх на крилах щастя летіла Віка. Вона піднесла мені
троянди і… поцілувала мене в щоку. Я у відповідь поцілував її ручку і
навіть провів по сходинках униз.
Оплески не вщухали.
Я ще раз низенько вклонився і метнувся до Бар-гузинського.
Адже на “біс” у мене сил не вистачило б!
Доки переодягався, артист реготав, поплескував мене по плечу,
жартував, запрошуючи мене до свого ансамблю. Такий, мовляв, я
талановитий.
– Ось тобі мій автограф,- сказав артист і вручив мені свою
фотокартку.- Троянди теж твої. Гонорар…
З квітами, загорнутими в афішу “Скіфів”, повернувся я в залу. І появи
моєї Віка не помітила. Та й не дивно. Тепер “Кохання після дощу” на
“біс”, якого я заробив, виконував сам Баргузинськ.ий.

Додому йшли удвох.
Вікторія мовчала. Що говорити! Вона згадувала кожну хвильку
сьогоднішнього концерту, перед очима її ще стояв славний співак, в душі
дівчини ще лунав його дзвінкий голос…
Біля дверей Вікиного будиночка я сказав:
– Тепер, люба Віко, ти моя навіки. Твою забаганку я втілив у життя.
Ти привселюдно, та ще й де-на сцені Палацу культури!-поцілувала мене” ще
й квіти подарувала. Ось ці…
– Юрко-о-о, не фантазуй!
– Яка фантазія? Чистісінька реальність! Придивись до моєї щоки. Чиї
вуста залишили там відби-точок? Не сусідки ж?
Вікторія зачудовано дивилася на мене.
– Ось і троянди. Кому і за що ти подарувала їх від щирого серця?
Вікторія смішно кліпала карими оченятами, їй” напевне, доходило до
свідомості, що ж насправді сталося на сцені Палацу культури. Тим паче,
вона добре знала, на які витівки я здатний. Особливо заради неї.
– Ось, будь ласка, ще один речовий доказ. Читай, якщо грамотна.
Вікторія взяла фотокартку артиста.
– Подружжю Коваленків,- читала вголос В.І-ка,- Вікторії та Юрію…
Якому подружжю?
– Нагадую,-сказав я,-що моє прізвище Коваленко. А незабаром і ти
будеш Коваленчихою” тобто ми – подружжя Коваленків. Ясно? Читай далі.
– Вікторії та Юрію з побажанням вічної любові і злагоди. Ге-орг
Бар-гу-зин-ський… Юрасю! Це неймовірно! Невже ти співав? І я тобі
дякувала?

– Правда, одна тільки правда!
– Ти… ти… гідний ще одного поцілунку!
– Прошу вибачити – не одного,- сказав я, відчувши нарешті, що цей
дивний вечір закінчиться благополучно. Недарма кажуть, що сміливість
міста завойовує. І жінок теж.
– * *
Звідтоді і я – прихильник Георгія Бар’гузинсько-го.
Справді, він – талановитий співак, а головне – добра людина.
На моє замовлення знайомий художник намалював портрет нашого
благодійника.
І нині той портрет в багетовій рамці висить поряд з нашим весільним
фото.

Е-ХЕ-ХЕ!
(Із записника)
Дідусь-дотепник
– Дідусю, чому в тебе такі маленькі вуса?
– Старий, то вже немає сил більші носити…
Ретро-модерн
– Діти, ви знаєте, що таке ціп?
– Ціп – це така велика палиця з маленькою. паличкою на кінці.
– А для чого він?
– Килими вибивати!

Вивчати дійсність
У п’єсі Валерія Козоріза “На прицілі – рецидивіст” рушниця, яка
висить на стіні з першої дії, мала вистрілити у фіналі третьої. Але на
прем’єрі вона раптом бабахнула ще наприкінці першої картини.
Знудьговані глядачі з переляку гучно зааплодували.
Ошелешений помічник режисера, який аж ніяк яе чекав овацій, дав
команду опустити завісу.
Опісля цього випадку В. Козоріз переробив свою п’єсу на одноактівку.
– Фінал підказало саме життя,-сказав журналістам.
Невдячна
Він любив удовицю – вродливу жіночку. Всіляко “її задобряв. Як
завідуючий магазином, нічого не шкодував для коханки. І сир, і масло, і
телевізора завіз. Кольорового. Дарував сорочки й черевички. За чорнії
бровенята викладав і грошенята.
А вдовиця тепер хоча б раз передачу принесла…
Слово підлеглих
– Хлооці, я вигідно батареї опалення сплавив. Що робити? ,
– Виручкою ділимось?
– Про що мова!
– Спишемо!
– Хлопці, я зварювальний апарат продав.
– Спишемо!
– Хлопці, я “мотор з автомашини тю-тю…
– Спишемо!
– Хлопці! Біда! Мене викликали. Куди – самі знаєте. Що буде зі мною?
– Спишемо!

Який смисл?
– Підемо сьогодні в кіно?
– А який фільм?
– “Червоне і чорне”.
– Нарешті! А кольоровий?
– Ні.
– Тю! Та який же смисл? Звідки ж я знатиму – де червоне, а де
чорне?.. .
Побутова полярність
Не зійшлись географічними смаками: чоловік мріє про Заполяр’я, щоб
заробити на “Ладу”, а .дружина – про Ялту, щоб відпочити від кухні і
чоловіка.
Вередливий
– Я тобі сказав би пару теплих слів, але тут людей багато.
– Гаразд, пішли за ріг, там і поговоримо.
– Пішли. . – Ну, я слухаю.
– Еге, так я тобі й скажу. Тут свідків нема…
Що вигідніше
Товариші, я пропоную вам спеціалізуватися по вирощуванню не-свиней, а
кролів.
— Яка ж вигода?
– Вигода велика. Кролі не кричать, якщо голодні…
Втратився
– Був учора на концерті. Аплодував з усієї сили артистам. Тепер
наручний годинник зупинився. Навіщо мені таке мистецтво?! .

Безсмертя поета

Поет Лесь Комашка у своїх творах оспівав усі кущі й дерева, які
ростуть у тій місцевості, де він мешкає. Далі описувати уже нічого не
залишилося.
Отоді й звернувся Лесь до товариства любителів природи з пропозицією
закласти на пустирі, що на околиці містечка, дендропарк.
Дендропарк заклали.
Нині поетові є про що писати, а природолюби назвали парк його іменем.
Так поети входять у безсмертя.
Капелюх слави
Дванадцять разів на місяць капелюх фотокореспондента Слави Підгірного
з’являвся на шпальтах районки разом з портретами передових
механізаторів. . . .
Вибір
– Жнива – гаряча пора, а ти лежиш у холодку та ще й радіо ввімкнув!
– А кому ж тоді слухати концерт “Для тих, хто
В ПОЛІ”?

Вернісаж .
– Ти був на виставці моїх картин?
-Щодня бігаю. “Перед обідом.
– Чому саме перед обідом?
– Подивлюся на твій натюрморт “Смажене порося”- і такий апетит у мене
з’являється, що опісля в нашій заводській їдальні всі страви здаються
пресмачними!

Роботяги
– Нашвидку сорок ‘хвилин покуримо, а потім по-довше, хвилин
п’ятнадцять, попрацюємо…

Парадокси спорту
– Чому ти залишив секцію спортивної ходьби?
– Далеко до спортклубу їхати автобусом.
– Чому-чому…
– Петре, чому ти не виступаєш на зборах, начальство не критикуєш?
– Чому-чому… Кінець кварталу.
– Що – роботи багато?
– Премію скоро будуть ділити…

В магазині
– Дівчино, чи є в продажу кросівки “А дід Ва-ся”?
На всяк випадок
Якщо дзвонив телефон, він піднімав, трубку і про всяк випадок
говорив:
– Слухаюсь…

Зустрічі в неділю
На трасі в неділю вранці зустрілися два автобуси. В одному їхали
жителі села -Вербок до міста Надрічанська на ринок, у магазини, грати в
“Спортлото”, а в іншому – жителі Надрічанська – полоти у Вербківському
колгоспі огірки..

Дивак
Універмаг. У відділі “Взуття” лунає регіт.
– Чому ви смієтесь?- питають продавці з секції “Тканини”.
– Ой, не можна втриматись. Приходив один дивак і питав, чи є у нас у
продажу модельні туфлі!.,

В один абзац
Народився в сорочці і став одразу ж вимагати імпортних джинсів.
Не було коли і вгору глянути. Весь час заглядав у чарку.
Одні живуть, а інші накопичують гроші.
Дурний начальник недолюблює, а то й не любить талановитих підлеглих,
а розумний – висуває таких . на вищі посади. В інші організації.
Найсмішніше на прем’єрі кінокомедії було те, що в залі ніхто не
сміявся.
Кадив фіміам крізь зуби.
Егоїст: і в очах коханої бачив тільки себе.
Де не посій, там і вродить. А який врожай?
Він-єдиний лектор-атеїст у районі. Живе-як у бога за пазухою.
Казали: “У тебе не всі дома!” Відповідав: “Зате в Києві – дядько!”
Не доклав у казан – доклав на ощадкнижку.
Зустрілися на містку. Між ними проскочила іскра кохання. А наслідок?
Місток згорів.
На перехресті доріг стань і подумай: звідки ти вийшов.
на

Поїхав у відрядження до Одеси. Чекати з моря погоди.
Така вже робота в пожежника: гасити, доки не
згорить. ‘
Хвалив заморські бутерброди, а поправлявся від домашнього сала.
Який циган не возить у багажнику “Жигулів” ‘батога?! .
Цікаво: за що Кома пішла на підвищення і стала Апострофом?

З ВИХОВНОЮ МЕТОЮ

ПРИПИСОЧКА
Микола Савич та Марина Хомівна Соми сьогодні на сьомому небі. Адже
така подія: син – студент першого курсу інституту-листа надіслав! У такі
врочисті хвилини подружжя засвічує п’яти-ріжкову люстру в світлиці,
сідає за стіл.
Господиня читає послання від синочка. Це право Марина Хомівна
відвоювала в чоловіка раз і назавжди.
Ось і зараз дзвінко лунає її голос.
Микола Савич слухає уважно, гордо задерши голову.
А тільки-но прозвучало останнє “Цілую вас, матусю і татусю!”- Соми
один поперед одного говорять, не наговоряться.
– Бачиш, дорогенька,-повагом починає Микола Савич,- професори та
доценти вчать уму-розуму нашого Толика. Людиною буде. Недарма ремінцем
пригощав, недарма…
– Ой, яка радість! – сплескує долонями й Марина Хомівна.- Хай хоч він
у люди вийде, якщо вже ми з тобою, Микільцю, прості колгоспники. А Толик
біля вчених крутиться, то й сам на вченого вийде.
– Аякже! Закінчить інститут, подасться в аспірантуру, а далі доріжка
і в професори виведе… Я знаю, як це робиться.
– Ти, Микільцю, уявляєш? Наш Толик – професор, академік! Поважний
такий, в окулярах, з борідкою… Матінко моя! Приїжджає в гості на
власній машині. На такій, як наш голова їздить, а то ще й на кращій! А
невісточка! Як пава. Онучок розумненький з ними… Хе-хе-хе. Ми з тобою,
Микільцю, вже старенькими будемо, дідом та бабою. Вийдемо до воріт.
Здрастуйте, скажемо, наші любії
– Сусіди біжать, дивляться, вітають Толика. Про життя-буття столичне
розпитують…
– Хіба тільки вітають, тільки розпитують? Заздрять, он як воно буде!
Хай тільки побачить Катерина Карпенкова нашого Толю, то й позеленіє від
заздрощів, її Галька всього-на-всього доярка, хоча, може, й з медаллю, а
наш-лавреяг! Від односельчан відбою не буде. Наш син – професор, то
молитимуть, благатимуть, щоб допоміг влаштувати в інститут: той – Олю,
отой – Колю. А що вже родичі напосідатимуть – не відіб’єшся!
– Стій-стій, дорогенька! Здогадуюсь. Ага. Он в чому річ! Ну й
хитрюга, ну й лис! Вчора Павло Криштун мене в буфет затяг. Пивом
пригощав..,
– От бачиш – ти вже й на гачку!
– Ну родич, ну Павло! Товк мені, що просто так, мовляв, угощає, а
воно на здогад буряків, щоб дали капусти!
– Що ж ти думав? У Криштуна четверо. Підростуть-в інститути полізуть.
Кому-кому; а Толико-ві не дадуть спокою. Коротше, Миколо, будьмо
обачними. Хай самі пробивають дорогу в науку!
– Правильно, Хомівно. Ти в мене сама – як про’ фесор. Не попадусь
більше, а те пиво Павлове -” добрячий для мене урок.
Марина Хомівна ще раз пильненько оглянула листа.
Внизу несподівано побачила приписочку дрібненькими літерами.
Прочитавши перше слово “Мамочка!”, вона хутко вирядила чоловіка за
свіжою водою, а потім дочитала: “Зимову сесію не склав. Стипендії не
дають, сиджу на бобах. Виручай синочка. Батькові не кажи., Голите”.
Холодна вода підоспіла вчасно.

МУЛЬТИФІКАЦІЯ
Дорогі товариші з телестудії!
Ми вас любимо і шануємо, дивимось ваші передачі. В години дозвілля,
звичайно. Але особливо під час свят. До півночі не гасне голубий вогник
в куточку. Либонь, кожен міг би підписатися під цими словами. На жаль, є
в нас одне “але”…
Словом, розповімо все по порядку. Для повної ясності.
На свята збирається наша кумпанія в когось одного. Ну, значить,
сходимось докупоньки, всідаємось за стіл… Ось тут і починаються наші
муки. Ви тільки уявіть, скільки з нами дітлашні. Адже в Олі двоє, в Маші
аж троє, в Дусі одне, в Жені теж одне, але варте п’ятьох розбишак. Де ж
їх подінете? На вулицю не випустиш, бо потім не позбираєш,
поза-бігають…
Ага. Так отож. Ледь повсідаємося ми за столи, як і починається
какофонія. Інка Машчина хоче “на ручки”. Візьми на руки, то вона пнеться
ніжкою холодець помацати. Петрик Олин залазить під стіл і лоскоче нозі
мамі й тьотям. Старшенькі теж добрі “халамидники. Одне кричить: “Мамо, а
Вова б’ється!” Інше репетує; “Тату, а Клава дражнитьсяі” Тільки й чути:
“Віддай, це моя машинка!”, “Я хочу їсти!”, “А я хочу отуди!”
Словом, пекло пеклом.
Один порятунок – мультфільми.
Як тільки з’явиться вовк на екрані, малеча хутко збивається біля
телевізора, і в кімнаті настає тиша і благодать.
Але скільки там того фільму! П’ять чи десять хвилин.
Так ми оце уклінно просимо: не показуйте на. свята хокею, футболу,
кінофільмів, фігурного катання, спектаклів, а крутіть увесь день
мультики. Заради спокою наших діток. І ради нас теж. Хай живе
мультифікація!
За дорученням товариства — такі-то…

НЕМАЄ ПІДХОДУ
(Лист до газети)
Шановна редакціє! Прошу пропісочити у фейлетоні директора школи № 11
Леоніда Гавриловича Муригіна. За віщо? Поясню, як є. На тому тижні
стукнуло нашому чаді шістнадцять рочків. То ми з Глашею, тобто жінкою
моєю, вирішили відзначи-.ти Геночці іменини з вигадкою. Хай залишиться в
пам’яті. Ага. Задумали ми з Глашею подаруночок вручити синові в школі, У
Геночки є магнітофон класний, японський чи гімалайський, точно не знаю,
джинси, мопедик – усе, так би мовити, що парубкові нада. На честь
повноліття купили мотоцикл “Ява”. Техніка “мирова. Домовились про курси
водіїв. Хай вчиться. За плечима не носити. Згодиться.
Купили отож “Яву”, я подався до директора школи. Так і так, мовляв,
пропоную перед заняттями організувати лінійку, в смислі – всіх школярів
поставити в шеренгу, включити маршову музику, і ми з Глашею вручимо
Геночці мотоцикл. Шикарно? А то ж як?! Я скажу промову, вчителі хай би
теж виступили. Директор там чи класна керівнич-ка. Можна подарунок і від
школи. Отак виклав усе начистоту директорові, а він як закричить: “Це що
за фокуси? Ви хоч розумієте, що кажете?” Кажу, що розумію. Він тоді:
“Прошу вийти з .кабінету. І щоб ноги тут вашої не було!” Бачите, як
вивернув! Я – ні з місця. Кажу, мотоцикл чекає хлопця, подарунок на
іменини, а ви… Ви травмуєте дитині душу! А ще педагоги… А класна
керівничка: “Де ваша совість?” На свідомість мою тисне. Та я, може,
свідоміший утричі од них. Так і Глаша моя каже. Отож, не домовились ми,
бо вони своєї співають, а я своєї, а ще кажуть, щоб вчителі в одну дудку
дули з батьками. Якраз!
Учора на педраду викликали. Не пішов. Хай попросять гарненько. Поки
що-нема мені з ними про що говорити. Не розкус-или хлопця, то й сиплють
у щоденник двійку за двійкою…
Нема в них підходу до таких діток, як наш Геноч-ка, а ще повча.ють.
Такий день Геночці зіпсували! Не годиться! Не годиться”!!
Прошу, намильте шию Леоніду Гавриловичу Му-ригіну. Інакше буду
скаржитися вище. Я найду на нього управу!
Оникій Супоня, батько.

З ВИХОВНОЮ МЕТОЮ 1. Трофей Акотатька

Він хвилину стояв біля дверей кабінету завідувачки зосереджувався,
мов штангіст перед останньою спробою взяти рекордну вагу, і нарешті
постукав рішуче.
– Увійдіть!
Переступив поріг упевнено, привітався ґречно, ніби досвідчений
страховий агент.
Завідувачка запросила сісти і, наче слідчий, запитала:
– Прізвище, ім’я, по батькові?
– Бугрій Олег Крисанович.
– Де працюєте?
– У тресті “Промбуд”.
— Де живете? ‘ – На провулку Лівому, 27.
‘- Ви неодноразово дзвонили і прохали “Трьох мушкетерів” Дюма.
Знаєте, напевне, що це дуже популярна книга і за нею полюють спекулянти,
або пірати книжкових морів, як їх називають бібліотекарі.
Слухаючи завідувачку, він крадькома поглядав’ на шафу, що
виблискувала в кутку кабінету.
Завідувачка помітила, куди косує відвідувач, і пояснила:
– Ці дефіцитні книги ми видаємо, точніше, я особисто видаю за
спеціальним формуляром і тільки тим читачам, котрим довіряю, як собі.
Про варіанти, якими часто прикриваються нечисті на руку, як-от:
“украли”, “загубив”, “немовля пошматувало”- не може-бути й мови.
Прочитав книгу-поверни. Ніяких замін. Прошу ваш документ.
Він подав посвідчення особи.
– І застерігаю,- продовжувала щось на кшталт інструктажу
завідувачка,-”Трьох мушкетерів” не беріть з собою на роботу, в театр чи
на стадіон. Бережіться піратів, найнебезпечніший у їхньому клані -
Георгій Акотатько, або Жора Книгокрад. Навіть у друзів та родичів цупить
книги, тому й охрестили його так. Ви мешкаєте в провулку Лівому, а Жора
- у провулку Правому. Отже, обходьте цю-вулицю десятою дорогою.
Букіністичну книгу він чує нюхом за кілометр. Дізнається, що ви взяли
читати Дюма, спокою не дасть. Учепиться, мов кліщ, виманить чи просто
вирве з рук, а таки досягне мети,

Він палко пообіцяв книгу незабаром повернути, поклав “Трьох
мушкетерів” у портфель і попрощався.
Вдома, намугикуючи пісеньку крокодила Гени, він здер приклеєні вуса,
борідку та кущисті брови,’ змив з лиця грим, весело загомонів:
– Ну, Георгію Петровичу, вітаю-с! Молодець! Який успіх! Який артист
народився в тобі! Лицедій! Хоч у столичний театр поступай. Ось вони -
“Три мушкетери”. Палітурочки чисті, не пошарпані. Сплавимо і вас, милі
сеньйори. Замовники є. Славний наварчик буде. Спасибі тобі,
Дюма-батенько! Недаремно посвідчення підробляв, голос і одяг міняв, пику
реставрував. Гм, Книгокрад, пірат… Ха-ха-ха! Придумали ж, варвари!
Він сховав том Дюма до невеликого, власної конструкції сейфа і засів
складати план майбутньої операції під кодовою назвою “Фаворит”.
Саме ця книга Пікуля з-поміж інших, що зберігаються в завідувачки
центральною бібліотекою міста, найперш зацікавила Акотатька.’
Подумавши трохи, щось накресливши на папері, він зітхнув:
– Все важче й важче діставати путящу книгу…

2. З виховною метою
Петро Миколайович Перепелиця не знаходив собі місця. Метався по
квартирі, поривався щось робити, але за що б не брався, руки опускались,
і він сердився ще дужче.
Перепелиця-молодший, школяр Олежко, скоса позирав на батька і вдавав,
що ретельно вчить урок. Хлопець знав: якщо татко гніваються, то ліпше
сидіти мовчки і не ворушитись.

– Як вона сміє!?- бурхнув гнівом Петро Миколайович.- Хто дозволив?
Думає, що їй все можна! Ну й дітки! Ні стида, ні сорому! Ще й на копійку
в хату не принесло, а з хати тягне! Дбаєш, у чергах вистоюєш, вишукуєш,
а воно…
Олежко глянув у вікно й з острахом пролепетав:
– Тату, Оленка йде…
Не встигла дівчина й поріг переступити, як Перепелиця-старший
гримнув:
– Прийшла, от і гаразд! Буде розмова…
– Я вас слухаю, татусю,- безтурботно мовила Оленка ще й посміхнулася.
Задиристий настрій дочки підлив масла в огонь, і Перепелиця-старший
гахнув кулаком по столу:
– Засмійсь, аби чудно! Де третій том Дрюона?
– У Наталі Ковальчук,-спокійно відповіла Оленка.
Батько аж задихнувся:
– Як… як ти могла?!
– Прочитає і поверне,- відповіла незворушно Оленка.- Нічого з тим
Дрюоном не станеться…
– Та-ак! Отже, ти вважаєш, що дати цінну книгу кому завгодно -
нормальне явище?
– Не кому завгодно, а подружці.
– Не надто ти розумна?-обурення клекотіло в горлі Петра
Миколайовича.- Ви, молоді, не вмієте цінувати добро, красу! Хіба ти
знаєш, скільки я нервів затратив, доки зібрав повне видання цього
письменника? Зарубай собі на носі: такі книги не для читання. Дай
одному, другому – і що з них вийде? Ма-ку-ла-ту-ра! Словом, щоб сьогодні
ж Дрюон стояв на своєму законному місці/Ясно? А завтра до книжкової шафи
я вріжу замок. З виховною метою.

3. Книголюби
Мимо книгарні я не можу повсякчас проходити байдуже. На цей раз тим
паче. По-перше, кінець місяця, то обов’язково завезли щось ходове для
плану, по-друге… По-друге, мене зацікавив ставний чолов’яга, який
щойно вийшов з магазину і прямував до блакитної “Лади”. В руці ніс
досить солідний пакунок, перев’язаний рожевою стрічкою. “Не інакше -
дефіцит,- з чорною, неприхованою заздрістю подумав я.- Такі будь-що не
гребуть…”
Без вагань я подався до книгарні.
Зайшов до приміщення і негайно попрямував до полиці новинок. Ага.
Повість молодого автора, розхвалена в “Литературной газете”. Беру.
Пригодницький роман маловідомого автора. Тим паче, не залишаю поза
увагою. Гм, з навантаженням? Ро-’ ман з причепом? Що ж доточили до
детективу? “Охорона праці при виконанні ремонтних робіт на міжміських
трасах”. Мрія! Кладу до одної купи. Піп далі? Вірші, вірші, вірші…
Взяв тоненьку збірочку знайомого поета. І все?
Аж тут завідуюча вийшла з бічних дверей, зату-. лених занавісочками в
горошок.
– Добрий день,- ввічливо вітаюся і усміхаюсь.
– Добрий день,- відповідає і озирається на занавісочки, які підозріло
колихнулися за її спиною.
Я знаю: там складник дефіциту для дорогих гостей. Що б я тільки
віддав, аби мене хоч разочок туди пустили. Але – не можна. Табу!
– Оце і все?- питаю ласкаво і показую на полицю новинок.
– Що в магазині, те й на вітрині!- афоризмом дала відчіпного
завідуюча.
Йду до касирки, показую відібрані книги, прошу жартома: ,

– Чи не можна загорнути в білий папір, ще й рожевою стрічкою
переповити, як деяким?
– Усім стрічок не настачиш!-диркнула касовим апаратом і перев’язала
грубезною мотузякою мій пакунок. .
– Що ж, і за це спасйбії- кажу.
– Будь ласка, заходьте, ми вам завжди, дуже й дуже раді…
Ніби знущається. Але’хай.
Виходжу на вулицю.
Пакунок тримаю з такою гордістю, ніби в ньому найрідкісніші видання.
А навстріч громадянин у капелюсі.,
Зиркнув на мій багаж, побагровів, тіпнувся і ледве на асфальт не
гримнувся.
Ще мить – і він енергійно смикнув ручку дверей книгарні.
Не втримуюсь, зазираю у вікно.
Ага. Укляк біля новинок.
Занавісочки в горошок не ворухнулися.
Полегшало. . .
Не з тих, для кого рожеві стрічки…
Книголюбі

ВІД ЧОТИРЬОХ ДО…
1. Юрків день
Для Юрка, якому вже стільки років, скільки пальців на одній руці,
тільки без одного, найкращі дні- субота і неділя. В суботу або в неділю
вони з татом завжди куди-небудь мандрують-до річки, в ліс або просто
гуляють по місту.
Юрків тато- інженер, працює на великому заводі. З роботи часто
повертається пізно і зразу ж сідає за стіл, обкладається газетами,
журналами, книгами і щось пише.
Юркові стає сумно, і він прохає тата:
– Тату, обізвись до мене, а то я забув, як ти говориш…
У постелі хлоп’я тихенько питає тата:
– Ти завтра на роботу йдеш?
– Ні, синочку,- відповідає тато.
– А що – завтра субота?
– Субота, синочку.
– Ой як добре!..
З усмішкою на рожевому личку Юрко засинає…
2. Ранок
У постелі Юрко раптом розплакався.
– Що з тобою, синочку?-тривожиться мама.
-А я в лісі знайшов маленьку гадючку, хотів узяти з собою, годувати
її, а бабуся не дозволила.
– Заспокойся, це тобі наснилося. Затих, а потім бентежно:
– А де тато? На роботу пішов?
– Ні, сьогодні вихідний. Тато пішов до магазину по молоко.
Цієї миті на вулиці лунко зацокали копитами коні.
Юрко мерщій до вікна.
Ага, то дядько Трохим їде. Віз у нього на гумових колесах, кінь
гладкий, гривастий і не кусається.
І дядька, і коня Юрко знає, бо дядько Трохим – сусіда, і в нього є
онучка Шурочка. От вони удвох не раз каталися на возі. Ним дядько Трохим
возить морозиво, ситро, молоко та булочки в дитсадок.
– Мамо!- голосно кличе Юрко, щоб мама почула на кухні.- А кінь що – у
черевиках?
– Ні, то в нього підківки металеві.
– А як вони прибиті до ніг?-Коникові не болить?

3. У ванній
Юрко спочатку стоїть у ванні, звикає до “дуже гарячої” води. Мама
злегенька хлюпає на спину.
– Мамусю, навіщо ти хлюпаєш? Я ж тобі не якась сорочка, а людина,-
хмурить брівки. Нарешті купається і розважливо бесідує.
– Мамо, а я не хочу вечора.
– Чому?
– Я хочу, щоб день був, щоб гратися в пісочку, щоб сонечко світило,
щоб у Пташкент поїхати…
– Не Пташкент, а Ташкент. Ти неправильно на”, зиваєш місто,-
поправляє мама.
– Ні, правильно. Пташкент, бо там пташки живуть. І там дядько Володя
в армії служить.
– Юрко, не бери в рот водиі
– А я собі рот холоню…

4. Сніданок
– Кусай, кусай огірочок, онучку,- примовляє бабуся.- Зубками.
– А зубки – це кістки чи пластмаса?
– Синку,- зауважує мама. – їсти треба мовчки.
– Мамо, ти ряба, як дирижабль,- кепкує.
– Юрко, не будь тим, що землю риє.
– Екскаватором?
Розглядає огірок, розрізаний навпіл.
-Дивіться-зернятка! Давайте їх посадимо, хай виростуть яблуньки,
грушки… Дивиться у вікно.
– О, яка біла та носата ворона!
– То не ворона, а голуб. Хіба ти не знаєш, який голуб, а яка ворона?
– Не знаю, бо я-лезнаяка.

5. День
З татом крокують вулицею.
– Тату, он п’ятиповерховий будинок!
– То поїхала машина “Лада”, вона все ладить.
– Дивись, дивись, як небо он біжить!’
– Тату, а є такі солдати-генерали? <- А що таке орден?
– А як тримаються зірки в небі?
– Хто оце пішов – хлопець чи дівчина?. Біля автомата газованої води.
– Тату, там сидить тітонька, гроші бере і воду наливає? / У магазині
мило без обгорток.
– О, мило босе! На гойдалці.
– Тату, гойдай мене так, щоб небо впало на
мене! Наміряється стрибнути’з гойдалки.
– Не можна стрибати,- каже тато.
– Чому? А як же з парашутом стрибатиму, коли стану солдатом?
Ідуть стежкою до річки. Тато наспівує:
А вже весна, а вже красна… Із стріх вода капле. Молодому козаченьку
Мандрівочка пахне…
– Тату, а мандрівочка – це така квіточка? . Стоїть, зачудовано
дивиться на річку.
– Тату, а річка – це велика, ванна?
6. Вечір
У колі сім’ї.
– Ой мамо, я так за день нататкався, що й на тебе кажу – тато!

ОПОВІДКИ ПРО ЛЕСИКА ЧЕБЕРЯЙКА

Не вистачило сил

У своєму під’їзді Лесик вивів крейдою на стіні;
‘”Юрко плюс Віта – любов”.
Загнав на вершечок акації кицьку тітки Олени, що якраз гуляла в
скверику.
На паркані нашвидку зробив ще один напис:
“Олег-дурень!!!” Аж три жирні оклики поставив.
Перевернув догори ніжками лавочку в дитячому парку.
Жбурнув камінцем, поціляючи в ліхтаря.
Першим ускочив до автобуса і зайняв місце біля вікна.
Уздовж вулиці, яка до школи веде, прогнав; під-футболюючи, порожню
консервну банку.
Потримав двері, не впускаючи дівчаток до школи.
У коридорі дав щигля трьом першокласникам, штовхнув плечем, ніби
ненароком, кількох другокласників.
Витримав доброго стусана від Вітьки Рябчука, здорованя з 10 “в”.
З порога класу, ніби диск, метнув на парту портфеля.
Пововтузився з однокласником Тарасиком.
Постояв трохи на руках…
І тільки тоді, коли вчителька викликала Лесика до дошки, в нього
підігнулись колінця, опустилися руки, похнюпилася голова.
Розв’язати нескладну задачу в Лесика вже не вистачило сил.

Фокус

Десь там, в кінці вулиці, лунко продзеленчав дзвінок, і Лесик
зрозумів, що на урок він спізнився. Біжи не біжи… Ех, не щастить! На
хвилинку ж затримався, спостерігав, як міліціонер регулював рух
автомашин, доки монтери лагодили світлофор…
– Прізвище, клас?-запитали чергові на порозі школи, перепинивши
дорогу Лесикові.
Лесик похнюпився, але відразу зметикував: “А що, як провчити Ігоря за
вчорашнє? Пропустив відповідальний футбольний матч з командою сусіднього
двору. Грали без нього, то й зазнали поразки…”
– Ігор Очеретини! Шостий “в”1- випалив Лесик відчайдушне.
– На великій перерві у “їжачку” побачиш себе. Кумекаєш?
Ігор примчав до школи трохи пізніше за Лесика. Батьки рано пішли на
роботу, а він доки встав, умився, доки поснідав, дочитав книгу про
шпигунів, спізнився на автобус, доки біг, то й не встиг на перший урок.
– Прізвище, клас?- зупинили Ігоря охоронці шкільного порядку. -, Ігор
відхекувався (все-таки поспішав!) і крадькома позирав на чергових. “Ніби
незнайомі. Скажу, що я – Лесик. Відомщу йому за те, що не захотів учора
іти на риболовлю-у футбол грав…”
– Лесик Чеберяйко. Шостий “б”!
– Не забудь подивитися на себе в “їжачку”!
На перерві Лесик підстрибом поспішав до фойє. “Ото розмалювали Ігоря,
- тішився зарані. – Сміху буде!..”
О, якраз газету чіпляють.
– Лесику, привіт!
Ба! Ігор. Вже тут. Почув, що смаленим пахнеї
– Привіт-привїт!
Дивляться Лесик та Ігор і очам своїм не вірять. Адже вони обидва
намальовані. Лежать на великих подушках, а збоку їжачок дзвоником
теленькає, будить соньків.
А під карикатурою вірш:
Перележавши всі боки, Запізнились на уроки. Я вас хочу запитати:
Чи не соромно, хлоп’ята?
– Оце так фокус!-тільки й вимовив Лесик;
На кожному уроці
Батько йшов на роботу раніше, ніж Лесик до школи. Отож він і радив
синові:
– Дивись там-, піднімай руку. Будь активним. А ввечері він
обов’язково цікавився справами Лесика. Так було і того вечора.
– Ну, як?- запитав Лесика батько.- Піднімав руку?
– Ага, на кожному уроці, тату.
– Молодець! Розкажи.
– На уроці письма я підняв руку і сказав, що Петрик мені заважає.
– Правильно, треба бути відвертим і сміливим,- мовив батько.
– На уроці малювання я підняв ‘руку і сказав, що вдома забув олівці.
– Гаразд. Чесність-дуже гарна риса характеру.
– На уроці літератури вчителька запитала, хто не вивчив вірша, і я
підняв руку… Батько сердито звів брови.
– А на уроці ботаніки…
– Ну, ну…- заохотив батько.
– На уроці ботаніки не було “ніякеї причини. Тоді я придумав. Підняв
руку і сказав, що надворі йде дощ!..

Портфель

До Лесика зателефонував Федько.
– Лесику, гайда грати! Зараз починаємо!
– Не можу.
– А як же без тебе?
– Обійдетесь.
– Що з тобою? Захворів?
– Та ні. Гірше. Зі мною таке трапилось…
– Ну, що? Кажи!
– Забув учора в школі портфель.
– Так це ж чудово! Можна було уроків не вчити. Причина поважна: немає
щоденника, він же в портфелі залишився, якого ти випадково забув!
– З одного боку чудово, а з іншого… Вчителька перевірила портфель і
виявила в ньому декілька книг.
– Хіба ж це не похвально? З книгами на уроки ,
ходиш, не так, як деякі.
– З одного боку похвально, а з іншого й не зов-’ сім, бо книжки про
розвідників.
— Прекрасно! Значить, любиш читати!
— Воно так, але в портфелі не було жодного підручника. Лише зошити.
– О, хіба це погано?
– Звичайно, добре, але кілька з них виявилися .зовсім чистими.
– Грандіозно! Зошити Лесика Чеберяйка, на обкладинках яких ані
плямочки, на сторінках ані ляпочки!
– 3 одного боку й грандіозно, а з іншого… Чисті в тому смислі, що
без жодного домашнього чи класного завдання.
Федько помовчав, а потім запитав;
– Що ж ти робиш тепер?
– Як-що? Домашні завдання виконую. Ті, які пропустив з початку
чверті.

Два сеанси гіпнозу

Прокинувся Лесик тоді, коли сонце, ніби з подивом, ‘ зазирало у вікно
і припікало хлопця в п’яти.
Вставати не хотілось, а ось випити свіжого молочка так закортіло…
Внесла б оце бабуся Оля велику чашку, повну-повнісіньку молока.
Лесик і очі заплющив, і навіть став телепатувати сигнали, шепочучи:
“Принесіть, бабусю, мені молочка… Прошу, принесіть…”
Як раптом чує-двері тихенько відчинилися. Зирк-аж то й справді бабуся
заходить до кімнати. А в руках у неї-що б ви подумали!-чашка молока.
Лесик аж ущипнув себе за щоку: чи не сон? Ні, таки дійсність. Ось
бабуся, чашка молока, півень. прокукурікав на вулиці… Невже це
н’аслідок гіпнозу?!
Лесик мимоволі подивився на годинник. 9 годин 17 хвилин. На календарі
- неділя, 14 серпня. Треба запам’ятати і да’ту, і час. Можливо, це
відкриття докорінно змінить його життя. Ось, наприклад, нехай хто-небудь
заб’є воротарю-гіпнотизеру гол.
Лесикові міркування припинив бабусин голос:
– Випий, внучку,- сказала вона лагідно,- свіженьке, нещодавно здоїла
Кра.савку…
Спантеличений таким несподіваним перебігом подій, Лесик за один подих
випив молоко, забувши й подякувати. ‘
– А тепер,– усміхнулася бабуся,-хутенько вставай га збігай до річки.
Десь наші гуси ночували, не приходили додому.” Буцімто їх бачили за
греблею.
– Не переживайте, бабусю, я все зроблю,-твердо запевнив Лесик,
збагнувши, що є ще одна нагода випробувати свої здібності гіпнотизера.
Він знову ліг у ліжко і уявно полинув за греблю, уявно побачивши
табун гусей, зосередився, напружився і невпинно посилав накази-імпульси:
“Гуси, додому… Гуси бабусі Олі, додому… Гиля, гуси, додому…”
Нарешті Лесик почув, як за вікном заґелґотіли гуси. Рідненькі!
Він шпарко схопився з ліжка і кулею вилетів на ґанок.
Так і є! Посеред двору ходять-гуси -їхні гусоньки!- і клюють зерно.
– Бабусю, а гуси… прийшли самі?
Лесик готовий був кричати “ура!”, стрибати, радіти безмірно, хай
тільки-но пролунає ствердна відповідь!
– Та ні,- відповіла бабуся,- Петрик пригнав. Якраз рибалив за
греблею. То побачив наших гусей і пригнав, спасибі йому.
Лесик стояв на ґанку ні в сих ні в тих.
Перед бабусею ніяково, а тут ще й гуси гагакають, шипить, витягнувши
шию, гусак.
Що.то вони-радіють, що повернулися на своє обійстя, чи, може,
насміхаються з Лесика?
Спробуй-но зрозумій, хоча ти й гіпнозом володієш… ‘

Секрет

На великій перерві Лесик не зайшов, навіть не вбіг, а прямо-таки
влетів до класу. Він похапцем витяг із своєї парти портфеля і поклав на
парту Юрка та Олега.
За хвилину вкотився до класу товстун Федько. ” Він теж схопив свого
портфеля й поклав на ту ж парту, а Лесикового відніс назад.
Черговий по класу мовчки спостерігав за діями своїх товаришів і
тільки плечима стенав. Що за дивацтва? Чому це обом закортіло сидіти
біля Юрка, котрий сьогодні відсутній?
А перед початком уроку між Лесиком та Федь- ком сталася сутичка.
Вони, мов борці-самбісти, вовтузились, уперто відтягували один одного
від Юр-кової парти. Було зрозуміло, що жоден з них поступатися й не
думав.
Може б, і вдалось Лесикові взяти гору над Федь-ком чи навпаки, та
забіяк розборонила Надія Миколаївна.
– Надіє Миколаївно!- благальне прохав учительку захеканий Федько.-
Дозвольте мені пересісти до Юрка. Хоч на один урок.
– Ні, я сяду!- аж підстрибнув Лесик, витираючи спітніле чоло.- Я
перший зайняв місце! І взагалі-Юрко мій сусіда. Хіба я не маю права хоч
разочок з ним посидіти?
Надія Миколаївна, здивовано поглядаючи то на Лесика,то на
Федька,сказала:
– Нічого не розумію. То ви говорите, що Юрко задавака, навіть дружити
з ним не хочете, і раптом запалали любов’ю та повагою до нього. В чому
секрет?
– Секрет простий!- вигукнув хтось із школярів.- Зараз у нас
контрольна з математики!..

Доручення

Голова ради загону Юрко не давав спокою Лесикові.
– Ти один у нас не охоплений дорученням,- казав,- Занижуєш показники,
тягнеш клас назад…
Лесик поклявся, що найближчими днями обов’язково вибере справу до
душі, але дуже швидко-забув обіцянку.
А Юрко наполягав.
Тоді Лесик поміркував на дозвіллі і на основі власних спостережень
дійшов такого висновку: не кожний, хто має доручення, його виконує, але
таким піонерам не дуже докоряють на класних зборах, та й голова ради
загону не надто часто прискіпується.
– А які є доручення?-запитав якось Лесик у Юрка.- Треба ж вибрати
таке, щоб потім не жалкувати.
– Член редколегії стінгазети, член зеленого патруля, вожатий 2 “а”…
– Можна, я подумаю?- запитав Лесик, потай бажаючи ще хоч трохи пожити
без доручення.
– Можна,- відповів Юрко і зробив помітку в своєму зошиті.- Подумати
навіть треба, Лесику. Справа серйозна.
Незабаром Лесик заявив:
– Юрко, пиши: буду вожатим!
– Молодець,- радо мовив Юрко і потис Лесико-ві руку.- Дивись там…
Склади план, познайомся з жовтенятами, організовуй походи і те де. Що
неясно чи будуть труднощі – кажи, не соромся, допоможемо.
Минуло кілька днів.
– Як твоє доручення?-запитав Юрко.
– Нормально! Складаю плани, намічаю цікаві заходи…
– Прекрасно!-утішливо сказав Юрко і міцно потис Лесикову.руку.-Робота
з дітьми відповідальна, вдячна і те де. Дій!
– Єсть діяти!- бадьоро відповідав Лесик і чимдуж біг подалі від Юрка.
Перегодя,” знову;
– Як твої другокласники, Лесику?
– Чудова малеча!-відповідав, не заїкнувшись, Лесик. – Вивчаю,
налагоджую контакти… Спасибі
за довір’я!
– Хвалю!- захоплено вигукнув Юрко і знову ‘ щосили потис Лесикову
руку.- Будемо заохочува-. ти, вивчати досвід і те де. Дерзай! -
– Єсть дерзати!
А це під час перерви Лесика – він якраз ганяв м’яча на
спортмайданчику – покликав Юрко.
– Лесику, ходи-но сюди!
Лесик обернувся і…
Вам, напевне, доводилося бувати в такій ситуації, коли не знаєш, де
подітись, готовий крізь землю провалитися. Так от, Лесик опинився саме в
такому становищі. Адже він побачив Юрка в оточенні хлопчиків та
дівчаток, як ви здогадалися, з 2 “а” класу.
І Лесик вмить збагнув, хто вони.
– Ходи, ходи сміливіше,-припрошував Юрко.- Це, Лесику, твої підшефні.
Прийшли, між іншим, познайомитися, налагодити контакт і…
– І те де,- сказав Лесик і пішов до гуртка жовтенят. Знайомитись!
Засекречений тайм
Вадим, капітан футбольної команди “Чайка”, непокоївся. Передусім, два
попередні матчі програли “Стрілі”- команді з вулиці Степової, отож, пора
б і перемогти; по-друге, час рушати на стадіон, а Лесика, лівого
крайнього, досі немає. А без нього “Чайка” навряд чи виграє.
Хлопці завжди збираються біля Вадимового будинку. Намагаються не
запізнюватись, бо капітан за недбалість карає просто, але суворо: тримає
на лаві запасних. Невже Лесик думає, що йому, як визнаному форварду, все
можна?
– Де ж Лесик?- вже вкотре перепитує Вадим.
– Та прийде,- заспокоює капітана Дмитрик, воротар.
Він – у яскравому светрі, в рукавичках. Справжній голкіпері
– Все! Годі чекати!-рішуче говорить Вадим,- Гайда на стадіон.
– Лесик біжить!- вигукнув хтось.
– Проспав, напевне, або в якусь історію встряв… )- Хлопці, тут така
справа,-Лесик навіть не привітався з товаришами.- Іду я зараз городами,
навпростець. Раптом чую – в одному дворі голосно балакають.
Прислухався-знайомі голосочки. Дай, думаю, гляну, що там таке. Крізь
щілину в хвіртці бачу: стоять піжони із “Стріли”, бабусю якусь оточили і
ніби про щось домовляються…
– Мабуть, агітували її повболівати за їхню команду чи в нападі
пограти, – пожартував Генка.
– Та ти послухай краще,- нетерпляче обірвав його Лесик.- Чую, щось
про матч торочать, мовляв, ніколи нам, зайняті дуже… Далі про вугілля.
А коли бабуся сказала їм щось про гроші, то пообіцяли прийти увечері. Я
перечекав у кущах, доки пішли ті комерсанти, а бабця зайшла до хати, і
прошмигнув у двір. Біля воріт бачу – купа вугілля отакенна, і все
збагнув.
– Виходить, що в “Стрілі” не тільки задаваки, а й здирники,-задумливо
мовив Вадим.-Так, так… Що ж робити? Гоголівська вулиця – це ж у нашій
тимурівській зоні. Треба тих, із “Стріли”, випередити!
– Отже, не грати?-невдоволено кинув Сенько.
– Може, й не грати… А втім/номер будинку ти, Лесику, запам’ятав?
– Номер? Не пам’ятаю, не подивився,- зніяковів Лесик.- Ворота високі,
зелені… Поштова скринька на них…
– Гаразд, знайдемо. Тоді так,-запропонував капітан,- ти, Лесику, а
також Генка і Павлик – гайда на Гоголівську. Може, дорогою іще якийсь
ти-мурівець трапиться. Занесете вугілля і через півгодини повертайтеся
на стадіон. Перший тайм якось протримаємось…
– Тільки дивіться – не піддавайтеся тим задавакам! А ми свій тайм
проведемо, засекречений!
На стадіоні хлопці зі Степової вже розминались.
Вадимову команду зустріли глузуванням:
– Може, здаєтеся без бою?
– Замовляйте рахунок!
– Ставте на свої ворота двох голкіперів!
– Ги-ги-ги…
Капітан “Стріли” підійшов до Вадима.
– А де ж це твої уславлені форварди?
– Прийдуть. .
– То що-матч перенесемо на завтра? Ми1 не прот. ‘ „
– Ні. Будемо грати сьогодні, як і домовилися,
– Овва! Сміливці які. Ну-ну…
“Чайка” та “Стріла”-давні суперники. У змаганнях виграють то одні, то
другі. Проте у “Стріли” все-таки на кілька перемог більше, то й
задирають носи їхні гравці. Ось тільки “Чайка” програвала з гідністю, а
“Стріла”- навпаки. Сашкові хлопці після поразки лізли битися,
погрожували, сварилися, чіплялися до суперників. Гра, як і завжди,
розпочалася завзято. “Чайка” намагалася контратакувати, але “Стріла”
йшла на ворота навальне, сміливо таранячи оборону “Чайки”. Дмитрик поки
що помилок не припускався, стояв як цвях. Його рукавички, ніби магнітом,
притягували до себе м’яч. Майже до середини першого тайму, рахунок так і
не було відкрито.
Та ось, майстерно обігравши захист, один на один із Дмитриком вийшов
Сашко. Сильний удар-м’яч у сітці воріт “Чайки”.
– Ну що – розмочили?- глузували на перерві гравці “Стріли”.
– - Нічого, в другому таймі ми вам ще заклепаємо не одного.
Посиплються,..
– Як груші з вербиі- огризнувся Дмитрик.
– Лишилось п’ять хвилин” Де ж хлопці?- тихо мовив Сенько.
– Біжать! Біжать!- повідомив хтось радісно.
– Встигли, капітане,- неголосно, щоб не почули ‘ Сашкові хлопці,
сказав Лесик.- Вугілля занесли. Дівчаток наших у провулку зустріли, вони
й допомогли. А Захарівна, так звати бабусю, потім гроші тицяла. Думала,
що ми ті, з ким домовилася. На чай запрошувала. А ми подякували їй і
мерщій сюди. Що тут у вас? Один-нуль? Нічого, поборемось…
У другому таймі футболістам “Чайки” все вдавалось: проходи по краю
поля, фінти, точні паси, удари зблизька й здалеку.
Супротивники занервували, скисли, їхня гра розладналася вщент.
Скоро Лесик зрівняв рахунок. А наприкінці матчу Генка вивів команду
вперед.
Після гри Сашко вже примирливо’сказав Вади-мові:
– А твоїх не впізнати. Другий тайм – за вами. Що – нову систему
випробовуєш?
– Так, нову. Два виграші за один матч.
– Як це?- не зрозумів Сашко,
– А в нас був іще один тайм, засекречений, так
би мовити. Він дуже допоміг. , – .Жартуєш?
– Ні, не жартую. Втім, згодом переконаєшся- й сам.
Сашко махнув рукою й подався наздоганяти своїх. Напевне, вони
поспішали на . Гегелівську вулицю.

ТОБИК
На недільнику ми прибирали вулицю біля школи. Замітали, обкопували
дерева, фарбували паркан. Я, весело насвистуючи, порядкував на тротуарі.
“Вжик, вжик! Хто на новенького?” Пісенька з відомого вам фільму. Але
мова не про це. Мова про То-бика, песика нічийного. Все біля школи
крутиться, бо малеча та й ми, старші учні, годуємо сніданками. Отож,
тоді, коли я трудився, не покладаючи рук, до мене прибіг Тобик і нумо
лащитися, загравати.
А про те, що заважає мені, й не подумав, дур-’ ненький. Я спочатку
по-доброму хотів його прогнати геть, а він хоч би що. Стрибає, хапає
мене за ноги. Тоді я його злегенька і потягнув віником. Щоб знав, як
негарно бути неслухом.
Так він – ви тільки уявіть!- хвать мого віника, вирвав з рук – і
драла. Я на мить розгубився, бо не чекав ось такої підступності од
Тобика, а потім ухопив чиюсь мітлу і кинувся наздоганяти бешкетника. А
Тобик ще прудкіше біжить і далеко не вті- ка, а кружляє навколо клумби.
Всі залишили роботу, зупинилися та й дивляться на нашу біганину, а
деякі гостроязикі вже на сміх мене беруть,
А коли я перечепився через граблі якоїсь роззяви і з розгону
бебехнувся на купу сміття, то так реготом і вибухнули.
Тобику, напевне, сподобалося, що з переслідувача сміються, і він ще
прудкіше біг.
Я, чесно кажучи, запанікував. Як бути? Бачу, що нізащо не наздожену
свого кривдника. Це ж, думаю, ганьба на увесь мікрорайоні Знаю, скільки
гострих слів потім доведеться вислухати.
Збагнувши, в яке скрутне становище я потрапив, однокласники поспішили
мені на допомогу. І такий гамір зчинився, що здалося, неначе ми не
Тобика ловимо, а граємо – школа на школу – в футбол.
Тільки Петрик, мій товариш, не бігав з усіма, а щось кричав мені весь
час. Та хіба я міг що-не-будь почути в такому галасі.
Аж ось прийшла наш класний керівник Надія Миколаївна. Ми, звичайно,
припинили гонитву. Присів і Тобик. Він таки добряче ухоркав’ся, доки
гасав з нами наввипередки.
Дівчатка хутко розповіли вчительці, що сталося. Вислухавши, Надія
Миколаївна підійшла до Тобика, схилилася до нього, щось тихо сказала і
погладила песика по спині. Тобик розтулив пащу і по-’ клав віника на
асфальт.
Вже після недільника ми засперечалися з Петри-ком. Я запевняв, що
Надія Миколаївна або дреси- . рувальниця, або Тобик знає, що вона
вчителька і її треба слухатись.
А Петрик:
– Ех ти, психолог. Надія Миколаївна всього-на-всього обізвалася до
Тобика ласкаво, а ти… З міг-лою!..
І пішов. Й говорити далі зі мною не захотів. Я залишився один, стояв
і думав: “Невже через якусь там собаку можна образитися на друга?”

БЕРЕЗНЕВІ МЕТАМОРФОЗИ

За вікнами – сонце сміється. Чути синиччин голос: “Цінь-цінь,
теп-лінь…”
Дев’ятикласники – ні-ні та й погляне котресь туди, в шкільний сад, у
бік світло-голубої річки… Задумається… Забуде про урок.
А сидять ніби тихо.
Вчителька літератури замовкає, хмуриться.
– Валентино Іванівно, чому ви невеселі? Адже весна…
– Можна і в спеку відчувати мороз.
– Як це?
– Тоді, коли ви мене слухаєте уважно, працюєте добросовісно, то хай
там і сорок градусів морозу, а на душі тепло. Якщо ж навпаки – то і в
спеку зимно.
…Опісля, десь третього дня.
Захмарилось. Холодом війнуло. На такі витівки березень мастак.
Знову урок у дев’ятому.
Учні відповідають чітко, наче відмінники на екзаменах, трудяться
дружно, аж очі пломеніють.
Швидко сорок п’ять хвилин пролетіло.
– Що це з вами?-дивується радісно вчителька.
– А ми вам, Валентино Іванівно, весну робимо!
ПРИКЛАД 3 ЖИТТЯ
Роберт Юхимович Сірий, обіклавшись книгами, журналами, газетами,
сидів за столом, щось мугикав і водночас думав.
Семирічний Едик, улетівши вихорцем до кімнати, трохи постояв,
розглядаючи батька з неприхованою цікавістю, і нарешті, шморгнувши
носиком, запитав:
– Тату, а на рибалку ти сьогодні ходив?
– Так. Ходив. Милувався ранковою зорею,- не сказав, а проспівав
міні-аріозо Роберт Юхимович.
– А де ж риба?
– У річці риба… Де ж бути їй? Рибка плаває по дпу-у-у…
Роберт Юхимович, напевне, в даний момент не мав претензій до життя,
отож йому бажалося співати.
– А де та пляшка, яку ти вчора ховав до сумки? -
– В рі… Що? Ах ти, лобуряка! Яка пляшка? Я таки візьмусь за твоє
виховання! Ось хутко зніму ременяку і почну, почну…
– Мамо-о-о-о!-скривилася жертва допитливості і вже ступила до кухні.
– Цить!-опам’ятався Роберт Юхимович і при-тис малого до.
грудей.-Мовчок. Ясно? Запам’ятай:
триматимеш язик за зубами – їстимеш пироги з грибами. Народна
“мудрість. На ось апельсинчик. І марш на вулицю! Якраз дощ перестав. Не
заважай мені. Термінова робота. Замовлення з газети, зрозумів?
Едик проворно крутнувся на одній нозі і підстрибом вибіг з кімнати.
Задзвонив телефон.
Роб’ерт Юхимович схопив трубку.
– Сірий слухає,-сказав офіційним голосом.- Що роблю? Пишу, Віталію
Кононовичу. Вранці побував на лоні, так би мовити, природи, наситився
красою, збагатився натхненням і ось-капітально засів писати статтю.
Назва? Як ви й радили: “Визначально домінуюча роль батьків у вихованні
своїх дітей”. Заголовок без химерій і викрутасів, зате ж тема актуальна,
глобальна. Здається, лід скрес і рушив, Ось-тільки одна заковика:
прикладів з життя малувато. Що? Мій син? Та, як ото гутарять старі люди,
бог милував. Кмітливий хлопчина, слухняний. Мене, приміром, розуміє з
півслова. Сусідські діти? Так це ж ідея! Он донька Сидоряка – одна чого
варта! І батечко-екземпляр, я вам скажу по секрету, рідкісний. Релікт,
так би мовити. Так-так,, прикладів хоч відбавляй. Умій лише подивитися
пильно навкруги… Тут не те що на газетну статтю, на дисертацію
вистачить!..

ЩОДЕННИК

На зупинці “Школа” до автобуса зайшов хлопчик і присів на вільне
місце.
Пасажир у пенсне, який сидів поруч і дрімав, розплющив очі і деякий
час прискіпливо придивлявся до юного сусіда.
Н’арешті обізвався:
– То в який клас ми ходимо? – В шостий.
– А щоденник можна подивитися? Інтересно, які ж ми оцінки маємо?
-Якщо є двійки, хутко’ зсадимо,-втрутився в розмову громадянин з
борідкою, котрий сидів ззаду.
Хлопчина, почервонівши, дістав з портфеля потертого щоденника, на
палітурках якого в абстрактному стилі було зображено моря й океани, гори
й ущелини, кораблі й танки…
Громадянин у пенсне вражено ахнув і заходився гортати щоденник. Той,
що з борідкою, через плече теж зазирав.
– Е-е, дорогенький, доведеться тобі вставати,- не забарилися з
висновком самодіяльні інспектори.
Хлопчик мовчав.
– Ось – з історії двійка! З фізики теж! З англійської мови
кілок!-читав голосно, неначе вирок, громадянин у пенсне. Пасажири
загомоніли:
– Бач, який! А батьки піклуються про нього. Зодягають. Годують. Ще й,
напевне, на морозиво дають.
– Он, пальто новеньке. І туфлі, і шапка.
– Та й сам нівроку, справненькийі
Хлопчик- ані пари з вуст.
Тоді громадянин з борідкою владно гукнув водієві:
– Зупиніть автобусі Ми тут попросимо декого
пройтися пішечком. Громадський транспорт-не
для нероб!
Коли автобус аж загув від обурення, хлопчик
підвівся і сказав ніяково:
– Пробачте, я вчуся на “п’ятірки”. Це не мій
щоденник, а Колі Морозенка. Ми з ним помінялися, бо Колю зсаджують з
усіх автобусів. А я їду до
нього. Допомагати вчити уроки… Пасажири притихли, а громадянин у
пенсне за усміхався і сказав:
– Приємно, коли поруч з тобою така хороша,
– чемна молода людина… л Пасажири весело загомоніли, вихваляючи
юного
супутника.

ІСТОРІЯ 3 “ГЕОГРАФІЄЮ”
(Сценка)
Класна кімната. Лариса схлипує. Леси.к потирає щоку. Федько
набурмосений. Оленка цивиться у .вікно. Заходить Вчителька.
Вчителька. Що тут скоїлось?
Лариса. А він, він…
Лесик. Що “він”? Сама… Я… Вона… Я ішов, а на підлозі лежала
книжка. “Географія”. Я наставив ногу і питаю: “Наступити можна?” А тут
мене штовхнула Оленка, і я… Я ж не хотів!
Оленка. Неправда! Я тебе не чіпалаї
Лесик. І чіпала! Я ж не збирався на книжку наступати, пожартувати
хотів…
Лариса. Не збирався, а наступиві Добрі мені жарти!
Лесик. Кажу ж-не винені І все! То Оленка.
Оленка. Що – Оленка? До чого тут Оленка?
Вчителька. Так. Розповідайте все по порядку! Ти, Ларисо…
Лариса. Я кинула на Федька “Географію”, бо він мене шарпнув за косу,
коли я ручку… не віддавала…
Федько. Ось бачите, Надіє Миколаївно, вона першою почала: ручку
заграбастала ще й пальцем. по вусі вдарила.
Лариса. Ось саме цього я й не пам’ятаю, вигадав, безсовісний!
Федько. Ага. Стою, а мене хтось по вусі – хрусь. Обернувся, а поряд
вона, Ларискаї
Вчителька. Все-таки чому книжка опинилася на підлозі?
Лариса. Він смикнув мене за косу, а я хотіла Дати здачі і… не
попала “Географією”. А Лесик безсердечно розтоптав її черевиком!
Лесик. Еге, а ти мене стукнула? Стукнула. І мою “Алгебру” жбурнула аж
до дошки? Жбурнула.
Лариса. А як ти мене стукнув і щоденник аж під шафу закинув?! І
взагалі – я додому не піду, доки він книжку не почистить…
Л е с й к. Раджу звернутися-до хімчисткиї.
Лариса. Тебе туди слід здати!
Вчителька. Все-таки я хочу знати: хто почав перший?
Лариса. Лесикі
Л ес й к. Лариса!
Ф едь к о. Оленка!
О л е н к а. Федько!
Вчителька. Мені все зрозуміло. Тепер ще одне. Як ви поводили себе на
уроці Жанни Петрівни? Продовжували з’ясовувати стосунки? Ось ти, Ларисо,
весь час якаєш, то й підеш до Жанни Петрівни прохати пробачення. Від
імені усієї четвірки.
Лариса. А чого це я? Хай іде Лесик.
Федько. При чому тут Лесик? Оленці треба йти!
Оленка. Здрастє!
Лесик. Якщо справедливо-.то Лариса хай вибачається!
Всі четверо кричать, махають руками.
Вчителька, Годі. Тихо. Я вас помирю врешті-решт; підете вибачатися
всі. Отак. Чого замовкли?
Голос з-за куліс. А що тут скажеш!
(Завіса)

СПОВІДЬ САТОСИ
(За Федором Маківчуком)
Опинився я в місті, яке від .Києва далі, як Горно-стайпіль, але
значно ближче, ніж Булонський Ліс.
Сиджу собі в скверику, гортаю книжечку місцевого сатирика. Може,
здибаємося, то вгадай, що казати замість рецензії. Слово – меч. От і
знайомлюсь, вишукую штрихи до портрета.
Коли це суне такий собі пророк зі Святошина – дядюра при галстуці і в
беретці. Пика, мов у тхора, в очах – глупа і непроглядна петрівчана ніч,
інтелект на мордяці і не пасся.
– Читаєш?- ні сіло ні впало питає хамлюка і мостить свою сідницю на
лавочці поряд зі мною. Нітакусінької совісті!
– Як бачите,- кривлюсь.
– Щось мені твоя пика незнакома,-голосом, як у шакала, тявкнув
мурмило.-Я тутечки всіх собак знаю, а тебе не встрічав. Здалеку до нас?
– З Києва.
– Яка ж нечиста сила загнала тебе сюди, в нашу глухомань?
– Я уповноважений по заготівлі макулатури,- хочу перевести розмову в
русло жарту.
– Ого, бачу – на почин дещо маєш. Оно те, що в руках. Слиш, а ти
случайно Маківчука не знаєш?
“Ти диви,- думаю,- цей харцизяка моєю персоною цікавиться. Чого б це?
– Знаю. А навіщо він вам?
– Так він же, архіграмотій,-кошмар моєї. жизьні!-вирячився, мов
розбійник, мочемордяка.
– Чому ж кошмар?
– Будемо знакомі. Бачу, ти чоловік хороший. Розкажу, як воно було і
як воно єсть. Я – Охрім Зануда. Попереджаю – наголос на першому складі -
За-ну-да. Письменник. Псевдонім – Сатоса, тобто сатирична оса. Так отой
же Маківчук – шкуру б з нього спустити!- ледве не угробив мене. Я йому
післав сто сімнадцять штук гуморесків, фій-літонів, афоризьмів, прозою і
в стихах, а він що написав? Цитую, бо вивчив той шедевр напам’ять:
“Зовсім нешановний Занудо з наголосом на першому складі!- Я
попереджав про наголос і його…- Більшості авторів-невдах я раджу
читати класиків, учитись, а вам…-Зверніть увагу, пише зумисно з малої
букви…- і класики не допоможуть, бо ви плутаєте грішне з праведним,
яєчню з божим даром. Не псуйте папір і людям нерви!” Жуть! Після оного
посланія можна і в могилу захурчати. Невже я зовсім бездарний?
“Воно ще й питає,- подумки дивуюсь,- архіне-здарний!”
– Я – сатирик-реаліст, борець! – продовжував парляндо унум етідем
куцорилий мудрагель.-Ні-. хто з сучасних гумористів-шарамижників не пише
такечки, як я, Сатоса. Ось, примєрно, кресонув я фійлітона про свого
сусіда. Такий, знаєш, мордо-пльоха, нахалюра-проби ніде ставити! Утнув
на двадцяти восьми сторінках, розмалював того Іва-ненка по всіх
параграфах, як бог черепаху. Чорти б у пекло не пустили! Ну і ф’ю-ф’ю в
мєсну газетку. Де там! Очі заплювали, наклепником охрестили, сволота!
Мелють, що Іваненко порядна людина, передовик, портрет на міській Дошці
пошани, примєрний сім’янин, активіст, а машину, мовляв, купив за
свої кревні. Галіматня! Знаємо ті кревні. Прикидається активістом,
примєрним… Злодюга він,. цупить усе з заводу, що тільки донесе. Отак.
Бояться моєї сатири, як тюрми. Ні рядка досі не надрукував. Товчуть воду
в ступі: слабе, примітивне, факти не підтвердились. Повіситись можна…
З одного тільки “Перця” сімдесят вісім відповідей маю… Міх, так би
мовити, бліх. Бояться, що переплюну всіх, паскудники. А брошурку отого
сонливого шмаркача викинь на смітник. Теж мені писатель. Видало
чортій-що, бо в Києві дядько.
Я сидів і слухав дрібновласницькі “страсті” жуч-ка-перошкряба. За
мудрим принципом згадував правила хорошого тону, хоча хотілося гарикнути
словами великого поета нашої епохи і бога пом’янути, а ще краще -
змазати цього суб’єкта по рилу, по іклах. „
Та – “пренебрежом”, як казав незабутній Остап Вишня.
Воно само здохне, наковтавшись власної-жовчі…
Як з’явився, неначе мара, так і зник несподівано Сатоса. Напевне,
щось запідозрив, бо такі ката-лажники нюх мають собачий…

***

Опісля перебирав у пам’яті імена гумористів республіки.
Симпатичні люди!
Пишуть сумлінно, дотепно, чесно.
Пошли ж їм, доле, багато-багато творчих тараз-дів, віку довгого,
безхмарного.
Думаю отак, ще й ще раз переконуюсь: добру справу ми все-таки робимо,
що і на гарматний постріл не підпускаємо до літератури всіляких
зануд-сатосів та іже з ними.
Амінь!

ЯК НАПИСАТИ САТИРИЧНИЙ РОМАН
(За Олегом Чорногузом)
На таці, звичайно, готовий рецепт, як комплексний обід в ресторані, я
не подам, але поділитися деякими секретами романотворення можу.
Найкращими посібниками в цій вельми важливій справі є все-таки
всесвітньовідомі сатиричні романи, а також, забуваючи на мить про
скромність, раджу брати за зразок і мої – “Аристократ з Вапнярки” або
“Претенденти на папаху”.
Слід з’являтися на світ неподалік від місця народження Степана
Руданського, Миколи Гоголя, Остапа Вишні, Олександра Ковіньки або хоча б
десь поблизу помешкання сучасного лауреата “Перця”.
Бажано починати з лірики, над якою б сміялися читачі, І поступово
переходити до гуморесок, над якими б оті читачі лили сльози.
Можна спробувати укласти порадник, наприклад, для тих, хто вперше чи
і вдруге одружується або розлучається, декілька гумористичних повістей,
дві-три літературні пародії на сучасні пригодницькі повісті тощо.
Автор сатиричного роману повинен бути, як баскетболіст, високий на
зріст (збирачі автографів помічатимуть віддалеки), симпатичний, ніби
кіноактор (художникам легше малювати дружні шаржі та портрети для
картинних галерей), надзвичайно скромний (як автор першої поетичної
збірочки), не вимагати спорудження пам’ятника в селі чи місті, де
пройшло босоноге дитинство, любити, як родичів, критиків
(особливо-хороших), вдячних громадян, котрі купляють ваш роман…
Автору сатиричного роману раджу нічого не вигадувати, а пильно, мовби
соціолог, придивлятись до людей, щоби побачити, скільки в них дивацтва,
що й послужить матеріалом для твору.
Надивившись, наслухавшись, ви уявно, а затим і на папері створюєте
заклад (трест, об’єднання НДІ типу “Фіндіпош” /див. “Аристократа”/) і
заселяєте його користолюбцями, пристосуванцями, кар’єристами,
підлипайлами, іншими людцями, котрі живуть, як мудро написав мій
знайомий рецензент, для задоволення матеріальних потреб, для втіхи тупої
зарозумілості…
Не вагаючись, використовуйте іншомовні слова, маловживані чи
напівзабуті вітчизняні, прості та субпідрядні речення, дивуйте читача
згадками про полководців, мислителів, кінозірок, імператорів,-форвардів
футболу.
В романі повинен бути головний герой. Такий собі син епохи і рожевих
ілюзій, котрий, орудуючи сильними, як ресори КрАЗу, ліктями і гнучким,
як фібропластикова палиця, язиком, прагне легкого і красивого життя та
високої посади.
Між іншим, застерігаю: бійтеся схожості вашого героя з Остапом
Бендером або Євграфом Сідалков-ським, бо хоча Ільф, Петров та я й
промовчимо, то читач копіювання не пробачить. І ви тоді на собі, як
Сірко на перелазі, відчуєте, що від смішного до насмішок один крок.
Необхідно також зауважити, що автор сатиричного роману – складного за
змістом і великого за розміром твору -повинен уміти: дивитися читачеві в
очі, затримувати грабіжників, розгадувати сни, грати в більярд, ловити
таксі, позичати (і не завжди віддавати) гроші,готувати каву і т. д.
Слід нагадати про пекельні, мов зубний біль, творчі муки, а також
сумніви: чи видадуть роман?. Життя зіткане з протиріч… Хоча – не
лякайтесь. Видадуть. Якщо талановитий. По собі знаю.

Отже, закликаю: вперед, тільки дуже сміливим – як деяким альпіністам
Еверест – підкоря-, ється актуально-викривальний твір. Дамо кожному
громадянину по сатиричному роману!
Постскриптум. Жарти жартами, а якщо серйозно, то скажу: для того, щоб
написати сатиричний’ роман, необхідні три речі: самописка, папір і
чашечка для кави.

МІЙ СМІХОСАД
(За Іваном Сочивцем)

Сади вабили мене з дитинства.
Я перекуштував стільки яблук, груш, слив, вишень, абрикосів, порічок,
смородини, що й нині оскома бере, хай тільки згадаю. Патрав дерева
сусідів. Щоб обносити їх, тьопав до ближніх сіл. Школу агрономії пройшов
таку, що просто вам у цій галузі – кум королю!
Ще в молодості задумав я одну делікатну справу: виростити свій сад,
один-єдиний у світі, неповторний, як шапка Мономаха, сад.
Давали ділянки – і я взяв клаптик.
Люди на Десні рибу ловлять чи сидять на колодах та лебедівські
усмішки слухають, а я коника викинув: узяв “сидора”, заступ – та й на
город.
Скопав грядку, заскородив. Потім роздобув чорнозему (напоумив
тамтешній садівник-любитель), удобрив грунт. Опісля, за наукою,
розпланував, що і де ростиме.
Біля доріжки садитиму гуморески. Веселі, жартівливі, глибокоіронічні.
Плодами, мріяв, угощатиму добрих людей. Ондечки, уздовж межі,
вирощуватиму фейлетони. Дошкульні,. жалючі, кусючі, уїдливі. “Гостинці”
для всіляких “фруктів”: хабарників, дармоїдів, утриманців, ледарів.
Трохи далі засіватиму нивку повістями. Ліричними і пародійними.
Праворуч, на осонні, вирішив викохувати рецензії на перші рукописи
молодих моїх побратимів по садівничо-сатиричному цеху.
Відведу, як належить, дещицю ділянки і під пар. На майбутнє. Для
мемуаресок, розповідей про те, як зійшла моя перша гумореска,
проклюнувся фейлетон, погнало пагіння повістей, тягнулись до’сонця
рецензії…
Помріявши, як перед екзаменом, під звуки березневої сонати, побажав
собі: “Не хекай, друже! Веселіш, юначеі”- взявся за діло.
Траплялося всіляке. Були й пригоди, як ото з тим стриженим, ставали
на заваді мудрі Гаврили, настирливі факіри на годину, відсталі елементи,
мохерові особи.Інколи на мене очі вирячали, не називали в доповіді,
брали в лайкові рукавички.домашні ангели та майстри красного життя.
Проти мене вживали педагогічні заходи, радили робити висновки, навіть
нагадували про харакірі, натякали про дві сторони медалі, лякали тіткою
і дядьком, богом за пазухою, кінцем світу.
Але я – нівроку!- в складних ситуаціях з великою силою переконання і
волі різав правду-матінку в очі, ішов до мети не манівцями, а
найкорот-шим шляхом і, напружуючи зусилля, проникав у таємниці
сміхосадівництва.
І, слава богу, прояснилось. Упіймав я жар-птицю: виріс мій видатний -
від мрії до дійсності!- сміхосад. Ні стихія, ні корогризи не беруть
його. Буяє, зеленіє, радує!
Врожай мій забирають видавництва, щепи я роздаю газетам, журналам, на
радіо, Регулярної – Як райські яблука на тарілочці, одержую швидко
надіслані листи з резолюціями, свіжину, кавуни і гонорари.
Як ви зрозуміли, сміхосадівником я став тому, що був великим
оптимістом, мав добру вдачу, не чекав милостині від дяді, а сам
трудився, не покла-даючи рук.
І не тільки для себе.
Щоб людям сміялосяі

ШТАНИ
(За Євгеном Дударем)

Будинок, у якому живу, лоджією на Індустріальну. Зручно. Все видно.
Тільки надто високо. Сімнадцятий поверх. А тут ліфт заклинило. Надовго.
Хоч диким сопрано кричи. А в мене джинси типу “Рохи”. Імпортні. З
наклейками. Вузькі. Тісні. Доки зійду вниз по сходинках – можуть
тріснути. Хоча й нові.
Подумав.
Хіба навпростець? По вірьовці? Я ж – бувалий альпініст. Всі скелі на
Гикавці облазив.
У комірчині знайшов, мотузок. Прив’язав за гак. Спустив додолу.
Витримає? Авжеж! Скільки там мене. Худий, ледве дихаю.
Готуюсь. Вниз хоч не дивись. Очі пнуться на лоба. Прірва! Минаю один
поверх, другий, третій.
Здалося, що ангели підхопили на крила. Посміливішав. Турурукаю.
Роздивляюсь. Праворуч стюар-десочка. Гасло: “Літайте літаками
“Аерофлоту”!” Ліворуч – порозвішуване. Дамське. Різних фасонів, різних
епох.
Краса! Хоч бери в самого себе інтерв’ю або співай. Ех, мікрофон би
оце! ‘З потужними підсилювачами. Утнув би я гумореску. Димарі б
реготали. Як оті мої слухачі в Палаці культури “Україна”.
Зирк униз, а піді мною, на тротуарі, Брижітт Бардо стоїть. Чи то з
Гондурасу, чи з Папуа – Нової Гвінеї. Притримує вірьовку і мене.
очима-лу-лавками гіпнотизує. Ще й усміхається. Зубки – як молоко.
Від слави ніде не дінешся. Хвацько крутнувсь, копирснув черевиками
повітря і… чую – тр-р-рісь. Штани! Точно-вони. І в такому місці, що ні
самому подивитись, ні людям показати. Оце сюрприз! Куди ж тепер? Вгору?
Сил не вистачить, не дотягну. Радикуліт обізвався. Вниз? Міжнародний
кон-. флікт.
А чорнявка ручкою мені, ручкою. Що, запрошує приземлятись? І чого їй
треба? Може, уявила, що наш будинок – пальма, а я сородич її? На ліані
гойдаюсь?
На всяк випадок повернувся спиною до чиєїсь лоджії.
А сусіди не дрімають. Якесь Хлоп’я відчинило кватирку і сирим яйцем -
хляп! Ну й виховання!
Коли це над самим вухом:
– Добридень, Женічко! Чим ти заклопотаний? Тренуєшся? Друга сходинка
хатха-йоги?
Я зрадів. Повернувся на голос фасадом. Це – моя співробітниця Стефа
Колибка. Шедевр без вуалі. Чоловік якраз на симпозіум рвонув.
Я загадково подивився на неї. Забув і про Брижітт. В мізках клацнуло,
як арифмометром: тут і заночую. Або хоч за коліно вкушу…
– Знаю, що без чоловіка нелегко,-почав по-діловому.- Якщо хочеш – до
тебе скочу… Візьмеш напрокат? Любиш гумористів?
– Коли ти став таким- нахабою?-процідила крізь золоті коронки Стефа.-
Крути-дихай! Укуме-кав?
“Потрібна ти мені, як собаці моторолер,-говорю внутрішнім голосом.-
Надутий бюстгальтер!”
Однак виходу нема. Вгору – страшенно далеко. Вниз – конфлікт.
Причалив до Стефиної лоджії.
Але гру довелося припинити.
Я остовпів. І перед тим як втратити свідомість, устиг спочатку
почути: “Ти, Стефо, не Ізольда, а ти, літаючий бабнику, не Трістан!”, а
потім помітити, як зі свистом на мою бідну голову опускалась качалка.
Очуняв на канапі. Вдома. Угледів дружину. В кутиках її вуст
стрепенулась антиусмішка. Рада, що живий.
– Ліфт полагодили?- питаю кволо.
– Ні, на руках несла.
Боже! Як ангели на крилах…
Обмацую себе. Голова з новою конфігурацією. Знак качалки. Сорочка
мокра. Штани… Штани! Як хлющ, розтуди і нехай! Мабуть, ціле відро
бухнула! Все. Амінь штанам! їх же не можна мочити. Не натягну-у-у!
В очах потемніло.
Я відключився.

СИПО-КІЙНО!
(За Андрієм Крижанівським)
– Ей, кебаб, люляй сюдиі
~ Не кебаб я, а критик! Зрозуміло тобі, дитя прерій? І, між іншим,
хто все-таки спалив Карфаген?
– Ага, знаєш, що я – Криж-Анївський?! Кльо-во! Невже читав? Що тоді
ще?
– “Лідер опозиції”. “Гномо сапієнс”.
– А “Крижану усмішку”?
– Теж. Кайф. “Бабця з Копенгагена”- рахат-лукум. “Телефонна пригода”-
фуете! “Стрибок з Парнасу”- пам’ятник з білого мармуру тобі ставити!..
– Мерсісікаю за компліментарій! І-просю до ресторації. На предмет
тет-а-тет. Подумаємо про вічність.
Окулярчики знімає:
– Карбова-ніц! Некредоздатний!
– Нюанс! Що-критик сплачував поетесам компліменти?
– Сміється той, хто сміє,- зуби вишкіряє, очиці жмурить, але
озирається, ніби хоче гримнути “Міліція!..”
Міліції нема. ‘ -(“Хіба за барки його бульдозерне? Сипо-кійно. Буфет.
Подвійним не звалю”).
– А що таке пам’ятка – знаєш?
– Ні!
– Там ятка. З плодовитоягідним. Напишеш рецензію? Га? Для тлустого
часопису? Охроталанови-ту. З принципово класових позицій?
За таке й канделябром можна. Гуляй, Дусю…
– Ах ти ж,- зводжусь,- камбуз, сієста, архівний кажан…
– А ти-шифоньєр. Пощезни, медузо обмороч-.на!
(“Сипо-кійно. Ні, ми не всі від мавп-не варто ображати ослів!”)
‘- Ти – халепа з хеппі ендом,- видаю культурно.- Вовни теперечки
настрижу! У!
– Знахабнілий гумористі- це він.
– Борець літературного фонду!- це я.
– Модерняга в білих тапочках! Першовїдкривач пляшок!- він. ‘ – Нижчий
духом!!!-я.
Хрясь по носярі. Лечу.
У нього – метр дев’яносто дев’ять. Мастодонт. А я? Концерт для
скрепки…
Хрясь!
…Сунична галявина.
Цілющі ягоди смачно цибають у кошик (“Редакторський?”).
Поринаю, в екскурс.
Дебелий критик. Кулацюри – як праски. Гуркало! (Гурк! Ало…), А
рецензухи не хоче утнути. На сатирика! Боїться. Кого? Чи: Аладдіну все
до лампочки?
Мізки масажую. Думки юрмляться в голові…
Поетам – ву-аль! У них є свої дантисти…
А тут…
Зате:
Сатира – меч! Не панегірик! Сатира – перець, Не безе…
А це – все.

СИРОЇЖКИ ДЛЯ ПРИЙМАКА БАБИ-ЯГИ
(Інтерв’ю з Валентином Чемерисом)

Я повертався з лісу. В електричці, позираючи на кошик з грибами,
міркував: чому це ми, літератори, часто пишемо про мисливців, риболовів,
а ось .Яро тихе полювання – вряди-годи. Тоді й вирішив на цю тему взяти
уявне інтерв’ю в прозаїка-гумо
риста, досвідченого збирача ї знавця грибів Валентина Чемериса:
Спочатку ознайомлю письменника зі своїми роздумами і запитаю:
– Ви б змогли, Валентине Лукичу, експромтом скласти, наприклад,
невелику байку з життя грибів?
– Будь ласка! Мухомор гордо стояв серед лісо-’ вої галявини і говорив
Білій поганці: “Як це чудово, що в лісі ще ростуть їстівні гриби і нас
не чіпають. Що буде з нами, отруйними, якщо вони зникнуть…”
– Дякую. А коли б видавництво “Веселка” замовило твір для дітей про
гриби? ”
– Я б створив повістину щось на зразок “Вітя + Галя + Боровик Петя,
або Друга дуель у селі Зелені Чаплі”. Сюжет такий. Вітя знайшов великого
гриба і подарував Галі Козачок. Це побачив Петя, який теж не байдужий до
дівчини. Ну, а далі, як мовиться, комедія, та й годі…
– А фейлетон?
– Прошу. Ось, наприклад, початок: “Все почалося з реклами: “Якщо ви
захоплюєтеся збиранням грибів, то в нашому магазині “Жар-птиця” можна
придбати сумочки з портретами відомих грибознав-ців, спеціальні ножі,
одяг, взуття, рідину “Живи, комарику!” Словом, у магазині все е, чого у
вас немає”. Але… Ось саме в цьому “але” знову ж таки-й ахіллесова
п’ята…
– Однак, на мою думку, слід було б починати з гуморески.
– З великою радістю можу запропонувати різним газетам і журналам, а
також передачі “Від суботи до суботи”, у майбутньому, зрозуміло, навіть
в комплекті, гуморески з такими заголовками: “Гамлет збирає опеньки”,
“Сироїжки для приймака Баби-Яги”, “Сморчки: сучасна трактовка”,
“Музикальний підберезовик”, “Закохана печериця” і т. д.
– Цікаво, чи написали б ви що-небудь ліричне?
– Ой ти, перше кохання!.. Молодий журналіст в автобусі – чого в
дорозі тільки не буває!- познайомився з чарівною дівчиною, котра їхала
по гриби. Журналіст закохався в неї – так починається щастя!- з першого
погляду, негайно змінив маршрут і опинився з дівчиною на лоні природи,
тобто в лісі. Як наслідок цієї історії, симпатичний юнак від редактора -
з профілактичною метою – одержав догану за невиконання спецзавдання
“Облава на донжуанів”, зате опублікував талановиту притчу про гриби і
був відзначений підвищеним гонораром. Твір може називатися “Нам спокій
тільки сниться після дощику в четвер”.
– А якщо на епічний твір замахнутися? .Наприклад, на історичний
роман?
– Чому б ні? Хоч я й не класик з туманності Андромеди, але пропоную
ось таку фабулу. Всемогутній Абу аль-Сіремеч, володар Мандриківських
плес і долин, страшенно любить трюфелі. Він дізнається, що далеко за
горами, за пустелями існує царство Трюфеліанське № 3, у лісах якого
трюфелів стільки, скільки в плесах Мандркківських – щупаків. Абу
аль-Сіремеч вирішує свою доньку КІ-савію Фанаберійську віддати заміж до
чужого краю, щоб ото породичатися з володарем трюфелевих багатств… ,
Уявного інтерв’ю до кінця я не здійснив, бо електричка прибула в
місто.
Я вийшов на пероні зателефонував-експериментувати спокушає свіже
повітря!- Валентину Лукичу, розповів про заочне інтерв’ю.
– В основному згоден з вами,-сказав письменник,- Щоб не морочити
голови, додам: про гриби ще можна написати пригодницьку ї пародійну
повісті, міжнародний фейлетон, східну трагедію, відшукати щось з
давньоіндійських джатак…
-А за гумористично-фантастичний роман, де б Ішлося про гриби, взялись
би?
Однак відповіді я не почув. Таксофон виключився. Знову турбувати
письменника було незручно. Та хіба й так не ясно? Валентин Чемерис
пробував свої сили в жанрі веселої ненаукової фантастики, і вдало. Отже,
до наукової – тим паче, у вік НТР- рукою подати.
Не святі… фантастичні романи пишуть.

ДИСКУСІЯ-СЮРПРИЗ
(За Юрієм Прокопенком)
– Алло! Друже! Я дзвоню з автомата. Написав гумореску. Сюжет
вималювався нехитрий, хоча ситуація неймовірна. В загальних рисах,
дозволь зауважити, дотепна річ. ”
– Тоді друкуй!
– Але спочатку в мене виникла невиразна підозра, а потім з’явилася
тверда упевненість, що…
– Тоді не друкуй!
– Однак- скільки сил затрачено, важко уявити!
– Тоді не тягни резину – друкуй!
– Розумієш, ця гумореска – матеріал для повісті. Можу взяти у
співавтори. ‘- Тоді не друкуй! -
– Кожна фраза бабахкає. Специфіка жанру. Соло на флейті…
– Тоді друкуй!
– Ти що? Перерізати бікфордів шнур? Вся громадськість на ноги
підніметься… <
– Не друкуй!
– Ех, пропаща ти людина, словом, пароль на хвилину! А ще’-друг
дитинства! Ти-жахливий тип! Хоч міняй професію…
– Тоді друкуй!
– Аварійна ситуація…
– Не друкуй!
– Гм, рятівна ідея:, використано технічний хід…
– Тоді друкуй!
– Правда, в творі е один, щиро кажучи, недолік…
– Не!..
– Сам по собі недолік зовсім несерйозний…
– Тоді дру!..
– Але…
– Тоді…
– Та розумієш…
– Друкуй!!
– Уяви собі…
– Не друкуй!!!
– Що ти заладив – друкуй, не друкуй! Я ДО тебе за порадою, а ти
згущуєш фарби. Ти що – в стані афекту?
– Якщо маєш стільки сумнівів, то навіщо публікувати гумореску?
-Ти що-збожеволів? Оригіналі Фаталісті Я її вже надрукував. Протри
очі. В останньому випуску бібліотеки “Перця”, Ага, сюрприз? Отож-бої

МИРОВЕЦЬКА ТЕЩА
(За Григорієм Шияном)
Давно доведено, що будь-яка новина облітає село вдвічі швидше, ніж
космічний корабель земну кулю. А та звістка, що в “Перці” надруковано
гумореску “Цегляна огорожа”, шугонула по Цибулівці, мабуть, ще швидше.
Адже майже кожна друга сім’я в селі передплачує популярний журнал. І
суть не в тому, що в ньому з’явилось моє творіння, для мене це не
вперше, собака зарита в змісті гуморески Написав я про бригадира
будівельників Панаса Овер-ковича Макуху, який з колгоспної цегли
вибехкав собі огорожу. Без ущербу сімейному бюджету, звичайно. Герой у
мене зветься Макухою, але усі впізнали в ньому… Василя Петровича
Смаленого, ватажка наших теслярів. Тепер хоч на вулицю не виходь.
Молодчина,, кажуть, добряче ти, мовляв, підсік Петровича. Наче в око
вліпив!
Незабаром примчала привітати мене і теща,-Євгенія Андронівна. Слід
сказати, що вона не з тих тещ, котрі “пиляють”, “гризуть”, “жують”,
“поїдом їдять” чоловіків своїх єдинокровних доньок. Теща мене любить,
хоча інколи й критикує, правда, не передаючи куті меду.
– Я тебе поздоровляю, зятьок,- авторитетно сказала дорога гостя,
впурхнувши, наче сімнадцят-ка, в хату.- Але…
Теща затихла, подивилась на мене, ніби риб-” інспектор на браконьєра.
Взагалі, я її боюсь, аіе коли-не-коли стаю при ній тихше води, нижче
трави або втрачаю дар мови.
– Ті-і-і-льки,- продовжила неголосно, а потім взяла на октаву вище.-
Та не метайся по хаті, як Сірко по ярмарку 1 Давай поговоримо ладком.
Ти, любесенький зятино, доки будеш знущатися з нашого
адмінуправлінського персоналу?! Чим тобі не вгодив наш Василь Петрович?
Отак людину висміяв! Ай-ай-ай… А, між іншим, на третій фермі агітація
застаріла, писателю…
– Ма-мс, я ж вам не раз говорив: не пишу я конкретно про наших
сельчан. У моїй новій гуморесці мова йде про Панаса Оверковича Макуху. І
паркан у Макухи цегляний, а не дерев’яний, як у Смаленого. Це в мене
збірний образ, типовий. А наочну агітацію вчора поновив…
– - Так-то так,-в голосі Євгенії Андронівни задзвеніла криця
найвищого гатунку,- але ж під твоєю гуморескою вказано не збірну, а
конкретну адресу: село Цибулівка, район такий-то, область така-то. Хіба
в республіці, та навіть в районі знають, хто в нашому колгоспі бригадир
будівельників? Макуха він. Смалений чи Печений? І Григорій Орес’тович
Мотузяка на мене кидає косяки. А чому? Бо про головбуха нашпарив
гумореску “Сивуха на балансі”. В райгазеті надрукували. Думаєш, люди не
здогадуються, на кого натякаєш?
– Ма-мо…
– Не мамкай! Ось і Кирило Вікторович Рогач ходить надутий, мов сич.
Хто розмалював завгара’ в обласній молодіжній газеті? Ти!
– Там же про Дмитра Григоровича Кочергу,- сміливо заперечив я.-Не
плутайте Гоголя з Ге-. гелем, дорога мамо…
– Кажу тобі-не мамкай!’-удавано грізно гримнула Євгенія Андронівна.-
Словом, порада тобі така. Якщо ти колгоспний- художник – малюй заклики,
лозунги, оформляй показники, а хочеш іще й писати-оспівуй любов,
соловейків, зоряні ночі. В тебе це ловко виходить. Або засідай за роман.
На виробничу тематику, наприклад…
– А якщо сатиричний утну?- вставив я грайливо.
– Зятю, не жартуй з вогнем! І так-той не вітається, той не
дивиться…
– При чому тут ви?!
– А при тому, що всі вважають, що я тебе намовляю. Вроді як твій
співавтор. Достатньо когось мені покритикувати – а ти вже й намотав на
вус! Ось, напевне, тому й любиш ходити на збори та наради…
Тут не витримує моя дружина:
– Ну, досить,- благальне дивиться на матір.- Пельмені вихолонуть,
прилипли…
– Це не твоя справа, доцю,- проспівала колоратурним сопрано теща.- Ми
з ним тихо-мирно бесідуємо. Правда, зятьок? А ти не в свої сани не лізь.
Я твого Костю за те й поважаю, що розумний. А буде необхідно, то можу на
засіданні правління таку-у лазню влаштувати з профілактичною метою… Ну
гаразд. Будемо вечеряти. Вгощай, цибулівський Щедріне! Ич, аж засяяв,
наче цьогорічний гривеник!
Доки Клара подавала на стіл, а теща мила руки в кухні, я схопив з
підвіконня листа, надісланого з редакції журналу “Україна”, і сховав
якнайдалі. Адже в ньому повідомлялося про те, що мою гумореску про
недбайливого голову колгоспу схвалено до друку. Хоча це і не стосується
шановної Євгенії Андронівни, але поки що про зміст гуморески ліпше їй не
знати. Надрукують – тоді хай влаштовує мені “лазню”.
Ось так. А дехто ще й заздрить мені, що матінка моєї дружини -
головаколгоспу!
Та як би там не було, а теща в мене-миро-вецька!

ЩО СКАЗАЛА БАБУСЯ!
(За Михайлом Прудником)

– У гості?- поцікавилася бабуся Олена, з кот- рою здибався на околиці
села.
– Еге,- відповідаю чемно і ставлю на запилений спориш валізу.
– Що там у “Перці” нового?-цілком серйозно запитує землячка.
– Та що, бабусю, боремось, бичуємо, висміюємо. Масовим тиражем, так
би мовити,-люб’язно відповідаю старій, аби не подумала, що зазнався.
– Яв захопленні. Читаю. Найперш – твої гуморески, а потім фейлетони
про бюрократів, ледарів, любителів чарки, людей байдужих і
безвідповідальних. Житейське діло… От бестселерів не люблю…
Я почухав потилицю.
– Ось ти про Лесю написав, а Микола Піскар усім хвалиться, що то про
його доньку. Вона ж у Київ поїхала, щоб жениха підчепити і поселитись
хоча б на Оболоні, в квартирі поліпшеного планування. Лісова красуня!
Свайба, казав Микола, буде в ресторані “Джмелик”. Неможливого немає…
Я хотів кинути репліку, але бабуся не слухала.
– Звичайно, столиця – це і міністру можна подзвонити, і екзамен по
знайомству скласти, фірми водяться, які віників не в’яжуть, є грибні
місця, крокодили, яких треба берегтись, коропи у пиві, чимало маестро
слова, хоча класиком стати важко. Правда, оселедців у криницях нема…
На мене почали напливати сумні Здогадки. Вундербабка?
– Ти, Мишко, лауреат “Перця”, там працюєш, отже, буваєш скрізь,
перевіряєш скарги на місцях, то про моїх Ксеню та Петра нічого не чув?
Не зобиджалися люди на них? Вона ж у хімчистці, а він слюсарює в
житлово-експлуатаційній конторі. Чи, може, факти не підтвердилися? Мрію,
щоб у “Перці” про них написали, як ото про Піскареву Люську. Тоді б мені
полегшало. Знала б, що живі-здорові. А то випурхнули з гнізда, забули
про матір. Прошу, синку, попадуться – розпиши Їх, не пожалкуй часу! І ще
про одне хочу розпитати. Про київське “Динамо”. Як вони гратимуть у
цьому сезоні? У стилі ретро? Звичайно, в кращому розумінні слова. Жаль:
ніколи й побалакати. Он якраз поштарка йде. Може, свіжий “Перець” несе.
Побіжу я…
Бабуся Олена, низенько схиляючись на ціпок, по-прошкувала назустріч
листоноші, а потім зупинилася, обернулася і загукала звіддаля:
– А ти мені, Мишко, свою нову книжку репре-’ зентуєш? З автографом!
У КУЩАХ
(За Віктором Ендеберею)
Полудень у неділю. їду попід лісосмугою “бобиком”;
Сварю головного зоотехніка – друга сім’ї – у хвіст і гриву. На
відстані. Обставини: сім мішків вовни, собача душа, вкрали! Десять
овечок-хва-хва! Характер такий: “То хтось…” Де ж справедливість?
Небезпечне відрядження йому – замість двох відпусток! Ефективний
засіб-їду, їду, їду…
Аж за кущами – овечки. Лісові квіти. Заспокоїли. Слава богу.
Гм, лосі в горосі, заєць на перелазі, а в кущах ото хто сидить, як
вершник без голови на матчі? За-ко-ви-ка…
Тисну на гальма.
Ну,стривай, птичко!
Повзу по споришу, щириці, еспарцету, конюшині (холошу подер, чверті
сорочки каюк, носом у перепеляче гніздо ткнувся). , Ух ти!..
Васько грає. Сам з собою в карти. І прямо з пляшки, навхилки…
Найгірша прикмета. Була б граната!!!
Повзу вужем поміж полинами і – несподівано:
– Що ти робиш, Васько?! – беру на “ура”. П’єш? Попався? А він голосом
Всевишнього:
– Аякже, товаришу директор. П’ю, п’ю, а потім їм,їм, їм.
Тю! В руці – пляшка ситра, поряд – сало, шинка, яєчня, цибуля,
часник, щавель, петрушка…
Мій розум – ні до біса. Гальмова рідина. Туп-туп – не бере.
– Горілки нема? – Очі вилазять, прикушений язик.- Новий спосіб?
Щаслива пора?
– А-а-а, не вгадали, а щоб швидше судити! Дак я господар свого слова.
Башковитий. Наказано знайти – і чудо-юдо, он пасуться. І ні мур-мур, два
відра їм диму! Вгощайтесь! За готівку. Гроші – наперед! Згодні, секір
башка?
Я, не знайшовши потрібних слів, безнадійно махнув рукою.
Важке діло.
Але ж… Знайдено резерви!
На сім мішків в-в-в… Тьху! На сім мінігуморесок сюжетики будуть!